Форми стимулювання та критерії обмеження іноземної інвестиційної діяльності

Переваги та недоліки залучення іноземного капіталу.

В умовах структурної перебудови економіки України гострою проблемою є потреба у великих іноземних інвестиціях. У більшості країн (США, Німеччині, Франції, Великобританії) каталізатором інвестиційної активності став саме іноземний капітал, який відіграв активну роль у розвитку та структурній перебудові економіки. Останніми роками ця тенденція особливо характерна для економіки індустріальних країн Південно-Східної Азії. Обсяг прямих інвестицій у ці відносно невеликі країни в кінці 80-х років перевищував 20 млрд дол. США. В обсязі промислового виробництва Бразилії питома вага спільних та іноземних підприємств у машинобудуванні, металургії, хімії, нафтохімії перевищує 30 %. Україні слід використати досвід цих країн (особливо індустріально розвинених країн Азії) для залучення на взаємовигідних умовах прямих іноземних інвестицій з метою вирішення завдань структурної трансформації, розвитку імпортозамінних виробництв і послідовного нарощування експортного потенціалу.

Аналіз соціально-економічних досягнень окремих зарубіжних країн дав змогу обгрунтувати переваги та недоліки залучення і функціонування іноземного капіталу (рис. 49).

Залучаючи іноземний капітал, треба враховувати, що у світі змінились інвестиційні параметри. У 70-х роках спостерігалася тенденція перевищення припливу капіталу з індустріально розвинених країн до країн, що розвиваються. У 80-х роках характерною виявилась зворотна тенденція, що зумовлено насамперед падінням рівня заощаджень юридичних і фізичних осіб у розвинених країнах. За цей період у США обсяг заощаджень зменшився майже втричі, у Великобританії — удвічі, у Німеччині — у 1,8 рази, в Японії — на 25 %. Зниження частки заощаджень у валовому національному продукті розвинених країн призвело до негативного сальдо між обсягом заощаджень та інвестиціями, до падіння в цілому обсягу інвестицій порівняно зі світовим національним продуктом, до збільшення реальних відсоткових ставок банківського кредиту. Існує зв'язок між величиною заощаджень, кредитними відсотковими ставками й темпами соціально-економічного розвитку країн, що розвиваються. Згідно з оцінками Світового банку, збільшення реальних процентних ставок на 1 % уповільнює темпи соціально-економічного зростання країн, що розвиваються, на 0,2 %.

Практично у всіх країнах світу склалася розгалужена система регулювання іноземних інвестицій, що представляє складний комплекс обмежуючих (контролюючих) і стимулюючих критеріїв. [5, с.245-289]

Системи регулювання міжнародної інвестиційної діяльності на національному рівні формуються двома шляхами:

v через прийняття єдиного акта, який регулює допуск іноземного капіталу в економіку країн;

v через розробку тих чи інших правових актів, що регулюють різні аспекти іноземної інвестиційної та підприємницької діяльності.

Вибір того чи іншого із зазначених шляхів залежить від ролі конкретної країни на світовому ринку капіталів. Для країн, які активно експортують капітал, характерним є ліберальне ставлення до регулювання іноземних капіталовкладень. Країнам, які переважно імпортують капітал, притаманне прийняття єдиного законодавчого акту щодо міжнародної підприємницької діяльності.

Проте в цілому (і в першому, і в другому випадках) однаковим є перелік питань (об’єктів) регулювання: визначення іноземного інвестора; видів та форм іноземних інвестицій; участі у власності; репатріації прибутку іноземного інвестора; вимог до результатів діяльності іноземного інвестора; системи інвестиційних пільг та обмежень; гарантій щодо прав іноземного інвестора.

Залежно від конкретної стратегічної мотивації приймаючої країни у світовій практиці реалізуються різні варіанти регулювання кожного із цих питань.

До іноземних інвесторів, як правило, належать іноземні фізичні та юридичні особи; особи, які проживають за кордоном; іноземні держави та міжнародні організації. Іноземний інвестор, як правило, кваліфікується за обсягом вкладеного капіталу. Так, у світогосподарській практиці пересічною інвестицією є – 50-100 тис. дол. США, а кваліфікаційною часткою власності в об’єктах інвестування – частка у 20%.

Видами іноземних інвестицій є цінності, що вкладаються безпосередньо іноземними інвесторами в об’єкти підприємницької діяльності з метою одержання прибутку (доходу) або досягнення інших цілей. В цілому ці види інвестицій визначаються однозначно, але можливі й варіації щодо деяких з них, зокрема щодо інтелектуальних інвестицій, векселів, цінних паперів, торгових марок тощо. Зауважимо, що різні країни, які зацікавлені в іноземних інвестиціях, формують різні переліки видів інвестицій.

Ключовим моментом здійснення іноземних інвестицій є питання участі у власності. У світовій практиці є такі основні варіанти вирішення цього питання: збереження державного контролю над стратегічними галузями національної економіки; збереження деяких галузей або видів виробництва під егідою державної власності; часткове зняття обмежень привілейованим інвесторам; 100%-ва власність іноземного інвестора.

Регулювання репатріації прибутку іноземного інвестора включає: вимогу обов’язкового створення резервного фонду, який зберігається у банках приймаючої країни; фіксацію розміру капіталу, який вивозиться (залежно від розміру інвестицій) та прибутку, що отримується (і регулюється як загальними правилами валютного регулювання та угодами про валютне співробітництво, так і спеціальними правилами). Крім того, можливий режим вільного руху капіталу.

Вимоги до результатів діяльності іноземного інвестора визначаються цілями приймаючої країни і диференціюються за певними показниками.

Загалом, ці вимоги ніби модулюють поведінку інвесторів на ринку приймаючої країни таким чином, щоб всі позитивні риси іноземного інвестування відображалися на економіці країни.

Видами вимог до діяльності інвесторів в приймаючій країні є:

ü форми інвестицій (наприклад, тільки створення спільного підприємства з місцевою фірмою);

ü асортимент виготовлених інвестором товарів на ринку приймаючої країни;

ü зайнятість місцевого населення в підприємствах з іноземним капіталом;

ü зведення об’єму імпортованих інвестором товарів до рівня товарів, що експортуються (вимоги до торгівельного балансу);

ü збільшення обсягів експорту (вимоги до експортної діяльності);

ü виробництво або продаж певних товарів у відповідних регіонах приймаючої країни або за її межами;

ü передача технологій.

Важливо також відмітити, що від зарубіжної компанії, яка прагне вийти на ринок приймаючої країни, можуть вимагати певних підтверджень платоспроможності та наявності депозиту, щоб гарантувати сплату відповідних зобов’язань. Уряд приймаючої країни може поставити вимоги щодо реінвестування місцевого прибутку, а за умов їх невиконання - накласти обмеження на переведення грошових коштів за межі держави.

Оскільки зараз характерною є конкуренція між державами в сфері надходження ПЗІ, то регулювання ПЗІ часто комбінується з різними видами заохочення інвесторів.

Таблиця 7

Форми стимулювання іноземної інвестиційної діяльності [9, с.105]

Форми	Інструменти
1.Фінансово-кредитне стимулювання	1.1.Безпроцентні кредити 1.2.Пільгові кредити 1.3.Інвестиційні гарантії
2. Податкове стимулювання	2.1. Зниження ставки податку 2.2. Податкові угоди з іншими країнами 2.3. Зняття податків на реінвестиції 2.4. Безмитний імпорт обладнання та/або сировини 2.5. Прискорена амортизація 2.6. Податкові кредити
3.Стимулювання інфраструктурного забезпечення	3.1. Надання землі у безкоштовне користування або за пільговими цінами 3.2. Надання будівель і споруд у безкоштовне користування або за пільговими цінами 3.3. Субсидії на користування енергією 3.4. Транспортні гранти 3.5. Пільги щодо фрахту
4. Стимулювання конкретних інвестиційних проектів	4.1. Гранти (цільове фінансування) ресурсо- і природозберігаючого обладнання 4.2. Гранти (цільове фінансування) проектів, орієнтованих на підвищення кваліфікації і перепідготовку кадрів, поліпшення умов праці 4.3. Сприяння в проведенні техніко-економічних обгрунтувань проектів 4.4. Гранти (цільове фінансування) на проведення науково-дослідних та проектно-конструкторських робіт.
5. Протекціоністські заходи	5.1. Тарифи та нетарифні інструменти

Разом з тим, експерти висловлюють переважно критичне ставлення до твердження, ніби уряди можуть привабити ПЗІ за допомогою різних заохочувальних програм.

У світогосподарській практиці використовуються різноманітні спеціальні заходи обмеження та контролю за діяльністю іноземного інвестора.

Найбільш рішучою дією уряду приймаючої країни є, експропріація (з або без відповідного процесу та адекватної компенсації) інвестиційних вкладів зарубіжного інвестора. Час від часу національні уряди приймають участь у таких експропріаціях, коли мова йде про крупномасштабні проекти націоналізації (наприклад, націоналізація в 1960-х роках крупних мідних родовищ в Чилі).

Держави можуть заборонити іноземну власність або вимагати підтвердження зарубіжного інвестування. Підтвердження такого роду можуть вимагатися в випадках, коли інвестиції перевищують встановлені грошово-кредитні параметри або надходять до стратегічно важливих, політично та економічно чутливих секторів.

Хоча іноземне інвестування стає дедалі все більш привабливим, ПЗІ в багатьох країнах все ще підлягають жорсткому контролю. З економічної точки зору, основна проблема полягає в тому, що країни не можуть реалізувати всі вигоди від надходження ПЗІ. Наприклад, іноземні інвестори, виходячи з інтересів своєї країни, можуть отримувати складові для виробництва з зарубіжних джерел, що завдає збитку постачальникам приймаючої країни, зменшуючи тим самим вигоди від ПЗІ, і, навіть, створюючи проблеми, пов’язані з платіжним балансом. Якщо мотивом діяльності іноземного інвестора в приймаючій країні є ухилення від національних податків, то формується так зване “безглузде підприємство”, яке лише випускає кінцеву продукцію, не залучаючи до процесу виробництва ні місцевих робітників, ні технологій.

Ще одна проблема, приймаючих країн полягає у тому, що не завжди розмір активів іноземного інвестора може покрити розмір пасивів, які виникають в ході його діяльності. Наприклад, активів іноземного інвестора, що зайнятий у видобувній промисловості не вистачає на те, щоб покрити витрати на усунення збитків, завданих навколишньому середовищу.

Крім того, перед урядами постає, як правило, ряд питань неекономічного плану. По-перше, питання про національну оборону і безпеку. Приймаючі країни не хочуть позбавитися контролю над власною безпекою, тому їх уряди обмежують ПЗІ у відповідних секторах (прикладом можуть бути так звані оборонні контракти). Такі обмеження поширюються як на галузі оборонної промисловості (сталь та енергія), так і на галузі, що можуть трансформуватися на військове використання у випадку військових дій та збройних конфліктів (телекомунікації, судно-будівництво, повітряний транспорт). Держави, що вимушені імпортувати продукцію військової промисловості є дуже чутливими до будь-яких змін в експорті відповідних товарів іншими країнами. Певні обмеження на діяльність іноземних монополій підтримують внутрішні поставки. Але проблема загострюється у випадку, коли підприємства, що працюють на території країни, не є її власністю. Загалом, питання про національну безпеку завжди вирішуються на користь внутрішнього виробника.

По-друге, питання про дієвість регулювання та контролю іноземних інвестицій. Спроби регулювання урядом зарубіжних інвестицій не завжди є вдалими. Наприклад, коли зарубіжні компанії, продаючи складові своїй філії для подальшої обробки, встановлюють занадто високу ціну, що робить обкладання податком прибутку філії не вигідним для приймаючої країни. У багатьох держав податкові системи не настільки вдосконалені, щоб ефективно регулювати трансфертні ціни.

В окремих країнах, що розвиваються взагалі унеможливлюється повноцінний контроль зарубіжних інвесторів і має місце дискримінація місцевих фірм. Актуальною залишається проблема узгодженості дій зарубіжних інвесторів (особливо світових ТНК з національними стратегіями розвитку приймаючих країн.

По-третє, питання про захист місцевої культури. Дослідники багатьох країн працюють над вирішенням питань впливу іноземних інвестицій на національну культуру. Мова йде не тільки про ускладнений доступ місцевих письменників, художників, акторів та інших митців до населення країни через присутність у сфері мас-медіа зарубіжних власників, про “засилля” зарубіжної реклами тощо, але й про безпрецентдентне вторгнення західної культури у самобутну і самоцінну культуру древніх цивілізацій.

Слід зазначити, що обмежувальні та контролюючі заходи урядів приймаючих країн дають неоднозначні ефекти. Так, намагання прямо обмежити ПЗІ або привласнити створені ними прибутки (використовуючи диференційовані податки, ретельний нагляд за інвесторами та вибіркові обмеження) найчастіше призводять до протилежних результатів.

Більшість урядових вимог до прямих іноземних інвесторів (вимоги про місцеві внески, вимоги, щоб місцеві компанії-філії експортували мінімальний відсоток своєї продукції тощо) навряд чи сприятимуть отриманню економічних вигод для країни і можуть мати негативні наслідки у міжнародних масштабах. Наприклад, якщо одна країна робить експорт обов’язковим, експорт іншої країни може бути витіснений, незважаючи на те, що її продукція є більш якісною. Слід зазначити, що деякі вимоги до інвесторів суперечать зобов’язанням перед СОТ.

Система гарантій дотримання прав іноземного інвестора традиційно складається із: гарантій включення прав іноземного інвестора до національної системи права; гарантій дотримання інвестиційних пільг і усталеності законодавства протягом інвестиційного циклу; гарантій від заходів конфіскаційного характеру.

Аналіз зарубіжного досвіду дозволяє зробити висновок про те, що промислове розвинуті країни віддають перевагу фінансовим регуляторам перед фіскальними, оскільки перші більш ефективні, вони забезпечують адресний характер впливу і концентрують зусилля на досягненні конкретних національних та національно орієнтованих результатів. Країни, що розвиваються, та країни з перехідними економіками використовують переважно податкові регулятори та адміністративні заходи, що обумовлено нестачею фінансових ресурсів, нерозвиненістю ринкових інститутів тощо.

Зауважимо, що у розвинутих країнах з метою заохочення приватних інвесторів робити інвестиції у країни, що розвиваються, та у країни з перехідними економіками створюються спеціальні інститути підтримки та стимулювання інвестування за рубіж. Такі інститути функціонують аналогічно інвестиційним банкам чи установам стратегічного розвитку і користуються довірою інвесторів країни базування завдяки своїм суворим фінансовим стандартам і високому ступеню надійності. Приймаючі країни теж зацікавлені у діяльності цих інститутів у себе через вигідні умови їхнього інвестування.

Загальною тенденцією в регулюванні іноземних інвестицій на національному рівні є лібералізація.

Взаємозв’язки прямого зарубіжного інвестування і торгівлі, становлення систем інтегрованого міжнародного виробництва потребують нових підходів в національних політиках регулювання. Показово, що у своїй діяльності ТНК використовують комплексний підхід до проведення торговельних та інвестиційних операцій, тоді як уряди більшості країн як і раніше розглядають і вирішують ці питання відокремлено. Національна торгова політика і національна політика щодо ПЗІ можуть мати різноспрямовані цільові орієнтації, непогоджене організаційне і ресурсне забезпечення.

Це може приводити до взаємної нейтралізації впливу торгової політики і політики щодо ПЗІ і обумовлювати неефективність загальної стратегії розвитку. З іншого боку, світогосподарська практика демонструє приклади сприяння національному зростанню узгодженої зовнішньоекономічної політики, котра забезпечує значний синергічний ефект.

4. Міжнародні фінансові кредитні інститути та їх функції на інвестиційному ринку.

Найбільш впливовою міжнародною фінансово-кредит­ною установою є Група Світового банку, основою якої є Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР). Його засновано у червні 1944 року на валютно-фінансовій конференції, що відбулася під егідою ООН у Бреттон-Вудсі, а розпочав він свою діяльність 25 червня 1946 року.

Завдання Світового банку полягає у сприянні економіч­ному зростанню країн, що розвиваються. Допомога спрямовує­ться на будівництво шляхів сполучення, електростанцій, шкіл, зрошувальних систем, розвиток сільського господарства, пере­кваліфікацію вчителів, програми поліпшення харчування дітей та вагітних жінок. Деякі позики Світового банку йдуть на фінан­сування витрат, пов'язаних із структурною перебудовою, спря­мованою на зміцнення стабільності, підвищення ефективності економіки та її ринкову орієнтацію. Світовий банк функціонує під адміністративним контролем Ради керуючих. До групи Світового банку входить п'ять міжнародних організацій:

Ø Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР);

Ø Міжнародна асоціація розвитку (МАР);

Ø Міжнародна фінансова корпорація (МФК);

Ø Багатостороннє агентство гарантії інвестицій (БАГІ);

Ø Міжнародний центр врегулювання інвестиційних суперечок (МЦВІС).

Діяльність МБРР зосереджена на двох сферах: макроекономічна стабілізація та інституційні зміни. Активніше він діє в інститущйній сфері: надає допомогу в здійсненні приватизації, зміні форм власності, впровадженні антимонопольних заходів, розвитку торгівлі, пропагуванні реформ.

МАР заснован в 1960 році і налічує 160 країн-учасниць. Ця організація групи Світового бнку видає безпроцентні кредити найбіднішим країнам світу. Отримати їх можуть лише ті країни, де річний дохід на душу населення не перевіщує 925 доларів США.

МФК заснована в 1956 р., налічує 173 країни-учасниці. МФК — найбільше джерело прямого фінансування проектів при­ватного сектора в країнах, що розвиваються. Корпорація фінансує проекти, які не можуть на прийнятних умовах одержати суттєвої підтримки з інших джерел. МФК фінансує не більше 25% від за­гальної суми витрат на проект. Незважаючи на те, що МФК може купити до 35% акціонерного капіталу компанії, вона ніколи не стає найбільшим тримачем акцій і не бере участі у менеджменті фірми. На відміну від МБРР, Міжнародна фінансова корпо­рація надає позики без урядових гарантій, а весь фінансовий ри­зик вона відносить на рахунок проектів із своїми партнерами.

БАГІ засновано з метою сприяння країнам, що розвива­ються, у залученні іноземних інвестицій. Нині організація налічує 145 країн — членів. БАГІ забезпечує гарантії інвестицій, захищаю­чи інвесторів від таких некомерційних ризиків, як війна або націоналізація. Організація надає консультативні послуги на рівні уряду, допомагає знайти шляхи залучення приватних інвестицій.

МЦВІС засновано у 1966 році для сприяння припливу міжнародних інвестицій шляхом створення умов для примирення й урегулювання спорів між урядами та іноземними інвесторами. Членами МЦВІС є близько 130 країн.

Позики Світового банку є досить привабливим джерелом зовнішнього фінансування як дефіциту державного бюджету, так і реформування економіки України. Фінансові умови, на яких Світовий банк надає позики Україні, є більш вигідними, ніж більшість інших зовнішніх джерел позичання, доступних для Ук­раїни в даний час. За класифікацією Світового банку Україна на­лежить до третьої категорії країн (середній рівень доходу). Для таких країн термін погашення кредитів становить 17 років (а ос­таннім часом він зростає до 20 років). З пільговим періодом 5 років, під час яких сплачуються лише відсотки.

Кошти Світового банку в Україні йдуть на фінансування системних та інвестиційних проектів.

Зміст системних проектів полягає у зміні умов та правил діяльності певних секторів державного управління або галузей еко­номіки. За системними проектами умовами впровадження проектів та надання позик регламентується здійснення певного переліку політичних заходів, серед яких можуть бути: прийняття певних законодавчих та нормативних актів щодо регулювання тієї чи іншої галузі, створення нових установ державного управління тощо. Кошти позик за цими проектами повністю надходять до державно­го бюджету, і відповідно погашаються виключно за його рахунок.

Метою інвестиційних проектів є технічна реконструкція окремих існуючих підприємств певної галузі або регіону, створення нових підприємств або надання коштів на поповнення оборотних засобів підприємств. При цьому чітко визначається перелік товарів, послуг та робіт, які закуповуватимуться за рахунок позики Світового банку.

Сприянням функціонування міжнародної валютної сис­теми займається спеціалізована міжнародна організація, яка включає більшість держав-членів ООН — Міжнародний валют­ний фонд (МВФ). Для вирішення цієї мети МВФ здійснює три ос­новні функції:

1)визначення і контроль за дотриманням угод у галузі міжнародних валютних відносин;

2)надання державам-членам можливостей для досліджен­ня проблем і ведення переговорів;

3)надання кредитів країнам, що відчувають труднощі у галузі платіжного балансу.

Механізм кредиту базується на встановленні квоти для кожної країни-члена МВФ. Квота визначається у ході складних переговорів на основі різних показників (обсяг зовнішньої торгівлі і т.д.). Ці ресурси на певних умовах надаються країнам, що відчувають труднощі з платіжним балансом, коли вартість ва­люти країни та її товарів випадають із загального ряду. У цьому випадку країна-член Фонду звертається за допомогою до МВФ.

У своїй діяльності МВФ використовує декілька механізмів фінансової допомоги. Звичайне кредитування — це програми stand-by і програми розширеного кредитування — EFF. Пільгове кредитування здійснюється через механізм розширеного фінансування структурної перебудови ESAF, а системні перетворення — через STF. Програма ESAF надається тільки найбіднішим країнам на 15 років із п'ятирічною відстрочкою платежу під 0,5% річних. Компенсаційне й надзвичайне кредитування — CCFF(на 4-5 років по ставці ЛІБОР +0,25%); додаткове резервне кредитування — SRF (на 1,5 роки під 7,5% річних).

Наприкінці 2000 р. МВФ об'явив про вступ у силу нових, більш жорстких умов надання кредитів. Основною метою ново­введень є підвищення вартості довгострокових позик і стимулю­вання дострокового погашення боргу. Фонд уводить додаткову плату за користування кредитними траншами і EFF, обсяг яких буде перевищувати максимальний для даної країни рівень. Перші виплати боржника тепер повинні розпочинатися через 2 роки і З місяці після отримання кредиту і закінчитися через 4 роки. Строки по ЕРР складають 4 роки і 6 місяців та 7 років відповідно.

Оскільки реорганізація економіки, пов'язана із впровад­женням реформ по подоланню платіжного дисбалансу, потребує значних коштів, то МВФ надає позики для фінансування стра­тегічних реформ упродовж перехідного періоду. Для забезпечен­ня найбільш ефективного використання коштів, Фонд здійснює ретельний нагляд за економічними успіхами країни у цей час, на­даючи, у разі необхідності технічну допомогу та інші консульта­тивні послуги. Крім цього, МВФ може надавати технічну допо­могу центральним банкам для реформування податкової системи, створення агентств із збору та поширення економічних ста­тистичних даних і т.п.

Вищим органом МВФ є Рада керуючих (по одному пред­ставнику від кожної країни). Вона збирається на щорічні сесії, де кількість голосів кожної країни пропорційне її квоті

Затвердження кредитів МВФ є сигналом для приватних інвесторів й інших фінансових організацій, котрий дає їм зрозу­міти, що ризик вкладення коштів в економіку країни не дуже ви­сокий. МВФ висуває ряд умов надання допомоги Україні: стабілізація економіки, зниження бюджетного дефіциту, стриму­вання інфляційних процесів, зменшення дотацій збитковим підприємствам та галузям, засоби по нормалізації платіжної дис­ципліни та виконання зобов'язань перед зовнішніми кредитора­ми, офіційне використання реального обмінного курсу націо­нальної валюти, реалізація програми перебудови та привати­зації. Головна умова — це реальне здійснення ринкових реформ протягом двох-трьох років, що гарантує повернення кредиту та послідовність у проведенні реформ.

Фінансові ресурси Фондом надаються Україні на таких умовах: строк сплати — 3-5 років, ставка проценту за кредит — від 5,75% до 6,29%. Розпорядником коштів в Україні є НБУ. Контроль за їхнім ефективним використанням здійснює з боку МВФ за попе­редньо узгодженими з українською стороною показниками ефек­тивності, серед яких — рівень чистих міжнародних резервів НБУ, монетарні показники і дефіцит консолідованого бюджету. Співпраця України з МВФ розпочалася з 1994 року. Сьогодні країна підходить до заключного етапу кредитування.

Таким чином, можна зробити висновок, що кредити МВФ не працюють в економіці України. До того ж має місце їх нецільове використання.

Серед широкого кола учасників міжнародної інвес­тиційної діяльності в Україні сьогодні вагоме місце посідає банк Євро­пейський реконструкції та розвитку (ЄБРР). Головна мети його діяльності — розвиток підприємництва, роздержавлення та приватизація, фінансова підтримка малого та середнього приват­ного бізнесу.

Банк відіграє роль каталізатора економічних змін, сприяє залученню іноземних та місцевих інвестицій у країнах операцій, а також допомагає іншим установам державного та приватного секторів. За статутом не менше ніж 60% обсягу його фінансування повинні бути спрямовані на реалізацію проектів у приватному секторі.

Україна стала членом ЄБРР в серпні 1992 року. У листо­паді того ж року Рада директорів схвалила стратегію діяльності в Україні. Відповідно до неї він зосереджується на підтримці ре­форм у фінансовій галузі, проведенні приватизації та після приватизаційної підтримки підприємств, фінансуванні проектів у сільському господарстві, енергетиці, транспорті та охороні на­вколишнього середовища.

У своїй діяльності на Україні банк завжди керується та­кими основними принципами:

а) він не повинен конкурувати з іншими організаціями;

б) банк спеціалізується на сприянні у проведенні реформ країна­ми, що мали планову економіку;

в) банк вкладає кошти головним чином у приватний сектор.

На сьогоднішній день ЄБРР визначив стратегію співро­бітництва з Україною та розробив загальний план сприяння ре­формам, згідно з якими 2/3 засобів, що виділяються, приходяться на кредити, 1/3 — на здійснення технічної допомоги.

Крім вище згаданих міжнародних фінансово-кредитних організацій, які займаються міжнародною інвестиційною діяль­ністю в Україні, варті уваги також інші міжнародні інвестиційні інституції, які здійснюють інвестиційну та кредитну підтримку вітчизняного підприємництва. Основні з них:

Німецько-український фонд "Міжнародний консуль­таційний проект" засновано в межах програми TRANSFORM для фінансування розвитку малого та середнього бізнесу в Ук­раїні через комерційні банки. Допомога здійснюється через відкриті три кредитні лінії:

* мікро-кредити до 15 млн. DM терміном до 1-го року для малих підприємств (не більш ніж 25 співробітникам) із переважною часткою приватної власності, зайнятим у виробництві, обслу­говуванні або торгівлі;

* кредити до 50 тис. DM терміном до 2-х років для малих підприємств (не більш ніж 250 співробітникам) із переважною часткою приватної власності, зайнятим у виробництві або обслу­говуванні;

* кредити розміром до 500 тис. DM і терміном також до 2-х років для середніх підприємств (не більш ніж 500 співробітни­кам) з переважною часткою приватної власності, які мають партнерство та спільний бізнес із середніми підприємствами у
Німеччині.

Важливою складовою міжнародної інвестиційної діяльності є державна іноземна допомога. Вона за призначенням не має комерційного характеру і надається тільки на пільгових умовах. Структурно її формують гранти, пільгові позики та технічна й інформаційно-консультаційна допомога.

Найактивнішими учасниками іноземної допомоги в Ук­раїні є:

Фонд Євразія, який було засновано у 1993 році на кошти Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) із метою сприяння розвиткові економіки в нових незалежних державах колишнього СРСР. В Україні Фонд надає гранта для реалізації некомерційних проектів та підтримує довгострокові та корот­кострокові програми підготовки фахівців у сфері бізнесу та ме­неджменту шляхом надання технічної та консультативної до­помоги;

Британська експертно-сервісна служба — її діяльність спрямо­вана на надання допомоги державним та приватним організаціям та підприємствам, які не в змозі знайти комерційних консультантів, її пріоритетами є сільське господарство,
торгівля, енергетика, охорона здоров'я, менеджмент та вироб­ництво продуктів харчування;

Британська рада — це головний представник Британії у справі запровадження співробітництва з іншими країнами світу в еко­номічній, освітній, науковій, технічній та культурній галузях. В Україні її діяльність фінансується за рахунок гранту британсь­кого уряду, частково за рахунок спонсорства з боку бізнесу, а також з коштів на технічну допомогу двостороннім та міжна­родним агенціям;

Фонд "Ноу-Хау" — це британська програма двосторон­ньої допомоги країнам Центральної та Східної Європи. В Ук­раїні його діяльність зводиться до технічної та консультативної допомоги в сільському господарстві через допомогу фермерам у пост-приватизаційний період, пристосування систем управління господарством тощо; в малому бізнесі — шляхом надання порад щодо шляхів та практичних заходів для заохочення та підтримки започаткованого бізнесу; в енергетиці — шляхом підтримки ощадливого використання газу та нафти; в фінансовій сфері — наданням практичної допомоги (підготовка фахівців) в оволо­дінні банківською, страховою справою, обліком та іншим досві­дом; в сфері управління — підтримка політики та адміністратив­них реформ у головних урядових структурах шляхом відряджен­ня радників та інші організації.

Дата добавления: 2014-01-06