Іван Савич

Його перша поетична книжка мала вийти в 1941 році, однак видання затрималося аж на шістнадцять років. За цей час він міг би загинути багато разів, однак не тільки вижив, але й зберіг у серці найдорожче. Можливо тому поетичний світ Івана Савича такий життєстверджуючий, світлий, бадьорий.

Навіть коли читач зустрічається із справжнім трагізмом, безнадії при цьому не відчуває. А перша поетична збірка «З вічних джерел» (1957р.) розпочинається віршем «Бажання», де ліричний герой зізнається:

Я б став щасливішим у світі,

Коли б, як крапелька, відбити

Промінчик сонячний зумів.

Наступна ж поезія про матір молоду, в якої спить на руках немовля, тому заклично й ніжно звучить:

Гляньте: майбутню Людину

Радісна мати несе.

Скільки у серці любові!

Квітне для неї земля!

Чуєте – тихше розмови –

Спить на руках немовля.

Не лише довге, але й наперекір усьому щасливе життя подарувала йому доля. Народився Іван Савич Лук’яненко 19 січня 1914 року в селі Савинки Корюківського району Чернігівської області. Його юність була овіяна романтикою комунарівської праці, першопочатками сількорівської діяльності та літературної творчості. Вже в 1934 році Іван Савич працює в робсількорівському відділі республіканської газети «Пролетарська правда».

На початку 1935 року він вступає на підготовчі курси Київського державного університету, а з вересня стає студентом філологічного факультету.

Через багато років до його книги «Крізь полярні завої» (1989р.) передмову напише літературознавець Леонід Новиченко. А розпочне із спогадів: «Був Іван Лук’яненко в ті часи (Савич – це прибраний пізніше псевдонім – за власним «по батькові») найщирішим і найтиповішим зразком університетського поета-лірика. Умлівав, чуючи ім’я Сосюри, мембранно відгукувався на кожне слово з вуст «живого Рильського». Був, звичайно, членом нашої університетської літстудії, але не можна сказати, принаймні так мені здавалося, щоб його голос лунав там надто гучно...».

У 1941 році довелося молодому викладачеві Кременецького учительського інституту розпрощатися із молодечими мріями і йти на фронт. Він – командир взводу, потім начальник штабу батальйону. Брав участь у боях на Сіверському Дінці, на Дону, на Маничі. У червні 1942 року призначають у полкову розвідку. 31 серпня в Сальських степах, тяжко поранений в груди, Іван Савич потрапляє в полон. Всього довелося зазнати, а найбільш пекли оті жорстокі приниження, коли фашисти намагалися знищити все людське. Та все ж завжди зігрівала душу віра у визволення.

Він вижив і знову повернувся до улюбленої педагогічної роботи. Тепер уже в Старобільському учительському інституті. А ще сподівався на видання давно очікуваної першої книги, радів подружньому життю, народженню сина.

І знову в життя прийшла лиховісна дата – 9 лютого 1948 року. Несподіваний арешт і за надуманими звинуваченнями – двадцять п’ять років каторги....Про ті страхітливі сім років неволі та безмірної туги Іван Савич написав багато. Однак відразу на думку приходить найкоротший літературний твір – своєрідна післямова до поетичної збірки «Крізь полярні завої». Вона має назву «Єдина розрада»:

Сім років – бараки оплетені, ґрати,

Це й номер на спині в невольника бідного.

... Зате не прийшлось мені віршів писати

Про «батька народів» – про «Сталіна рідного».

Що там казати, дорога плата за цю гірку іронію. Найголовніше, що неволя не могла закріпачити бажання творити, й на допомогу приходило найрідніше:

У слово Шевченкове вірячи,

Можна прожить і на Півночі.

Франка почитаєш, Сосюру,

І легшає в нічку похмуру.

Дістанеш Олійника, Вишню –

Забудеш про біди невтішні.

...У слово Шевченкове вірячи,

Не згинеш за дротом на Півночі.

Ще допомагало вірне побратимство. Читаємо один із спогадів Івана Савича, нещодавно надрукований в газеті «Літературна Україна» під назвою «Задротовані роки Григорія Кочура». У далеких воркутинських снігах зустрівся Іван Савич із талановитими літераторами Дмитром Паламарчуком, Григорієм Кочуром, Олександром Гриньком – тепер народним артистом України. Не можна без хвилювання читати про їх духовне спілкування, що народжувало поезію:

Ярославу Іванченкові

Щоб мої уже танучі сили

Не розвіяв ущент сніговій,

Любі друзі для мене купили

Теплий одяг – красивий, новий.

І ходжу я, мов парубок, нині,

Як, бувало, літ двадцять тому.

Підставляю лице хуртовині

І не злюсь, як раніш, на зиму.

Та, проте, я зізнатися мушу

Без крикливо піднесених слів,

Що не так моє тіло, як душу

Подарунок цей теплий зігрів.

В Україну Іван Савич повернувся аж у 1956 році із офіційним папером про реабілітацію. Вже наступного року він врешті-решт дочекався своєї першої книги!

Про самобутність його поетичної майстерності говорили поети, літературознавці, читачі. Однак особливо був вражений, коли в журналі «Дніпро» (1958, №8) прочитав рецензію із простою та лаконічною, але такою сподіваною назвою «Талановита збірка», де молодий літературознавець Іван Світличний писав: «Іван Савич – людина з великим життєвим досвідом, багато пережила й багато передумала, поет, який має свій голос, змужнілий у життєвих випробуваннях, поет з власним оригінальним світосприйняттям, художнім розкриттям світу...».

Через багато років у книзі спогадів про Івана Олексійовича Світличного «Доброокий» (1998р. «Час») Іван Савич назве його «Подвижником»: «По телевізору я бачив кілька кадрів похорону незламного мого земляка. Печаль і гнів, біль і пієтет сплітались у моїй душі, тривожили її».

Травневими днями 1998 року в нашій області відбулося Міжнародне Шевченківське свято «В сім’ї вольній, новій». Тоді ж в селі Половинкине Старобільського району була відкрита меморіальна дошка пам’яті Івана Світличного. Мужнє, добре й виважене слово про життєвий і творчий подвиг правдоборця виголосив Іван Савич. А через три тижні він глибоко переживав від вчиненої нелюдами наруги, які посміли знищити ту меморіальну дошку...

З кінця п’ятдесятих років поетичні збірки Івана Савича виходили в різних видавництвах Донецька, Києва, Москви. Однак не полишав письменник і улюбленої вчительської праці, аж до 1972 року працював учителем української мови та літератури у вечірній школі робітничої молоді міста Старобільськ. Думається, без отих щоденних зустрічей з учнями, нерідко вже дорослими людьми, і прагнення виховати в них любов до художнього слова, не визріли б у його душі щирі поетичні етюди про талановитих митців – Тараса Шевченка, Михайла Коцюбинського, Павла Грабовського, Лесю Українку, Марка Кропивницького, Володимира Сосюру, Олександра Довженка, Павла Тичину, Максима Рильського...

Нерідко для образного відтворення глибоко осмислювався якийсь найхарактерніший життєвий епізод, де найбільшою мірою виражався художній світ письменника, його ідеали.

А про тих літераторів з ким зустрічався впродовж життя Іван Савич з любов’ю написав спогади, видрукувані в книзі «Розвідники весни» (1987р. «Донбас»), що є свідченням його доброти, душевного тепла, бажання бачити в людині все найпрекрасніше.

Така ж характерна особливість більшості поезій Івана Савича, які приваблюють і зворушують щирістю й ніжністю почуттів, вмінням передати внутрішній стан та настрій ліричного героя в його духовній довершеності. Звісно, бачив у житті Іван Савич не тільки світле, однак своєю поезією він намагався утвердити високі морально-етичні чесноти: потяг до прекрасного, чуття батьківської землі, повагу до матері й материнства, наших національних святощів, здатність співпереживати, любити по-справжньому.

Дата добавления: 2014-01-07