Звучить „Реквієм” Моцарта, запалюються свічки

В.Стус

Трагічна доля поета і громадянина

Січня 1938р. – 4 вересня 1985р.

Василь Стус

Вечір пам’яті

„Трагічна доля поета і громадянина Василя Стуса”

Тема: Трагічна доля поета і громадянина Василя Стуса.

Мета: Ознайомити учнів з життєписом Василя Стуса. Виховувати уважність, повагу і любов до рідного слова та інтерес до життя і творчості кращих представників української літератури.

Обладнання: Портрет письменника, музичний супровід, виставка творів В.Стуса і книг та матеріалів періодичної преси про нього.

Оформлення сцени:

„Народе мій, до тебе я ще верну...”

Вчитель: Сьогодні ми з вами зібралися для того, щоб іще раз згадати про складний і суперечливий період у розвитку літературного процесу ХХ століття. Це трагічні сторінки в історії української літератури. Забороняються кращі твори – „Собор” Олеся Гончара, „Мальви” Романа Іваничука та інші. Письменники зазнають сильного тиску з боку командно-адміністративної системи, а згодом і репресій. До таборів потрапляють Іван Дзюба, Ігор Калинець, Іван Світличний, Євген Сверстюк та багато інших. Ви вже дещо знаєте про цих людей, про їх нелегкий життєвий шлях. Сьогодні ми згадаємо ще про одну людину, яка зазнала всіх можливих утисків, прожила лише 47 років, але залишила після себе геніальні твори, значення яких важко переоцінити. Сьогодні постать цього письменника вже не є „білою плямою” в історії української літератури, бо не можна просто так пройти повз трагедію знищеного таланту.

Ведучий 1: 19 листопада 1989 року. Місто Київ. Свічки горіли чистим, мерехтливим світлом, неначе зимові проліски. Кількатисячна жалобна процесія повільно йшла до Байкового кладовища. Подібного місто не бачило з часів перепоховання Тараса Шевченка. Україна ховала своїх синів-поетів: Олексу Тихого, Юрія Литвина і Василя Стуса.

Вимучені тюрмами і таборами, лягли вони в рідну землю, щоб хоч цим трагічно запізнілим поверненням на Батьківщину пригасити на якусь мить журбу рідних та друзів. Очолює цю сумну процесію Василь Стус. Хто ж він? Скупі рядки його біографії.

Ведучий 2: Василь Семенович Стус народився 8 січня 1938 року в селі Рахнівка Гайсинського району Вінницької області в родині селянина. Згадує Марія Стус – сестра поета:

УЧЕНИЦЯ: „... дуже рано – десь уже у 8 місяців – став він ходити, розмовляти теж почав рано. Був слухняним сином своїх батьків, а мені добрим братом. І хоча я за нього старша, але чомусь вважала, що не я, а він старший від мене. Була в нього якась витончена вихованість, рівновага, знання.

Ми дітьми часто затівали гру – мандри по містам на географічній карті: хто швидше знайде місцезнаходження іншого. Де б я не заховалася, він мене знаходив дуже швидко, бо взагалі уважно і зацікавлено ставлячись до всіх наук у школі, географію знав теж відмінно. Ми з ним дуже були зраділи, коли нарешті вдалося придбати словник іншомовних слів, і теж грали – хто більше слів знає. Він і тут був попереду.

У 5-6 класі Василь редагував стіннівку, вміщуючи у ній свої римовані, з влучним гумором замітки. Я б так не зуміла.

Доволі рано навчився грати на гітарі, опанував шахи, завзято ганяв м’яча. Взагалі, за що б він не брався, все в нього виходило, бо до всього – і до навчання, і до захоплень – ставився серйозно, з чуттям відповідальності і захопленості. Він наче відчував, що життя його коротке, марно часу не губив, завжди був у роботі. Найулюбленішим його захопленням було читання книг”.

Василь Стус навчався на українському відділення історико-філологічного факультету Донецького державного педагогічного інституту. Згадує Зінаїда Кононученко – однокурсниця В.Стуса:

УЧЕНИЦЯ: „Я училась в одній групі з Василем у Донецькому педінституті. Він був наймолодший у нашій групі. Поступав як медаліст – без екзаменів. Скромний, з учнівським портфелем, найпершим з’являвся в аудиторії, сідав за першу парту і відкривав якийсь підручник. У нього в портфелі завжди було що почитати: Кант, Ніцше, Монтень, Фейєрбах... ми тільки очима кліпали.

Самотужки вивчив латинську мову. Добре знав німецьку. Я бачила, як він читав Гейне в оригіналі, без словника. І на лекціях з німецької мови перекладав текст без словника, читав „з листа”. Але відповідав тільки українською мовою. Викладач просила однокурсників перекладати їй російською Васин переклад з німецької. Сміх, та й годі! Тільки набагато пізніше я зрозуміла тодішню Василеву позицію.

Ніколи не козиряв своїми знаннями, не принижував нас, хоч ми порівняно з ним багато чого не знали. Із викладачами завжди був чемний, поважав їх, навіть коли сам знав більше.”

Ведучий 1: По закінченні інституту Стус вчителював якийсь час на Кіровоградщині поблизу Гайворона, потім служив у Радянській армії. У 1961-63 рр. Василь вчителює у Горлівці, з березня 1963 р. Працює літературним редактором газети „Соціалістичний Донбас”. У цьому ж році вступає до аспірантури Інституту літератури ім. Шевченка АН УРСР по спеціальності „Теорія літератури”. Тема його дисертації – „Джерела емоційності художнього твору”.

В цей час Стус пише вже багато творів, але друкується рідко, бо побоюється критики, а головне – прагне домогтися органічного злиття ліричного, епічного і драматичного начала. Його приваблює проза Л.Толстого, В.Стефаника, Е. Хемінгуея і М. Пруста, А. Камю і В. Фолкнера. уважно приглядається до поезії – передусім молодої української поезії, яка на початку 60х років розкуто заговорила про пережите нашим народом. Високо цінує поезію В.Голобородька, М.Вінграновського, Л.Кисельова, Л.Костенко. і хоча вже має власну укладену збірку поезій, про свою творчість пише так: „Ненавиджу слово поезія. Поетом себе не вважаю, Маю себе за людину, що пише вірші. Деякі з них, як на мене, - путящі”.

Ведучий 2: Поета гнітить непевність, невизначеність власної долі, життя. В полемічному запалі зриваються на папір такі образні узагальнення, на яких згодом базуватимуться кримінальні обвинувачення:

УЧЕНЬ: Що тебе клясти, моя недоле?

Не клену. Не кляв. Не проклену.

Хай життя – одне стернисте поле,

Але перейти – не помину.

Дотягну до краю. Хай руками,

Хай на ліктях, поповзом, дарма,

Душу хай обшмульгаю об камінь,

Всеодно милішої нема.

„Присмеркові сутінки опали”

Вразлива, чутлива до чужого болю душа поета не залишається байдужою до людей із нещасливими життєвими долями. Все це бурхливо виплескується на папір.

Розпач затис поета у своїх немилосердних лещатах у 1968році, коли дружина потрапила у тубдиспансер, а у малого сина грип дав ускладнення на легені. Василь відвіз хвору дитину в Донецьк до батьків, де 80річний батько після запалення легенів хворів на грип. Але діватись було нікуди – залишив хлопчика біля батьків, а сам з високою температурою повернувся у Київ.

Не дивно, що знервований і знесилений безперспективністю свого життя, В.Стус починає писати заяви, вимагаючи справедливості бодай для інших, які також зазнали ударів лихої долі.

Ведучий 1: На захист кого ставав Василь Стус? Перш за все, це ті представники української інтелігенції, які виступали проти процесів ресталінізації у суспільстві – Л.Лук’яненко, Л.Плющ, Н.Світлична, І.Калинець, В.Голобородько, В. Чорновіл, М. Руденко, Л. Танюк та інші. Вони збиралися нелегально на приватних квартирах а також у клубі творчої молоді. Це не залишалося непоміченим.

15 вересня 1965 року. Наказ № 180 по Інституту літератури: „За систематичне порушення норм поведінки аспірантів і працівників наукового закладу аспіранта 2-го року навчання Стуса Василя Семеновича з 20-го вересня цього року відчислити з аспірантури інституту”.

На цьому аркуші В.Стус написав: „Читав. Нехай це все залишиться на вашій громадянській і партійній совісті”.

Ведучий 2: Безпосереднім приводом для звільнення став виступ Стуса в кінотеатрі „Україна” під час прем’єри фільму „Тіні забутих предків” Сергія Параджанова, в якому він заявив про арешти серед інтелігенції та приховування цих фактів від громадськості.

Згадує В’ячеслав Чорновіл:

УЧЕНЬ: „4 вересня 1965р. Щойно прокотилася хвиля політичних арештів. Уже за ґратами – Іван Світличний, брати Горині, Олександр Мартиненко, Ярослав Гаврич, Євгенія Кузнєцова. Хапали людей у Києві, Львові, Івано-Франківську, Луцьку, Тернополі. Що робити? Як протестувати? Домовляюся з Іваном Дзюбою скористатися прем’єрою фільму С.Параджанова „Тіні забутих предків”. На сцені Дзюба скаже про арешти, а я підтримаю його із залу... Уже першою фразою режисера Параджанова: ”Спустя год после окончания работы над фильмом, наконец видит его зритель...” створено належну атмосферу. Та ось бере слово Іван Дзюба і несподівано каже про арешти, називаючи імена тих, кого кинуто за грати. І раптом з переднього ряду вихоплюється Стус і кричить до зали: „Потрібно протестувати всім! Сьогодні беруть українців, завтра візьмуться за євреїв, післязавтра за росіян!”

Поет запропонував усім в залі встати, щоб висловити свій протест проти арештів. Усі встали. Цей випадок і розпочав його шлях на табірну Голгофу. Василя поглинула суцільна лавина невдач. Вигнали з аспірантури. Влаштувався кочегаром – звільнили, працював у історичному архіві - м’яко кажучи, попросили, пішов на роботу в метро – там теж побоялися тримати. „У душу заходив розпач...”

УЧЕНЬ: Отак живу, як мавпа серед мавп,

Чолом прогрішеним з тавром зажури

Все б’юся об тверді камінні мури,

Як їхній раб, як раб, як ниций раб...

Ці рядки вилилися на папір в драматичному 1968 році, в період глибокої внутрішньої самоізоляції.

Ведучий 1: Не можна не сказати про участь В.Стуса в похоронах Алли Горської – видатної художниці, дисидентки, життя якої обірвалося трагічно. Їй присвячено вірш:

УЧЕНЬ: Пам’яті Алли Горської

Заходить чорне сонце дня

І трудно серце колобродить,

При узголів’ї привид бродить -

Це сон, ява чи маячня?

Це ти. Це ти. Це справді ти –

Пройшла вельможною ходою

І гнівно блиснула бровою.

Не вистояли ми. Прости.

Прости. Не вистояли ми,

Малі для власного розп’яття,

Але не спосилай прокляття,

Хто за державними дверми –

Свари. Але не спосилай

На нас клятьби, що знов Голгофа

Осквернена. Але і потай

По нас по грішних, не ридай.

Ці рядки ніби адресовані самому Стусу, це ніби передчуття випробувань, які незабаром прийдуть до нього:

УЧЕНЬ: Вже цілий місяць обживаю хату,

Що, мабуть, і навикнути пора.

Стілець і ліжко, вільних три квадрати,

В віконці грати, а в кутку – пара...

Вірш написаний, коли поет перебував під слідством у 1972році. Фатум, приреченість долі, хрест мученика. За оцінкою самого автора зроблено мало:” написав кількадесят віршів, кільканадцять статей, переклав ряд творів Гете, Рільке, Брехта, Мопассана, Лорки, німецьких поетів ХХ століття і середніх віків, деякі вірші білорусів, росіян, французів, поляків, чехів, латишів.” Не все поет називає. Його переклади оцінені високо, а стаття „Феномен доби, або сходження на Голгофу слави” класифікується як наклепницька, антирадянська.

Ведучий 2: Після того, як Судова комісія в кримінальних справах Київського обласного суду 7 вересня 1972року оголосила вирок – „позбавити волі у виправно-трудовій колонії суворого режиму строком на 5 років із засланням на 3 роки” – Стус багато роздумує над своїм становищем, усвідомлюючи весь трагізм ситуації. Боліло і тривожило сумління те, що за кордоном продовжували його хвалити і друкувати, висували на здобуття Нобелівської премії, а тут, на рідній землі, він – державний злочинець.

3 грудня 1978 року Стус писав:”...що зміг – я зробив. Що зможу – ще зроблю. Але без України мені моторошно... Прошу тільки вірити, що я нітрохи не змінився проти студентських літ... У мене є мій народ... Його муки – то моя єдина скорб. Я мушу стояти на тому, на чому досі стояв”.

Ведучий 1: Вийшовши на волю у 1979році. Стус незабаром знову був заарештований за згоду вступити до Гельсінкської групи. Цей вирок оголошений 2 жовтня 1980року Судовою комісією в кримінальних справах Київського міського суду: 10 років таборів особливого режиму і 15 років заслання”. Це була свідома жорстока акція – ізолювати бунтівливого поета, задушити його дух, замкнути велику енергію супротиву в тюрмі, арешті-решт – задушити поета і борця. На жаль, цього досягти вдалося.

Страждали у тюрмах, психушках, таборах правозахисники А.Марченко, М.Руденко, І.Калинець, І.Світличний, В.Голобородько, М.Дзюба. звільнені з роботи М.Коцюбинська, О.Ставицький, М.Брайчевський. На захист Василя Стуса став Андрій Сахаров.

Дата добавления: 2014-01-07