Системний підхід, його місце та роль у науковому пізнанні

Тема 2. Методологічні засади системного підходу та системного аналізу

Класифікація збурюючих дій на живі екосистеми

По відношенню до живих систем збурюючі дії доцільно розділяти на три категорії:

1) зовнішні абіотичні (фізичні, неконтрольовані), які впливають на біосферу і її структурно-функціональні підсистеми з джерел, що знаходяться за її межами, наприклад, сонячно-місячні приливи, зміни сонячної активності, тектонічні перетворення, виверження вулканів, що обумовлюють динаміку складу органічного світу, сукцесії біогеоценотичного покриву або навіть загальної структури біосфери;

2) біосферні або біосистемні(біогенні - пов'язані з функціонуванням живих компонентів систем - а абіогенні - пов'язані із змінами неживих компонентів систем), що є всією сукупністю збурень, що діють з боку системи на підлеглі їй структурно-функціональні підсистеми. Приклади: а) по відношенню до всіх вхідних до складу біосфери біотичних систем - біогенна зміна вмісту кисню і вуглекислого газу в атмосфері або мертвих органічних речовин в педосфері, або співвідношення тепла і вологи в приземних шарах повітря, що обумовлюють еволюційні зміни на органічному світі;

3) внутрішні біотичніоб'єднують всі види перешкод, які впливають на роботу систем з боку їх структурно-функціональних підсистем, наприклад, а) на рівні організму:порушення в структурно-функціональній організації будь-яких підсистем - від макромолекулярних до органних, нервових, гуморальних і ін.; б ) на рівні популяції:мутація, зміни в співвідношенні вікової та статевої структури і т. ін.; в) на рівні біогеоценозу:динаміка чисельності особин популяції і т. ін.; г) на рівні біосфери:динаміка в структурі біогеоценозів, біогеосистем, рослинних зон і поясів і біогеоценотичного покриву в цілому, виникнення нових і загибель старих життєвих форм, біогенна зміна концентрації кисню і вуглецю в атмосфері.

Зовнішні абіотичні збурення, які не погашаються гомеостатичними механізмами біосфери, здатні породжувати відхилення в роботі навіть найдрібніших живих підсистем, включаючи субклітинні і макромолекулярні. Вони вважаються основним індуктором великих еволюційних змін в органічному світі планети.

1. Системний підхід, його місце та роль у науковому пізнанні.

2. Принципи системного підходу.

3. Сутність системного аналізу та його предмет.

4. Історія розвитку системного підходу.

Системний підхід − один із головних напрямків методології спеціального наукового пізнання та соціальної практики, мета і завдання якогополягають у дослідженнях певних об’єктів як складних систем. Системний підхід сприяє формуванню відповідного адекватного формулюваннясуті досліджуваних проблем у конкретних науках і вибору ефективнихшляхів їх вирішення.

Методологічна специфіка системного підходу полягає в тому, що метою дослідження є вивчення закономірностей і механізмів утворенняскладного об’єкта з певних складових. При цьому особлива увага звертається на різноманіття внутрішніх і зовнішніх зв’язків системи, на процес (процедуру) об’єднання основних понять у єдину теоретичну картину, що дає змогу виявити сутність цілісності системи.

Системний підхід – це категорія, що не має єдиного визначення,оскільки трактується надто широко і неоднозначно. У літературі наводяться наступні трактування або визначення системного підходу:

1. Інтеграція, синтез розгляду різних сторін явища або об’єкта(А. Холл).

2. Адекватний засіб дослідження і розробки не будь-яких об’єктів, щодовільно називаються системою, а лише таких, котрі є органічним цілим(С. Оптнер).

3. Вираження процедур подання об’єкта як системи та способів їхрозробки (В. Садовський).

4. Широкі можливості для одержання різноманітних тверджень таоцінок, які передбачають пошук різних варіантів виконання певної роботи з подальшим вибором оптимального варіанта (Д. Бурчфільд).Зазначимо, що дуже часто наукове пізнання характеризується певною “роздвоєністю”: з одного боку це прагнення до цілісного розглядуоб’єктів, а з іншого до систематизації знання про об’єкт на основі використання певних конкретних, часткових уявлень про нього.Такий підхід має історичне підґрунтя. Так, до середини XIX ст. пізнавальні уявлення про цілісність системи розвивалися на рівні конкретнихпредметів, при цьому взаємозв’язок та єдність частин були очевиднимияк за зовнішніми ознаками, так і за властивостями. Спроби поясненнясутності якогось явища (в ширшому плані) мали механістичний, натурфілософський, метафізичний характер. Водночас розвивалися ідеалістичні погляди на природу цілісності системи, починаючи від простихоб’єктів і закінчуючи складними.На початку XX ст. наука піднялася на якісно новий щабель розвитку.Головним її надбанням стала проблема структурної організації та забезпечення функціонування складних системних об’єктів, тому в сучасній науці формуються та широко використовуються категорії системності. Урезультаті такого прогресу в процесах наукових досліджень центральнемісце займає системний підхід.Необхідність вирішення наукових і практичних завдань нового типупоєднується з розвитком загальнонаукових і конкретно-наукових (спеціальних) теорій і гіпотез. У процесі їх побудови відобразилися принципита положення системного підходу. Так, В. І. Вернадський (1963-1945)розвинув у 1930-і роки концепцію про біосферу, в основу якої був покладений новий тип найскладніших системних об’єктів глобального масштабу - біогеоценоз. Ідеї системного підходу застосовуються в екології,фізіології, багатьох напрямках біології, фізики, хімії, а також у психологіїта суспільних науках.

Друга половина XX ст. характеризувалася постановкою та вирішенням системних завдань у суспільній практиці в зв’язку із запровадженням складних технічних і соціально-економічних систем. При цьому різноманітні технічні, організаційні, економічні та соціальні питання і проблеми, методи і засоби їх вирішення концентрувалися навколо єдинихцільових програм. Типовим прикладом можуть бути космічні, енергетичні, технологічні проекти. У цих комплексних програмах значне місце займала все таки проблема типу “людина – машина”.

Таким чином, науково-технічна революція характеризується взаємним проникненням (інтеграцією) різних напрямків теорії і практики. Масштабні об’єкти трудової діяльності і наукового пізнання мають складнусистемну природу, а дослідження складних системних об’єктів потребуєгармонійного сполучення аналітичних і синтетичних методів вивченняструктури та функцій системи.

Системний підхід не існує у вигляді чіткої методики з визначеною логічною концепцією. Це - система, утворена із сукупності логічних прийомів,методичних правил і принципів теоретичного дослідження, що виконуєтаким чином евристичну функцію в загальній системі наукового пізнання.Сукупність пізнавальних принципів системного підходу не має жорстких обмежень і за своєю суттю орієнтує і спрямовує певну систему двояким чином відповідно до конкретних етапів дослідження. З одного боку,його змістовні принципи сприяють виявленню обмеженості традиційнихоб’єктів дослідження, визначенню та реалізації нового типу завдань приновому стилі мислення. З іншого - за допомогою категорій і принципів системного підходу відзначаються перспективи побудови нових об’єктів іпредметів дослідження шляхом планування та визначення їх структурнихабо типологічних параметрів і властивостей. Проектування структурних ітипологічних характеристик нових об’єктів сприяє розробці конструктив них комплексних програм наукового дослідження та розвитку науки.Особливі функції системного підходу в науковому пізнанні й соціальній практиці визначаються критичною природою його принципів. Всебічний критичний аналіз особливостей розвитку сучасного виробництва наоснові системного підходу, наприклад, дав змогу визначити і здійснитикомплекс адекватних заходів для захисту навколишнього середовища врегіональних і глобальних масштабах.Критичний аналіз стану і перспектив наукового дослідження з актуальних проблем на ґрунті системного підходу виявляє неповноту предмета пізнання, обумовлену недостатністю цього предмета, принципів і методів вирішення наукових і практичних завдань, охоплюючи і засоби побудови знання, сприяє зосередженню основної уваги в певній галузі дослідження. Варто зазначити, що одним із принципів системного підходу єнагромадження знань у процесі формування та розвитку системи знання.Цим підкреслюється активна роль цього чинника у пізнанні та виключається невиправдане нехтування вже існуючими уявленнями та знаннями.

Отже, прогресивне значення системного підходу можна коротко визначити так: предмети (об’єкти) дослідження і принципи системного підходу мають ширші масштаби, зміст і значення порівняно з традиційнимрівнем наукового пізнання та практики. Прикладом цього є такі поняття(категорії), як біосфера, біогеоценоз, людина-машина тощо.Системний підхід містить у собі принципово нову головну установку,спрямовану в своїй основі на виявлення конкретних механізмів цілісностіоб’єкта і, при нагоді, повної типології його зв’язків. Значні труднощі, якіускладнюють вирішення цього головного завдання, полягають у тому,що виявлення у багатокомпонентних об’єктах різнотипних зв’язків є лише одним із основних завдань дослідження системного об’єкта. З іншогобоку, важливо здійснювати порівняння динаміки всього різноманіттязв’язків у співмірному вигляді за логічно однорідним критерієм, загальним для цілісної системи. Так, наприклад, у системі управління обсяг інформації, що надходить до керуючих структур, вимірюють у бітах. Істотним є те, що таким шляхом встановлюється не лише кількість, а й якістьінформації, тобто її зміст для певного каналу зв’язку і системи загалом.Системний підхід визначає також необхідність розчленовування досліджуваних багатокомпонентних об’єктів, на основі принципу найбільшої важливості зв’язків для системи при різноманітті їхніх типів у кожнійконкретній складовій системи. Обґрунтований вибір найбільш адекватного варіанта розчленовування здійснюється за допомогою виокремлення співмірної одиниці аналізу (наприклад, суб’єкт господарювання,орган державного управління тощо). На такому підґрунті досліджуютьсяосновні властивості системного об’єкта при нерозривному зв’язку структури та функції в їх динаміці.

Розвиток системного підходу свідчить про його нерозривний зв’язок здіалектикою. Втілені у ньому принципидослідження цілісного (сходження від абстрактного до конкретного; єдності аналізу та синтезу; логічногой історичного; виявлення в об’єкті різноякісних зв’язків та їх взаємодії;синтезу структурно-функціональних уявлень про об’єкт тощо) є найважливішими компонентами діалектичної методології наукового пізнання.

Однак діалектика і системний підхід утворюють різні рівні методології,субординація між якими виражається в послідовній конкретизації принципів діалектики.

У другій половині XX ст. помітно підвищився інтерес до методологіїсистемних принципів. Методологічні дослідження впроваджені при вирішенні завдань, пов’язаних з побудовою загальної теорії систем. Прицьому вся сукупність методологічних проблем у вивченні складових системних об’єктів була позначена терміном “системний підхід”, який з 20-х

років XX ст. утвердився в науці. У зарубіжних виданнях це поняття частовизначається іншими термінами - “системний аналіз”, “системний метод”, “системно-структурний підхід”, “загальна теорія систем” та ін. Взв’язку з цим варто зазначити, що за поняттями “системний аналіз” і “загальна теорія систем” у вітчизняній науковій літературі закріплено більшспецифічне, конкретніше значення, а термін “системний підхід” більшадекватний і повною мірою відповідає завданням системної проблематики загалом.До основних напрямків системних досліджень можна віднести триосновних тенденції, які встановив австрійський біолог і філософ Л. фонБерталанфі (1901-1972):

- наука про системи;

- системна технологія;

- системна філософія.

Наука про системи вивчає принципи застосування системних концепцій у природничих, суспільних науках і науках про поведінку на основіемпіричного дослідження. При цьому основна увага дослідника зосереджується на пізнанні цілого та цілісності, реалізуються підходи до оцінкирівнів складності об’єктів, аналізуються способи взаємодії та взаємовідносин компонентів системи. Для досягнення поставленої мети дослідження, виявлення подібності та ізоморфізму різних систем широко використовуються формальні методи, зокрема математичні моделі.

Системна технологія використовується для розв’язання проблем, щовиникають у виробництві та суспільних відносинах, які можна досліджувати на основі теорії систем. Таким чином, у системному аналізі, в процесах управління системами, в дослідженні операцій, інформатизаціїтощо системний підхід використовується для пошуку практичних розв’язань конкретних проблем.

Системна філософія - це спроба концептуалізації взаємозв’язків івзаємозалежностей між науковими теоріями, котрі сформувались у різних галузях знань, і поєднання розділів традиційної науки в загальнихфілософських концепціях систем.

Системний підхід виник як реакція на бурхливий розвиток аналітичних підходів у науці, які все більше віддаляли творчу думку від проблеми“цілісного організму”. Багато наук, пов’язаних із системними проблемами розвитку економіки, управління, планування, адміністративного менеджменту тощо, на початкових етапах свого розвитку застосовували науковіпідходи, методи і процедури аналізу природничих наук, зокрема логічнийпозитивізм і редукціоністську логіку. Логічний позитивізм базується натому, що існує об’єктивна реальність, яка незалежна та не спотворенаособистими суб’єктивними інтерпретаціями світу. Однак факти є багатовимірними і можуть інтерпретуватися дослідниками по-різному на основіфілософії та методології дослідження. Так, економіст буде інтерпрету-

вати факти з точки зору економічної ефективності, еколог – довготривалого впливу на навколишнє середовище.

Аналітична дедукція та редукціоністська логіка стверджують, що ціленайкраще можна дослідити шляхом вивчення та пояснення його частин,іншими словами складна проблема вирішується шляхом розчленуванняїї на складові та дослідження кожної з них, тобто виникає множинністьпідходів у межах різних наук і дисциплін.

У більшості випадків наукове дослідження ґрунтується на концепціїпричинності і казуальній (причинній) логіці. Згідно з детерміністськоюконцепцією, спостереження (колишній стан системи) разом із законамирозвитку визначають майбутній стан. Однак у суспільних науках і наукахпро поведінку, на думку окремих вчених, можлива ситуація, коли майбутнє визначає дійсність. Редукціонізм забезпечує концептуальну основу,засоби і процедури для виявлення та дослідження найважливіших факторів, необхідних для розв’язання проблеми. Дедуктивний підхід неефективний, якщо є багато взаємопов’язаних чинників або вони не усвідомлюються як фактори. Системний підхід синтезує індуктивний і дедуктивний способи мислення, залучаючи також інтуїтивні методи.

Дата добавления: 2014-01-06