Юридична наука, практика, законодавство – джерела підвищення наукоємності правового забезпечення управління

Нововведення (інновації) в управління.

Роль юридичних знань та інформації в діяльності суб’єктів державного управління.

Юридична наука, практика, законодавство – джерела підвищення наукоємності правового забезпечення управління.

Наукоємність правового забезпечення державного управління

Лекція № 4

Література:

1. Аверьянов В.Б. Державне управління: теорія і практика / В.Б.Аверьянов / За заг. ред. д-ра юрид. наук, проф. В.Б.Аверьянова. – К.: Юрінком Інтер, 1998. – 432 с.

2. Адміністративне право України: Підручник / Ю.П.Битяк, В.М.Гаращук, О.В.Дьяченко та ін.; ред. Ю.П.Битяк. – К.: Юрінком Інтер, 2005. – 544 с.

3. Адміністративне право України [Текст]: підручник / ред. Т.О.Коломоєць. – К.: Істина, 2009. – 480 с.

4. Атаманчук Г.В. Государственное управление (организационно-функциональные вопросы) / Г.В.Атаманчук: Учеб. пособ. – М.: ОАО НПО "Экономика", 2000. – 302 с.

5. Виконавча влада і адміністративне право // За заг. ред. В.Б.Авер`янова – К.: Видавничий Дім "Ін-Юре", 2002. – 668 с.

6. Загальна теорія держави і права: [Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів] / За ред. М.В.Цвіка та ін. – Харків: Право, 2002. – 432 с.

7. Закон України від 02.10.1992 № 2657-ХІІ "Про інформацію" // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 48. – Ст. 650.

8. Закон України від 05.07.1994 № 80/94-ВР "Про захист інфор­мації в інформаційно-телекомунікаційних системах" // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 31. – Ст. 286.

9. Закон України від 13.01.2011 № 2939-VI "Про доступ до публічної інформації" // Відомості Верховної Ради України. – 2011. – № 32. – Ст. 314.

10. Іжа М.М., Пахомова Т.І., Різникова Я.О. Організаційно-правові засади державного управління: Навчальний посібник. – Одеса: ОРІДУ НАДУ, 2008. – 308 с.

11. Конституційні засади державотворення і правотворення в Україні: проблеми теорії і практики [Текст]: Зб. наук. статей: Матеріали наук. практ. конф. / Ред. Ю.С. Шемшученко. – К.: НАН України, 2006. – 334 с.

12. Конституційне право України: Підруч. для студ. вищ. навч. закл. / За ред. В.П. Колісника та Ю.Г. Барабаша. - X.: Право, 2008. – 416 с.

13. Одінцова Г.С., Дзюндзюк В.Б., Мельтюхова Н.М. та ін. Теорія та історія державного управління: Навч. посіб. – К.: "Видавничий дім "Професіонал", 2008. – 288 с.

14. Скакун О.Ф. Теория государства и права (энциклопедический курс) / О.Ф.Скакун: Учебник. – Х.: "Эспада". – 2005. – 840 с.

15. Скрипничук В.М. Правове забезпечення державного управління. Конспект лекцій. – Івано-Франківськ: Місто НВ, 2008. – 556 с.

16. Указ Президента України від 22.07.1998 № 810/98 “Про заходи щодо впровадження Концепції адміністративної реформи в Україні” // Офіц. вісн. України. – 1999. – № 21. – Ст. 32.

Поняття та ознаки юридичної науки. Юриспруденція, або правознавство – спеціалізована галузь знань у сфері суспільствознавства, яка являє собою систему знань у галузі права і держави. Термін "правознавство" тотожний терміну "юриспруденція", що виник у Стародавньому Римі наприкінці IV – на по­чатку ІІІ століття до н. е. і зараз вживається у значеннях;

- науки про право і державу, тобто юридичної науки, інакше – тео­ретичної діяльності у галузі права;

- професійної практичної діяльності юриста (суддя, прокурор, слідчий, нотаріус, адвокат тощо).

Юридична наука – це система знань про об’єктивні властивості права і держави в їх поняттєво-юридичному розумінні та вираженні, про загальні та окремі закономірності виникнення, розвитку та функціо­нування держави і права в їх структурній багатоманітності.

Основні риси (ознаки) юридичної науки:

1. Суспільна наука, що має прикладний характер. Вона покликана обслуговувати потреби громадського життя, юридичної практики, юридичної освіти, забезпечувати юридичних робітників необхідними да­ними про видання і застосування законів.

2. Наука, що має властивості точних наук. Юридична наука вклю­чає в основному конкретні знання, виражені у точних конструкціях, співвідношеннях, як і природничі науки.

3. Наука, що втілює у собі позитивні якості наук про мислення. Вона досліджує питання, пов’язані зі спроможністю відображати об’єктивну дійсність у правових судженнях і поняттях у процесі створення і застосування законів (вивчення обставин юридичної спра­ви, тлумачення законів і т. ін.).

Отже, юридична наука вбирає в себе якості всіх трьох основних галузей людських знань – суспільних наук, природничих наук, наук про мислення.

Головне призначення теоретичної юриспруденції (юридичної на­уки) – бути науковим орієнтиром для практики державного і право­вого будівництва на підґрунті пізнання і усвідомлення відповідних суспільних процесів та явищ. Юридична наука в сучасній Україні ґрунтується на досягненнях і досвіді вітчизняної юриспруденції та юриспруденції Інших країн, на ідеях і цінностях прав і свобод лю­дини, панування права і соціально-правової державності.

Юридичну науку як систему юридичних наук можна представити через структуру – внутрішній поділ на основні групи (види) наук, що знаходяться у взаємному зв`язку:

1) теоретико-історичні (теорія держави і права, історія держави і права – загальна і вітчизняна, історія учень про державу і право);

2) галузеві (державне право, цивільне право, кримінальне право, трудове право, сімейне право, адміністративне право, фінансове право, екологічне право, комерційне право та ін.) і міжгалузеві (криміно­логія, прокурорський нагляд, організація правосуддя);

3) спеціальні прикладні (криміналістика, судова медицина, судова психологія, судова бухгалтерія та ін.). Прикладні науки є комплексними. Для вирішення правових питань вони використовують положення і висновки як юридичних, так і неюридичних наук (фізики, хімії, за­гальної теорії статистики, медицини та ін.);

4)науки, що вивчають публічне і приватне міжнародне право, кон­ституційне право інших країн та ін.

Функції юридичної науки – основні напрямки розуміння і виражен­ня юридичного знання:

- онтологічна (пізнавальна) – вивчення фундаментальних якостей матерії права, найзагальніших сутнісних явищ і процесів у державно­му житті, відкриття раніше невідомих закономірностей буття держави і права;

- евристична – пізнання нового в державно-правовому житті, від­криття раніше невідомих закономірностей буття держави і права;

- прогностична – передбачення розвитку державно-правових про­цесів;

- практично-організаційна – обслуговування практики;

- методологічна – дослідження і розробка засобів вивчення правової дійсності;

- ідеологічна – вплив на розвиток правової культури суспільства і людини;

- політична – допомога у формуванні державно-правової політики, роз’ясненні політичних і законодавчих рішень.

Юридична практика. Юридична діяльність, як окремий вид соціаль­ної діяльності, характеризується певними рисами:

1. Відбувається у сфері дії права з використанням правових за­собів.

2. Здійснюється спеціально уповноваженими на те суб’єктами, які володіють юридичними знаннями.

3. Її метою є упорядкування, узгодження суспільних відносин по відношенню до вимог права, вирішення конкретних життєвих ситу­ацій та задоволення на цій основі індивідуальних, групових та загаль­нолюдських потреб та інтересів.

4. Юридична діяльність має організуючий характер, націлена на організацію дій інших суб’єктів і значною мірою пов’язана з держав­ною діяльністю.

5. Зміст юридичної діяльності у кожній конкретній ситуації склада­ють окремі дії юристів, що націлені на досягнення бажаних правових результатів.

6. Юридична діяльність у багатьох ситуаціях виявляє елементи творчості, індивідуального підходу, винесення конкретного рішення на підставі загальної моделі поведінки.

7. Юридична діяльність своїм правовим впливом пронизує майже всі сфери суспільного життя, які підлягають правовому регулюванню.

Таким чином, під юридичною діяльністю слід розуміти один з різно­видів соціальної діяльності, який здійснюється юристами-фахівцями з метою отримання правового результату, задоволення законних по­треб та інтересів соціальних суб’єктів у відповідності до вимог права.

Іноді вживається термін юридична практика, який по суті відобра­жає поняття діяльності, але включає ще й досвід практичного засвоє­ння дійсності.

На сучасному етапі до змісту юридичної практики (діяльності) відносять не тільки складання документів, консультування та участь у судовому засіданні, а також багато інших юридично значущих дій. До вже існуючого переліку слід додати: попередження, припинення та розслідування правопорушень, притягання до юридичної відповідальності, виконання покарань, підготовка та прийняття нормативно-правових актів, здійснення правовиховної та науково-дослідницької діяльності, реєстрація та статистичний облік правових явищ, результатів юридичної діяльності.

Щодо визначення видів юридичної практики, яка охоплює своїм поняттям окремі акти поведінки та форми юридичної діяльності, то можна їх класифікувати, наприклад, за суб’єктами (судова, проку­рорська, законодавча, слідча та інші), а також за змістом інтелектуальної діяльності (пізнавально-пошукова, реконструктивна, організаційна, реєстраційна, комунікативна). Існують і інші види та підстави класифікації юридичної практики.

Важливим аспектом розуміння сутності юридичної прак­тики є з’ясування її співвідношення та взаємодії з юридичною нау­кою. Теорія і практика, по-суті, не можуть існувати окремо одна від одної. В цілому, головним завданням юридичної науки є вирішення потреб та інтересів громадянського суспільства, окремих його суб’єктів у ході здійснення юридичної практики. Відповідно до цього, зворотній зв’язок існує у бік теорії. Факти реальної дійсності являються пред­метами науково-теоретичних досліджень, в результаті чого ми отри­муємо певні висновки, узагальнення, закономірності, будуємо прогнози на майбутнє. У теоретико-пізнавальній діяльності практика має виключне значення тому, що виступає в якості одного із засобів засвоєння теоретичних положень, переведення їх з ряду уявлень у площину професійних навичок та вмінь. Саме практика підказує ті питання, які потребують свого ретельного вивчення. У ході практичної діяльності накопичується досвід юридичної роботи, що потім підля­гає теоретичній переробці, передачі іншим суб’єктам. Наприклад, у процесі прийняття закону або іншого нормативно-правового акту вико­ристовуються пропозиції вчених-юристів, які готують той чи інший проект, узгоджують його з потребами практики. До окремих положень проекту, навіть слів, можуть надаватися пояснення, ґрунтовні докази, порівняльний аналіз. Всі наукові знання, стосовно правил та прийомів створення норм права, їх формалізації, прийнято називати правилами юридичної техніки.

Система законодавства і система права. Законодавство держави – це система всіх упорядкованих певним чином законодавчих актів даної країни, а також міжнародних договорів, ратифіко­ваних парламентом.

Законодавство – форма життя права. Саме законодавство надає нормам права формальну визначеність (одна з ознак права).

Система права і система законодавства співвідносяться між со­бою як зміст і форма. Позаяк поняття системи права характеризує сутнісну внутрішню сторону об’єктивного права, поняття системи законодавства відбиває його зовнішню сторону – форму.

Галузі законодавства – великі об’єднання нормативно-правових актів за певними сферами правового регулювання суспільних відно­син, які характеризуються єдністю змісту, форми і мають системні зв’язки між собою.

Зазвичай галузь законодавства "очолюється" кодексом, який ви­значає юридичну цілісність галузі. Конституція служить нормативною базою формування всіх галузей законодавства.

Інститут законодавства – система нормативних розпоряджень галузі законодавства, які регулюють певну сукупність суспільних від­носин.

Число галузей законодавства перевищує число галузей права.

Причини розбіжності деяких галузей права і галузей законо­давства:

1. Об’єктивна неможливість висловити зміст кожної окремої галузі права в одному нормативно-правовому акті. Збіг галузі права І галузі законодавства є можливим тоді, коли галузь законодавства представ­лена актами однієї юридичної чинності – законами, і число актів невели­ке (наприклад, Кримінальний кодекс). У більшості випадків зміст галузі права виражений у численних нормативних актах. Навіть конституційне право представлене за допомогою складної системи законів.

2. Залежність системи законодавства, формування його галузей від цілеспрямованої діяльності суб`єктів, пов’язаної з його системати­зацією, від інтересів держави, потреб юридичної практики, рівня роз­витку юридичної науки, законодавчої техніки.

3. Переосмислення, відновлення, вдосконалення законодавства внаслідок його переорієнтування на демократичні цінності: а) послідов­на демократизація порядку формування і функціонування законодав­чих органів, їх професіоналізація, забезпечення високої якості законів; б) формування громадянського суспільства, правової системи в на­прямку розвитку соціальної правової держави, охорони і захисту прав і свобод людини та інші. Результатом цього процесу є введення в право нових теоретичних конструкцій, формування нових галузей та інститутів законодавства, у тому числі на базі підгалузей та інститутів права, покликаних створити оптимальну базу переходу до ринкових відносин, та ін.

4. Орієнтування системи законодавства не лише на галузь права, але й на галузь державної діяльності, на державний устрій. Це неми­нуче призводить до появи галузей законодавства, які не відобража­ють галузі права, є комплексними.

5. Обумовленість системи законодавства формою державного устрою країни (федерація), що припускає наявність у кожній галузі нормативних актів на рівні як федерації, так і суб’єктів федерації.

Структура системи законодавства – внутрішня організація упо­рядкованих нормативно-правових актів, яка виражається в їх узго­дженні і поділі на галузі та інститути законодавства.

Структуру системи законодавства можна класифікувати за таки­ми критеріями:

- предметом правового регулювання (галузева),

- юридичною чинністю актів (субординаційна),

- особливостями форми державного устрою (державно-організа­ційна).

На схемі це виглядає наступним чином (Рис. 1):

Структура системи законодавства
Галузева (горизонтальна) - відображає предмет право-вого регулювання	Субординаційна, або ієрархічна (вертикаль­на) - відображає юри­дичну чин-ність актів	Державно-організаційна (вертикальна) - відображає особливості форми держав-ного устрою
- поділ нормативно-правових актів за предметом регулювання: цивільне за­конодавство, кримінальне законодавство, аміністра-тивне законодавство та ін.	- поділ нормативно-правових актів на певні групи за їх юридичною чинністю: закони, укази, постанови уряду, норма­тивні акти місцевих орга­нів влади та ін.	- поділ нормативно-пра­вових актів за терторіальним значенням:

Рис. 1. Структура системи законодавства

Дата добавления: 2014-01-07