Франко і видання русько-української радикальної партії

У 1889-1890 роках завдяки політиці замирення та порозуміння, що її провадили лідери народовської партії Барвінський, Романчук, Вахнянин та інші, в Галичині відбувається значне національне піднесення. Пішовши на компроміс з австрійськими та польськими властями, народовці добилися надання українцям права відкривати власні школи та магазини та займати державні посади, а також створювати власні політичні партії. Поступкою з боку народовців (і неабиякою!) було припинення усякої ворожнечі щодо поляків та обіцянка вплинути в такому ж дусі на народ та українську інтелігенцію. Це був прогресивний крок, який гаряче підтримала громадськість ("ліберально-буржуазна", в інтерпретації марксистів) в обох Українах. Успіх народовців у цій акції, що мала назву "нова ера", обіцяв в недалекому майбутньому їхній повний тріумф на суспільно-політичній царині. Отже, в галицькому суспільстві закономірно заворушилися політичні опоненти народовців - радикали.

Русько-українська радикальна партія, заснована у 1890 році, була однією з сфер діяльності Франка, які радянською наукою або замовчувалися, або виправдовувалися "ідейними помилками" або непричетністю Франка до подальшої долі партії (яка проіснувала до 1939 року). Адже в порівнянні з поглядами Франка кінця 1870-х років це був різкий ухил від марксистської лінії. Партія називалася "хлопською", хоч організована була практично без участі селян; до неї ввійшла радикально налаштована інтелігенція, а також представники інших політичних платформ, яких об'єднувало одне: протест прости "нової ери". Отже, маємо партію, створену "в знак протесту". Одначе був проголошений курс орієнтації на селянство, і основним зайняттям радикальної партії була агітація проти "нової ери" серед простого народу.

1 січня 1890 року Франко та Павлик організували журнал "Народ", що проіснував рекордно довгий для видань радикалів час - п'ять з половиною років. "Народ" був "журналом громадсько-політичним і почасти науково-популярним". Художній літературі в журналі відводилося мало місця (позаяк тепер у радикалів була конкретна мета, конкретний противник, отже, пропаганда та агітація вимагали докладання набагато більших сил). На третьому році видання художня література з "Народу" зникла зовсім: це було практично перше видання в Україні, що стало повністю публіцистичним.

Кожен номер журналу відкривався передовою статтею, написаною кимось з членів редакції (відповідальним редактором був Франко, видавцем - Павлик). В журналі друкувалися, крім них, Леся Українка, П. Грабовський, В. Стефаник, Н. Кобринська, Л. Мартович, О. Кобилянська тощо. Крім того, виправдовуючи свою орієнтацію на "хлопство", радикали запросили до співпраці кореспондентів з-поміж селян. У перші роки свого існування "Народ" дуже часто публікував листи та кореспонденції селян (до того ж деякі з них за освіченістю не відставали від міщанської інтелігенції), та згодом покинули, бо ці публікації були доволі низькоякісні і слугували мішенню для постійних нападок та знущань з боку опонентів. Крім того, "Народ" одразу ж накликав гнів австрійських властей та крупних торгівельних фірм, критикуючи нову тенденцію, що приносила капіталістам великі прибутки: еміграцію галичан до Америки.

Тема інтелігенції в "Народі" була далеко не провідною. У статтях "Як би нам в біді рятуватися", "Що таке громада і чим би вона повинна бути" Франко повторює відомі вже нам думки щодо призначення інтелігенції, служіння народові тощо. У 1892-94 роках Франко жив у Відні, закінчуючи свою докторську дисертацію, і майже не співпрацював у "Народі", що негативно відбилося на змісті журналу. Водночас радикали за відсутності Франка не змогли дати раду внутрішньопартійним суперечкам, "Народ" перенасичувався просоціалістичними публікаціями (чого не припустив би обережний Франко), і зрештою у серпні 1883 року під загрозою закриття журнал мусив зректися зв'язку з радикальною партією. Тепер він звався просто "русько-українська часопись". Журнал вочевидь вже не міг задовільнити інтересів Франка-редактора і Франка-публіциста, тому, повернувшися до Львова восени 1894 року, він розпочинає видання більш літературного, ніж політичного, журналу "Житє і слово", редактором якого був сам. У "Народі" Франко продовжував вести розділ "Сучасна хроніка", де з'являються його статті "Камінь преткновенія", "Два з'їзди", "Вари воду, вода буде" тощо.

Одночасно з "Народом" радикальна партія почала в 1891 році видавати газету "Хлібороб", що вона, на відміну від "Народу", справді досягла доволі високої популярності саме серед простого народу, себто селян. Уже в "Запрошенні до передплати" було зазначено: теоретичні питання в "Хліборобі" підніматися не будуть, в висвітлюватиме практичні справи в житті трудящих. Згодом видання "Хлібороба" було перенесене зі Львова до Коломиї. Редакторами були Франко, Павлик та представники "нової інтелігенції" С. Данилович, І. Герасимович тощо.

Мова, тематика, проблематика "Хлібороба" абсолютно відповідала його аудиторії, кожен випуск містив заклик "Ширити "Хлібороб" від хати до хати, від села до села!" Вперше в історії радикальної преси Франкові і компанії вдалося досягти того, що без особливого труда вдавалося протягом останніх десятиліть народовським, просвітянським газетам. На початку 1895 року наклад "Хлібороба" зріс до 1000 примірників (що було невеликою і навіть смішною кількістю в порівнянні з накладами "Діла" або інших популярних народовських газет, проте великим досягненням в порівнянні з 250-300 екземплярами "Народу"). Селянські дописи друкувалися на сторінках "Хлібороба" аж до завершення його видання, публіцистичні статті мали здебільшого агітаційний або пропагандистський характер. "Хлібороб" провадив справді корисну роз'яснювальну роботу, розкриваючи перед селянами їхні справжні права та можливості. У "Хліборобі" активно брав участь Василь Стефаник. Газета викликала занепокоєння та протест у духовенства, політичних опонентів та загрожувала своїм можливим впливом на перебіг виборів до австрійського сейму.

Одначе Франко, втомлений політичною боротьбою та дріб'язковими суперечками між різними угрупованнями в радикальній партії, прагнув відійти від політики.

Видання Франком журналу "Житє і слово". "Літературно-науковий вісник" та роль у ньому Франка.

Іван Франко ніколи не був тільки політиком або тільки марксистом, як не був він і виключно поетом або письменником. Видання чисто політичних журналів і газет, де навіть не було відділів художньої літератури, гнітило Франка. Він прагнув до відновлення просвітницької діяльності, пам'ятаючи, що видання "Дрібної бібліотеки" мало набагато більший практичний результат в плані впливу на галицьке суспільство, аніж будь-який пропагандистський журнал чи газета. Восени 1893 року, будучи у Відні, Франко працює над програмою журналу, назва якого була запропонована Драгомановим: "Житє і слово". Журнал повинен був виходити раз на 2 місяці, обсягом 10 аркушів. Половину місця в часописі відводилося белетристиці, оригінальній і перекладній, критичним статтям та історико-літературним матеріалам. Другу половину журналу Франко думав надати фольклорному матеріалові: статтям з теорії фольклору, зразкам народної творчості. Проектувалося розповсюдження журналу також у Великій Україні.

У грудні 1893 року був надрукований перший номер. Незважаючи на постійну фінансову скруту, "Житє і слово" виходило регулярно. Наклад його був невеликий - в середньому 500 примірників, журнал був збитковий, і Франко був вимушений займатися випрошуванням пожертов серед своїх численних дописувачів, здебільшого у Східній Україні.

Франко настільки захопився розміщенням в журналі найцінніших, як на його думку, літературних творів, що протягом першого року видання практично не включав до журналу публіцистичних статей. Як журнал політично нейтральний, "Житє і слово" було схвально оцінене у галицькій пресі, а також і за кордоном.

У 1895 році загальнокультурне та літературне спрямування вже не влаштовувало Франка. До того ж із зникненням восени цього року "Хлібороба" та "Народу" у радикальній пресі виникла порожнеча, яку міг заповнити журнал з великою кількістю актуальної публіцистики, гострих, злободенних матеріалів. "Житє і слово" з "вісника літератури, історії і фольклору" перетворюється на "вісник літератури, політики і науки". Франко повертається на звичну царину політичної конфронтації, і вже в 5-му номері "Житя і слова" за 1895 рік - першому "реформованому" випуску - нападає із критичною статтею на Юліана Бачинського за його твір "Ukraina irredenta". Бачинський будує свою оригінальну теорію, систему поглядів на минуле і майбутнє України, і робить висновок щодо необхідності введення України в європейський, а ніяк не в російський контекст. У своїй статті, що звалася так само, як і брошура Бачинського, Франко висловлює настільки несподівано промосковські настрої, що перекреслює усе видиме замирення з народовцями. Українофільська теорія Бачинського зазнає жорстокої критики, і цього, а також слів "Ми всі русофіли. " тощо, народовці Франкові не вибачили.

Протягом першої половини 1896 року "Житє і слово" не видавалося, а в липні вийшло в оновленому вигляді. Тепер це було практично виключно політичне видання, що збагатилося рубриками "Статті про справи політичні", "Вісті з Росії", "Політична хроніка", "Наша белетристика". Перший номер 1896 року відкривався статтею Франка "І ми в Європі", що була протестом проти утисків закарпатських русинів з боку угорських націоналістів. Стаття викликала пильну увагу до Франка австро-угорської адміністрації. У подальших номерах Франко відновлює публіцистичні напади на діячів "нової ери". Нарешті, стаття "Робітницький і революційний рух в Росії" та остання в 1896 році - "З кінцем року" - показували повернення до Франка соціал-революційних радикальних настроїв. На цей раз Франко висловлює заздрість щодо революційних подій у Російській імперії та жаль, що багато українських революціонерів вливаються в російський визвольний рух. Усе це дискредитувало Франка серед народовців, а також його однодумців у Великій Україні. Леся Українка відповідає на сторінках "Житя і слова" статтею "Не так вороги, як добрії люди"; Франко охоче іде на полеміку (ще один "сумнівний" для радянської критики момент з біографії Франка). Починається також конфронтація з "Ділом", підтверджена в наступному році статтею "Кілька афоризмів в альбом "Діла"". "Житє і слово" публікує некролог Франка "На смерть Куліша", що є скоріше публіцистичною статтею, в якій небіжчик висвітлюється мало не як творець українського "реакційного лібералізму".

Загострення ворожнечі з усіма колишніми політичними опонентами та набуття нових, а також хронічний брак фінансів мусив Франка піти на закриття "Житя і слова" влітку 1897 року. Проте закриття це вдалося оформити як "злиття" журналів "Зоря" та "Житє і слово" у спільний друкований орган - "Літературно-науковий вісник", що його заснувало новостворене "Наукове товариство імені Т. Г. Шевченка".

У "Житі і слові" Франко застосував увесь свій редакторський хист, показав себе як зрілий журналіст, вмілий упорядник і справді геніальний літератор. Одначе вже в полеміці щодо російської революції намітилося відставання галицької радикальної течії від російського і загалом європейського соціалізму. У подальшому це відставання посилюватиметься. Іван Франко був винятково популярною і шанованою постаттю в галицькому суспільстві: як поет і прозаїк, учений, просвітник та борець за народні права, що в дуже молодому віці встиг постраждати за народ. Проте ця популярність не розповсюджувалася на Русько-українську радикальну партію, що майже від початку свого існування не могла врегулювати внутрішні суперечки та розкидала сили на сутички з опонентами. Соціалізм не знайшов достатньої кількості адептів в Галичині, утримуючись тут лише завдяки інтересу з боку скоріше власне "радикального", ніж соціалістично настроєної інтелігенції.

Розчарувавшися в черговий раз у активній політичній діяльності та обстоюванні нікому не зрозумілих в Галичині ідей, Франко у 1897-98 роках мусив піти на великий компроміс, радше не з народовцями, а з самим собою. Адже журнал "Зоря", його редактор О. Борковський, а також Михайло Грушевський - усе це ще зовсім недавно було об'єктом його критики, сатири, викриття. "Літературно-науковий вісник" в плані політичної орієнтації обіцяв бути журналом набагато більш народовським, аніж радикальним.

Журнал почав виходити з січня 1898 року (знакова дата: 100-річчя "Енеїди" Котляревського, 50-річчя "Весни народів" та видання першої української газети), обсягом 12-15 друкованих аркушів, і вже з перших кроків редакційної діяльності намітився основний конфлікт всередині редакції: Михайло Грушевський боровся за владу в журналі, витісняючи з нього співредакторів. О. Маковей та О. Борковський мусили покинути "ЛНВ", до складу редакції було введено фольклориста та етнографа Володимира Гнатюка, а Франко знайшов в особі Грушевського затятого ворога.

Офіційним редактором "ЛНВ" був Гнатюк. З 1887 до 1898 року Франко редагував і випускав "Літературно-наукову бібліотеку" (всього 26 томів), що продовжувала справу "Дрібної бібліотеки". У 1898 році під орудою Франка та Гнатюка була утворена "Видавнича спілка" - об'єднання, що розпочало випуск творів найкращих українських та зарубіжних письменників. Вже за перші 3 роки було випущено 40 книжок - белетристичних та наукових творів "для широкого загалу". За весь час свого існування (1898-1912) "Видавнича спілка" випустила понад 300 белетристичних та науково-популярних видань, багато з яких редаґував та оздобив передмовою сам Франко.

Франко, друкуючись у підцензурному журналі, був дуже скутий, обмежений у виборі тем, отже спершу публікувалися тільки його літературно-критичні статті. "ЛНВ" був розрахований виключно на інтелігенцію, високоосвічену аудиторію в Галичині і поза її межами, і становив велику цінність для читачів у Великій Україні. Починаючи з перших випусків, "ЛНВ" став об'єктом нападок клерикальної преси, зокрема газети греко-католицької верхівки "Душопастир". Франко, переконаний атеїст, неодноразово засуджений і проклятий греко-католицькою церквою, стає ворогом духовенства №1. Сам він писав: Все і всюди, де трудилася нова думка, де роздавалося живе слово, навіть з уст одиниць попів, загал попівства, його світочі і верховоди ставали против, піднімали крик, уживали і надуживали своєї власті, щоби побороти, задушити новинку, скувати нового духа, заглушити нове слово. "

Останні два десятиліття свого життя Франко, що мав давно підірване здоров'я, віддавав всього себе без залишку титанічній праці в галузях літератури, етнографії, мовознавства, просвітництва. Ударом, що був "початком кінця", знаменував смеркання життєвих сил Франка, була його поразка на виборах до австрійського сейму. Навіть підтримка і агітація газети "Громадський голос" не забезпечили Франкові необхідної підтримки селян. Радянська критика, формуючи потрібний їй образ "мученика-революціонера", наголошувала на масових правопорушеннях та ув'язненнях селян під час виборів у окрузі, де висувався Франко. Мовляв, австрійсько-польська буржуазія усувала від участі в виборах демократичних кандидатів. Насправді серед депутатів від різних галицьких округів опинилося немало селян (один з них, Новаківський, був близьким другом Франка), а справжньою причиною поразки Франка була недостатня його популярність саме як політика. У Франкові цінували насамперед поета, творця "З вершин і низин", "Зів'ялого листя" тощо. Насичена соціальним підтекстом проза Франка не знаходила відповідної аудиторії серед селян, а найпопулярнішими, либонь, в народі були його твори для дітей. Усе це вказує на незадовільний результат кар'єри Франка як суспільного діяча, і цей результат, що був для нього очевидний, не міг його не засмучувати. Змушений багато в чому підлаштовуватися під політичні погляди членів "НТШ", щоб втримати роботу (необхідну йому насамперед як джерело прибутку), Франко присвятив себе літературній роботі. Франко-вчений, літератор, просвітник очевидно переміг Франка-революціонера, надто марксиста. У 1870-х Франко ні за що не дозволив би собі працювати в виданні на кшталт "Літературно-наукового вісника". З одного боку, це вказує на безрезультатність революційної боротьби в Галичині та невіру самого Франка у можливість її успіху; з іншого ж, віддавшися справжній праці на користь народу, несучи йому знання і модерну науку, Франко найбільше реалізувався як геніальний митець і універсальний вчений.

Звичайно, за рівнем впливу на інтелігенцію "ЛНВ" не був настільки революційним, яким колись, в 1875-76 роках, був для галицького студентства оновлений "Друг". В Галичині сформувалася повноцінна система національної преси, одна двох колись рівних партій - народовська - перемогла, залишивши москвофілам проповіді в сільських парафіях. Науково-технічний прогрес, прихід нової літератури (в тому числі і модернізму, що він не був прийнятий Франком, переконаним позитивізмом) та революційні настрої в усіх великих імперіях Європи, насамперед Німеччині та Росії, відсували на задній план ідеалістичні уявлення Франка. Водночас і специфіка видання, орієнтація його на інтелігенцію і насамперед на вчених, його "академічність", що робила "ЛНВ" подібним чимось до "Киевской старины", не давала його впливові розповсюдитися на широкі маси. Ще вужчим в плані цільової аудиторії було друге видання, яким Франко займався під час редаґування "Літературно-наукового вісника" - "Записки Наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка".

Серед публікацій "ЛНВ" переважали літературні твори. Серед авторів були як доволі прогресивні - Леся Українка, Коцюбинський, Олександр Олесь, Стефаник - так і поміркованіші Грінченко, Кобилянська, Руданський, Марко Черемшина.

У 1903 році Франко тимчасово переймає повний контроль за редакцією "ЛНВ". Так сталося, що Грушевський відбув для співпраці у східноукраїнській групі депутатів до Росії, а Гнатюк занедужав. Якраз недавно було запроваджено нову рубрику - "Дискусії", що її вели Франко та Гнатюк. Відчувши кермо "ЛНВ" у своїх руках, Франко намагається кардинально змінити його концепцію, перейти від суто літературно-естетичної тематики до проблем соціальних і політичних. Тимчасово у "ЛНВ" реалізується все, що Франко приносив у всі свої попередні видання, і перетворення його подібне до колишньої перебудови "Житя і слова": з'являються нові рубрики, Франко публікує ряд статей на соціалістичну тематику, але не агітаційно-роз'яснювального характеру, як це було у попередніх виданнях, а таких, що розповідали про революційний рух в Росії та інших країнах Європи. В планах Франка було повне реформування "ЛНВ".

Здійсненню Франкових задумів завадив насамперед його конкурент Грушевський. Він одразу виступив проти соціалістичного "ухилу" "ЛНВ", і, не заперечивши зсув редакційної політики видання у публіцистичний бік, висунув вимоги щодо висвітлення в журналі виключно українських тем. Для Франка, що був інтернаціоналістом (в початковому значенні цього слова) і орієнтувався на європейські країни, що мали більш розвинену суспільну та політичну систему, це було великим ударом. Одначе наполягти на своєму йому не вдалося: Грушевський мав величезний вплив у "НТШ",і Франка було усунено з посади відповідального редактора. Редакційю "Літературно-наукового вісника" знову почав контролювати Грушевський, сфера політичних інтересів та далекосяжних планів якого давно перемістилася до Великої України. В 1906 році "Літературно-науковий вісник" було перенесено до Києва, де його чекала щедра допомога меценатів та увага з боку східноукраїнської громадськості, що зазнала набагато більшого, ніж у Галичині, національного піднесення. Наслідки революції в Росії 1905-06 років давали виданню на кшталт "ЛНВ" простір та свободу діяльності.

Франко не змирився з перенесенням видання "ЛНВ" до Києва, протягом всього першого року видання закидав Грушевського і редакцію журналу в'їдливими та обуреними листами. За останнє десятиліття свого життя Іванові Франкові так і не вдалося заснувати власного видання, здійснити ще одну спробу втілення своїх журналістських та редакторських здібностей у життя. У 1911 році він пристає на пропозицію ліберального видання "Союз", щоправда, у редакції йому відводилася далеко не ключова роль. Одначе далі декількох публікацій справа не зайшла. Народовці не довіряли Франкові, звинувачуючи його насамперед у симпатіях до Росії та пропаганді російської культури.

У 1914-1916 роках, доживаючи останні свої роки, прикутий до ліжка, Франко переосмислив (що видно зі спогадів його найближчих друзів, а також листування) багато положень своєї політичної та суспільної позиції. Зокрема, одним з найсильніших розчарувань була діяльність окупаційних військ Російської імперії під час нетривалого захоплення Галичини. Окупанти завдали нищівного удару греко-католицькій церкві та ліберально-націоналістичній пресі, але разом з тим і всій українській культурі.

До здійснення однієї з найзаповітніших своїх мрій - встановлення в Галичині та цілій Україні соціалістичного ладу - Франко не дожив близько двох років.

3. ПУБЛІЦИСТИКА І. ФРАНКА ЯК ПРИКЛАД НАЦІОНАЛЬНОГО ТИПУ МИСЛЕННЯ

Сьогодні, як і в будь-який інший історичний момент, на часі звернутися до творчого доробку І. Франка, “сина народу, що вгору йде, хоч був запертий в льох”, оскільки його життя, діяльність і творчість були впертим, цілеспрямованим поступом до вершин власного самоствердження і до самоствердження народу, — через бідність, і незважаючи на неї, через осуд і, незважаючи на нього, через нерозуміння, і, попри негаразди, спричинені ним.

У цьому поступі гартувалася його воля, “дух, що тіло рве до бою”, і “живе, рідне слово”, яке, як писав сам І.Франко, “блискотить багатством, красою і силою” (4; 387).

Сили і ваги Франковому слову додавала його світоглядна позиція і глибинне розуміння законів суспільного розвитку. Прозою, поезією, публіцистикою він виважував — визначав — передбачав — прогнозував розв’язання складних насущних і загальнокультурних проблем.

Долаючи інтелектуальну інертність тогочасного суспільства, І.Франко взяв на себе обов’язок “чорнороба на шляху поступу” Галицької України, культурне і політичне життя якої намагався вихопити із провінційності, зберігши водночас її самобутність і самодостатність, і залучити як до загальноукраїнського, так і до світового прогресу.

Можна стверджувати, що ці його спроби переросли в стратегію, історично, економічно, політично зумовлену і обґрунтовану. А, як відомо, така всеохопність осмислення чи не найбільше притаманна публіцистиці, яка, за висловом М.Шлемкевича, є “зачатком нових кристалізацій Духа і дійсності, їх передбаченням і передчуттям, вкладеним у слово” (13; 115).

Стратегічна далекоглядність, передчуття франкової публіцистики зумовлена була ще й чи не найважливішим деонтологічним чинником — обов’язком відповідальності перед народом за той “огонь в одежі слова”, який автор приборкував задля висвітлення через публіцистичне натхнення шляху до правди і свободи.

Ця стратегічна далекоглядність осучаснює і сьогодні його аналітичні універсуми, можливо, через феноменальне відчуття ваги не лише слова, а й відчуття моменту (отієї Горацієвої миті), того летючого моменту, коли не! cказати, не! зробити, не! підтримати словом і ділом уже не! можна.

Два важливі, логічно обґрунтовані акценти вказують на цю унікальну прогностичність Франкового генія: “не пора!..” і “Нам пора для України жить!” (Національний гімн). Бінарне позиціонування слів, а ще більше — їхніх сенсів, з найпотужнішим наголосом на слові “пора” (тобто “час настав”), з вимогою звільнитися від “пут давнього життя” (“не пора!” у значенні “годі вже”) — це позитивна,

натхненна настанова на майбутнє “братерство”, “щирі труди, якими воскресне Вкраїна” (Розвивайся ти, високий дубе...), майже як у Т.Шевченка, — на “сім’ю вольну, нову”.

Задля майбутнього розквіту України заклик “пора!” чимало важив для І.Франка, передовсім, коли йшлося про освіту народу, для якого годі підібрати критерії можливого і неможливого, для якого небезпечним є “духове відчуження від рідної нації” (5; 284), її ідеалів, народу, якому завжди п о р а казати все, з яким слід говорити як з рівним, як з рідним. Потреба сказати народові все, вихопити з пітьми, — була рушієм Франкової творчості.

Сьомий розділ статті “Молода Україна” (1901) він починає посиланням на оповідання про подорожнього, який, мандруючи на північ, у горах, в камінній пастці між скелями надибав “людей незвичайного вигляду, страшних і диких”. Вони без жодних залізних знарядь лупали скалу. Подорожній втік, подумавши, що то безбожні гоги і маготи, яких Александр Македонський загнав у непрохідні гори, щоб вони не змогли вирватися і підкорити собі всю землю. “Образ того заклепаного народа, змушеного пробивати велику, віковіч-ну скалу. Яка ділить його від свобідних, повноправних, цивілізованих націй, а при тім позбавленого найважливішого знаряддя для сеї праці — заліза. Себто національної свідомості, почуття солідарності і невідлучного від неї почуття сили і віри в остаточний успіх”, асоціювався у І. Франка “з історією нашого українського національного руху в останніх двох десятиліттях” (4; 370-371).

Мабуть, це староруське оповідання справило свого часу неабияке враження на І.Франка, оскільки цей домінантний мотив тяжкої наполегливої праці задля майбутнього звільнення і розвою закликом звучить в “Каменярах”: “лупайте сю скалу, нехай ні жар, ні холод не спинить вас, бо вам призначено скалу сесю розбить”.

Долаючи москвофільство і космополітизм, І.Франко так само скеровував суспільний цивілізований прогрес України, усвідомлюючи народ, утверджуючи національну ідею як найпродуктивнішу силу народу.

Цю ідею він перетворив на “реальну політику” (про що пише у статті “Наш погляд на польське питання”), котра, “спираючись на докладних студіях минувшості і теперішності, може дати нам якнайясніші і найдальші вказівки взглядом нашого будучого поступування”. Далекоідучі, ясні, провідні ідеї, на думку І.Франка, “мусять бути витворені життям, викормлені сердечною кров’ю народу, вони є його найдорожчою і найсвятішою скарбницею” (6; 219).

Оксана Пахльовська, розмірковуючи про творчу еволюцію І.Франка, стверджує, що публіцист “свідомо замкнув себе у в’язниці диктатів “суспільності”, усвідомивши марність персоналізованого виміру, а точніше, став “заручником громади” (2; 29) (в’язнем спільноти). Але пошуки межі, якої сягає право індивідуальності на особистий вибір, вільний від суспільства, чи навпаки, — пошуки межі права самого суспільства на цю індивідуальність, можуть виявитися марними, якщо звертатися лише до випадкових цитацій. Причину такого самозречення варто шукати не в психоаналітичних абстракціях, а в тих глибинних авторських осмисленнях, у яких прочитується аж ніяк не обтяжливе, а натхнен-не життя громадою, справами громади: “Отсе рідня моя! Отсе моя держава!..” (Святвечірня казка). Це і є самовизначення громадянина, або, за І. Мойсеєвим, “громадяно-центричне” і “державоцентричне” відчуття й знання України, що є підґрунтям “реальної політики” і провідною ідеєю історико-культурного поступу народу-творця (1; 450-451).

Адже І. Франко в контексті історичної аксіології хотів ціннісно зумовити волю, жагу до знань, праці, свободи, солідарності, доброї волі єднання. А, окрім ментально зумовленого способу мислити і творити, окрім соціально зумовленої самосвідомості, він керувався ще й наднаціональною, глобальною, космічною самосвідомістю, намагався дослідити, проаналізувати межові, міжетнічні, периферійні і міжнаціональні явища. А проте, свій український патріотизм він оцінював не як сентимент чи національну гордість, а як важке ярмо, яке доля вложила на його плечі. “Мій руський патріотизм — то не сентимент, не національна гордість, то тяжке ярмо, покладене долею на мої плечі. Я можу здригатися, можу тихо проклинати долю, що поклала мені на плечі це ярмо, але скинути його не можу, іншої батьківщини шукати не можу, бо став би підлим

перед власним сумлінням”.

Тож, радше в’язнем сумління, а не заручником громади був Франко. І він сумлінно виконував обов’язок освіченого громадянина перед своїм народом, наближав його світ до світу культури світової:

По-перше, через тлумачення тогочасних наукових концепцій, як, скажі-мо, у статті “Критичні письма о галицькій інтелігенції”, у якій він пояснює принципи демократизму і лібералізму в теорії і на практиці, вдається до “історичних шкіців” і застерігає зокрема від дволичності лібералізму і того демократизму, який після 1848 року (року скасування панщини) національне питання перетворив на пародію.

По-друге, у цій же статті він порушив і питання заангажованості інтелігенції у вирішення проблем народних. Критично оцінює Іван Франко галицьких інтелігентів, які розбіглися по партіях і товариствах, але не зуміли працювати в єдності. Аналізуючи “тридцятилітній протяг нашого “відродження”, він висновує, що впродовж цього часу не з’явилося “ані одного діяча на поли освіти, виховання, публіцистики” — словом, нічого такого, що могло б засвідчити правдиве і здорове життя інтелігенції. Водночас він з іронією говорить про своїх домашніх “пророків”, “поборників”, “отців народа”, які, “коли придивимося їм ближче”, свої звання здобувають за гроші, величання за титули, задурюють народ псевдонаукою і псевдоправдолюбством, поза очі називаючи той сам народ “хамами та мургами, задля котрих не варто й раз рота отворити”

Горду відрубність інтелігенції від народу, підтримувану москвофільством, критикує він і в статті “Молода Україна” (4). Критикує з гіркотою, мабуть, адже за двадцять років до публікації цього твору він уже засвідчував своє розуміння завдань інтелігенції. “Інтелігенція, — писав він, — повинна передовсім бути інтелігенцією, повинна бути громадою людей з широким образованням, з виробленим характером, з щирим чуттям до народу; а відтак інтелігенція повинна зідентифікуватися, злитися з народом, повинна стати серед нього, як його брат, як рівний, як свій, повинна стати робітником, як він...Інтелігенція повинна жити з народом і між народом не як окрема верства, але як невідлучна часть народа...”. Іван Франко задекларував чимало зобов’язань інтелігенції, водночас нарікаючи на її збюрократизованість і “вузькоглядство”, хоча й плекав надію на те, що “шлях через пекло внутрішньої боротьби допоможе їй переродитися духом до праці для народа”.Осучаснити ці ідеї Івана Франка неважко, адже бюрократизм сучасної інтелігенції — еліти різних сфер суспільно-політичного і культурного життя ще не подолано.

По-третє, публіцистичні студії Івана Франка рясніють потребою просвітлення народу через літературу, що, як і наука, “повинна бути робітницею на полі людського поступу”, адже “сама ціль літератури — служити народові — вимагає, щоб вона була для нього зрозумілою”, а звідси — і народність, і національність.

Великої ваги надає Іван Франко історії всіх літератур. Про це говорить і в статті “Література, її завдання і найважливіші ціхи”, і в статті “Формальний і реальний націоналізм (Кілька уваг про ІХ і Х випуск “Правди”)” (11), яка за життя Івана Франка так і не побачила світ. “Коли твори літератур європейських і порушували наш смак естетичний і нашу фантазію, то твори росіян мучили нас, порушували наше сумлінє, будили в нас чоловіка, будили любов до бідних та покривджених” (11; 355-363). У такий спосіб Іван Франко не просто пов’язав нашу літературу з літературами світу, безпомилково визначив літературну парадигму “глобального діалогу з культурами різних епох і народів, розширив літературний досвід власної культури, її межі пізнання світу, універсалізував культурну рецепцію українського суспільства” (2; 30).

По-четверте, через культуру і літературу він зумів показати народові Україну в світі, а не по світах, чим наблизив кожну творчу особистість до стану “цілого чоловіка”, і утвердження тієї національної цілості, відваги і мудрості, якої не завжди вистачало. Це, водночас, вирізнило народ і в сенсі етнографічному та геополітичному. Звернімося бодай до статті “Наш погляд на польське питання” (це, до речі — праця, в якій Іван Франко надзвичайно часто послуговується епітетом “фатальний”, зокрема, у поєднанні зі словами “ошибка”, “непорозуміння”, “сліпота” та ін.). Окрім аналізу історичної присутності Польщі на геополітичній арені, Іван Франко робить висновки значно глобальніші, ніж локальні проблеми західних сусідів. Наприклад, доводить переваги національно-етнографічної самостійності над історично-державною, а також — відсутність посвячення “в житті народів, а саме, можливо, й дещо різко, стверджує, що “народ, котрий посвячає себе за другого, є дурнем і не знає, що робить... Найперша задача кожного народа є — стояти за своїми власними інтересами і дбати про своє власне утримання”. Хоч і різко, але справедливо виголошується вимога передовсім пильнувати свого. Майже як у Тараса Шевченка: “І чужого научайтесь, й свого не цурайтесь”. У цих словах, водночас, прочитується і вимога політичної рівноправності народів — чи то поляки, чи то німці, чи хто інший, а також необхідність збереження та плекання рідної мови, “щоб україн-ська мова запанувала на всій Україні”.

І — п’яте, чи не найважливіше. В жодному разі не відриває себе І. Франко від свого народу, не вивищується над ним у своєму генії. Вочевидь, тому, що як смиренний в’язень сумління перебирає на себе мужність світоча України, який болить “кождим її частковим, локальним болем” і радується “кождим хоч і як дрібним та частковим її успіхом”. Це “боління” — його наука нащадкам, мудре вчительське вміння згуртувати довкола себе громаду майбутнього рідної країни. Тому в “Одвертому листі до гал[ицької] укра-їнської молодежі” пише: “Ми мусимо навчитися ч у т и с е б е у к р а ї н ц я м и».

4.. Філософія національної ідеї у працях «Що таке поступ?», «Одвертий лист до галицької української молодежі», «Поза межами можливого».

Праця «Що таке поступ?» написана 1903 р. — через 25 років після юнацького захоплення ідеями соціалізму.

У юні роки, ще студентом університету, І.Франко визначив критерій суспільного поступу — щастя людини. Щастя в його розумінні - це єдина мета, до якої людина прагне споконвіку, заради якої народжується на світ, навчається, трудиться, взагалі живе. Перебуваючи під сильним впливом модних у його часи новітніх дій тогочасного суспільства соціалістичних ідей, юний І.Франко вважає, що «того щастя вона (людина) досягне аж тоді, коли наука і праця зіллються до неї воєдино; коли всяка її наука буде корисною працею для суспільства, а всяка праця буде виявом її розвинутої думки, розуму, науки»[1].

Франко дослідив процес становлення людини, її важку боротьбу за виживання, виявив дві тенденції в цьому процесі, що обумовлені об'єктивними чинниками: перевагою зовнішніх обставин над людиною в боротьбі за існування і, навпаки, коли людина починає контролювати ці обставини і отримує над ними певну перевагу. Ці чинники формують, з одного боку “одинокість”, прагнення до автономності людини, з другого — людську солідарність. Вчений виділяє такі рубежі становлення людини і суспільності, як відкриття і вживання вогню, формування мови, моральності, культури сім'ї, виникнення держав і релігії. Одним із чинників державності він вважає війни між племенами. Війни поширювали знання людей, а внаслідок формування військового прошарку клали підвалини до поділу суспільства на верстви. Виникаюча державність і релігія спричиняють появу політичної влади, тобто панування одних над іншими. Зростаючи, різні форми нерівності, насамперед майнова, ведуть до політичної тиранії, що була головною формою державності у стародавньому світі, особливо на Сході. Тиранія — безмежна влада тирана за відсутності будь-яких прав у підданих. Безмірне багатство царів та їхніх сатрапів має зворотньою стороною безмірну матеріальну нужденність рабів і «вільних пролетаріїв». Такий устрій веде до формування суспільних сил, що повалять його.

І.Франко був дуже компетентний у соціалістичному розумінні соціального поступу. Це засвідчують його подальші слова: «І народи тільки тоді зможуть досягнути щастя і свободи, коли всі будуть вченими працівниками, тобто коли кожний буде розвинутий розумове, по можливості якнайвсебічніше, і коли кожен буде у змозі використовувати свої сили на добро загалу і на добро своє власне»[2]. Подібні думки досить широко обґрунтовуються у статті «Що таке соціалізм?» Привабливість цього ладу, який І.Франко, безсумнівно, вважає прогресивнішим, ніж тогочасний суспільний устрій, полягає, на думку мислителя, у «загальній, народній, общинній власності» замість «приватної власності капіталу», у «всебічному розвиткові кожного громадянина» замість «суспільних класів». Такий всебічний розвиток тісно пов'язаний із працею в «різноманітних робітничих галузях». Не буде, вважає І.Франко, при такому ладі сліпої конкуренції, замість неї — «вільний договір общини з общиною, народу з народом». «Замість нинішніх злиднів і боротьби за існування — сталий добробут, що грунтується на постійній праці, а також невпинний розвиток усіх вроджених здібностей кожного громадянина». Мислитель, розумів, що боротьба за існування, постійна сліпа конкуренція принижує людину, зводить її до рівня тварини. Людина прагне до щастя й добробуту від самого початку свого життя, а тваринна боротьба за існування заважає їй осягнути «певний ідеал людської досконалості». Такого ідеалу людина, на думку молодого І.Франка, може досягнути лише «при соціалістичному ладі як найвільнішому й такому, що забезпечує народові матеріальне існування». Найганебнішим, найвідсталішим явищем, що заважає суспільному прогресові, І.Франко вважає «внутрішнє соціальне рабство», поряд з яким взагалі нічого не означає незалежність політична.

Замислюючись над джерелом і рушієм еволюційного процесу в суспільстві, І.Франко схильний визнати, що «боротьба за існування — се головна движуча сила еволюції в світі істот органічних»[3]. Людина підвладна загальним законам еволюції. Захоплений ідеями соціалізму, І.Франко вважає, що еволюція суспільного ладу можлива за умови еволюції поняття «органічна істота—тварина—людина». Коли люди стануть «тільки людьми», то у їхньому суспільстві все буде по-людському, бо люди перестануть бути «панами і слугами». Лише такі свідомі своєї «людськості» люди зможуть створити вільну громаду — суспільство вільних особистостей, де немає необхідності насильства, диктатури, обмеження свободи. Держави не буде у такій громаді, бо «над народом не буде управи згори, а сам народ здолу (т.є. від громад) управляє сам собою, працює сам на себе, сам образується і сам обороняється»[4].

Можна сказати, що ці й подібні думки І.Франко прочитав у тогочасних теоретиків суспільного поступу — Спенсера, Лассаля, Маркса, Енґельса чи інших, що це не є переконання самого мислителя. Проте важко повірити, що молодий І.Франко публікував думки, у які сам не вірив, яких сам не поділяв. Чи не про це свідчить його ув'язнення? З юних літ Франка-мислителя хвилювала доля своєї країни, свого народу. Щоденні спостереження над життям талановитого й працелюбного народу змушували Франка-будителя національної свідомості шукати шляхів поступу і вказувати їх широкому загалу.

Через 25 років після захоплення соціалізмом як справедливим і прогресивним суспільним устроєм, що забезпечує щастя і вільний розвиток кожній людині, І.Франко пише працю «Що таке поступ?». З висоти власного життєвого досвіду, зі спостережень над розвитком еволюційних процесів у світовій цивілізації він робить висновок, що поступ, хоч він і має «два значення: все змінюється, але чи на краще, чи на гірше?», все-таки веде до добра. Такий висновок переконливо доводить XX ст., коли людство пішло у розвитку знарядь праці, способу виробництва продуктів і в організації свого життя далеко вперед, якщо порівнювати його стан з періодом виникнення людини на Землі.

Суспільний прогрес — явище неоднорідне і нерівномірне, часто на цьому шляху люди втрачають багато позитивних надбань, хоча по дорозі вперед «знаходять все щось нового». Поступом на шляху еволюції людства І.Франко визнає поділ праці, адже він веде до прискорення процесу праці, її вдосконалення.

Однак Франка-філософа хвилюють насамперед внутрішні пружини поступу — самопочуття людини. Він ілюструє це, порівнюючи людину- лісовика і людину, яка живе серед інших людей, тобто представника цивілізованого світу. Лісовий чоловік, «що має, те все зробив собі сам, і не потребує нічого більше. В тім, що робить, він звичайно не потребує помочі інших... Його зв'язок з громадою, державою чи народом майже не існує»[5]. Цей стан для такої людини є цілком задовільний. Важливо те, що вона цілком щаслива, насолоджується своєю свободою. Цивілізація ж призвела до того, що «освічений чоловік мусить дбати про завтра, про ближче й дальше будуче своєї рідні, своєї громади, свого краю, своєї держави — тисяч і мільйонів людей, яких він у своєму житті не бачив, не знає... Він поносить жертви і тягарі для цілей, яких найчастіше не розуміє»[6]. Отже, якщо вимірювати суспільний поступ мірилом щастя і свободи людини, то XX ст. порівняно з первісним людським існуванням у самотині аж ніяк не е прогресивне. Людина втратила свою свободу, стала рабом суспільних відносин, вона глибоко страждає і не може бути щасливою.

Виходячи з теорії еволюції видів Ч.Дарвіна, історики стверджують, що «вся людська історія — це ненаситна боротьба, ведена різними способами, а все для єдної цілі, аби удержати себе і своє потомство». Поступ у тому, що в цій боротьбі виживають сильніші, краще пристосовані до умов. Неминучим витвором боротьби за існування є нерівність, насамперед не нерівність людей. Отже, сама природа дбає, щоб серед людей не було рівності. За дарвіністами, підсумовує І.Франко, свобода боротьби повинна бути основою людської політики. Милосердя для слабих, поневолених — це, за такою теорією, фальшиве почуття, противне природі і шкідливе для природного розвитку.

Як бачимо, мислитель підкреслив основний недолік теорії еволюції видів — її антигуманний характер, оскільки така теорія прирівнює життя людей до життя «щупаків у воді та вовків у лісі».

Неприйнятним видається І.Франкові й те, як тлумачать суспільний поступ анархісти та комуністи. Комунізм не може сягати приватного життя людини: «Кождий чоловік бажає мати собі для відпочинку свій власний кутик, де би міг бути собі зовсім свобідним і не стісненим навіть своїми найближчими приятелями». Комуністичні ідеї важко здійснити, визнає І.Франко, адже люди дуже різні, мають неоднаковий рівень розвитку, та й повна спільність власності на землю не є можливою[7].

К.Маркс, який відстоював спільну власність усіх працівників на знаряддя, засоби і продукт праці як запоруку прогресивного суспільного ладу, не змалював цього устрою в деталях. Це зробили його послідовники. Таким устроєм, на думку німецьких соціал-демократів, пише І.Франко, має бути народна держава - «у ній через своїх вибранців панував би весь народ, у ній не було б ні визиску, ні кривди, ні бідності, ні темноти». Описуючи цю «прогресивну» державу, як її собі уявляли учні Маркса, І.Франко вирішує, що у такому майбутньому устрої соціальної демократії є багато привабливого для бідних людей, насамперед турбота держави про кожного свого громадянина. Але чим обертається насправді ця турбота? Сила такої турботливої держави, — пише І.Франко, — «налягала би страшенним тягарем на життя кождого поодинокого чоловіка. Власна воля і власна думка кождого чоловіка мусила би щезнути, занидіти... Виховання, маючи на меті виховувати не свобідних людей, а лише пожиточних членів держави, зробилось би мертвою духовою муштрою, казенною. Люди виростали би і жили би в такій залежності, під таким доглядом держави, про який тепер у найабсолютніших поліційнних державах нема й мови. Народна держава сталась би величезною народною тюрмою»[8].

Читаючи такі слова, бачимо, що І.Франко чітко зрозумів суть марксистського вчення про державу, що красномовно засвідчила радянська соціалістична дійсність. Зрозумів він і те, що керманичі такої держави-тюрми матимуть «таку величезну власть над життям і долею міліонів своїх товаришів, якої ніколи не мали найбільші деспоти»[9].

Як бачимо, мірилом поступу суспільства для І.Франка назавжди залишилися щастя і свобода людини. Він був глибоко переконаний, що «...само багатство, сама наука, сама штука не може дати чоловікові повного щастя. Наскільки чоловік може бути щасливим у житті, він може се тільки в співжитті з іншими людьми, в родині, громаді, нації. Скріплення, утончення того почуття любові до інших людей, до родини, до громади, до свого народу — отеє основна підвалина всякого поступу: без неї все інше буде лише мертве тіло без живої душі в ньому»[10].

Розглядаючи проблеми прогресу людства, які на той час були предметами дискусій, І.Франко доходить висновку, що кожне їх вирішення мас свої недоліки і не може розглядатись як панацея від усіх суспільних лих. Він вважає, що повного громадського щастя, повного раю на землі люди не досягнуть ніколи. Свою працю «Що таке поступ?» він закінчує такими словами: розвитком людства керують два фактори — голод і любов. Голод він розуміє як матеріальні та духовні потреби людини, а любов — як почуття, що поєднує людину з іншими людьми. А людського розуму, каже він, серед цих факторів немає і, напевно, ще довго не буде. Це аж ніяк не означає, що в соціальній філософії І.Франко був песимістом. Він закликає до дії, до науки і праці. У тій же роботі І.Франко пише: «Але се ще не рація, щоб ми закладали руки і байдужо дивилися, як міцний душить слабого, як богач кривдить та висисає бідного, як одиниці кривдять та руйнують сотки й тисячі людей. Чи буде, чи не буде з того рай на землі, а ми борімося з кождим поодиноким лихом, з кождою поодинокою кривдою та дбаймо заразом не лише про те, аби побороти її в тім однім випадку, але також про те, аби по змозі заткати джерело подібного лиха й на будуче»[11].

Іван Франко-гуманіст не сприймає вчення дарвіністів про вовчу боротьбу в громаді людей, тобто про боротьбу видів, яка є і джерелом, і рушієм еволюції і у природі та суспільстві. 0сновна підвалина суспільного поступу, за І.Франком, не боротьба класів, а милосердя і любов до інших людей. Щодо земної цивілізації в цілому, то мислитель вважає, що і в природі, і в розвитку людства поступ забезпечують два керманичі, як їх визначив Й.Гете, — голод і любов. «Голод - се значить матеріальні й духовні потреби чоловіка, а любов — се те чуття, що здружує чоловіка з іншими людьми. Людського розуму в числі тих кондукторів нема і, певно, ще довго не буде»[12].

Публіцист заявляє про національну окремішність України у статті «Поза межами можливого». У ній мислитель глибше розвиває поняття національного ідеалу: це ідеал повного, нічим не обмежуваного життя і розвитку нації, який уміщує в собі «західноєвропейські ідеали соціальної рівності і політичної волі». Іван Франко рішуче відкидає будь-які інші форми державного устрою, крім унітарної держави: «Може бути, що колись надійде пора консолідування яки хось вольних міжнародних союзів для осягнення вищих міжнародних цілей. Але се може статися аж тоді, коли всі національні змагання будуть сповнені і коли національні кривди та невдоволення відійдуть у сферу історичних споминів

Наступний крок Івана Франка — розробка проблеми цілісності української нації як запоруки її відродження. «Перед українською інтелігенцією відкриється… величезна дійова задача — витворити з величезної етнічної маси ук ра їнського народу українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного й політичного життя, відпорний на асиміляційну роботу інших націй» [8, 570], —зазначає Іван Франко у статті «Отвертий лист до галицької української молодежі». У цьому од ному реченні сформульована позитивна програма становлення української нації з історичного етносу, тут також дуже виразно звучить концепт самостійного політичного життя та ідея соборності Галичини і Східної України.

[1] Франко І. Зібрання творів у 50-ти томах. – Київ, 1986, Т.45, с. 33.

[2] Франко І. Зібрання творів у 50-ти томах. – Київ, 1986, Т.45, с. 33.

[3] Там само, с.33

[4] Франко І. Зібрання творів у 50-ти томах. – Київ, 1986, Т.45, с. 139.

[5] Франко І. Зібрання творів у 50-ти томах. – Київ, 1986, Т.45, с. 315.

[6] Там само, с.315

[7] Кашуба М. Ідея суспільного прогресу в працях Івана Франка// Іван Франко – письменник, мислитель, громадянин: Матеріали міжнародної наукової конференції. – Львів, “Світ”, 1998. с. 229.

[8] Там само, с.229

[9] Там само, с.230

[10] Кашуба М. Ідея суспільного прогресу в працях Івана Франка// Іван Франко – письменник, мислитель, громадянин: Матеріали міжнародної наукової конференції. – Львів, “Світ”, 1998. с. 230.

[11] Франко І. Що таке поступ?// Зібр. творів: у 50-ти т.,К., 1986. Т.45, с. 345.

[12] Франко І. Що таке поступ?// Зібр. творів: у 50-ти т.,К., 1986. Т.45, с. 230.

Дата добавления: 2014-01-06