Соціалізація як соціально-педагогічне явище

Втім, визнаючи предметом науки закономірномсті соціалізації дитини, маємо насамперед розглянути сутність категорії „соціалізація”.

Категорія „соціалізація” сьогодні активно використовується представниками широкого спектра наук – філософії, соціології, психології, політології, педагогіки та ін. Автором терміна „соціалізація” стосовно людини вважається американський соціолог Ф.Г. Гіддінгс, який у 1887 р. у книзі „Теорія соціалізації” застосовував його в значенні, близькому до сучасного, – „розвиток соціальної природи або характеру індивіда, підготовка людського матеріалу до соціального життя”.

У концепції соціалізації французького соціолога Г. Тарда вчений порівнював суспільство з мозком, а головним його елементом вважав свідомість окремої людини. Засвоєння індивідуальною свідомістю вірувань, переконань, розуміння бажань та намірів інших і взаємодія на цьому підґрунті породжують суспільство, що є основою суспільного життя. Основним механізмом такої соціалізації Тард вважав наслідування, що регулюється суспільством через соціальні інститути – систему освіти і виховання, сім’ю, громадську думку тощо.

У сучасному науковому просторі сутність терміну „соціалізація” залишається предметом обговорень та дискусій. За останнє сторіччя в межах соціогуманітарного знання склалися різні підходи, різні теорії соціалізації, що відображають специфіку наукової школи.

О.В. Безпалько визначила три психолого-педагогічні напрями щодо розуміння процесу соціалізації особистості: соціально-філософський, соціально-психологічний і соціально-педагогічні підходи.

Представники соціально-педагогічного підходу (Т.Ф. Алєксєєнко, О.В. Безпалько, Б. Бім-Бад, В.Г. Бочарова, Ю. Василькова, Б. Вульфов, Н.М. Лавриченко, І.Д. Звєрєва, Н. Заверико, О.В. Мудрик, С. Савченко та ін.) розглядають соціалізацію як процес, який відображає хід соціального становлення особистості в конкретному соціокультурному середовищі як формування конкретного соціального типу. З позицій такого підходу соціалізація розглядається як процес і результат входження індивіда в соціальне середовище, активного засвоєння і творчого відтворення ним соціального досвіду, соціальних ролей, норм, цінностей, необхідних для успішної життєдіяльності в певному суспільстві.

Представники такого підходу зазначають: соціалізація може відбуватися як в умовах стихійного впливу на особистість різних обставин життя, що мають іноді характер різноспрямованих факторів, так і в умовах цілеспрямованого педагогічно організованого виховного процесу, здійснюваного в інтересах особистості та суспільства.

Для різних класифікацій, групування підходів до розуміння сутності соціалізації можуть бути визначені різні підстави (критерії). О.В. Мудрик пропонує досить умовно визначити два підходи, до яких тяжіють усі концепції, що різняться між собою головним чином у розумінні ролі самої людини в процесі соціалізації. Перший підхід – суб’єкт-об’єктний – передбачає пасивну позицію людини в процесі соціалізації, а власне соціалізацію розглядає як процес її адаптації до суспільства, що „формує кожного свого члена у відповідності із властивою йому культурою”. (У витоків цього підходу концепції французького вченого Еміля Дюркгейма й американського – Талкота Парсонса.)

Прихильники другого (суб’єкт-суб’єктного) підходу виходять з утвердження активної ролі людини в процесі соціалізації, яка не лише адаптується до суспільства, але й впливає на власні життєві обставини й себе самого. Засновниками такого підходу можливо вважати американців Чарльза Кулі й Джорджа Герберта Міда.

Цікавими є концепції соціалізації. Зокрема, у межах суб’єкт-суб’єктного підходу склалася теорія „дзеркального Я” Ч.Кулі. Сутність теорії полягає в тому, що становлення Я людини полягає в процесі додавання „дзеркальних Я”. Тобто для кожної людини інші люди – це дзеркала, в які вона дивиться в процесі спілкування. Вона будує своє Я на основі сприйняття думок, оцінок оточуючих. Мірою дорослішання відбувається розширення кола взаємодії з різними малими групами, кожна з яких – „соціальне дзеркало”. Якщо в дитинстві таким дзеркалом стає будь-хто, то з віком у ролі „соціального дзеркала” виступають значимі люди.

Існують різні погляди, втім у психології розглядають наступні фази соціалізації як входження індивіда в суспільство: фаза адаптації (засвоєння діючих в суспільстві норм і способів поведінки), фаза індивідуалізації (викликається протиріччям між досягнутим результатом і потребою максимальної реалізації індивідуальних особливостей), фаза інтеграції (викликається протиріччям між цією потребою і прагненням групи сприйняти лише частину її індивідуальних особливостей).

Інститути соціалізації

Сім'я є головним інститутом соціалізації, через який дитина засвоює основні соціальні знання, здобуває моральні вміння й навички, сприймає певні цінності та ідеали, необхідні для життя в даному суспільстві.
Інший соціальний інститут, що має таке ж важливе значення для успішної соціалізації дитини, як і родина, це - освіта. Через освіту дитина також долучається до цінностей, які панують у даному суспільстві. Здобуваючи в процесі освіти знання, вона не тільки розвивається, але і адаптується до життя в суспільстві.

Культура - це саме той соціальний інститут, який вбирає в себе всі створені людством матеріальні і духовні цінності. Говорячи про роль культури в соціалізації дитини, ми слідуємо словами видатного вченого, представника російської релігійної філософії Павла Олександровича Флоренського (1882-1937), який стверджував, що «культура - це середовище, що ростить і живить особистість». І в цьому сенсі важко переоцінити той вплив, який чинить на дитину в процесі його становлення і розвитку культура: література, музика, живопис, засоби масової інформації та багато іншого.
Релігія як соціальний інститут являє собою складне суспільне явище, цілісну систему особливих уявлень, почуттів, культових дій, установ і різних об'єднань віруючих. Вічні моральні цінності, які проповідує церква (любов і турбота про ближнього, чесність, терпіння і пр.), релігійні свята і традиції, релігійна музика та ін можуть надавати великий вплив на засвоєння дитиною моральних норм суспільства, правил поведінки в ньому. Тому для дитини релігія може відігравати важливу роль в процесі її соціалізації.

Історично значення різних соціальних інститутів у соціалізації дитини змінюється. На різних етапах розвитку суспільства ті чи інші інститути мають то більше, то менше значення. Наочно це можна проілюструвати на прикладі розвитку нашої країни протягом XX століття, яке умовно поділяється на три етапи: дорадянський, радянський та пострадянський.
У дорадянський період особливо сильний вплив на моральне становлення дитини та її інтеграцію в суспільство надавали сім'я і релігія. На другому етапі зростає роль освіти і культури. Проголошення пріоритетів суспільного виховання перед сімейним перемістило центр ваги виховання з сім'ї на школу. Література, кіно, живопис, музика цілеспрямовано виконували соціально значущі завдання пропаганди та формування у дітей та молоді комуністичних ідеалів, а такий важливий інститут соціалізації, як релігія, внаслідок репресування церкви фактично перестав грати в житті суспільства якусь істотну роль.
У пострадянський період, як і раніше зберігається важлива роль освіти в соціалізації дитини. Поряд з цим починає зростати значення сім'ї та релігії. Зате значно змінюється роль культури, деідеологізація якої призвела до того, що її вплив на особистість дитини стало набувати більшою мірою стихійний, спонтанний характер.

Дата добавления: 2014-01-06