Перша «газова війна» Російської Федерації з Україною

Сьогодні вже не викликає сумнівів твердження сучасної політичної науки, що війни ХХІ століття будуть війнами за ресурси. Вони будуть точитися в різних формах й виникати відносно різних ресурсів, але енергетичні будуть у площині майбутніх протистоянь держав і міждержавних об’єднань головними. Війни змінюються, і сумний досвід держав пострадянського простору в цьому відношенні свідчить, що зовсім не обов'язково нині влізати в проблеми створення різної «гарячої» зброї масового знищення, щоб накликати на себе дію санкцій ООН чи якихось інших міжнародних структур, що мають за обов’язок протистояти цьому і мають щодо того відповідні повноваження. Досить по 7 – 8 місяців просто не виплачувати зарплату людям, як також обкласти їх даниною непосильних цін на енергоносії – й вони тихо вимруть самі, без «посередництва» будь-якої «гарячої» зброї.

«Тихі» війни теж мають свій арсенал засобів ураження й саме він нині активно й розробляється та вдосконалюється. Економічні засоби в цьому арсеналі теж займають своє місце. Економічні війни взагалі є притаманними капіталістичному засобу виробництва, й пострадянські країни, взявши курс на капіталізацію своєї економіки теж стали їхніми учасниками, але хтось у якості «держави-агресора», а хтось – «держави-жертви». То ж зрозуміло, зважаючи на те, як Україна весь період своєї незалежності раз-по-раз утрачала ті свої потенційні вельми потужні можливості, які мала напередодні розвалу СРСР, що вона відразу потрапила в розряд «держави-жертви», і навіть політика сильного Президента Л. Кучми не вирвала її з цього її стану.

Російська Федерація ж, застерігши тільки за самою собою право на значну частку енергетичного потенціалу колишнього СРСР та його інфраструктуру, відразу ж повела боротьбу за те, щоб не потрапити в розряд «держав-жертв», і мала в цьому відношенні реальні перспективи як колишня імперія. Розвалюючись же, імперія спочатку рве своїх сателітів. І дійсно, РФ спочатку перевела на світові ціни за російські енергоносії країни колишнього «соціалістичного табору». Ті дуже болісно пережили цей період «пострадянської перебудови», але вистояли, пристосувавши свої економіки до цього і привчивши своїх громадян до такого енергетичного режиму. А потім почали якомога далі відходити від Росії, вступаючи в ЄС та НАТО, щоб мати нові можливості захисту своєї незалежності. Приблизно одночасно з цим процесом РФ почала робити те ж саме відносно країн Прибалтики, бо, вочевидь, ніколи й не розглядала їх однозначно «своїми». Ці країни, теж переживши важкий період пристосування до нових цін на російські енергоносії, врешті решт призвичаїлись до нових умов і також якомога й якнайскоріше почати тягти якнайдалі від Росії.

А потім настала черга решти колишніх республік СРСР, які розглядались Москвою як провінції. Але мусульманські країни бувшого СРСР, які мали власні енергоносії, змогли певний час зберегти свої позиції і не втрапити в розряд «держав-жертв» уже самої Російської Федерації. Білорусь же домовилась з Москвою про низькі ціни, але цілком віддала під контроль російським «акулам» енергетичного бізнесу свою газотранспортну «трубу», тобто здалась. Україна ж не здавалась, надзвичайно важко пережила перехід на світові ціни на нафту, відносно цін на газ раз-по-раз важко й болісно, але домовлялась таки з Москвою. Але рано чи пізно перед нею все одно повинна була встати дилема: або перейти на світові ціни на газ і зберегти свою газотранспортну мережу, яка не була звичайною «трубою», як у Білорусі, а дуже складним газотранспортним підприємством, аналогів якому в світі не існує, або ж «здати» її за низькі ціни.

Це було моментом знаковим. Якщо Україна зможе вижити як держава, витримавши газовий тиск Росії і пристосувавшись до цін на цей енергоносій, у Москви не буде іншого вибору, як починати тиснути таким же чином, як до цього вона тиснула на сателітів та енергозалежні від неї «провінції», тепер уже на свої внутрішні автономії, а це цілком може їй коштувати початком розвалу Російської Федерації. Москва прийняла цей виклик і тому максимально «прив’язала» до себе ті з колишніх республік СРСР, які мають запаси нафти й газу. Це робилося для того, щоб не тільки Україна вже сьогодні не змогла з ними домовитися про поставки напряму, а в майбутньому – й автономії РФ, яким теж може захотітися жити самостійно.

То ж самозрозуміло, що відносини з Російською Федерацією є пріоритетними для будь-якої української влади поза залежністю від її євроатлантичної чи євроазіатської геополітичної орієнтації. Вони можуть бути або дружніми, або ні, але пріоритетними вони були й будуть.

У зв’язку з цим не випадковим було те, що першим зовнішньополітичним візитом Президента В. Ющенка став візит до РФ 24 січня 2005 р., тобто вже на наступний день після його інаугурації, хоча – й усього на один день. Відповіддю на нього був такий же короткий (по дорозі до Франції) візит Президента В. Путина до України 19 березня 2005 р.

Чи означало це бажання встановити дружні відносини? Можливо, адже протягом 2005 року мали місце й кілька інших зустрічей президентів і численні їхні телефонні розмови. Проте об’єктивна ситуація склалася інакше. На посаду прем’єр-міністра України було призначено Ю. Тимошенко, проти якої в той час ще не була закрита карна справа у РФ. Могло небажання Москви бачити на цій посаді цю даму бути спробою певного тиску на Президента Ющенка з боку Москви? Могло. І Президент України показав, що не має наміру на такі речі зважати. Президент РФ В. Путин це стерпів. Зрозуміло: призначення прем’єра, дійсно таки, є справою Президента тієї країни, в якій цей прем’єр на свою посаду призначається.

Більш дратівливим чинником для Москви виявилося те, що зовнішньополітичний блок уряду України був складений із «зубрів» прозахідної орієнтації на чолі з Б. Тарасюком і А. Бутейком. Особливо ж знервувало владні кола Кремля те, що В. Ющенко призначив своїм радником Б. Нємцова, який давно вже знаходився у стані опозиції до влади В. Путина в РФ. Це одне тут же було розцінене Кремлем як недружній крок. На можливі закиди української сторони щодо того, що Кремль сам спровокував це, бо не може втихомирити, наприклад, того ж мера Москви Ю. Лужкова з його численними антиукраїнськими діями в Криму, російська сторона мала підстави не зважати, адже Лужков не був громадянином України, на відміну від Б Нємцова.

Проте згодом ця обставина знівелюється, адже російська сторона почала заховувати в себе й навіть надавати російське громадянство тим особам з України, щодо яких будуть відкриті серйозні кримінальні справи. Так виявиться, що постава російської сторони відносно дій нової української влади в даному аспекті буде необ’єктивною, адже виходило, що Україна повинна з усіма можливими ревнивими реакціями щодо громадян РФ рахуватися, а Росії відносно України це робити зовсім не обов' язково.

Зміна українського уряду у вересні 2005 року не зачепила зовнішньополітичний блок. Але це цілком можна було пояснити тим, що перестановки в Уряді робилися тільки такі, що були максимально необхідними. Однак Києвом був зроблений, на наш погляд, вельми непродуманий крок, коли на голову Адміністрації Президента було призначено О. Рибачука, людину дуже необережну й не зовсім розуміючу, що можна робити такій високій посадовій особі в зовнішній політиці, а чого робити в жодному разі не можна, бо це може суттєво вдарити по інтересах країни. Рибачук же, виїхавши після свого призначення у другій декаді вересня 2005 р. до Москви, відразу ж виступив на відкрито опозиційному до влади Путина радіо «Эхо Москвы». Можна, безумовно, зауважити, що український політик сам може вибирати, на якому каналі йому виступати. Але одна справа, коли людина знаходиться в опозиції до влади й тоді може виступати де завгодно й говорити те, що вважає за потрібне, й зовсім інша справа – її поведінка на високій державній посаді. Кремль «прискіпався» в цьому відношенні до слів Рибачка – не питання. Але й Рибачук повинен був зробити все, щоб його візит став не його особистою рекламою, а максимально продуктивним для інтересів України. Однак він цього не зробив, проявивши тим свою цілковиту недосвідченість у питаннях дипломатії.

Усередині ж самої держави Україна вже навесні 2005 року проявилося те, що замість зосередження зусиль на головних напрямках внутрішньої й зовнішньої політики розпочалося особисте суперництво впливових українських лідерів – прем’єр-міністра Ю. Тимошенко, секретаря РНБО П. Порошенка, тодішнього держсекретаря О. Зінченка, спікера В. Литвина та інших, і, що прикметно, – саме за право бути головним представником України на переговорах з РФ. Усі ці особи одне одного принизили максимально й у результаті головною дійовою особою в переговорах з РФ у питанні найбільш важливої економічної проблеми енергоносіїв виявився лідер Конгресу українських націоналістів, голова правління НАК «Нафтогаз України», перший заступник міністра Топенерго Олексій Івченко – цілком недосвідчена в політичній площині людина. Його демонстративне спілкування з росіянами українською мовою через перекладача страшенно тих розізлило. Не можна вважати такий хід Івченка однозначно неправильним, бо колись же треба починати давати росіянам зрозуміти, що Україна – не їхня вотчина. Проте більш мудрим, на нашу думку, був би хід, якщо б він говорив з ними англійською. Але саме його мізерне знання цієї мови, напевне, й не дозволило йому це зробити. На жаль. Було б істотніше.

Між тим «газова» проблема залишалась найбільш важливою в економічних відносинах між двома країнами. Головною складовою її були питання щодо цін за російський газ, що поставлявся в Україну, та за транзит газу, що поставлявся в Західну Європу через територію України. І в цьому відношенні дуже прикметною є одна важлива обставина, а саме – не тільки ціна, а й відповідні розрахунки. То ж, на момент приходу до влади «помаранчевої» команди ситуація виглядала наступним чином. Урядом В. Януковича (який знаходився при владі до Помаранчевої революції) були затверджені газові угоди з РФ, суть яких полягала в тому, що:

1) тариф на газовий транзит через територію України фіксувався угодою на 2005 – 2009 рр. на рівні 1,09 дол. США за 1 тис. куб. м газу на 100 км;

2) вказаний транзит оплачувався бартером, а саме: поставками російського газу в обсязі 17 млрд. куб. м, також за фіксованою ціною 55 дол. США за 1 тис. куб м.

У результаті ціни були «підігнані» таким чином, що фактично Україна й Росія нічого одна одній не платили. А відповідно, якщо про російський бік справи ми нічого зараз не будемо говорити, бо то – їхні справи, то якраз щодо інтересу українських газових компаній можна цілком обґрунтовано зазначити, що всі кошти, які сплачувалися за споживання газу українськими споживачами – пересічними громадянами й підприємствами, йшли в кишеню цих компаній, які Росії не сплачували НІЧОГО. То хто ж такий ласий шмат прибутків віддасть за «просто так»? За це й розвернулася найголовніша боротьба в середовищі самої української владної еліти.

Дуже скоро українська сторона запропонувала відмовитись від виконання вказаних вище умов і заявила про намір підвищити ціну транзиту з 1,09 до 1,75 – 2 дол. США, а також цілком відмовитися від бартерної частини сплати транзиту з боку РАТ «Газпром». І вже 28 березня 2005 р. було повідомлено про те, що угода денонсується й буде (як тоді повідомлялось) підписана нова угода, яка буде передбачати перехід на «європейські ціни» з 2006 року, як при транзиті газу через територію України, так і при закупівлі газу Україною.

І ось тут виявилось, що такі пропозиції були вигідні насамперед російській стороні, адже при «європейській» оплаті вона отримувала більше, ніж утрачала. Сам «Газпром» давно розглядав дешеві ціни на газ для країн СНД, й перш за все для України, як дотацію чужих економік і тільки й чекав нагоди, щоб якось наблизити ці ціни до тих, які платили країни Європи (ми не вживаємо термінів «європейські» чи «світові» ціни на газ тому, що світовий газовий ринок не сформований і таких понять просто не існує. В цій сфері всі сторони домовляються, як можуть, що, безумовно вигідно насамперед країнам-виробникам, бо вони вигідні їм ціни просто диктують). І такий «подарунок» саме з боку української сторони «Газпром» і отримав. Його голова О. Міллер дуже швидко ці пропозиції привітав і заявив, що це, мовляв, дозволить забезпечити «прозорість» у взаємовідносинах з НАК «Нафтогаз України». Правда, якраз із «прозорістю» дуже швидко виявилась величезна проблема.

Чому ж українська сторона дозволила виринути такій дуже невигідній для неї пропозиції? Напевне, в цьому головну роль зіграло бажання розпоряджатися «живими» грошима, а не просто фіксувати оплату й отримання якихось сум. І таке бажання міг мати насамперед особисто О. Івченко.

Змінилась також українська політика й стосовно газотранспортного консорціуму. Укладені при президенті Л. Кучмі угоди передбачали, що газопроводи України опиняться у віданні цього консорціуму. Слід сказати, що, попри всі економічні вигоди цієї угоди, вона містила серйозні загрози для української сторони, головною з яких було допущення росіян до контролю над українською газотранспортною мережею. Невідомо, безумовно, чи вдалося б «Газпрому» перехитрити Л. Кучму відносно цього в подальшому, але він і його ставленик В. Янукович владу в Україні наприкінці 2004 році втратив, то ж і говорити після цього нині нічого. Але прикметним був тон В. Ющенка в його промовах щодо цього. Так, він сказав ось що:

1) «Мова не повинна йти про передачу власності, того, що в нас є. Це – національний здобуток, національна власність. Ми вважаємо, що такий режим на сьогодні повинен бути збереженим»;

2) «предметом консорціуму можуть бути тільки ті новітні ініціативи, які добавляють до діючої транспортної сітки в Україні нові можливості»;

3) «але й на це ми погодимося тільки за умови, що Україна отримає взамін шматки російських трубопроводів. Іншими словами, що наше, то наше, ми його не віддамо, а щодо вашого – можна поговорити».

То ж, як бачимо, російська сторона явно відразу ж висунула претензії на те, щоб цілком привласнити українську газотранспортну мережу. Дехто з українських політологів, зокрема, М. Погребинський та О. Топтиго (див.: Украина без Кучмы. Год оранжевой власти / Сост. М. Поребинский, А. Топтыго. – К, 2007. – С. 342), вважають відносно цього, що, якщо хочеш щось отримати, то треба ділитися. Питань немає. Але ж В. Ющенко й запропонував поділитися – наприклад, «шматками російських трубопроводів» (див. вище). То чому ж Україна повинна дозволяти ділити предмет своїх національних інтересів, а Росія ні? А Росія на це й не погодилась, бо тема газового консорціуму поступово зійшла на ні, й головне місце в переговорах уже зайняли питання ціни на газ та його транзит. То ж позиція «спочатку поділимо твоє, а потім – кожен своє» щодо України не пройшла. І РФ знов натиснула на «газову гашетку» – тему «світової» ціни, якої, як ми зазначали вище, не було й бути не могло, тобто фактично на свій диктат у цій сфері.

У результаті українсько-російські переговори щодо газу проходили на тлі зміни загального формату відносин між двома країнами. З одного боку, нова українська влада змінила зовнішньополітичний курс, замінивши попередню політику «багатовекторності» на одновекторне зближення із Заходом і послаблення зв’язків з РФ. З іншого боку, до зміни характеру відносин схилилось і російське керівництво, яке було невдоволене вже й попередньою «недостатньо союзницькою» політикою України (то ж, як бачимо, вже й Кучма став йому «не такий», не те, що новий президент). Аналогічні зміни проходили й у відносинах РФ з іншими країнами СНД, то ж, вочевидь, ми праві у своєму висновку, що саме в цей час РФ почала тиснути та ті частини бувшого СРСР, які вважала своїми «провінціями», витиснувши до цього часу вже все, що тільки було можна, з колишніх сателітів. Усе було цілком об’єктивним – колишня імперія так себе й веде. А це означає тільки те, що цілком правий був у свій час М. Бердяєв, коли вважав СРСР просто однією з форм російської державності (див.: Бердяев Н. Истоки и смысл русского коммунизма. – М, 1992). Так воно, як бачимо, й було. А відповідно, влада РФ узяла курс на наповнення російського бюджету й своїх власних кишень фактично тільки коштом грабунку інших країн.

Крім газової, в української влади була ще й нафтова проблема, яка знов-таки відносилась до українсько-російських взаємовідносин. У середині травня 2005 р. уряд Ю. Тимошенко зробив спробу втримати ціни на бензин адміністративними заходами, що призвело тільки до того, що цей продукт просто щез з продажу. 18 травня Ю. Тимошенко заявила, що причиною «бензинової кризи» була картельна змова ТНК й «Лукойла» й цією сферою повинна займатися СБУ (цілком правильна заява голови уряду щодо структури, яка майже 14 років до цього нічого суттєвого відносно безпеки України особливо й не робила).

Це було чи не перше нагадування цій службі з боку високої посадової особи незалежної України про її прямі обов’язки, про які вона весь час української незалежності, об’єктивно кажучи, не дуже любила згадувати. Щоправда, згодом прем’єрка заявила, що в усьому виявився винним ніхто інший, як П. Порошенко. І це вже було, вочевидь, із серії дії впливів того ж таки СБУ. Одночасно Ю. Тимошенко заявила, що Україна повинна мати 5 – 8 джерел постачання нафти з різних куточків Землі й що, мовляв, уже розпочаті переговори з Лівією й Казахстаном.

Якщо наносиш удар, то треба його тримати. І в такому ракурсі треба було або вибачитись перед П. Порошенком, або посадити його за грати за антидержавну діяльність. Нічого з цього зроблено не було, тому все почало виглядати просто як фарс. На жаль. Адже в цій темі були свої важливі чинники впливів, які, власне, й треба було виявити й принаймні нейтралізувати. А уряд у цій площині, на жаль, вирішив «грати комедію».

Президент В. Ющенко терміново провів свою власну зустріч із нафтотрейдерами (19. 05. 2005 р.) та інші наради з ними. За результатами цих президентських заходів О. Івченко надав такі коментарі:

– в України достатньо можливостей, щоб покрити дефіцит бензину. Головні постачальники його – Литва, Туркменістан, Сербія, Хорватія, Білорусь. Розглядалися також можливості видобутку Україною нафти в Росії й Екваторіальній Гвінеї;

– сам Івченко планує домовитися з Азербайджаном та Казахстаном відносно необхідних поставок нафти;

– терміново повинна бути оптимізована митна й податкова політика в цій галузі;

– необхідно терміново модернізувати й повністю завантажити існуючі потужності НПЗ;

– вертикально інтегрована нафтова компанія (ВІНК) почне працювати до осінніх польових робіт;

– проблема з дефіцитом бензину має чисто економічні (а не політичні, як твердила Ю. Тимошенко) корені. Зокрема, Україна неправильно розрахувала ціну, а нафтотрейдери – несвоєчасно зупинили на ремонт заводи й призначили надто високі ціни на високо- й низькооктанові сорти бензину.

У цілому ж Івченко назвав три причини (й винуватців) кризи:

– Уряд, який увів адміністративні ціни на нафтопродукти.

– Нафтотрейдерів, які вирішили «нажитися на бідах українського народу» (це було офіційною позицією Кабміну).

– Загальне погіршення відносин з РФ.

Прикметним було те, що нічого із зазначеного так і не стало предметом серйозного державного аналізу й ніхто не поніс відповідальності за такі далекосяжні за своїми економічними наслідками помилки.

Однак головною проблемою у відносинах з РФ все ж таки була не нафта (хоча Україна отримувала з Росії приблизно 90% необхідної їй нафти, але вона на цей час уже й платила за неї за світовими нормами. То ж нафтова проблема потроху стихла), а газ. У цьому ж питанні Україна залишалась ще дуже вразливою – і саме через ціни, що були нижчими від тих, що їх платили країни Європи. Але Україна ж була й головним транспортером російського газу в Європу, зо, безумовно, вимагало б іншого ставлення до неї, ніж до простих країн-споживачів. Однак саме з цим російська сторона явно й не мала наміру рахуватися. Стало ясно, що Москва «світові ціни», що існували тільки в голові її керівників, або видушить таки з України, або забере під контроль українську газотранспортну мережу. А потім все-одно видушить. Бізнес (будь-який) не знає відносин емоцій, він знає тільки відносини вигоди.

На початку червня 2005 р. Ю. Тимошенко заявила, що ціна на російський газ зафіксована до 2013 року – що тут же було спростовано російською стороною. У Москві відбулися переговори О. Міллера й О. Івченка. «Газпром» уже тоді заявив про наміри підвищити ціни за поставки російського газу в Україну з 2006 року. Фігурувала цифра $160 дол. за 1 тис. кубометрів. Причому Міллер казав, що розуміє, що вона для України «нереальна», а тому все одно буде підвищена (?? – О.Б.), але ще не було вирішено, до якої цифри. Російські газові «акули» почали явний торг з Україною, в якому їх цікавила перш за все її газотранспортна мережа. За це вони готові були домовлятись. А Україна мовчала.

Тоді ж відбулося таємниче «зникнення» 7,8 млрд. кубометрів російського газу з українських сховищ. Швидко розгорівся новий скандал, але він так же досить швидко стих. Ю. Тимошенко тоді заявила (10. 06. 2005 р.), що цей газ з українських газосховищ був викрадений «попереднім злочинним режимом». І швидке перепинення скандалу свідчило про те, що вона в цьому мала якусь рацію. Тим не менш, експерти почали попереджати, що Україні загрожує така енергетична криза, якої вона не мала в останні 7 – 8 років. Та ж ясно, адже ці 7 – 8 років Україна була стурбована переходом на світовий рівень цін на нафтопродукти, що їй у цей час тільки того ж по газу не вистачало. Л. Кучма це втримав. Але «час газу» все одно настав. Він не міг не настати. Це треба розуміти.

У цей час орієнтовані на нову владу українські журналісти й аналітики почали підтримувати тему переходу на «європейські ціни» на газ, бо це, на їхню думку, хоч і призвело б то втрат, але дозволило б покінчити з енергетичною залежністю України. Ці «втрати», безумовно, повинен був покривати своїми коштами й долями українській народ. А хто ж іще? До цього, можливо, й були готові ті ж українські журналісти й аналітики (враховуючи їхні особисті доходи), але чи був до цього готовим той самий український народ? Це було дуже складне питання. То був великий виклик вибору української незалежності. І завдання влади, вочевидь, полягало в тому, щоб зробити цей вибір максимально терпимим для народу. А інакше навіщо така влада взагалі потрібна?

Російське ж керівництво у цей час зі стану запропонованої ним «газової гри» з Україною, явно, ще не вийшло. Воно почало робити вигляд, що було б цілком задоволеним, якби вдалося зберегти той же формат російсько-українських відносин, що й при Кучмі, тобто – проєвропейську риторику українського керівництва й особисті домовленості з керівництвом РФ «без краваток». Але Ющенко не був Кучмою. І влітку 2005 року не витримали нерви у В. Путина. До цього часу він робив вигляд, що дистанціюється від дій «Газпрому» (як наче хтось у путинській РФ у такій супер-важливій сфері міг діяти без його санкцій?..) й говорив про якісь перспективи мирного і взаємовигідного врегулювання питань. Та «мирність і взаємовигідність», вочевидь, полягала в одному: «віддайте «трубу», а далі – не ваше діло». Тієї «труби» дуже хотілося (особливо на тлі політики ресурсного націоналізму, що її почала проводити політична еліта РФ на початку ХХІ ст.), а Україна не віддавала, то як же тут не здати нервам?

То ж, 5 серпня 2005 р. російська Держдума переважною більшістю голосів (безумовно, з відома й за бажанням В. Путина. А ми й сказали тільки-но про ту політику, яка єднала вже в цей час всю російську політичну еліту) прийняла звернення до голови уряду РФ М.Фраткова з проханням розглянути питання щодо поставок російського газу в Грузію, Латвію, Литву, Молдову, Україну й Естонію за світовими цінами. І вже до середини літа 2005 року відносини України з РФ загострилися по всьому комплексу спірних питань, як-то: російський газ, Чорноморський флот, Азовсько-Керченська проблематика, ЄЕП. Росія явно натиснула на всі «болючі точки» своїх інтересів з метою «нагнути» Україну по всіх напрямках.

23 серпня 2005 р. РІА «Новини» з посиланням на «високопоставлене джерело у Кремлі» повідомило, що «Росія має намір кардинально змінити свою політику на пострадянському просторі». Не зовсім чіткий сенс послідуючих коментарів зводився до наступного:

– зміст «нового курсу» РФ полягав начебто не в тому, щоб відновити якісь впливи Росії, які були, мовляв, утрачені внаслідок «помаранчевих революцій». Таких впливів, начебто, й зовсім не було, а були «тільки дарма витрачені кошти й крадіжки російського газу». Тобто з цих пояснень зовсім не було ясно, чого Москва таки хоче.

(То ж, як бачимо, всі революційні зміни на всьому пострадянському просторі Росія розглядала тільки як «помаранчеві» впливи України, як також і показала, що жалкує про все тільки тому, що мали місце «крадіжки російського газу», в чому «винна», безумовно, була тільки знов таки Україна. Це все мало певні підстави, виходячи з ініціатив України щодо того ж СДВ, але ж і Росія робила свої зовнішньополітичні кроки, зовсім не радячись при цьому ні з Україною, ні з іншими країнами бувшого СРСР. То ж усе виглядало як якісь дивні ревнощі, які європейським міжнародним відносинам не були на цей час уже притаманними, а тому та ж Європа цього ніяк не розуміла /чи робила вигляд/. А ревнощі ті полягали тільки в одному – викачати з України якомога більше грошей за газ, і вже в той час було видно, що меж у цьому Росія мати не буде. – О.Б.);

– нині, як констатував російський високопоставлений чинник, головна мета Росії полягає в тому, щоб відносини на пострадянському просторі між РФ, з одного боку, й США та країнами ЄС, з іншого, «набули цивілізованого характеру», будувалися на засаді цивілізованих правил і конкуренції. «Росія хоче ці правила встановити».

(А як треба було обходитися з тим, що такі правила вже давно на цей час уже були встановлені з боку тих же США й країн ЄС? Росії це не подобалось, звичайно. Але то були її власні проблеми. На жаль, вона схильна була приписувати їхнє загострення саме Україні. Це було необ’єктивним. Але це було. – О.Б.);

– у нинішній час, як твердив російський урядовий чинник, «на пострадянському просторі фактично точиться боротьба без правил», про що свідчить проголошений Грузією й Україною намір створити «так звану» Співдружність демократій Балто-Чорноморсько-Каспійського регіону. Ця співдружність розцінювалася ним як чергова спроба Заходу створити протидію російській політиці на пострадянському просторі. Відмічалось, що об’єднання ГУУАМ (ГУАМ) було створено за підтримки Заходу на противагу альянсам за участі Росії. І нині ця організація, майже почивши в бозі після виходу Узбекистану (то ж РФ мала до цього безпосереднє відношення! – О. Б.), «повертається до життя завдяки тим же «помаранчевим революціям», при серйозному спонсорстві з-за океану».

(Як же можна було Росії прагнути встановлення «цивілізованого характеру відносин» із США та країнами ЄС, якщо трактувати все те, що сама Росія робить на пострадянському просторі як добро, а все те, що ті в свою чергу роблять – тільки як зло? Усі, кому не лінь, будуть уперто лізти в «зони невизначеності», це – аксіома геополітики. І Росії, якщо вона прагнула теж це робити /а вона прагнула/, слід було рахуватися з тим, що її прагнення не будуть вважатися тими, хто в цій «зоні» перебував, кращими від прагнень інших. Їй це дуже не подобалось, зрозуміло. Але «виставляла» вона при цьому «крайньою» за свої ж геополітичні претензії саме Україну. Це – факт, від якого дітися нікуди. – О.Б.);

– Росія буде спиратися у своїй геополітиці на низку міжнародних організацій (далі йшов перелік цих організацій. Прикметно, що про СНД як про інструмент політики мова не йшла. То ж, які перспективи у подальшому могла мати ця організація? – О.Б.).

Між тим прем’єр-міністр України Ю. Тимошенко настійно прагнула звільнення О. Івченка з посади голови НАК «Нафтогаз України». Цього не сталося тільки завдяки прямому втручанню з боку В. Ющенка (вересень 2005 р.). Й Івченко, скориставшись цим, тут же зробив низку різких заяв, що посилювали конфронтацію з РФ. Трохи раніше зробив заяву член парламентського комітету по ТЕК, голова підкомітету з газової промисловості О. Гудима про те, що найкращою політикою, на його думку, було б затягування переговорів з РФ аж до 30 грудня, щоб «Газпром» зіткнувся із загрозою відсутності угоди про поставку газу європейським покупцям й блокади транзиту – і тоді, як сказав Гудима, «з Москви самі приїдуть просити нас підписати договір на наших умовах». Івченко теж твердив, що від газового конфлікту Москва втратить більше, ніж Україна, натискаючи на те, що остання має альтернативні види палива – вугілля, мазут й може протягти на них кілька місяців, Росія ж, перепинивши поставки газу в Україну, за його словами, «не протягне й дня».

Навряд чи ці люди, кажучи такі речі, дійсно розбирались в реальній економіці, як також, що очевидно, мало розбиралися й у реальному стані платіжної спроможності власного народу, в якого вже й без того від тих «панів», що «на горі чубилися», тріщали голови. Прикметним було інше: сама постановка питання про те, «хто втратить більше», мислима тільки тоді, коли у свідомості цих людей існувала думка про багаторічну, безперервну війну з Росією. Інакше неможливо пояснити, які саме вигоди могла отримати Україна, якщо навіть припустити, що їй дійсно вдалося б серйозно зашкодити Росії? Але це був усе ж таки виклик. Проте, якщо ти кидаєш виклик комусь, то треба перемагати, інакше все обернеться проти тебе. І Росія на виклик відповіла приблизно так: ви маєте «альтернативні види палива»? А ми маємо «альтернативних партнерів». Це було мудро з боку Росії? М’яко кажучи, не дуже. Але це було, й подібне ще було попереду..

8 вересня 2005 р. було підписано російсько-німецьку угоду про будівництво Північноєвропейського газопроводу (ПЕГ) по дну Балтійського моря, тобто – в обхід України й Польщі. Для обох країн це означало втрату в перспективі монопольного становища у транзиті газу, а відповідно, й величезних коштів. Польські політики при цьому навіть не змогли приховати свого роздратування. Українські ж політики-«войовники» тут же сховалися. «Яструбів» з них явно не вийшло. А платити за все належало Україні.

Проте ПЕГ був перспективою вельми далекою, у короткотерміновій же перспективі багато значнішим було підписання 26. 09. 2005 р. угоди між «Газпромом» і узбецькою АК «Узтрансгаз» щодо транспортування туркменського газу через територію Узбекистану. Згідно з цією угодою, «Газпром» законтрактував до 2010 року всі потужності газотранспортної системи Узбекистану, які залишалися вільними після її загрузки експортними обсягами узбецького газу й обсягами газу на технологічні потреби. Фактично це означало, що «Газпром» звідтоді контролював не тільки російські, а й туркменські поставки газу для України. Це було дуже промовистим на тлі того, що перед цим Івченко заявляв про те, що Україна планує підписати з Туркменістаном довготермінову угоду про поставку 60 млрд. кубометрів туркменського газу на рік протягом найближчих 30 років, починаючи з 2007 р. То ж «Газпром» і в цьому переграв НАК «Нафтогаз України».

Отже, можна констатувати, що восени 2005 року «газова війна» між Росією й Україною дійсно почалась. І йшла вона з великими втратами для України.

Вереснева (2005 р.) політична криза й послідуюча за нею відставка уряду Ю. Тимошенко та заміна його урядом Ю. Єханурова змінили розстановку сил в українській владі (хоча енергетичний блок уряду І. Плачков – О. Івченко залишився на своїх місцях). 5 жовтня 2005 р. Ю. Єхануров зробив прикметну заяву про те, що при оформленні документів для вступу до СТО Україна обов’язково буде проводити консультації з РФ. Це йшло врозріз з попередньою політикою, яка ставила за мету досягти більш раннього вступу України до СТО, ніж Росія, зокрема, щоб диктувати їй свої умови, коли та, в свою чергу, буде вступати до СОТ. Але ж і Росія бажала того ж. Не випадково Ю. Єхануров дуже скоро, можливо, вже як прем’єр-міністр отримавши більш докладну інформацію, під час візиту до США 1 – 2. 11. 2005 р. висловить зовсім іншу думку. Він заявив, що Україні практично буде неможливо вступити до СОТ, якщо Росія вступить до СОТ першою. То ж стає зрозумілим, що то дуже недосвідчені в політиці «помаранчеві» українські посадовці, «як піонери», видавали по всіх усюдах українські геополітичні плани, російські ж політики мовчки робили своє діло.

Приблизно в цей же період з’явилася інформація з вуст міністра Топенерго І. Плачкова про те, що «Газпром» запропонував узяти в оренду чи купити три з 13-ти українських підземних сховищ газу поруч із західним кордоном України. На це Плачков заявив, що українська сторона не погодиться. Але було явно видно, що російська сторона почала свою нову гру.

У будь-якому разі Україні було недостатньо російського газу, їй потрібен був ще й туркменський. А в цій площині теж досягнень помітно не було. 22 – 23 березня 2005 р. Президент В. Ющенко відвідав Туркменістан, чим тут же наразився на критику з боку туркменських правозахисників, які розцінили його візит як опосередковану підтримку диктаторського режиму. Утім, для владного режиму Туркменістану це не мало жодного значення. Але й домовитись з С. Ніязовим про зниження цін на газ не вдалося. І вже 24. 05. 2005 р. він по телефону висловив невдоволення В. Ющенку з приводу підвищення Україною цін на товари, що поставлялися у формі оплати за газ. Проте, це було цілком об’єктивним: туркменська сторона не схотіла знизити ціни за газ, то ж українська сторона зі свого боку підняла ціни на свої товари. Нормальний обмін обопільними «уколами».

Однак 26 червня 2005 р. на переговорах з Туркменістаном було вирішено переходити на грошову систему розрахунків. А ось ця угода було для України дуже невигідною: їй було б набагато краще поставляти в Туркменію товари, бо це було б вигідно українським товаровиробникам. Але на це українська влада чомусь не зважила.

Переговори Плачкова й Івченка 12 жовтня 2005 р. з С. Ніязовим виявилися невдалими. В їх ході Ніязов у різкій формі висловив вимогу до кінця року сплатити український борг; крім того він заявив, що Туркменістан відкладає на невизначений термін підписання з Україною 25-річного контракту на поставку газу; а також підкреслив, що укладення цього контракту неможливе без посередництва РФ. Одночасно від «Газпрому» просочилась інформація в пресу про те, що тристоронні переговори неможливі, бо туркменський газ уже законтрактований на 25 років наперед. То для чого була потрібна ця гра Ніязова? Тільки щоб підіграти Росії. Іншого пояснення немає.

Отже, до жовтня місяця 2005 р. команда Івченко – Плачков програла газову війну «Газпрому». У цей час на чолі секретаріату Президента України встав О. Рибачук, який тут же з притаманною йому «безпосередністю» заявив, що нічого страшного й не відбулося, українці, на його думку, «будуть реагувати як прибалти – померзнуть одну зиму й стануть незалежними», але цього не буде, «бо у нас у відносинах з Росією все супер». Яким був цей «супер», стає зрозумілим, якщо зважити на те, що сказав О. Івченко у відповідь на запитання голови комітету Верховної Ради України по ТЕК А. Клює ва про те, як він збирається вирішувати проблему з газом у наступному році? «Якщо «Газпром» не підпише з нами угоду про транзит газу, – сказав Івченко, – ми почнемо його технічний відбір, що для нас буде технічним питанням, а для «Газпрому» – контрабандою, оскільки в нього немає угоди з нами».

То ж, як бачимо, Івченко був не тільки некомпетентним чиновником, а й вкрай авантюрним політиком, для якого нічого не коштувало спровокувати величезний російсько-український конфлікт. Можна твердити, що Івченко і його однодумці розраховували на те, що «Нафтогаз» зможе нав’язати свою позицію всій Україні, а Україна – Заходу, який, на їхню думку, повинен був підтримати демократичну Україну проти недемократичної Росії. При цьому цілком не враховувалося те, що ЄС навряд чи став би підтримувати практику «несанкціонованого відбору» російського газу, як також і те, що Європа відчула в політиці НАК «Нафтогазу» певну загрозу для самої себе, що виключало з її боку надання підтримки Україні.

25 – 27 жовтня 2005 р. українська делегація на чолі з Ю. Єхануровим провела в Туркменістані нові переговори з газових питань, які теж виявилися невдалими й українській стороні прийшлося піти на цілу низку поступок, але найдошкульнішим було те, що українська сторона визнала, що питання щодо ціни туркменського газу на 2006 рік ще не вирішене й може бути вирішене тільки за участі РФ. На ділі ж до цього часу РФ уже законтрактувала весь туркменський газ, а це означало, що Туркменістан більш не був самостійним у своїх рішеннях, то ж до проведення тристоронніх переговорів з Росією ніякої ясності у питаннях ціни й обсягів поставок бути не могло. Фактично це зробило незворотнім підвищення ціни й на туркменський газ, тільки ще не було ясно – до якого рівня.

Отже, спроби українського Мінтопенерго і НАК «Нафтогаз України» отримати на переговорах з РФ (які на цей час були безрезультатними) певний козир – можливість альтернативних поставок в Україну дешевого туркменського газу – потерпіли крах.

На цьому тлі Президент В. Ющенко 23. 11. 2005 р. відправився святкувати Другу річницю грузинської революції, а 25. 11 2005 р., Ю. Єхануров відмовився їхати на Раду голів урядів СНД, замість цього відправившись на зустріч лідерів Центральноєвропейської ініціативи у Словакії. Москва тут же заговорила про те, що настав час відміняти пільговий тариф на транспортування залізорудної сировини з території України в Росію (у 2004 році цей тариф ще був прирівняний до внутрішньоросійського). 7 грудня 2005 р. В. Путин, приймаючи в Москві голову ВР України В. Литвина, який позиціонував себе в Москві як політик незалежний, назвав рік 2005-й «роком упущених можливостей» у двосторонніх відносинах. У той же день відбулася телефонна розмова Путина і Ющенка. Російська сторона заявила, що Ющенко підтвердив готовність до лібералізації цін на російський газ і тарифів по його транспортуванню.

І вже наступного дня (8 грудня) В. Путин заявив, що в першому кварталі 2006 року країни ЄС будуть отримувати газ по ціні $ 250 за 1 тис. кубометрів, ціна ж для України виросте в три рази (до $ 160), підкресливши, що «побутовий споживач в Україні отримує газ нижче тієї ціни, яку за нього платять в Росії». При цьому він знущально висловився, що Україна цілком спроможна платити ринкову ціну за газ, бо може спрямувати на оплату російського газу гроші від приватизації (натякаючи на продаж «Криворіжсталі») й західних кредитів. «Рахунок, – сказав він, – іде на мільярди доларів, то ж цього цілком достатньо, щоб купувати російський газ за ринковою ціною». Наступного ж дня (9 грудня) генеральний директор «Газпрому» А. Медведєв уже говорив про ціну для України в розмірі $ 230 за 1 тис. кубометрів й що ціна $ 160 є «мінімальною». Але «Газпром», мовляв, готовий розмовляти про більш низьку ціну за умови, якщо Україна погодиться на створення газотранспортного консорціуму (про що В. Ющенко навіть говорити відмовлявся).

Отож, ситуація, як бачимо, різко загострилася. Але спроби вже тепер і Ю. Єханурова терміново відправити О. Івченка у відставку з посади голови НАК «Нафтогаз України» виявились безуспішними. Між тим стали розвиватися інші конфлікти, зокрема, навколо кримського мису Сарич, а також навколо входження трьох російських танкерів в українські води Керченської затоки. Після різкої заяви В. Путина було перейдено певний рубіж стосунків, а тому необхідність «зберегти обличчя» стала домінувати над іншими політичними чи економічними інтересами з обох сторін.

13 грудня 2005 р. «Газпром» створив «оперативний штаб» із забезпечення безперебійних поставок газу європейським споживачам по території України. Тоді ж О. Міллер заявив, що компроміс у газовій суперечці з Україною можливий, якщо «Газпром» буде допущено до управління газотранспортною системою (ГТС) України. Фактично цим «Газпром» пред’явив ультиматум – перепинення постачання газу в Україну, якщо до 1. 01. 2006 р. не буде підписано контракту на поставки російського газу. Але головним ударом з боку РФ стала заява (14. 12. 2005 р.) зам. голови правління «Газпрому» А. Медведєва про те, що у зв’язку із затягуванням переговорів «Газпром» відмовляється від «компромісної» ціни на газ для України на 2006 рік ($ 160 за 1 тис. кубометрів) і наполягає на повному переході на ринкові ціни для України – $ 217 – 230 дол.

У відповідь на це В. Ющенко знов озвучив свою позицію, яка полягала в тому, що Україна наполягає на поетапному вирішенні питання переходу на грошові розрахунки з РФ у газовій сфері. На його думку, основні галузі української індустрії, включно з металургією і машинобудуванням, здатні витримати підвищення цін, але проблему складає хімічна промисловість. Він підкреслив також, що його мета – це «забезпечення повної енергетичної незалежності України». 15 грудня український уряд висунув свій варіант виходу з газової кризи. «Газпрому» було запропоновано контроль над половиною внутрішнього газового ринку в обмін на згоду підвищувати ціну не різко, а поступово. «Газпром» відкинув цю пропозицію. Запропоновані «Газпромом» ціни для пострадянських держав-споживачів російського газу складали – $ 47 для Білорусі, $ 100 для Грузії (вона в цей час також вела газову війну з РФ і щоб позбутися російської залежності почала купувати іранський газ по $ 230) і Вірменії, $ 120 – 125 для країн Балтії, $ 150 – 160 для Молдови й $ 220 – 230 для України.

22 грудня 2005 р. відбулася спільна прес-конференція Президента і прем’єр-міністра України. На ній Ю. Єхануров сказав, що Україна може звернутися до Стокгольмського суду, якщо Росія перегляне газовий контракт. В. Ющенко ж назвав вимоги російської сторони ($ 220 – 230) «безвідповідальними», бо з таким же успіхом, мовляв, можна вимагати й $ 500 чи 700. Останнє було необережним, адже реакцією на це з боку «Газпрому» були слова, що, оскільки Великобританії газ продається по $ 1000, то чому б, дійсно, не запросити з України $ 700? Тим російська сторона показала, що її вимоги в цій площині щодо України меж мати не будуть. А. Медведєв ще й пригрозив (26. 12) тим же Стокгольмським судом Україні.

Обравши жорстку лінію в переговорах з РФ, українське керівництво, вочевидь, розраховувало на підтримку Заходу, адже ця тема неодноразово звучала у виступах політиків різних рангів. Слід зазначити, що західна преса надавала певні підстави таким розрахункам, бо практично в усіх матеріалах, присвячених газовому конфлікту, наміри РФ підвищити ціни на газ для України пов’язувалися з новою політикою Києва, насамперед з орієнтацією на ЄС та НАТО. При цьому одночасно вказувалось на незмінність ціни на газ для Білорусі, яка проводила іншу політику щодо РФ. Проте керівництво європейських країн у цілому обрало політику невтручання (характерну для нього історично). Зокрема, ніхто не підтримав думку, що газовий тиск на Україну підпадає під умови Будапештського меморандуму (гарантії, що були надані Україні в 1993 році в обмін на відмову від ядерної зброї, адже українська сторона твердила, що тиск РФ порушує ці гарантії).

Європа явно не хотіла побачити в газовому конфлікті Росії й України газову війну. А вона все ж таки була. Більш того, 29. 12. 2005 р. голова представництва Єврокомісії в РФ Марк Франко заявив, що ЄС не має наміру втручатися в, за його словами, «суперечку з приводу газових поставок» між РФ і Україною, але вважає, що проблема забезпечення транзиту газу в Європу повинна вирішуватися на засаді принципів ринкової економіки. Тим він фактично, нехай і опосередковано, підтримав позицію Москви.

Щоправда, в цей же час, наприклад, та ж Угорщина почала виказувати певну тривогу. А оскільки відповідні заяви її уряду публікувались у деяких німецьких виданнях, то, вочевидь, і німецьке суспільство затурбувалось. Урядові ж структури США почали «крутити» в цьому питання, бо зайняли в ньому невиразну позицію, головний зміст якої полягав (Шон Маккорман, Кондоліза Райс) у твердженні: домовляйтесь, мовляв, між собою самі. Водночас не можна обминути тієї думки, що була висловлена аналітичним центром «Стратфор», а саме, що після чотирикратного підвищення цін на газ відбудеться неминучий крах української економіки і проросійські настрої в Україні розвіються як дим. Тобто, для США виявлялось, що, чим гірше буде Україні, тим краще. Для кого? Вочевидь, для США, але для чого саме, ми можемо тільки припускати.

У результаті сподівання українського керівництва на підтримку Заходу, як і слід було очікувати, не справдилися, й Україна вступила в газовий бій з Росією сам-на-сам, причому за завідомо невигідних умов. Паралельно російська сторона підняла ще й питання про перегляд політики відносно поставок українських труб, заборони поставок українських продовольчих товарів під тим приводом, що через Україну йде начебто чимось заражена (неясно було, правда, чим саме) продукція з Польщі тощо. При цьому російська сторона продовжувала твердити, що в усьому цьому «ніякої політики немає». А що тоді політика по-вашому, панове? Вже, напевне, можна було б і спитати. І все це, з точки зору Європи, продовжувало бути ніякою не війною. А чим, панове, це було – політикою «щирого братерства»? І це питання вже теж можна було ставити.

29. 12. 2005 р. В. Путин провів нараду з питань поставок російського газу в Україну за участі представників російського (В. Христенко) й українського (І. Плачков) урядів і керівників «Газпрому» та НАК «Нафтогаз України». На нараді він не піддав сумніву (тобто мовчки погодився) ціну, призначену «Газпромом», але запропонував, щоб «Нафтогаз України» узяв у Росії 3,6 млрд. доларів кредиту для покриття видатків під гарантії солідних західних структур. Пропозиція Путина виглядала кроком до примирення, але в дійсності вона означала, що: а) Україна поступається в питанні ціни, й – б) Росія дасть їй крупний кредит, який, природно, треба буде повертати, але… після виборів. Це був явний натяк на те, що за нову ціну на газ російський Президент готовий «дозволити» існуючий українській владі «протриматися» до виборів. У той же день Президент В. Ющенко відповів на цю пропозицію відмовою, заявивши, що в України вистачить грошей для покупки газу «по зрозумілій, правильно й об’єктивно сформованій ціні». Правда, де він таке «об’єктивне» джерело газу знайшов, Ющенко в той день не уточнив.

30 грудня В. Ющенко дав інтерв’ю центральним телеканалам, в якому торкнувся газової проблеми, й заявив, що переговори з Туркменістаном начебто завершені й підписано угоду про поставку 40 млрд. кубометрів газу по ціні $ 50 за 1 тис. кубометрів. То ж, за словами Президента України, питання газового балансу з порядку денного було знято. Однак 1 січня 2006 р. термін домовленостей закінчився, й у телевізійному ефірі було показано, як Росія перекриває газ. А вже через день «Газпром» заявив про наявність документальних свідчень «відбору» Україною газу, що його «Газпром» поставляв Європі через територію України. Реакція Європи, слід сказати, при цьому була вельми млявою, й тільки згодом прем’єр-міністр Італії Берлусконі підтвердив, що Україна таки, дійсно, відбирала газ, призначений для Європи. І вже 3 січня «Газпром» поновив поставки газу в Україну в повному обсязі. А що ще треба було?

4. 01. 2006 р. «Газпром» і «Нафтогаз» уклали угоду, яка була об’явлена закінченням російсько-української газової кризи. Представники українського керівництва відразу ж охарактеризували її як перемогу української сторони (більш помірковані з них – як компроміс, що відповідав інтересам обох сторін). В. Ющенко, оцінюючи цю угоду сказав, що українська економіка цілком готова до нових умов ринку. Інформація, яку надав І. Плачков на той момент, виглядала так: у 2006 році газ буде поступати в Україну з трьох джерел – власний видобуток (бл. 20 млрд. кубометрів), туркменський газ (23 – 25) і газ «Росукренерго» (бл. 32). При цьому туркменський газ на кордоні Туркменістану з Узбекистаном буде коштувати $ 50 у першому півріччі 2006 р. і $ 60 у другому. Представники української сторони твердили, що контракт укладено на 5 років і його умови будуть стабільні. Російська сторона, навпаки, заявила, що ціна $ 95 буде діяти «тільки на початковому етапі», не уточнивши, скільки часу буде тривати цей етап. То ж, неважко було спрогнозувати, що дуже недовго.

Проте найбільш дивним було те, що, якщо вірити угодам, компанія-посередник «Росукренерго» закупала російський газ по $ 230 (як і вимагала Росія), щоби продати його Україні по… $ 95. Ю. Тимошенко, яка в цей час уже перебувала в опозиції, заявила, що має тексти додаткових угод, вкрай невигідних Україні. Виказали стурбованість і 24 найкрупніших українських підприємств, надіславши лист до В. Ющенка, в якому піддали критиці некомпетентність української делегації на переговорах із «Газпромом» й висунули вимогу державної підтримки використання альтернативних видів палива та введення особливого режиму кредитування «по ціні газу – 2005» для підприємств, які зобов’язувалися знизити споживання енергоносіїв протягом трьох років на 30 – 35%. У противному випадку автори листа пригрозили «відкрито вимагати» дезавіювати підписані угоди й відправити у відставку чиновників, причетних до їх підписання. Верховна Рада України задовольнила останню вимогу, бо в той же день (10. 01. 2006) 250 голосами уряд було відправлено у відставку й розпочалася політична криза в Україні.

Таким чином, результатом газової війни Росії з Україною кінця 2005 – початку 2006 рр. став програш України по таких позиціях:

– був перепинений зв’язок бартерних взаєморозрахунків РФ з Україною за транзит. Крім того, Україна мала відшкодувати суми за обсяги газу, «незаконно викачані» в перші дні січня;

– українська сторона була позбавлена права переглядати умови транзиту через територію України російського газу для європейських споживачів. Це перепиняв довготерміновий контракт з фіксованими умовами;

– була зафіксована (хоча в той час ще не застосовувалася, але рано чи пізно все одно це мало настати) європейська формула ціни на газ (з 1 січня 2006 р.– $ 230);

– Україна у 2006 році втратила окреме джерело поставок газу з Туркменістану, що стало наявним фактором погіршення стану економічної безпеки;

– всі угоди по газу, що діяли до 2006 року, фактично були анульовані, хоча ніякого повідомлення про це не було;

– країни ЄС відмовились від пропозиції України й Молдови втрутитися в українсько-російську суперечку й висунути вимогу перед «Газпромом» заморозити ціни в розрахунках з Україною. Найбільш чітку позицію проти цього висловили Франція й Німеччина. Австрія висловилася проти втручання в українсько-російський газовий конфлікт. Польща промовчала. Що ж стосується Італії, то її уряд прямо звинуватив Україну в незаконному відборі газу, призначеного для ЄС, чим РФ тільки тут же скористалася в міжнародній обстановці.

Січневі (2006 р.) угоди дозволили українській владі отримати газ і «зберегти обличчя», але їхні важкі наслідки для української економіки та життєвого рівня населення були очевидними вже відразу. Ціни на російський газ рано чи пізно повинні були підвищитися, виходячи із загальносвітової кон’юнктури, але небезпека для України полягала в тому, що вони не просто підвищились, а підвищились вагомо й несподівано. При цьому було ясно, що це їхнє підвищення з 1. 01. 2006 р. не було остаточним. Насувалось їхнє нове підвищення, яке могло зробити нерентабельними низку галузей української економіки (цьому надавало реальності їхнє підвищення для інших країн, зокрема, Молдови й Білорусі, що сталося у 2006 році).

Особливий психологічний вплив повинно було виказати підвищення цін на газ для населення. Влада України звернула на це увагу в такий спосіб, що ще 9. 11. 2005 р. В. Ющенко доручив уряду привести тарифи на енергоносії для всіх категорій споживачів до економічно обґрунтованого рівня. Для населення це означало двократне підвищення ціни на газ. Перед виборами в березні 2006 р. влада ще «крутила» навколо цього питання, але згодом відбулося кілька різких, шокового характеру підвищень улітку-восени 2006 р. (на 25% – з 2 травня; на 85% – з 1 липня тощо). Й подальший хід подій покаже, що все це було далеко не остаточним. «Газовий зашморг» буде продовжувати висіти над пересічним українським громадянином. І, напевне, ще довго.

У цілому, можна зробити висновок, що імідж України в світі після Помаранчевої революції складався з кількох компонентів.

З одного боку, немалу роль зіграла симпатія (загалом безкорислива) до країни, яка провела радикальну, але мирну революцію, сказала «ні» корумпованій владі й підтасовкам на виборах і досягла того, що до влади прийшов лідер, який сприймався як виразник тих сподівань українців, що знайшли свій вираз на Майдані.

З іншого боку, для західних політиків Україна давно вже являла собою піддатливу країну, яка готова була піддатися зовнішньому тиску. Так було за часів Л. Кравчука (коли Україна віддала свій ядерний арсенал, погодившись не тільки демонтувати, а й підірвати свої шахтово-пускові установки), Л Кучми (коли була дана згода на закриття ЧАЕС, не отримавши відповідних гарантій; а також коли виринула історія з «Кольчугами» й Україна погодилась показати всі свої секретні дані). Аж ось і В. Ющенко був сприйнятий як лідер, готовий зробити «все, що завгодно». Безумовно, він у цьому був схожий з Б. Єльциним, який теж був готовий поступитися інтересами Росії задля іміджу на Заході. Але між Ющенком і Єльциним була суттєва різниця: Росія, навіть поступаючись, залишалася могутньою державою з ядерною зброєю, Україна ж втрачала все.

Імідж піддатливої країни є дуже невигідним. Якщо ти дозволяєш на себе давити, то давити й будуть, і чим далі, тим більше. Чому ж не давити, якщо це дає ефект? Історія свідчить, що від такого іміджу дуже важко потім відірватися. І дійсно, спроба України, наприклад, у газовому конфлікті з Росією не поступитися й не піддатися тиску буде сприйнята як щось екстраординарне, причому не тільки з боку Росії, що раз-по-раз демонструвала свої імперіальні амбіції саме перед Україною, а й з боку Європи, яку нічого не цікавило, крім власного спокою.

У результаті, хоча зарубіжний рейтинг України, яку нарешті на Заході стали відрізняти від Росії, і був непоганим здобутком нової української влади, тим не менш реальне ставлення до України з боку Заходу знаходилось у зоні такого приблизно сприйняття: «Ви молодці, що зробили таку, дуже нам приємну революцію, то ж тепер зробіть ще й те, й те, а ми вас за це ще похвалимо. Але не більше».

Стосунки ж з Російською Федерацією різко загострилися, що вилилося в газову війну, яка коштувала Україні дуже дорого, й не було жодних гарантій, що Росія не натисне набагато міцніше на «газову гашетку» в будь-який час.

КОНТРОЛЬНІ ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ:

1. Якими були геополітичні наслідки Другої світової війни для України?

2. Які етнічні зміни відбулися у післявоєнній УРСР?

2. У чому полягали особливості соціальної політики у період відбудови народного господарства?

3. Чим пояснити причини, масштаби й наслідки голоду 1946 – 1947 рр.?

4. Коли завершився процес формування сучасної території України?

5. Чим була зумовлена діяльність УПА в 1946–1952 рр.?

6. Які форми боротьби з радянським режимом застосовувала УПА, а які радянський режим – проти неї?

7. Які були спільні, а які відмінні риси в проведенні колективізації у Східній і Західній Україні?

8. Чому радянська влада зробила великі капіталовкладення в розвиток Галичини у післявоєнні роки?

9. Якими були причини зростання авторитету УРСР на міжнародній арені після Другої світової війни?

10. У чому полягало відновлення курсу на русифікацію України у повоєнні роки?

11. Якими були причини ідеологічного наступу тоталітарного режиму на українське суспільство? Розкрийте їх напрямки та етапи.

12. Які особливі риси мав політико-ідеологічний курс радянського режиму в УРСР у повоєнні роки?

13. Що ви знаєте про ліквідацію церковної унії з Римом радянським режимом?

14. Яке геополітичне значення мала боротьба навколо Криму в післявоєнні роки?

15. Коли і в зв’язку з чим стався другий розкол в ОУН?

16. Коли в республіках СРСР почалася часткова лібералізація радянського режиму? Яке це значення мало для України?

18. Якими були характерні ознаки Руху опору комуністичному режиму після 1953 р.?

19. Коли, ким і чому в еміграції були вбиті провідні націоналістичні діячі Л.Ребет і С.Бандера?

20. Коли в республіках СРСР почалася часткова лібералізація радянського режиму? Яке це значення мало для України?

21. У чому полягають характерні риси та особливості соціально-економічного розвитку України в умовах «десталінізації» (1953 – 1964)?

22. Коли і згідно з якими документами Крим було приєднано до УРСР?

23. Що таке «шістдесятництво»? Кого ви знаєте з його представників в Україні?

24. Визначте позитивні й негативні наслідки хрущовської «відлиги» для України.

25. Визначить основні напрямки українського дисидентства та їх головних представників.

26. Що таке «перший український покіс»?

27. Якими були причини труднощів і недоліків у розвитку сільського господарства УРСР у 2 пол. 60 – сер. 80-х рр.? Які з них були головними?

28. Назвіть головні ідеологічні напрямки в українському національно-визвольному русі 2 пол. 60-х – 80-х рр., їх лідерів та головні програмні документи.

29. Чому націонал-демократичний напрям в українському національно-визвольному русі виявився найсильнішим і найпопулярнішим у 60 – 80-х рр.?

30. Що таке «другий український покіс»?

31. Якими були наслідки тих форм русифікації України, що їх використав радянський режим у сер. 60 – 80-х рр.?

32. Якими були прояви назрівання кризових явищ у соціально-економічному розвитку республіки із середини 70-х рр.?

33. У чому полягала суперечливість процесів у соціально-економічному та політичному житті УРСР за часів «застою»?

34. Якими були характерні риси та особливості культурного й духовного життя у 50-ті – 80-ті рр.?

35. Що спільного між наступом на інакодумців за часів Сталіна, Брежнєва та Щербицького? А що особливого?

36. Чому економічні реформи років «перебудови» не дали очікуваних результатів узагалі, й в Україні зокрема?

37. У чому полягали причини відсутності суспільно-політичних змін в Україні під час «перебудови»?

38. Визначить етапи боротьби національно-демократичних сил за незалежність України.

39. Якими обставинами було викликано прийняття в 1990 р. Декларації про державний суверенітет України та яке це мало значення?

40. Коли і за яких обставин Україна стала незалежною державою?

41. Що таке СНД? Яку роль вона відіграла за роки свого існування?

42. Розкрийте характерні риси й особливості державотворчого процесу в Україні в умовах незалежності.

43. Назвіть етапи економічного реформування України.

42. Якими були причини кризи влади в Україні в 1994 р.? Яким чином її вдалося розв’язати?

43. Коли було прийнято Конституцію України? Чому Україна це зробила останньою з держав СНД?

44. Якою, згідно з Преамбулою Конституції, має бути Українська держава? Поясніть.

45. Якими були причини кризи влади в Україні у 2004 р.?

46. Яким був характер та рушійні сили Помаранчевої революції 2004 р.? Яке геополітичне значення вона мала?

47. Що таке політична реформа 2005 року? Якими виявились її наслідки для України?

48. Охарактеризуйте головні принципи та напрямки зовнішньої політики України у 1991 – 2004 рр.

49. Охарактеризуйте стан справ на західному й східному векторі зовнішньої політики України у 2005 – 2006 рр.

50. Проблема енергетичної безпеки України. Перша російсько-українська «газова війна».

Дата добавления: 2014-01-07