Характерні особливості мистецтва римської античності

З проголошенням Римської імперії (1-У ст. н. є.) перед мистецт­вом було поставлено завдання возвеличення особистості прави­теля і прославлення його влади. Дев'ять грандіозних акведуків постачали водою імператорський Рим. Римський письменник Юлій Фронтін впевнено заявляє, що не можна порівняти ці "величезні кам'яні споруди з безкорисними пірамідами Єгипту чи з найпрославленішими, але святково пустопорожніми будівлями греків". У цих словах - ключ до розуміння чи не найважливішого стиму­лу римського мистецтва культу корисності і навіть пафосу: "В ім'я держави!" Бо пафос Риму мав дуже конкретну основу: це був не пафос боротьби зі смертю, як у єгиптян, не пафос облагороджуючої краси, як в Елладі.

Потрібним, корисним було лише те, що задовольняло такі праг­нення, як акведук, що подавав воду із околишніх гір, чи тріум­фальна арка, що надихала на нові ратні подвиги.

Будуються численні монументи римських імператорів І - II ст. н. є., коли Рим досяг вершин своєї могутності.

Владу імператорів підкреслюють грандіозні пам'ятники ар­хітектури (прекрасно сплановані ансамблі міст, знамениті імпе­раторські бані - терми, амфітеатри). Римська архітектура не мо­же порівнятися в художніх цінностях з грецькою, але вона велич­на, досить ефектна і у своїх інженерно-будівельних досягненнях була значно вищою від простої балочної конструкції грецького храму. Типи римських будівель різноманітніші, світські - не менш визначні, аніж культові, і багато з них закріпились у світовій архітектурі на віки. Це, наприклад, тип базиліки зі склепінчастим перекриттям, який потім став основою християнських храмів.

У І і II ст. був побудо­ваний знаменитий Колі­зей - амфітеатр, що вміщав одночасно п'ятде­сят тисяч глядачів, які через вісімдесят входів могли швидко заповнити і звільнити амфітеатр. Тут відбувалися гладіа­торські бої і травля звірів. Арена амфітеатру мала дерев'яну рухому підлогу, яка могла підніматися і опускатися. Вона могла заповнюватися водою із підведеного до будівлі рука­ва акведуку, і тоді в Колізеї влаштовувалися морські битви.

Художню основу Колізею складали ритми зовнішньої стіни по вертикалі і горизонталі. Колізей ділиться на три яруси аркад, чет­вертий ярус глухої стіни був увінчаний круглими щитами, які посилювали ефект широти будівлі, "підтримували" ритмічність арок нижніх поверхів і прикрашували його.

Пантеон - "храм усіх богів". Побу­дований біля 118 - 125 рр. Відноситься до епохи імператора Адріана (117-138 рр.). Пантеон - це велична купольна ро­тонда, у якій вперше образний акцент був перенесений з зовнішнього виду на внутрішній простір храму. Тут впер­ше була вирішена проблема органі­зації великого внутрішнього простору: поєднання стіни і склепу, стіни і купола (будівля заввишки 42,7 м була перекрита куполом 43,2 м в діаметрі без єдиної опори). Щоб підтримати таку грома­ду, знадобились масивні стіни, товщина яких досягає шести метрів. І це надає зовнішньому виду храму деяку незграбність, яка вип­равдовується небувалим простором, що відкривається перед вра­женим відвідувачем всередині храму. Це справжнє царство світла!

Світло ллється зверху із дев’ятиметрового отвору в куполі знаменитого "вікна Пантеону". Під впливом світла, що ллється з неба, відвідувач сприймає весь цей величавий простір, обрамо­ваний пишною архітектурою, ніби частинку всесвіту, зібрану під дахом храму.

Греція не знала такого сферичного охоплення простору, а Євро­па пізніх часів пізнала завдяки Риму.

Скульптура. Римське образотворче мистецтво формувалося в тісній взаємодії і під впливом етруського і грецького мистецтва, але повністю не наслідувало ці традиції, а виробило свої харак­терні особливості. В Римі отримав поширення скульптурний порт­рет і саме у ньому виявилась своєрідність римського мистецтва.

Римський скульптурний порт­рет бере свій початок з традицій знімати з обличчя покійного вос­кову маску, з якої робилась відливка, яка точно відображала риси померлої людини. Прийом зняття маски римляни перейняли із Греції, де він був поширений в епоху еллінізму. Маски для грець­кого скульптора були лише підсобним матеріалом у ході ство­рення портрету. Римські майстри, які працювали над створен­ням портрету у мармурі чи бронзі, точно наслідували відливці, нічого не змінюючи, зберігаючи усі найменші дрібниці обличчя. По суті, їх завдання полягало у тому, щоб "відкрити очі і добавити до маски потилицю ".

Внаслідок культурного обміну з Єгиптом, особ­ливо за часів Юлія Цезаря, римський портрет І ст. до Н. X. відбиває вплив різних єгипетських портретів. Єгипетські майстри працювали в ба­зальті, обробляли його поверхню великими глад­кими площинами. Мармурові римські портрети повторюють цю скульптурну техніку. Тому римський скульптурний портрет - явиецє за своїм характером своєрідне. Він не подібний ні на єгипетський, ні на грецький - у цьому жанрі римляни внесли в історію мистецтва неповторний, винятковий внесок; портрет - найкраще, що вони створили. В римському портреті розкривається перед нами дух древнього Ри­му у всіх його аспектах і протиріччях. Римський портрет - це ніби сама історія Риму, переказана в обличчях, історія його небувалого піднесення і трагічної загибелі: "вся істо­рія римського занепаду відображена тут бровами, лобами, губами". Поглянемо на чванливого і пиха­того Віттелія (він декілька місяців просидів на троні і був скинутий в Тібр повсталими солдатами), на хижого банкіра Юкунда, на портрет дами - сіріянки з вишуканою зачіскою і туманним меланхолій­ним поглядом, на портрет невідомого римлянина, такої сили характеру і "натуральності", що нам здається, ніби ми десь зустрічали цю людину.

З розвитком суспільного життя та зростанням значення полководця-завойовника, державного діяча, законодавця з'являється статуя римлянина, закутаного в тогу (тогатус) представниць­кого (репрезентативного) характеру. Великий широкий плащ-тога одягнений поверх туніки і драпірується завжди однаково Пере­кинута через плече тога утворює три групи округлих складок: на грудях біля пояса, біля колін і внизу. За цією схемою тога роз­ташована на статуї римлянина з портретами пращурів в руках. Римські портрети періоду занепаду Риму з безпристрасністю найточнішого дзеркала розказують про глибину кризи суспільної свідомості, а отже, і мистецтва. Кращі люди Риму, до яких належав і імператор-філософ Марк Аврелій, виразно усвідомлювали це. У цих сповнених смутку і іронії Словах Марка Аврелія філософа-стоїка, фаталіста, який протя­гом двадцяти років управляв імперією, що зане­падала, вів війни, відбивав напади варварів на римські території, - одним словом, відігравав "роль", йому чужу, виконував обов'язок, зміст якого йому здавався нестійким, сумнівним і недостовірним.

Время человеческой жизни – миг, ее сущность – вечное течение, ощущение – смутно, строение тела – бренно, душа – неустойчива, судьба – загадочна, слава – недостоверна.

Марк Аврелий

У цих словах ніби відчувається настання нової історичної епо­хи - епохи Середньовіччя. В 395 р. Римська імперія розпалась на Західну - латинську і Східну - грецьку. В 476 р. Західна Римська імперія впала під навалою германців. Відкрилась нова сторінка і в історії культури - культура Середньовіччя.

2.3. Культура Середньовіччя і Відродження

Середні віки - велика епоха людської історії, яка охоплює при­близно V - XV ст. (хронологічні межі, звісно, приблизні). Культу­ра європейського середньовіччя виникла на звалищі Римської імперії. Послаблення і руйнація центральної імперської влади супроводжувались ♦ заколотами, ♦ війнами, ♦ занепадом моралі і ♦ господарською розрухою. У цій грозовій атмосфері всезагального безпорядку вирішувалась доля європейської культури. Три сили визначали її майбутнє.

Перша з них - це традиції греко-римської культури, що занепа­дали. Вони зберігались у небагатьох культурних центрах, де ще жевріло життя в античних храмах, бібліотеках і художніх май­стернях. Серед прибічників цих традицій були високоосвічені лю­ди, але нових ідей, які б змогли завоювати широке визнання, на основі еллінізму вони виробити вже не могли.

Другою силою був дух варварства. Носіями її були різні наро­ди, які заселяли провінції римської імперії і ті, що нападали на неї ззовні. Вони були войовничі і злі, ідеали і цінності античного світу були їм чужі і незрозумілі. Якби їм вдалось не тільки розгромити римську державу, але і запровадити у ній свій спосіб життя, то Європа стала б місцем перебування диких орд напівкочівників. Антична культура зникла б з лиця землі так, як це відбулося з культурою стародавнього Єгипту. Але дух варварства все ж навряд чи мав серйозні можливості укріпитися на європейській землі. Духовний світ варварських народів був досить примітив­ним та бідним і він не зміг протистояти більш розвинутим фор­мам духовного життя, які вніс у свої провінції Рим. ♦ Франки, ♦ англи, ♦ готи, ♦ вандали, ♦ лангобарди, нормани хвилями насу­валися на європейські землі, але, завойовуючи їх, змішувались з місцевим населенням і більше переймали від нього звичаї і віру, ніж поширювали свої.

Християнство було третьою і наймогутнішою силою, що виз­начала шлях культурного розвитку Європи. Від іудаїзму воно ус­падкувало не тільки ідею Єдиного Бога (монотеїзму) і Старий Заповіт, але і елементи стародавніх східних культів, які лягли в основу його догматів. Разом з цим вчення Ісуса Христа форму­вало у свідомості людей принципово нові гуманістичні установ­ки. Отже, християнство становило свіжу течію, здатну вдихнути нове життя у культуру Європи. Проте ця перемога була нелег­кою. У самому християнстві було багато напрямків, у яких так чи інакше відбивався вплив переможених ним сил. Достатньо зга­дати, що у цій боротьбі християнські богослови змушені були включити ідеї античної філософії у свої догмати. Великий вплив на християнство мали ідеї Філона та Сенеки. Олександрійський філософ Філон висунув ідею про природжену гріховність люди­ни, про необхідність урятування душі за допомогою аскези та страждання. Ним було розроблено вчення про Логос, яке розви­ває погляди іудейської релігії на месію. Філон учив, що месія має ім'я Логос (у перекл. з грецької - слово), що месія сам є Богом.

Понад п'ятсот років ("темні століття", як інколи називають VI - X ст.) тривав період становлення нової культури. 1000-й рік може бути умовно прийнятий за віху, від якої розпочався період її зрілості.

Тривала і уперта боротьба з греко-римським і варварським язичництвом надала специфічну зовнішність середньовічному християнству і усій започаткованій на ньому середньовічній куль­турі. Християнство вивело народи Європи із варварського ста­ну, але при цьому саме по-варварськи розправлялось зі своїми супротивником. Воно відкидало античні ідеали мудрості, краси і боротьби. До них доповнялось і проповідь нікчемності розуму лю­дини, гріховності її плоті.

Починаючи з отців церкви, богослови постійно підкреслювали недовіру до людського розуму, пріоритет віри над розумом, підкреслювали небезпеку "умоглядності". Античне возвеличен­ня розуму було замінено його приниженням. Наслідком цього був розквіт ірраціоналізму і містики. Середньовічна людина була схильна керуватися у житті не стільки логічними міркуваннями, скільки догматичними установленнями. Вона більше довіряла тає­мничим знакам і символам, містичним провидінням і розповідям, аніж самостійному критичному мисленню. Уся природа здава­лась їй символом вищого невидимого світу. Символом всесвіту вважався церковний храм - "дім Божий", купол якого сприймався як небесна сфера, портал - як "небесні ворота" тощо. Таємний символічний смисл надавався окремим речам і магічним діям. Вва­жалось, що зображені речі чи виголошені слова мають особливу чудодійну силу. Так, уже у ранніх християн особливою увагою користувалось зображення риби - з тієї причини, що на грецькій мові слово риба складається із букв, з яких починається п'ять слів: Ісус Христос, син Божий, Спаситель. Люди жили в атмос­фері чуда, що сприймалось ними як реальність. Самостійно мис­ляча особистість була розвинута відносно слабо, колективна свідомість домінувала над індивідуальною.

Церква категорично засуджувала античний культ тіла, як гріховний, вимагаючи піклуватися про душу, а не про тіло. Замість цього вона проголошувала силу культу аскетизму, який став характерною рисою середньовічної культури. Прославлялися пустельники, які відмовилися від будь-яких чуттєвих задо­волень. Особливо гріховними вважались сексуальні насолоди. Середньовічна церква допускала їх лише заради народження дітей. Уже сам вигляд оголеного тіла викликав у віруючих обурення. Середньовічний ідеал краси протилежно відрізняється від того, який постає перед нами у грецьких статуях: худа, площинна по­стать з тонкими руками і ногами, вузькими опущеними плечима і виснаженим обличчям, на якому виділяються очі, спрямовані ку­дись у невідомий духовний світ.

♦ Шанобливе відношення до грецької науки і заперечення антич­ної чуттєвості; ♦ християнське милосердя і жорсткі пересліду­вання єретиків та язичників; ♦ витончені богословсько-схолас­тичні дискусії про таємниці християнського вчення і непрогляд­не неуцтво народу, для якого ця мудрість не мала абсолютно ніякого значення; ♦ варварська зневажливість до людської особистості і християнське піклування про спасіння душі - все це зумовило утворення химерної суміші, що складала зміст релігійної свідомості в епоху Середньовіччя.

Готичне мистецтво. Час розквіту середньовічного мистецт­ва поділяється на два періоди: романський і готичний.

Романський стиль західноєвропейського середньовічного мис­тецтва охоплює період з X до XII ст., коли панування релігійної ідеології було найбільш повним. Головна роль у романському стилі відводилась суворій, оборонного типу архітектурі — церк­вам, монастирям, замкам. Зовнішній вид романських будівель відрізнявся монолітною цільністю і урочистою силою.

Готика зв'язана з життям середньовічного міста. Це новий і головний етап в історії середніх віків. Як і романське мистецтво, готичне поширювалось по всій Європі. У цей час міське життя породжує нові типи будівель, насамперед світського призначення: біржа, таможня, лікарні, склади, ринки тощо. Визначається зовнішність міського муніципалітету - ратуші. Це дво- чи три- поверхова будівля з галереєю у нижньо­му поверсі, з парадними залами, де засідали міська рада і суд - на другому поверсі, з допоміжними при­міщеннями - на третьому. Особливої уваги нада­валось сторожовій вежі ратуші (беффрук), яка була символом незалежності, республіки, подібно до того міський храм був символом достатку громадян ко­муни. На площі перед храмом відбувалися диспути, лекції, розіг­рувалися містерії.

Батьківщиною класичної готики була Франція. Назва цього художнього стилю походить від італійських слів ("манієра готіка" - готська манера - від назви германського племені готів). Це художній стиль Західної і Центральної Європи часів пізнього Середньовіччя між серединою XII ст. і XV - XVII ст. Готичне мис­тецтво, яке прийшло на зміну романському стилю, було пере­важно культовим і розвивалось в межах церковної ідеології. Більше трьох століть протрималась готика у Франції: ♦ остання третина XII і перша частина XIII ст. - рання готика; ♦ з 20-х років до кінця XIII ст. - зріла, або висока готика; ♦ ХІV - XV ст.

- пізня готика. Спочатку радісна сяюча своєю декоративністю, яка згодом отримала назву "пламениста".

Для будівництва готичних храмів була розроблена нова конст­руктивна система, в основу якої була покладена нова каркасна структура, стрільчаті арки і ребристі (нерв'юрні) склепіння, що передавали своє навантаження на напіварочні форми (аркбута­ни) стін і-стовпів - форсів. У проміжках між стовпами були розташовані ве­ликі вікна, прикра­шені вітражами. На фасадах буду­вались вежі, висо­тою до 150 метрів. І зовні, і всередині храми оздоблюва­лись багато чи­сельними скульп­турами і кам'яним різьбленням. Будівлі стали легкими, а за ком­позицією спрямованим вгору.

Про емоційне і художнє значення готичної архітектури, коли після тривалого забуття Європа нарешті відкрила для себе зна­чущість художньої спадщини Середньовіччя, ми можемо дізнати­ся із захоплення М. В. Гоголя готичною архітектурою.

Дата добавления: 2014-01-07