Порушення особистості

Лекція 7

План

1. Поняття про особистість.

2. Порушення опосередкованості та ієрархії мотивів.

3. Порушення смислоутворення.

4. Вчення про психопатії.

1. Психопатія – це відносно стійка система закорінілих рис, що характеризує індивіда як …

За Братусем:

- зайняти певну життєву позицію;

- у певному ступені її усвідомлювати і нести за неї певну відповідальність;

- стверджувати власними діями та вчинками.

Цікавою для клінічної психології є концеп. ос. Пезешклана (дифференціально-аналітична). Відповідно концепції цінності особистості можуть бути зосереджені на:

- тіло / відчуття

фантазії/ діяльність

майбутнє

контакти

У пріоритетах тіла: фізична і психічна сила; зовнішність; якість і кількість сну; якість їжі і т.д. Внаслідок розвитку даного пріоритету формуються такі властивості характеру як акуратність, сексуальність, психічний комфорт.

До пріоритетів діяльності відносяться: кар’єра, відношення до роботи, цінність труда. На їхній основі формується організованість, надійність, пунктуальність.

Пріоритети контактів: любов, довіра, терпіння.

Сфера пріоритетів «фантазії»: цінності релігійні, інтуїтивні засоби життя, творчість.

З позицій психоаналітичної теорії становлення особистості відбувається на основі принципів задоволення, реальності та постійності. Принцип задоволення стверджує, що психіка прагне до задоволення та запобігання болі; принцип реальності – у людини є прагнення до приведення власних індивідуальних імпульсів і бажань у відповідність об’єктивній реальності; принцип постійності вказує на те, що психіка має тенденцію утримувати кількість збуджень на низькому та постійному рівні.

Теорія аналітичної психології К.Юнга розглядає особистість як сукупність архетипів. Під архетипами Юнг розуміє «форму і спосіб зв’язку успадкованих безсвідомих первинних людських праобразів та структур психіки, що забезпечують основу поведінки, розуміння світу, внутрішню єдність і взаємозв’язок культури та взаєморозуміння людей.

5 архетипів:

1 – самість – архетип порядку та цілісність особистості;

2 – аніма і анімус – свідоме уявлення про чоловіка та жінку;

3 – тінь – центр особистого безсвідомого, яке було витіснене; включає бажання, спогади;

4 – его – це психічне утворення, що виникає із безсвідомого і розділяє свідоме і безсвідоме.

5 – персона. Персона – це уявлення про те, якими ми предстаємо перед світом.

Індивідуальна психологія Адлера стверджує, що особистість формується під впливом прагнення людини до вдосконалення та переваги. Формування особистості розглядається як формування життєвих цілей, яке починається у дитинстві як компенсація відчуття неповноцінності.

У гештальтпсихології особистість розглядається скрізь призму спроможності перейти від спирання на середовище і регулюванням середовищем до спирання на себе та саморегуляцію. Умовою досягнення гармонічної рівноваги є «сознавание» ієрархії потреб. Ф.Перлс вважав процес «сознавания» центральним пунктом психології особистості. В основу «сознавания» він включив розуміння організму як цілого, принципи «тут і тепер» і «як і чому». Принципи «тут і тепер» Перлс вважав ознакою психічного здоров’я, яка відрізняє здорову особистість від невротика; «як і чому» допомагає людині усвідомлювати процеси виконання вчинків.

Біхевіоризм розглядає особистість людини як суму паттернів поведінки генетичної природи. Будь-який вчинок розглядається як вироблена звичка, що сформувалася на механізмах рефлексів. Скіннер описав декілька способів становлення і закріплення паттернів і поведінки, і виникнення особистісних рис: обумовлення та підкріплення. Обумовлення проводиться до дії, а підкріплення після неї (обіцяти нагороду і дати нагороду).

Е.Фром з позицій гуманістичної психології намагається сформулювати вагомі для особистості людини параметри, використовуючи поняття «оволодіння» та «буття», на основі яких відбувається формування тих чи інших якостей особистості. «Оволодінням» називають процес присвоєння собі зовнішніх або внутрішніх властивостей, об’єктів і т.д., і отримання від цього задоволення. Протистоїть йому процес «буття», який характеризується отриманням задоволення від життя, тобто 2 системи: «У мене є…» - «Я є…».

Найвищим розвитком особистості А.Маслоу вважав (гуманістична психологія) самоактуалізацію особистості. Вивів 8 шляхів особистісного росту:

1. Більш повне переживання оточуючого.

2. Вибір відбувається на користь особистісного росту.

3. Научіння підстроюється до внутрішньої природи.

4. Чесність і прийняття на себе відповідальності за свої вчинки та дії.

5. Вчитися вірити власним судженням і діяти у відповідності до них.

6. Максимально використовувати власні здібності і розум.

7. Інтегрувати у світ.

8. Знаходження власних психологічних захистів і від …

Найбільш відомими вітчизняними теоріями особистості, найбільш вагомими для клінічної псих. є:

- теорія відн. В.Н.Мясищева;

- діяльністна теорія ос. А.М.Ли;

- теорія уст. Д.Н.Узнадзе;

- структура особистості К.К.Апотова.

Головною характеристикою особистості за Мясищевим є система відношень, тобто взаємовідношень і взаємодії з людьми, становлення якої відбувається у процесі соціалізації. Відношення формують свідому вибірковість у контактах з оточуючим, визначають ступінь інтересу, силу емоцій і бажань та виступають рушійною силою особистості.

У відповідності з психологією діяльності О.М.Леонтьєва ядром особистості є система відносно стійких ієрархічних мотивів як основних збудників діяльності. Основою є відносини ієрархії мотивів. Особистісне зростання відбувається у процесі спілкування, яке визначає становлення перцептивних, мнестичних, мисленевих та інших характеристик людини.

Теорія установки розкриває джерело та механізми активності особистості, використовуючи поняття установки: внутрішнього стану готовності певним чином діяти, сприймати та оцінювати.

Структура К.К.Платонова являє собою співвідношення біологічного і соціального на рівні 4 підструктур:

Підструктура спрямованості	Переконання, світогляд, особистісні змісти,	Соціальний рівень
Підструктура досвіду	Вміння, знання, навички,	Соціально-біологічний рівень
Підструктура форм відображення	Особливості пізнавальних процесів	Біосоціальний рівень
Підсистема конституційних властивостей	Швидкість перебігу нервових процесів, баланс гальмування та збудження статевої ознаки	Біологічний рівень
Підструктури	Властивості

2. Усвідомлення мотивів, їхнє опосередкування та ієрархічна побудова починається у дитини вже в дошкільному віці і відбувається на протязі всього життя: мотиви втрачають свій безпосередній характер, починають опосередковуватися свідомою ціллю, відбувається підкерування одних мотивів іншими. На думку Б.В.Зейгарник саме патологічний матеріал дозволяє прослідити закономірності змін мотиваційної сфери людини, що призводить до зміни цінностей, інтересів. Найбільш адекватною моделлю зміни ієрархічних мотивів є порушенням особистості, що виникають при хронічному алкоголізмі (за Б.С.Братусем). Алкоголь не є природною потребою. На початку він підвищує настрій і полегшує контакти. Пізніше алкоголь стає самостійним мотивом, відбувається, за О.М.Леонтьевим, «зсув мотиву на ціль», формується новий мотив, при якому самі події стають приводом. Поступово після усвідомлення нового мотиву прийняття алкоголю набуває певного особистісного змісту. У хворих починає рушитися сформована ієрархія мотивів і відбувається перебудова. Алкоголь стає сенсом життя, рушаться вищі потреби, звужується коло інтересів, порушуються зв’язки зі соціальним оточенням, бо нова особистість стає неадекватною цим зв’язкам.

Аналіз зміни опосередкованості та ієрархії мотивів показує, що вони не виводяться безпосередньо із порушень мозку, а проходять довгий шлях формування, при якому діють механізми, спільні з механізмами нормального розвитку мотивів.

У сучасній патопсихології алкоголізм визначається як екзогенне психічне захворювання (токсикоманія), яке при постійній течії призводить до формування прогредієнтного органічного психосиндрому та алкогольної деградації особистості. Це захворювання характеризується наявністю синдрома залежності, зміною толерантності до алкоголю, появою соматичних та психічних порушень, соціальної деградації особистості. При течії хронічного алкоголізму розрізняють три стадії:

I. Неврастенічна:

- психічна залежність від алкоголю;

- втрата захисного рвотного рефлексу;

- поява сп’яніння з частковою амнезією;

- перехід від епізодичного п’янства до систематичного.

II. Наркоманічна:

- виникнення фізичної залежності;

- толерантність до алкоголю досягає максимуму;

- абстинентний синдром;

- втрата контролю;

- псевдозапої;

- соціальні ускладнення;

- неврологічні і соматичні розлади порушення сну;

- можуть з’явитися алкогольні психопатії.

III. Енцифолопатична:

- зниження толерантності;

- переважання фізичної залежності перед психічною;

- запої, алкогольні психози і алкогольний депірін (біла гарячка).

Для характеристики психічного дефекту при алкоголізмі важливу роль відіграють визначення ступеню вираження – типу особистісних змін. Інформативний матеріал дають експериментальні методики: особистісний опитувальник Айзенка, дослідження самооцінки по Дембо-Рубінштейн, вивчення рівня домагань Блейхер і Крек (1986). За патопсихологічним показником розрізняють 4 типи особистості хворих алкоголізмом:

1. інтровертовано-нейротичний (неврозоподібний):

- значно підвищена шкала нейротизму;

- виражена інтроверсія;

- ситуаційно-депресивна самооцінка зі схильністю до самозвинувачення;

- нестійкість рівня домагань;

2. екстравертовано-нейротичний (психопатоподібний):

- високий показник нейротизму;

- вираженість екстраверсії;

- особистісні зміни більш стабільні – носять характер стійких аномальних поведінкових реакцій. При цьому типі особистих змін у процесі дослідження самооцінки виявляються прояви механізму психологічного захисту «всі п’ють», «не такий вже я п’яний»;

- екстравентованість незвичайна, надмірна та змінена, носить патологічний характер у зв’язку з притаманній цим хворим зміні системи потреб і мотивів;

3. екстравертовано-анозогнозичний тип:

- безтурботне відношення до свого сучасного стану і майбутнього (алкогольна анозогнозія);

- самооцінка грубо неадекватна;

- механізми психологічного захисту набувають патологічного характеру і закладені у самовиправдовуванні: «Неп’ючих я не зустрічав».

У механізмах психологічного захисту хворих Гахальський Ю.Е. виділяє дві сторони: «внутрішню» (пояснюється первинними змінами критичності, емоційності, волі) і «зовнішню» (пов’язана з виливом групи).

З механізмами патологічного психологічного захисту пов’язаний своєрідний алкогольний гумор – плоский, грубий, цинічний. Часто у гуморі алкоголіка просліджується елемент агресивності, спрямованої на оточуючих. З поглибленням алкогольної деградації особистості смішним у них стає те, що не є смішним для інших (наприклад, інтимні моменти власного життя і т.д.)

При дослідженні алкогольного психічного дефекту великого значення набуває оцінка збереженості у хворого критичності. Критичність за С.Л.Рубінштейном розглядається як вершинне утворення особистості, у патопсихології розцінюється як важливий критерій оцінювання психічної діяльності. За Зейгарник Б.В. критичність є фактором, що свідчить про особистісну збереженість хворого.

Розрізняють за І.І.Кожуховською 3 аспекти критичності:

- до своїх суджень, дій та висказувань;

- до себе, до оцінки власної особистості;

- до своїх психопатологій, переживань.

Худіком В.А. було встановлено, що порушення самооцінки виявляється раніше, чим розлади критичності у пізнавальній діяльності, ще до сформування алкогольного дефекту.

4. апатично-інтравертований тип:

- виражена груба алкогольна деградація особистості;

- спонтанність у сполученні з «пустою» інтравертованістю, яка свідчить про втрату соціальних контактів, про відхід від реального життя;

Ця система типів особистісних змін відображає картину алкогольної психічної деградації у динаміці відповідно ступеню психічного дефекту.

3.Поєднання обох функцій мотиву (спонукаючого та змістоутворюючого) дає діяльності людини характеру свідомої діяльності, яка регулюється людиною. Послаблення або спотворення цих функцій призводить до порушень діяльності.

ü В одних випадках – це виявляється у тому, що змістоутворююча функція мотиву послаблюється, мотив перетворюється лише у відомий, тобто хворому відомо, що треба любити своїх рідних, але б’є свою матір;

ü У інших випадках – коло змістовних утворень звужується. У результаті те, що раніше мало особистісний зміст, поступово його втрачає. У результатів втрачається спонукаюча сила мотиву.

Прикладом того, як формуються патологічні зміни особистості, може стати особистість хворого на епілепсію. Стало традиційним давати характеристику особистості епілептика за Крепеліним: «С бубликом в руках и камнем за пазухой». Ці особливості зазвичай пов’язують з умовами формування самої хвороби, з припадками, а насправді – це питання безпосередньо пов’язане з умовами формування такої особистісної особливості.

Дитина, яка має органічні враження, просліджує реакції інших людей на свою хворобу і намагається скомпенсувати власну неповноцінність: угідливість, пристосування до інших людей. Через інертність ці способи фіксуються і стають методом поведінки у подальшому житті. У цьому зв’язку також просліджується становлення ще однієї риси епілептика – його педантичність і акуратність. На початкових стадіях хвороби ці якості з’являються як спосіб компенсації первинних дефектів. Експериментально було доведено, що лише при допомозі ретельного послідовного виконання усіх елементів хворий може рівно виконати завдання (Зейгарник, С.В.Логвинова, Біренбаум та ін.). На протязі хвороби виконання вимагає від хворого все більшої уваги, поки не стає головним у роботі. Відбувається перенесення мотиву на виконання окремих дій. Разом із перенесенням мотиву зміщується і зміст діяльності. Складна опосередкована діяльність втрачає зміст для хворого, головним стає виконання окремих операцій, які у нормі виконують роль технічних засобів. Первинно притаманна епілептику афективність насичує цей зміст, робить його не просто відношенням, а відношенням активним. Хворі не терплять навіть незначного порушення порядку. Таким чином, в основі формування патологічних рис епілептика лежать компенсації, перехід від широкої до вузької діяльності, скорочення змістовних одиниць діяльності.

4. Одним із найбільш яскравих проявів порушення особистості є розлади підконтрольності, критичності поведінки. Розглянемо порушення критичності, яке виявляється у невмінні обмірковано діяти, перевіряти власні дії, спрямовувати їх відповідно об’єктивним умовам реальності. Некритичність міняє діяльність хворого по-різному: деякі ставали розгальмованими, у інших втрата контролю призводить до бездіяльності (Б.В.Зейгарнік).

С.Я.Рубінштейн провела аналіз працездатності хворих з різними мозковими порушеннями. Вона довела, що хворі з різними порушеннями головного мозку засвоювали необхідні навички, набуття нової професії. У цих хворих було адекватне відношення до праці, вони вірно оцінювали і передбачали, що знання, які вони набувають, будуть корисні їм у майбутньому житті.

Інакше перебігає процес оволодіння навичками у хворих з враженими лобними долями. Цим хворим не важко було засвоїти окремі засоби роботи, не було виснаженості. Але саме ці хворі не отримали необхідних навичок. Аналізуючи причину Рубінштейн довела, що у цих хворих не було стійкого відношення до продукту власної діяльності, не було критичного відношення до себе. У них не було внутрішньої корекції власних дій.

Дата добавления: 2014-01-07