Модуль1 Лекція 2

Тема: Українська журналістика 1900-1917 рр.

Журналістська діяльність М.Міхновського, С.Петлюри, СВУ та УСС.

1. На зламі віків. Революція 1905 р. в Росії і українська преса.

Революція 1905 p., що охопила всю Росію, викликала серед українського суспільства надію на створення національної преси українською мовою. Дехто вже планував видавати тижневик для селянства (Є. Чика- ленко), інші думали про перетворення „Киевской Старины" на журнал українською мовою під назвою „Київська „Основа", беручи за зразок колишню „Основу" петербурзьку. Тим часом почали надходити до Києва вимоги з провінції, щоб кияни взялися за видання щоденної газети.

Внаслідок цього Є. Чикаленко заручився обіцянкою фінансової підтримки з боку відомого мецената українського культурного руху В. Симиренка і почав підготовчу працю з тим, щоб з нового 1906 р. приступити до видання української щоденної газети. Маніфест 17 жовтня. „ХліОороО" - перший || національний часопис українськош MDBDW Революційні події в Російській державі розгорталися. Це привело до оголошення Маніфесту 17 жовтня 1905 р. Разом з іншими свободами оповіщав маніфест також волю друку. Цензурні обмеження відпадали.

Не треба було, як давніше, питати дозволу на видання газети. З цієї точки маніфесту скористалася Лубенська (на Полтавщині) українська „Громада" на чолі з братами Ше- метами. Приступила вона, як то казали, „явочним поряд-ком" до видання першої під Росією національної газети українською мовою, назвали її „Хлібороб — селянський часопис".

Перше число появилося 25 листопада 1905 р. На самому часопису помічено було датою „12 грудня". Сталося це тому, що на східних українських землях в той час затрималася ще назва місяців: листопада — груднем, а грудня — студнем, що відповідало церковнослов'янським назвам.

За відповідального редактора підписував наймолодший з братів Шеметів, що покінчив життя під час другої 1917 р.) революції. Фактичним редактором був старший — В. Шемет, колишній член „Братства Тарасівців", пізніш посол до 1-ої Державної Думи від Полтавщини, а з 1919 р. — співробітник Української Академії наук. Переслідуваний совєтською владою, вмер з голоду. Була це невелика, на дві картки, газетка. У першому числі подано було Маніфест 17 жовтня та статтю „Про вольності громадянські". З матеріалів у дальших числах треба згадати статтю про Переяславську умову 1654). Та чи не найцікавішими були тут відомості про те, як прокидалося українське життя та про український рух на західноукраїнських землях.

Взагалі зі сторінок цієї газети пашіло сміливим і гострим словом, виразною національно-революційною думкою. Появлення її все національне свідоме українське суспільство зустріло з ентузіазмом. Розходилася в кількості 5.000 примірників, а на вулицях кожне число просто виривалося з рук продавців.

Довше проіснувати „Хліборобові" не довелося. Після ч. 5, якого видав, як стверджувала влада, 80.000 примірників, було його заборонено. Та незважаючи на це, „Хлібороб" встиг і в такий короткий час виконати важливе завдання будителя й організатора ще недавно розпорошених українських сил.

У вересні 1905 р. Українська народна партія (УНП) почала видавати свій часопис під назвою „Самостійна Україна". Появилося тільки одно число. Було в ньому опубліковано між іншим проект української конституції, зладжений М. Міхновським. Цей проект проф. С. Дрістрянський у своїй праці „Загальна наука права" називає „основним законом самостійної України". Говориться тут про спілку народу українського в межах етнографічної території як вільних самоуправних земель.

Нові правила про друк. Перші спроби дістати дозвіл на видання українських часописів. Тижневик „Рідний Край" 1[ *5JPobí правила про друк було оголошено 24 листо 1905 р. Зараз же по різних містах роблено спроби дістати формальний дозвіл на видавання українських часописів. Але влада спочатку відкидала ці прохання. Так, не було дано дозволу на видання щоденника „Вільне Слово" у Києві, потім — на „Нове Життя", що мало виходити за редакцією С Єфремова, далі — на „Працю" за редакцією Дятлова та інші. Щойно з 24.ХІІ у Полтаві починає виходити другий український часопис під назвою „Рідний Край". Був це політично-економічний і літературний тижневик, який привітали українські кола із захопленням. Відбивав він настрої і думки української радикальної інтелігенції. У своїй програмовій статті він заявив: „Виходимо на широкий світ, щоб укупі з народом боротися за кращу долю для всіх трудящих, покривджених, обідраних, щоб визволити людей наших і цілий наш милий край з неволі"...

Ініціатором і першим головним редактором-видавцем „Рідного Краю" був популярний у Полтаві український діяч М. Дмитрієв. Співредактором — Панас Рудченко (відомий письменник Панас Мирний), який і редагував, головно, літературно-художню частину часопису. Другим редактором (він же і секретар) був Г. Коваленко. Серед співробітників - О. Пчілка, О. Коваленко, І. Нечуй-Леви- цький, Д. Дорошенко та інші. З ч. 16 за 1907 р. видання „Рідного Краю" було адміністрацією заборонено. М. Дмитрієву довелося зазнати чимало неприємностей. Причиною переслідування був, зокрема, виступ його на суді в ролі оборонця селян, що брали участь у революційних подіях 1905 р. З 20.Х. 1907 р. видання перенесено було до Києва, де й виходив цей часопис до 31.VII. 1910 р. за веденням О. Пчілки (О. Косачевої). Ознайомившись з програмою, цензура повідомила губернатора, що з таким напрямком видання газети дозволити не можна. Губернатор повідомив Є. Чикаленка, що „на підставі ст. 4 від VII Височайше затвердження правил про періодичні видання йому, Чикаленкові, не можна видати свідоцтва на видання згаданих („Громадського Слова" і „Нового Життя". — А. Ж.) органів друку через те, що з оголошення добродія Чикаленка, яке знаходиться в моїй канцелярії... видно, між іншим, що видання ці домагатимуться переміни існуючого державного ладу Росії, утворення автономних країв на окраїнах держави і перебудування її на федеративних основах, а також домагатимуться переходу всієї землі у власність народу, які вчинки забороняються карним законом"...

Треба було здобувати новий дозвіл і подбати й про запасовий дозвіл. В. Леонтович (родич Симиренка) подав заяву на газету під назвою „Громадська Думка", а Б. Грін- ченко — на „Раду". Приблизно за два тижні В. Леонтович дістав дозвіл. А 31 грудня вже появилося ч. 1 щоденної української газети „Громадська Думка".

Щодо програми, то в головному залишилася вона такою ж, як було прийнято для „Громадського Слова", але на цей раз її вже не публіковано. Видавцями були Є. Чикаленко, В. Симиренко та В. Леонтович. На редактора запрошений був Ф. Матушевський, а на секретаря — В. Козловський. До редакційного комітету ввійшли: Б. Грінчен- ко, С. Єфремов, М. Левицький, В. Дурдиковський, М. Грінченкова (М. Загірна). До співробітництва запрошено було низку осіб, що визначилися вже на літературному полі. Були тут поети, письменники, наукові сили з різних кінців України. Решта співробітників щойно починала журналістичну кар'єру і дехто з них вибився пізніше на доброго журналіста.

Крім щоденних вісток, дописів (К. Лоського, М. Лозинського, О. Маковея та інших), а також телеграм та бібліографічних заміток, містила „Громадська Думка" значну кількість статей популярно-наукового характеру. Між ними в першу чергу — статті проф. М. Грушевського і зокрема його огляд поступу української політичної і громадської думки за минуле XIX ст. Далі низка статей Б. Грінчен-ка на теми української історії, української території і людності та зокрема „Якої нам треба школи", що як окрема брошура пізніш набрала широкої популярності. Ту ж саму справу порушено було ним в статті під назвою „Народні вчителі і вкраїнська школа" та інші.

В першу половину 1906 р. вона навіть зібрала в цілому 4.093 передплатників. Але в дальшому виявилося, що зі всіх тих, на кого часопис міг опертися, отже, річних передплатників ледве назбиралося до 500. Решта передплачувала на місяці (в ліпшому випадку на півроку), після чого відпадали.

Які причини були відпадання передплатників? З одного боку, газеті закидувано, що подає запізнено відомості, з другого — читач ще не звик до української газетної мови, термінології та фонетичного правопису, вимагаючи, щоб в газеті писалося так, „як у нас на селі говорять". Для читача, що звик читати в українській мові лише твори красного письменства, дивним ще виглядала мова публіцистики, газетної інформації. Редакцію засипали листами з вимогою писати „мовою Шевченка", якої, до речі, самі автори цих листів часом добре не знали. Перехід на український фонетичний правопис викликав іноді щире обурення у тих, хто звик до „Ярижки" — урядового російського правопису. І довго ще доводилося поборювати всі ці вимоги.

Врешті, чимало поміркованих чи консервативних людей, заляканих радикалізмом „Громадської Думки" в соціальних справах, вважали її за орган, скерований головно проти заможної частини українського народу. Це, до певної міри, відбилося навіть на внутрішньому житті газети та спонукало відійти від неї В. Леонтовича, після чого видання перейшло цілком до рук Є. Чикаленка. Репресії і закриття „Громадської Думки" Щойно вийшло перше число „Громадської Дум- WLJ^ch", як було його сконфісковано. В дальшому безперестанно сипалися на неї конфіскати, грошові кари, тимчасові відкладання терміну тощо, аж поки прийшло найбільше лихо — заборона. 18.VIII. 1906 р. в редакції була переведена поліцією ревізія, знайдено „компрометуючий" матеріал, серед якого були відозва членів розпущеної 1-ої Державної Думи (Виборзька), протоколи Московського з'їзду „Селянського Союзу", різні відозви тощо. С Єфремов,: який у цей час заступав редактора Ф. Матушевсько- го, та ще дехто із співробітників (Хохлич, Квасницький та інші) були заарештовані. Секретареві редакції В. Козлов- ському пощастило сховатися і втекти за кордон (пізніш був він одним з працівників Спілки Визволення України, а в 1918 р. членом Українського посольства в Берліні). На вимогу уряду видання газети було припинено. По всій Україні в багатьох передплатників зробила поліція ревізії, багатьох заарештовано. Є. Чикаленко спробував був клопотатися про відновлення газети, але дозволу не дістав.

Дата добавления: 2014-01-07