Доба Руїни

„Руїною” називають трагічний період занепаду Української козацької держави в другій половині XVII століття й страшного спустошення і знелюдгнення Правобережної України (термін висунений М.Костомаровим)

Постійні порушення Москвою умов договору, заключення за його спиною миру з Польщею змусили Хмельницького шукати нові політичні вектори й нових союзників. Він активно веде переговори з Прусією, Швецією, Молдавією, Семигородщиною, Валахією, але створити коаліцію йому так і не вдається. У 1657 році він помирає, заявивши однак перед смертю, що звільняє свого спадкоємця, синя Юрія від присяги, даної в Переяславі. Після смерті гетьмана починається боротьба старшинських угрупувань за владу: одну з них очолив генеральний писар Виговський з пропольською орієнтацією, іншу – Пушкар і Барабаш, які хотіли збереження союзу з Московією. Восени 1657 року старшина обирає гетьманом опікуна 16-ти річного Юрія Хмельницького – Івана Виговського. 16 вересня 1658 року він укладає з Польщею Гадяцьку угоду. Згідно цієї угоди Україна під назвою “Великого князівства Руського” поверталася до складу Речі Посполитої на правах автономії; магнатам і шляхті поверталися маєтки, відновлялася феодальна повинність; козацько-старшинська верхівка мала привілеї і поступки в релігійних питаннях; Виговський отримував посаду київського воєводи.

Однак частина старшини виступили проти і за допомогою Москви підняли ряд повстань проти гетьмана. В результаті у 1659 році він зрікається булави і від’їжджає до Польщі, де через 5 років був звинувачений у зраді й розстріляний.

Новий гетьман Юрій Хмельницький (1659-1663) під тиском воєвод підписує 17 жовтня 1659 року новий договір з царським урядом, що мав назву “Переяславських статей”. За договором, український уряд позбавлявся права самостійної зовнішньої політики; права переобирати гетьмана без відповідної згоди і наказу царя; гетьман не міг призначати й усувати генеральну старшину, яка складала присягу на вірність російському царю; царські воєводи вводилися до крупних міст (крім Києва), в Ніжині, Переяславі, Чернігові, Брацлаві та Умані мали право розташовуватися російські залоги. Україна набула статусу адміністративної автономії у складі Росії. Цей договір був дуже невигідним для України і фактично перетворював Україну на автономну частину Росії.

Наступного року розпочався новий етап російсько-польської боротьби за українські землі, що привів до поразки росіян під Чудновим. Тоді Ю.Хмельницький підписує 17 жовтня 1560 року Слободищенський трактат – угоду з польським урядом, за яким Україна повністю втрачала політичну незалежність і перетворювалася на провінцію Польщі, позбавлялася права зовнішньополітичних відносин і зобов’язувалася надавати військову допомогу шляхті. Магнатам поверталися маєтності, відновлювались феодальні повинності селян. Найгіршим наслідком підписання цього договору був початок територіального розколу України. Розуміючи свої помилки, Хмельницький зрікається булави й у 1563 році уходить в монастир, а на Правобережжі гетьманом обирають Павла Тетерю. Лівобережжя, яке знаходиться в цей час під патронатом Москви, обирає в Ніжині (на “Чорній раді”) гетьманом Івана Брюховецького (1663-1668). “Руїна” сягає свого апогею.

У 1663 році 17 листопада Брюховецький підписує разом з членами російського уряду Башмаковим і Фроловим “ Батуринські статті ” (як додаток до Переяславських), згідно яких Українська сторона зобов’язувалась утримувати російські війська в Україні, повертати до Росії втікачів, упорядкувати козацький реєстр в 60 тис. осіб; заборонити українським купцям продавати збіжжя на Правобережжі, та вивозити тютюн і горілку в Росію (не порушувати державну монополію). У 1665 році Брюховецький їде до Москви, де 11 жовтня укладає нові, ще більш невигідні для України Московські статті. Статті містили такі умови: керівництво військово-адміністративним і фінансово-господарським життям України передавалося в руки царських воєвод за винятком козацького стану; збільшувалась кількість російських військ у Києві, Чернігові, Переяславі, Ніжині, їх утримання місцевим коштом за рахунок податків; вводилися російські воєводи з військами у Полтаву, Канів, інші міста та фортеці Кодак на Січі; збирання податків з українців здійснює царська адміністрація у царську скарбницю; Київська митрополія підпорядковується Московському патріарху (статті були денонсовані у 1669 році).

Розкол в Україні ще більше поглиблювався, але були й люди, що хотіли зупинити руйнівну тенденцію й об’єднати Україну. Їх прагнення очолив П.Дорошенко (1666-1677), якого у 1665 році обрали гетьманом Правобережної України. Його плани суттєво ускладнило в 1667 році завершення російсько-польської війни за Україну, внаслідок чого в селі Андрусово було підписано перемир’я строком на 13,5 років, згідно з яким у складі Росії залишались Лівобережжя з Києвом, повертались Смоленськ і Сіверщина; до Польщі відходило Правобережжя. Запорожжя переходило під спільне керівництво Польщею і Росією.

Тоді Дорошенко, заручившись підтримкою Туреччини, змушує Польщу визнати суверенітет Правобережжя, а потім з військом рушить на Лівобережжя, яке дається йому мирним шляхом. Навпаки, його прихід активізує повстання проти Брюховецького, з яким розправляються козаки. Дорошенко стає гетьманом всієї України. Дізнавшись про загострення обстановки на Правому березі, він призначає на Лівобережжя наказним гетьманом Дем’яна Многогрішного (1668-1671), а сам рушить до Чигирина. Многогрішний у 1668 році на вузькій старшинській раді обирається гетьманом і визнає верховенство царя. Змушений додержуватись проросійської політики, він 16 березня 1669 року підписує Глухівські статті - 27 статей, що обмежували українську автономію (Зберігалося воєводське урядування, хоча кількість воєвод зменшувалась (у 5 містах), а їхні функції зводилося до командування гарнізонами. Україні заборонялась самостійна міжнародна політика. Козацьке військо – 30 тис.).

Дорошенко з тих обставин посилює протурецьку орієнтацію, погоджується на офіційне прийняття турецького протекторату. Влітку 1672 року він разом з турками відновлює військові дії проти Польщі. Але від перемоги Туреччини він нічого не виграє: за Бучачським мирним договором до турків відходить Подільське воєводство, Туреччина тисне на гетьмана, вимагаючи руйнації усіх фортець, сплати данини й т.д. Внаслідок цього Дорошенко втрачає авторитет і у 1676 році складає гетьманську булаву й здається Росії. Тоді новим гетьманом Правобережжя знову обирають Ю.Хмельницького (1677-1681). На Лівобережжі в цей час при підтримці російського уряду гетьманом обирається Іван Самойлович (1672-1687), який після обрання підписав з московським урядом Конотопські статті (як додаток до Глухівських), які обмежували гетьманську владу: гетьман не мав права судити і на карати представників козацької старшини; заборонили гетьману зносини з іноземними монархами і листування з правобережним гетьманом П.Дорошенко; встановлювався чіткий кордон з Польщею, який козаки не мали права порушувати; зумовлювали вільне пересування російських військ водними шляхами, знищуючи козацькі греблі. В 1674 році 10 правобережних полків, які відступилися від Дорошенка, паралельно йому своїм гетьманом визнали Самойловича (він став гетьманом усієї України). Підтверджуючи свою лояльність Росії, Самойлович підписує Переяславські статті 1674 року, які повторювали Глухівські і Конотопські, а також встановлювали, що: без царського дозволу гетьман не міг надавати допомогу при нападі на Польщу будь-якій з сторін без царського дозволу; гетьман не міг без згоди старшини когось карати чи судити; не мав права посилати послів на переговори з польськими чи кримськими послами.

Останню крапку в процесі поділу України між сусідніми державами було поставлено після підписання в 1686 році між Росією та Польщею “ Вічного миру”. За “Вічним миром” за Москвою визнане Лівобережжя, Київ, Запорожжя, Чернігово-Сіверська земля; за Польщею – Північна Київщина, Волинь і Галичина; нейтральною незаселеною зоною ставали Брацлавщина та Південна Київщина.

У 1687 році гетьман Самойлович був арештований і засланий на Сибір, а замість нього поставлений проросійський гетьман Іван Мазепа (1687-1708). Отримавши булаву, він підписав 25 липня 1687 року Коломацькі статті - 22 статті, які обмежували економічну, політ., соціальну політику України: влада гетьмана зводилася до поліційних функцій; українським купцям заборонялося торгувати в Московській державі та торгувати з Кримом; українці зобов’язувалися брати від царських вояків знецінені московські гроші; гетьман не мав права заміняти без царського дозволу вищу старшину; в Київ вводився стрілецький полк; козацьке військо – 30 тис., Україна мала брати участь у військових російських експедиціях; заборона міжнародних відносин; листи і документи від сусідніх держав мали надсилати до Москви; заохочувались україно-російські шлюби заради злиття українців з росіянами.

Іван Мазепа, освічений і досвідчений політик, один з найбільш багатих представників аристократії, мріє про об’єднання усіх українських земель і створення держави західноєвропейського зразку на зразок Речі Посполитої. Окрім того, централізація Російської держави за часів Петра І поставила під загрозу автономію українських земель (Гетьманщини). І тоді Мазепа розпочинає пошук політичних альтернатив. Він веде таємні переговори зі шведським королем Карлом ХІІ, і під час Північної війни Росії зі Швецією, Мазепа у найбільш вирішальний момент Полтавської битви зі своїм військом перейшов на бік шведів. Але битва завершилася повною перемогою російської армії. Дізнавшись про це Петро І наказує знищити столицю гетьмана –Батурин та його мешканців. По країні покотився терор і пошук мазепинців. Новим гетьманом за наказом Петра був обраний Іван Скоропадський (1708-1722). У липні 1709 року він надіслав до Петра І так звані “ Просительні статті ”, які лягли в основу підписаних обома сторонами Решетилівських статей, що складались з 14 пунктів. У статтях йшлося про: прохання залишити укр. козаків у походах під командуванням своєї старшини, а не російських офіцерів; віддати урядові гармати, забрані царськими військами у Батурині; заборонити царським воєводам втручатися у внутрішнє управління України; звільнити укр. населення від обтяжливих постоїв московських військ та ін. Петро І наказав воєводам не втручатися у внутрішні справи і загалом підтвердив “права і вольності”, але встановив російський контроль за збиранням податків та витратами на козацьке військо та ін. А також на Україну був призначений міністр-стольник Ізмайлов з інструкціями стежити за тим, щоб не було зради, з правом втручатися в усі українські справи, а також стежити особисто за гетьманом.

Роки правління Івана Ілліча Скоропадського увійшли в українську історію як часи атрофії влади, розгулу старшинського самовладдя і анархії.

У 1722 для управління Гетьманщиною створюється Малоросійська колегія, яка діяла у складі президента, кількох членів і прокурора, що призначались з росіян. Колегія здійснювала контроль фінансів, суду, нагляд за стосунками старшини і козацтва тощо. Гетьманом в Україні в цей час стає Павло Полуботок (1722-1724), який, прагнучи нейтралізувати дії Малоросійської колегії, проводить судову реформу (колегіальність суду), виступає за автономію, веде боротьбу з хабарництвом.

В 1727 році Малоросійську колегію було ліквідовано, було дозволено обрати гетьмана (з 1724 року його не було), яким став Данило Апостол (1727-1734). В день коронації Петра ІІ Данило Апостол отримав і підписав “ Решительні пункти ”, за якими гетьман не мав права вести дипломатичні переговори, генеральну старшину та полковників затверджував цар, для контролю за гетьманськими фінансами введені посади 2 підскарбіїв (українця і росіянина), мито за товари, ввезені в Україну надсилається у російську скарбницю.

Реформи, здійснені Д.Апостолом мали позитивний характер: були здійснені ревізія землеволодіння, реформа судочинства і заснування скарбниці забезпечили Гетьманщині перший річний бюджет; під владу Гетьмана повернуто Київ, зменшилося переселення селян на Правобережжя.

Після смерті Апостола нового гетьмана не обрали. Заснували тимчасовий державний орган “ Правління гетьманського уряду ”(1734 р.) (3 росіянина, 3 українця), з князем О.Шаховським на чолі. “Правління” свавільно втручалось в суспільне життя, здійснювало терор (робота “Таємної канцелярії”), русифікацію, експлуатацію людських і матеріальних ресурсів (участь у російсько-турецькій війні) тощо.

Цей орган було ліквідовано лише у 1750 році з обранням нового гетьмана Кирила Розумовського. За часів Розумовського – фаворита Єлизавети, за словами О.Субтельного, “Гетьманщина переживала “золоту осінь” своєї автономії”. Саме в цей період починає узаконюватись кріпацтво (1760 – Універсал Розумовського про заборону переходу селян від пана і 1783 – указ Катерини ІІ). У 1764 році (з приходом до влади Катерини ІІ) гетьманство було ліквідовано, а вся повнота влади зосередилась в руках ІІ Малоросійської колегії на чолі з графом Румянцевим. Було взято курс на жорстку централізацію й русифікацію українських земель. У 1775 році було знищено Запорозьку Січ, а у 1781 – ліквідовано полкову систему на Гетьманщині, утворено намісництва за російським зразком.

Таким чином, здобуті протягом визвольної війни досягнення української державності, були зведені нанівець тотальним наступом російського царизму на залишки української автономії наприкінці 18 століття, який проявився спочатку - в обмеженні козацьких прав і вільностей, русифікації, централізації, цілеспрямованому розколі українського суспільства (заохочення свар між старшиною і гетьманом, селянами і старшиною), експлуатації людських і матеріальних ресурсів України, і нарешті – остаточній ліквідації її автономії.

Дата добавления: 2014-01-07