Класифікації, створені з метою соціального і педагогічного прогнозу

Для цілей соціального і педагогічного прогнозу розумово відсталих індивідів систематизували також на основі їх здібностей до соціальної адаптації або навчання.

Так, Хелер (1925) класифікує їх таким чином: «Ідіоти — це особи, які від народження або з раннього віку настільки розумово дефектні, що не здатні уберегти себе від звичайних небезпек, так само як і маленькі діти; імбецили — це ті, хто здатний захистити себе від звичайної небезпеки, але не здатні заробити собі на життя, внаслідок свого розумового дефекту, який є від народження або з раннього дитинства; розумово відсталі — це ті, хто за сприятливих умов здатні заробити собі на життя, але внаслідок свого природженого або придбаного в ранньому віці дефекту не здатні вступати в змагання з нормальними індивідами й задовольнити свої особисті потреби з достатнім розумінням».

Класифікації Лонг (1960) та інших, що ґрунтуються на пристосованості розумово відсталих осіб в тій чи іншій мірі до умов життя, пов'язані з IQ.

Для потреб педагогів створені класифікації Інграм (1953) і Гандреау (1966), які оцінки інтелектуальної неповноцінності й міри соціальної пристосованості (за допомогою визначення IQ) доповнюють вивченням здатності до навчання. Вони виділяють, зокрема, дітей, здатних до навчання в масових або допоміжних школах.

Детальніше розроблене угрупування дітей виділяє «субнормальних», а серед них «коригованих відсталих», «тупих», або «некоригованих відсталих», «дуже тупих» або з вираженими утрудненнями в навчанні у зв'язку з психічною неповноцінністю. «Ненавчані», у свою чергу, підрозділяються на «виховуваних» і «невиховуваних».

Каннер (1949) ділить розумово відсталих на три типи. До першого типу — із «абсолютним недоумством» — він відносить індивідів із «дійсними» порушеннями пізнавальних, емоційних і конструктивно-вольових здібностей. Їх могли б визнати психічно неповноцінними в усіх «культурних» умовах. Ці люди не здатні до незалежного існування. Іншим типом — «відносним недоумством» — він називає такі стани, в яких психічна неповноцінність визначається своєрідністю «культури», т. е. функціональний рівень психіки цих суб'єктів варіює залежно від вимог життя. Тільки шкільні вимоги цивілізованого суспільства примушують визнати їх розумово відсталими людьми, тоді як в сільських умовах вони можуть бути непоганими трудівниками. Третій тип — «уявне недоумство», сюди включаються суб'єкти, які психометрично можуть оцінюватися інакше, ніж в житті, залежно від сприятливих або несприятливих обставин.

Згідно з цією систематикою право на діагноз розумової відсталості мають тільки ідіотія і імбецильність, а дебільність вже знаходиться на межах норми й патології.

Басеманн (1959) відділяє дебільність від нормальної здатності до навчання в школі і розуміє під дебільністю «інтелектуальний розвиток значно нижче норми, який в основному шкільному віці (1-4 класи) проявляється як відставання при виконанні завдань по тестах і при навчанні на два-три роки».

Психіатри й педагоги все частіше використовують усебічний підхід, визначаючи здатність до навчання за клінічними даними, соціальним та емоційним розвитком, поведінкою в школі й суспільстві. З метою створення гомогенних груп для навчання збільшують число дітей до 6. Проте вузькопрактичне призначення цих класифікацій, відсутність аналізу структури інтелектуального дефекту роблять їх недостатніми навіть для учителів. Вони не виявляють ні найбільш підлягаючі зберіганню, ні найбільш постраждалі сторони психіки і тим самим не можуть допомогти педагогам у виборі методів навчання різних типів дітей з розумовою відсталістю.

Дата добавления: 2014-01-07