Історія розвитку системного підходу

Основною змістовною складовою понять “системний підхід”, “системний аналіз”, “системне дослідження” є термін “система”, який впершез’явився в Давній Греції 2500-2400 років тому й означав “сполучення”,“організм”, “організація”. Метафоризацію слова “система” започаткував Демокріт (460-360 рр. до н. е.). Далі відбувалася подальша універсалізація значення цього слова, наділення його узагальнюючим змістом, щодозволило використовувати його як для фізичних (матеріальних), так іштучних об’єктів. Отже, в античній філософії термін “система” характеризував упорядкованість і цілісність природних об’єктів.

З виникненням науки і філософії епохи Відродження трактуваннябуття як космосу перетворюється у розуміння його як світової системи.

При цьому ця система розглядається незалежною від людини, що володіє власним типом організації, ієрархією, іманентними законами і структурою. Наука епохи Відродження виробила певну концептуальну базу,найважливішими категоріями якої є предмет і властивість, ціле і частина, субстанція й атрибут, форма та зміст.

Ідея системної організації наукового знання глибоко і ґрунтовно розроблена в німецькій класичній філософії XVIII-XIX ст. Структура наукового знання, принципи й основи побудови теоретичних систем сталипредметом спеціального філософського, логіко-методологічного аналізу.

Так, математик і філософ Й. Г. Ламберт (1728-1777) зазначав, що “будь-яка наука, як і її частина, постає як система, оскільки система є сукупністю ідей і принципів, котрі можна трактувати як ціле. В системі повиннабути субординація і координація”.

Новий етап в інтерпретації системності наукових знань пов’язаний з іменем І. Канта (1724-1804), заслуга якого полягає в перетворенні проблеми системного характеру науково-теоретичних знань у методологічну, розробці процедур і засобів системного конструювання знання. Цюлінію ще більше проводить Й. Г. Фіхте (1762-1814), вихідна теза котрого– наукове знання є системним цілим. Г. Гегель (1770-1831) запропонував історичне трактування системи відповідно до принципу сходженнявід абстрактного до конкретного.

Теоретичне природознавство ХІХ-ХХ ст. вказує на відмінності предмета й об’єкта знання. Підкреслюючи активний характер людського пізнання, нове трактування передбачає, що предмет дослідження – це те,що створене людиною в процесі освоєння природи. Ціле розумієтьсявже не як проста сума, а як функціональна сукупність, що формуєтьсяпід впливом певних раніше заданих відношень між елементами. Прицьому фіксується наявність особливих інтегративних характеристик цієїсукупності, тобто цілісність, незведеність до простої суми складовихелементів. Сама ця сукупність, відношення між елементами (їхня координація, субординація тощо) визначаються певним правилом або системоутворюючим принципом.

Марксистська гносеологія висунула власні підходи до аналізу системності наукового пізнання. До них, зокрема, належать історизм, єдністьзмістовної і формальної сторін наукового знання, трактування системності знань не як замкнутої системи, а як послідовності понять і теорій, щорозвиваються.

Становлення системного підходу пов’язане з роботамиО. О. Богданова (справжнє прізвище - Малиновський; 1873-1928). Вінрозглядав усі явища як неперервні процеси організації та дезорганізації,а рівень організації тим вищий, чим сильніше властивості цілого відрізняються від простої суми його частин (пізніше цю властивість назвалиемерджентністю). Важливим аспектом є те, що основна увага звертається на закономірності розвитку, розгляд співвідношень між стійкістю ізмінністю, врахування власних цілей організації, відкритість системи. Філософ довів, що в історії розвитку кожної системи є такий момент, такакризова ситуація, коли необхідна докорінна, “вибухова” перебудова їїструктури, тому необхідно досліджувати й аналізувати динамічні процеси в системі та передбачати її розвиток.

Відчутний вплив на формування системного підходу справили науковіпраці, передусім “Кібернетика”, американського вченого Н. Вінера (1894-1964). З кібернетикою пов’язаний розвиток таких системних уявлень, яктипізація моделей систем, виявлення особливого значення зворотнихзв’язків для функціонування системи, виокремлення принципу оптимальності в управлінні та синтезі систем, усвідомлення значення інформації таможливостей її кількісного описання, розвиток методології моделювання,особливо проведення кількісних експериментів із застосуванням ЕОМ (щообумовило розвиток важливого напрямку моделювання – імітаційного).Л. фон Берталанфі першим із західних вчених сформулював загальну теорію систем (ЗТС). У своїй теорії він узагальнив принципи цілісності, організації, еквіфінальності (досягнення системою одного і того ж кінцевого стану при різних початкових умовах) та ізоморфізму. У 1940-1950 рр. вчений розвинув ідеї, що містилися в теорії відкритих систем, і розробив програму побудови ЗТС, котру можна розглядати якузагальнену теорію організації. Остання є спеціальною науковою дисципліною. Разом з тим вона виконує певну методологічну функцію, оскількивнаслідок загального характеру досліджуваного предмета – системи -дає змогу охопити одним формальним апаратом значне коло спеціальних систем.

Отже, з епохи античності розпочалося стихійне, неусвідомлене використання елементів системності в окремих галузях пізнання. Це становилоперший етап історичного розвитку системного підходу. З середини ХХ ст.,з появою складних і великих технічних, соціальних та економічних систем,виникла потреба у спеціальному теоретичному обґрунтуванні методологічного характеру, розробці методів, які дали б змогу аналізувати складніпроблеми як ціле, забезпечували би розгляд багатьох альтернатив, кожна з яких описується великою кількістю змінних, допомагали вносити кількісну вимірюваність у процес наукового дослідження, давали можливістьвідтворювати об’єктивні й суб’єктивні невизначеності. Отриману в результаті розвитку й узагальнення широку та універсальну методологію вирішення проблем назвали “системним аналізом”. Нова методологія розроблялася насамперед для вирішення військових проблем і спочатку використовувалася саме в цій галузі. Однак швидко з’ясувалося, що цивільні

проблеми, тобто проблеми фірм, маркетингу, аудиту, державного управління та інші не лише припускають, а й вимагають обов’язкового використання цієї методології. Системний підхід дуже швидко перетворюється уважливий загальнонауковий метод пізнання, і це становить другий етапісторичного розвитку системного підходу.

Сучасний розвиток системного підходу характеризується тим, що акцент робиться не на використанні складних математичних прийомів, яківиявилися неефективними при аналізі комплексних проблем з множиною параметрів, а переважно на розробці нових діалектичних принципівнаукового мислення, логічного аналізу систем з урахуванням взаємозв’язків і різнонаправлених тенденцій. При такому підході на першийплан висувається логіка системного аналізу, впорядкування процедуриприйняття рішень. Отже, в сучасних умовах під системним підходомнайчастіше розуміють певну сукупність системних принципів наукового пізнання.

Дата добавления: 2014-01-06