Система методів обгрунтування господарських рішень

Теорія національної економіки проголошує необхідність системного підходу до вибору засобів та методів дослідження і впливу держави на суб’єкти економічних відносин. Регулюванню і аналізу підлягають складні процеси життєдіяльності суспільства, на які нездатні ефективно впливати окремі важелі або будь-які вибіркові, незбалансовані їх комбінації. Результативність національної економіки зростає, якщо ці важелі застосовуються не випадково чи під тиском груп спеціальних інтересів і кон’юнктури, а системно, виходячи з довгострокових цілей і поточних завдань соціально-економічного розвитку. Системний підхід передбачає інтеграцію в цілісну систему, по-перше, елементів, що формують стратегію соціально-економічного розвитку, по-друге, елементів, що утворюють підсистему регуляторів. Стратегія соціально-економічного розвитку формується через макроекономічне прогнозування (передбачення можливого стану об’єктів у майбутньому і визначення альтернатив розвитку), макроекономічне планування (визначення цілей і пріоритетів розвитку та заходів, спрямованих на досягнення цілей) і державне програмно-цільове планування (визначення найбільш актуальних соціально-економічних проблем і заходів для розв’язання цих проблем). Стратегічні орієнтири й конкретні умови соціально-економічного розвитку, пов’язані зі змінами кон’юнктури на ринку, обумовлюють використання цілого арсеналу методів аналізу і впливу на національну економіку.

Система методів обгрунтування господарських рішень — це способи впливу держави на сферу підприємництва, інфраструктуру ринку, некомерційний сектор економіки з метою створення умов їхнього ефективного функціонування відповідно до напрямків державної економічної політики. Кожен метод ґрунтується на використанні сукупності інструментів (регуляторів, важелів).

Методи обгрунтування господарських рішень класифікуються за двома ознаками: за формами впливу та засобами впливу. За формами впливу вони поділяють на дві групи: методи прямого та непрямого впливу. Залежно від засобів впливу виділяють правові, адміністративні, економічні,суспільні та пропагандистські методи. Таким чином, методика обгрунтування господарських рішень – це сукупність способів, прийомів та засобів аналізу і державного впливу на соціально-економічний розвиток країни. Державний вплив здійснюється через державні, урядові, законодавчі і судові органи і оформляються відповідними законами, нормами, інструкціями, указами, розпорядженнями і т.п.

Методи суспільного впливу і регулювання формуються громадськими організаціями, що ставлять перед собою завдання захисту конституційно закріплених прав учасників економічного процесу, як споживачів так і виробників (союзи підприємців, захисту прав споживачів, партія зелених, профспілки, суспільні організації). Арсенал засобів впливу у суспільних організацій обмежений, однак ці засоби можуть бути достатньо ефективними. Серед таких інструментів, слід виділити такі як, ініціювання в органах державної влади змін певних положень Законів України, Постанов КМУ та інших нормативно-правових актів. Окрім цього – це також страйки, протести, які досить активно використовуються найбільш активною масовою суспільною організацією – профспілками.

Залежно від функціонального призначення всі інструменти впливу держави на соціально-економічні процеси об’єднані у 5 груп: бюджетне, адміністративне, податкове, грошово-кредитне та амортизаційне регулювання.

Класифікація методів регулювання економіки за різними ознаками, описаними вище наведена на рис.2.3.

Методи обгрунтування господарських рішень взаємозв'язані між собою і застосовуються зазвичай в комбінації. Завдання розробки державного макроекономічного плану полягає в досягненні максимальної узгодженості між його рішеннями і показниками. Для цих цілей застосовується комплекс методів, відповідних завданням і особливостям перехідного періоду. Процес узгодження планових макроекономічних завдань пов'язаний з високим ступенем невизначеності, обумовлених їх множинністю. В ході макроекономічного планування необхідно цю невизначеність звести до мінімуму, до прийнятних меж. У цьому полягає реальність державного макроекономічного планування. Макроекономічний план - це загальне узгодження, в якому держава реалізує свою регулюючу роль. Він повинен містити те, що можна краще зробити за допомогою втручання держави. При цьому ринок регулює діяльність виробників, а державне регулювання - функціонування ринку. У перехідній економіці план може містити в собі елементи жорсткого індикативного планування. Методологія державного планування виділяє проблеми, що вирішуються за допомогою різних методів.

Метод економічного аналізу важливий при виявленні народногосподарських тенденцій. Він припускає розчленовування і аналіз дії економічних процесів, синтез їх прояву в плановому періоді. Аналітичний метод може застосовуватися при дослідженні як загальних закономірностей суспільного виробництва, так і приватних процесів.

Порівняльний метод виражається в зіставленні в історичному і народногосподарському розрізі. Порівняння виступає як засіб розкриття резервів економіки.

Метод бюджетних досліджень ґрунтується на репрезентативному спостереженні зазвичай при визначенні структури витрат населення залежно від його доходів, об'єму і структури роздрібного товарообігу, деяких фінансових показників плану.

Метод варіантів полягає в складанні декількох варіантів рішення однієї і тієї ж задачі при деяких відмінностях в початкових даних. Різновидом цього методу є метод варіантних наближень, коли на основі обмеженого круга початкових даних визначається система рішень в наближеному вигляді або в порядку першого наближення, а потім прийнятий варіант піддається послідовному уточненню. Багатоваріантне планування використовується у поєднанні з галузевим. При цьому як початковий момент здійснюється визначення потреб, а потім вибирається оптимальний варіант через розгортання кінцевих потреб через міжгалузевий баланс виробництва і розподілу продукції.

Проблемно-комплексний метод припускає виділення в плані ресурсів для вирішення важливих народногосподарських проблем, не тільки в сфері, з якою вона пов'язана, але і зв'язаних з нею.

Територіально-комплексний метод враховує розвиток ключової галузі, навколо якої групуються підприємства галузей-суміжників з комплексом підприємств, обслуговуючих провідні галузі і населення промислових вузлів і територіально-промислових утворень.

Метод екстраполяції дозволяє пояснити природу даних значень функції інші її значення, що знаходяться поза цим рядом. За допомогою цього методу відомі тенденції з певної області розподіляються на інші сфери, що цікавлять нас.

Метод прямих розрахунків дозволяє визначити ступінь впливу різних чинників, що обумовлюють розвиток різних економічних явищ.

Прояв в різні проміжки часу окремих показників, які служать основою порівняння і аналізу, розвитку тенденцій і закономірностей в розвитку економіки, досліджуються за допомогою індексного методу. Він забезпечує інформацією процедуру оптимізації макроекономічної структури.

Нормативний метод дозволяє визначити потреби і можливості національної економіки в матеріальних, фінансових, трудових і інших ресурсах. З його допомогою здійснюється координація потреб в ресурсах і проводиться оптимізація темпів і пропорцій економічного зростання. Він базується на використані системи норм і нормативів. Норма – це міра витрат ресурсу на одиницю товару або послуги, норматив характеризує ефективність витрат ресурсу на одиницю виробництва товару або послуги. Наприклад, на виробництво 1 кг. хліба витрачається 1.2 кг. пшеничного зерна або 0,8 кг. пшеничної муки, коефіцієнт корисної дії печі по випічці хліба буде нормативом. Нормативи, здебільшого відносні показники.

Для розрахунку якісних показників широко застосовується метод факторів (наприклад, при плануванні врожайності). Визначається фактор функція й фактор аргумент; кінцевий зв'язок між ними – формула, за якою розраховується вплив і на основі цього розраховується очікуване значення функції «Y».

Як економіко-статистичні методи широке застосування одержав метод індексів, метод екстраполяції (перенесення досягнутих умов на майбутній період).

Серед економіко-математичних методів найбільше застосування одержали методи лінійного програмування, а також трендові моделі. Всі вони використовуються при розробці показників індикативного плану (для розрахунку як кількісних так і якісних показників).

Обґрунтування планових рішень здійснюється також за допомогою методів оптимізації планових рішень на підставі застосування економіко-математичних моделей і обчислювальної техніки.

Поняття методу економічного аналізу конкретизується в наступних, найбільш часто використовуваних методологічних прийомах:

- використання системи абсолютних і відносних показників;

Основними методами планово-економічних розрахунків є балансовий і нормативний.

Нормативний (техніко-економічних розрахунків) метод засновано на використанні прогресивної, науково обґрунтованої системи норм і нормативів. За допомогою норм і нормативів визначають потреби у виробництві продукції (робіт, послуг), обґрунтовують можливості задоволення цих потреб, здійснюють контроль за ефективністю використання ресурсів під час реалізації планових завдань. Норми і нормативи за сутністю є якісними, відносними показниками.

Норма - максимально припустима величина витрати i-го ресурсу на виробництво одиниці продукції або виконання певного обсягу роботи встановленої якості на певну дату або у відповідному періоді часу. Норматив - показник, що характеризує відносну або питому величину i-го ресурсу на одиниці об'єму продукції, площі, ваги й т.д.

- базою для розрахунків організації виробництва в цілому, а також виробничих і трудових процесів у цілому;

- основою планування всіх техніко-економічних показників роботи підприємства і його структурних підрозділів;

- основою організації заробітної плати всіх категорій працюючих;

- базою організації оперативного й бухгалтерського обліку;

- інструментом контролю за використанням ресурсів, а також при проведенні аналізу.

Як економічна категорія норми й нормативи є мірою витрат i-го ресурсу на одиницю продукції або на виконання певного обсягу роботи. Вони побудовані здебільшого як показники місткості та віддачі. Показники місткості (Н _м) характеризують нормативні витрати ресурсів на одержання певного результату (ефекту).

Е — соціально-економічний результат. Наприклад, фондомісткість – це співвідношення середньорічного обсягу основних фондів до валового випуску галузі. Так само будуються норми й нормативи, наприклад, навантаження на об’єкти соціальної сфери — співвідношення кількості населення певної категорії (регіону) і середньорічної кількості ліжок в установах охорони здоров’я і т. п.

Нормативні показники віддачі (Н _в) є оберненими показниками місткості:

До таких показників належать нормативи фондовіддачі, рентабельності, загальної ефективності капітальних вкладень, забезпеченості населення послугами та кадрами обслуговування соціальної сфери і т. д.

У планово-економічних обґрунтуваннях нормативи є своєрідною константою, яка уможливлює здійснення двох типів розрахунків. По-перше, можна визначити очікуваний результат за наявних ресурсів та, по-друге, визначити потребу в ресурсах для досягнення певного цільового результату:

де Е _о, Е _{ц —}очікуваний та цільовий результати;

Р _н, Р _п— ресурси, відповідно наявні та потрібні.

Система норм і нормативів складається з таких основних груп.

1. Норми ефективності суспільного відтворення (норми матеріало-, енерго-, трудомісткості ВВП, коефіцієнт нагромадження і т. п.).

2. Норми й нормативи затрат праці (відношення ВВП або валового випуску галузей економіки до чисельності трудових ресурсів і т. п.).

3. Норми й нормативи витрат сировини, матеріалів, палива, енергії (витрати ресурсів на 1 грн. ВВП або валового випуску).

4. Норми й нормативи капітальних вкладень і капітального будівництва (загальна та порівняльна ефективність капітальних вкладень, питомі капітальні вкладення і т. д.).

5. Фінансові норми й нормативи (бюджетозабезпеченість населення, нормативи відрахувань до місцевих бюджетів загальнодержавних податків, норми амортизації і т. д.).

6. Соціальні норми й нормативи (норми споживання населенням товарів та послуг, нормативний «споживчий кошик», нормативний споживчий бюджет, забезпеченість населення послугами та об’єктами соціальної сфери, мінімальна заробітна плата і т. д.).

7. Екологічні норми й нормативи (витрати води на 1 грн. валового випуску промислової продукції, норми викидів шкідливих речовин у повітря або водний басейн і т. д.).

При визначенні ефективності соціально-економічного розвитку на підставі реалізації ухвалених стратегічних рішень слід вважати першочерговим вплив на рівень оптимальності збалансованих співвідношень між частками коштів чистого прибутку, які асигнуються на виробництво і споживання, тобто на стимулювання економічних результатів діяльності підприємств з метою збільшення доходів працівників. Для цього можна встановити такий показник, як індекс розподілу доходів, який визначається часткою прибутку, що витрачається на формування інвестиційного фонду, тобто на розвиток матеріально-технічної бази економічної й соціальної діяльності.

Залежно від призначення і правового статуту соціальних нормативів і норм їх можна розподілити на три групи:

- соціальні нормативи і норми як обов’язкові мінімальні соціальні гарантії загальної прямої дії на всіх рівнях економіки;

- соціальні нормативи, рекомендовані як підґрунтя розроблення норм на мезоекономічному рівні з огляду на територіальну і галузеву специфіку;

- соціальні та соціотехнологічні нормативи, рекомендовані як підґрунтя розроблення норм на мікроекономічному рівні з огляду на конкретні умови підприємств і корпорацій.

При визначенні найактуальніших видів соціально-трудових нормативів, зважаючи на належність їх до конкретної групи, передусім слід вирізняти нормативи чинників зростання продуктивності (дохідності) праці як основної умови нагромадження коштів для соціального розвитку. До таких нормативів належать:

- мінімально допустима частка чистого прибутку, що має направлятися на поліпшення фондовіддачі (використання наявних виробничих потужностей);

- збільшення обсягу ВВП (виробленої продукції), а також освоєння і розвиток виробництва нової продукції, яка користується перспективним попитом, зі створенням додаткових робочих місць за одночасного впровадження нормативів, які передбачають економічне зростання у розрахунку на одного працюючого.

Нормативний метод, як вже зазначалось, припускає, що макроекономічне регулювання і планування будується на нормативній базі, що складається з науково і практично обґрунтованих норм і нормативів. За допомогою цих норм і нормативів регулюються взаємини господарюючих суб'єктів з державою. Як приклади фінансових нормативів можна розглядати ставки податкових і інших обов'язкових платежів до бюджету, позабюджетні фонди і в інші фінансові інститути. Механізм квотування або приєднання ставок податків – ще один приклад нормативного розподілу податків.

При квотуванні податки залишаються в певній процентній частці у розпорядженні тієї адміністративної одиниці, на території якої вони зібрані (наприклад, розділення ПДВ, деяких акцизів і ін.). При використанні способу приєднання ставок територіям дозволено стягувати на додаток до загальнодержавних однойменні податки, розміри яких обмежуються певною межею (наприклад, розподіл податку на прибуток організацій).

Фінансування витрат на нормативній основі розповсюджується перш за все на бюджетні витрати за освітою, культурою, охороною здоров'я і соціальною політикою, а також по житлово-комунальним господарством.

Наприклад, в області освіти ці нормативи наступні:

- нормативи поточних фінансових витрат на надання послуг освіти з розрахунку на одного навченого (вихованця) в рік;

- нормативи поточних фінансових витрат на забезпечення різних видів навчання і виховання з розрахунку на одного навченого (вихованця) в рік;

- нормативи поточних фінансових витрат на забезпечення функціонування освітніх установ різних типів і видів в рік;

- нормативи питомих капітальних вкладень на будівництво, придбання устаткування і капітальний ремонт освітніх установ різних типів і видів в рік.

При виборі управлінських рішень окремими суб'єктами фінансової діяльності, а також для вибору критерію оцінки фінансової результативності, що досягається, розробляються фінансові нормативи у формі коефіцієнтів. Фінансові коефіцієнти не мають універсального значення і можуть розглядатися лише як орієнтовні показники.

Застосування фінансових норм і нормативів додає відносинам стійкий характер, визначеність, дозволяє державі і окремим господарюючим суб'єктам реально оцінювати свої фінансові можливості.

Сутність балансового методу в макроекономічному регулюванні і плануванні полягає в застосуванні прийомів і розрахунків, які уможливлюють установлення зв’язку та узгодження між потребами й засобами для їх забезпечення. Завданням розробки балансу є досягнення оптимальної відповідності (рівняння) між сукупністю потреб і загальною сумою джерел їх задоволення:

де: Р _i — ресурси i -виду; П _j — потреби j -виду.

Отже, кожен баланс являє собою дві взаємозв’язані групи показників (частин, розділів балансу). Перша узагальнює ресурси в розрізі джерел, друга характеризує потреби за напрямками їх використання. Залежно від виду балансу ресурсна частина може мати назви: «доходи», «попит», «надходження»; а та частина, яка характеризує потреби, — «витрати», «пропозиція», «розподіл».

Класифікація балансів здійснюється за багатьма ознаками. За масштабами об’єкта планування виділяють народногосподарські, галузеві, регіональні і т. п. баланси. За часовою ознакою — статичні й динамічні баланси. За одиницями виміру — натуральні (матеріальні), вартісні (фінансові), трудові баланси і т. д.

Балансові розрахунки передбачають широке використання соціально-економічних норм і нормативів. Метою застосування даного методу є: виявлення пропорцій, (диспропорцій) та розробка рекомендацій з ліквідації виявлених диспропорцій і на основі цього забезпечення збалансованого розвитку економіки.

Інструментом балансового методу служать баланси, розробка яких неможлива без використання норм і нормативів. І балансовий і нормативний методи використовуються для розрахунку кількісних показників індикативного плану.

Иаким чином, сутність балансового методу полягає в ув'язуванні, тобто зрівноважуванні потреб у будь-яких ресурсах, необхідних для задоволення цих потреб. Інструментом даного методу виступає документ, що отримав назву баланс, що має певну форму, утримування й порядок розробки.

І. Залежно від виду ресурсів розрізняють три групи балансів:

- матеріальні баланси відображають потребу в матеріальних ресурсах (приклад: баланс будматеріалів, баланс палива, баланс зерна);

- трудові баланси дозволяють характеризувати трудові пропорції й відображає формування, розподіл і використання трудових ресурсів. Прикладом їх є зведений баланс трудових ресурсів країни, баланс кваліфікованих кадрів, баланс праці;

- вартісні (фінансові) характеризують співвідношення між потребою у фінансових ресурсах і джерелами їхнього покриття (баланс грошових доходів і видатків населення, баланс прибутків і видатків держави).

ІІ. Залежно від кількості ресурсів, які відображаються в балансах бувають: однопродуктовими (баланс вугілля) і багатопродуктовими (баланс палива).

ІІІ. Залежно від об'єкта регулювання розрізняють загальногосподарські (баланс грошових видатків і доходів у цілому по країні, баланс зерна); галузеві (баланс виробничих потужностей машинобудування), територіальні (баланс грошових доходів і видатків Одеської області).

Найбільшого поширення одержала група матеріальних балансів, вона численна, тому має свою внутрішню класифікацію, представлену на рис. 2.3.

Зміст та порядок розробки матеріального балансу

Матеріальні баланси в більшій частині розробляються в натуральних одиницях виміру (наприклад баланс с/г угідь у га., баланс вугілля в тоннах), але можуть складатися також в умовних одиницях (баланс консервної продукції в тис. умовних банок). Крім цього, обмежене коло балансів розробляється в грошовому вираженні (наприклад баланс основних фондів). Не слід плутати дані баланси з балансами фінансовими.

Будь-який матеріальний баланс, як уже зазначалось, складається із двох частин: в одній характеризуються потреби в даному виді ресурсу за всіма напрямками використання, тобто потреби всіх потенційних споживачів. Називається ця частина «Розподіл» або «Використання». У другій частині балансу характеризуються можливі джерела одержання даного ресурсу, вона називається «Ресурси». Кінцева мета розробки балансу – це рівність між даними двох частин.

У реальній дійсності рівність досягається компромісом між тим, що треба й тим, що ми зможемо одержати. Принципова схема матеріального балансу має такий вигляд (табл. 2.3.):

Ресурси	Кількість	Розподіл	Кількість
1. Залишки на початок року. 2. Виробництво 3. Імпорт 4. Розбронювання державного резерву 5. Інше		1. Виробничо-експлуатаційні потреби, всього: у т.ч. по галузях а) промисловість б) сільське господарство в) інші. 2. Капітальне будівництво 3. Ринковий фонд 4. Експорт 5. Поповнення держрезерву 6. Залишки на кінець періоду 7. Інше
РАЗОМ		РАЗОМ

Розробка балансу завжди починається із частини розподілу, у якій характеризуються потреби всіх споживачів.

Стаття виробничо-експлуатаційні потреби характеризує потреби галузей народного господарства за винятком капітального будівництва у ресурсі. Розрахунок цієї статті здійснюється нормативним методом, при цьому використається формула:

Q_вир-во – обсяг виробництва і-тої галузі, при виробництві продукції якої споживається даний ресурс;

N – норма витрат продукту на виробництво одиниці продукції.

n – кількість галузей, що споживають ресурс під час виробництва продукції.

Друга стаття – капітальне будівництво, характеризує потребу галузі будівництва в даному виді ресурсу на виробничі потреби. Розрахунок даної статті здійснюється за допомогою формули:

Qсмр – обсяг БМР, при здійсненні якого використається даний ресурс;

Ринковий фонд – характеризує потреби населення в даному ресурсі, що задовольняються через торгівлю. ЇЇ розрахунок ведеться, як правило, за формулою:

Чнас – чисельність населення, що споживає даний продукт;

Експорт – розрахунок статті здійснюється за укладеними угодами, тобто методом прямого рахунку, або методом екстраполяції (обсяг експорту попереднього року переноситься на поточний рік).

Поповнення державного резерву. Держрезерв це – непорушний запас держави, що витрачається в особливих випадках:

Величина державного резерву розраховується за нормативами (відносна величина в %-му відношенні до I, II, III - ї статей балансу).

Запаси на кінець року – встановлюються з метою безперервності процесу виробництва. Вони нормуються. Величина запасу ресурсу на кінець року розраховується у такий спосіб:

П (сут) – добове споживання даного ресурсу при виробництві продукції.

Разом – загальна сума являє собою загальну потребу всіх споживачів у даному ресурсі.

Кінцевою метою балансового методу є досягнення рівності в графі РАЗОМ у його обох частинах. Рівність може досягатися за рахунок зменшення потреб або збільшення ресурсів, а також одночасного зменшення потреб й збільшення ресурсної частини. Основні шляхи вирівнювання частин балансу:

1. Збільшення обсягів виробництва за рахунок поліпшення використання виробничих потужностей.

2. Збільшення імпорту (якщо є відповідні валютні ресурси).

3. Корегування розподільної частини, насамперед за рахунок статті «ринковий фонд».

4. Стимулювання зменшення норм виробничих потреб шляхом зменшення норм витрат ресурсів на одиницю продукції.

5. Збільшення обсягів виробництва за рахунок додаткового запровадження в дію потужності.

Якщо має місце позитивне сальдо балансу, то зрівноважування частин йде за наступною схемою:

3. Стимулювання росту попиту на виробничо-експлуатаційні потреби.

5. Скорочення виробництва, а саме, перехід на випуск іншої продукції, у крайньому випадку зупинка даного виробництва.

Особливістю регіонального балансу є відсутність статей «експорт» «імпорт», але замість них має місце статті «вивіз» і «ввіз».

Другою важливою групою балансів є вартісні баланси. За допомогою них визначаються й погоджуються потреби й ресурси фінансових коштів держави, встановлюються масштаби нагромадження коштів. Вони поділяються на баланси, які відображають відносини між державою й підприємствами (баланси прибутків і видатків міністерств, відомчих підприємств), баланс державного бюджету, кредитний план національного банку й інші баланси. Вартісні баланси, які відображають відносини між державою, підприємствами й населенням – баланс грошових доходів і видатків населення. Цей вид балансу є одним з головних інструментів визначення обсягу, структури й напрямків використання особистих доходів. На його основі встановлюються пропорції між грошовими доходами населення, роздрібним товарообігом, обсягом платних послуг і заощаджень. Державний бюджет, як один з видів вартісних балансів визначає потреби держави у фінансових коштах і джерела доходів, які формують дохідну частину державного бюджету.

Третю групу балансів складають трудові баланси. Центральне завдання їх – встановлення відповідності між трудовими ресурсами, їх розподіл за галузями, сферами, регіонами і видами зайнятості. До найважливіших видів трудових балансів відносяться баланс ринку праці, баланс трудових ресурсів, робочої сили, баланси кваліфікованих кадрів і баланси молоді.

Балансовий метод в оцінці і державному регулюванні національної економіки – це метод планомірного встановлення і дотримання матеріально-речових і вартісних пропорцій, а також пропорцій в розподілі трудових ресурсів. Найважливішою метою розвитку національної економіки є свідомо встановлювана пропорційність. Встановлення необхідних матеріально-речовинних пропорцій усередині кожної галузі, між окремими галузями і виробництвами по країні в цілому, по регіонах, тобто всестороння ув'язка виробництва і споживання конкретних видів продукції – засобів виробництва і предметів споживання, здійснюється за допомогою розробки матеріальних балансів, балансів міжгалузевих зв'язків, балансів виробничих потужностей, районних балансів виробництва і споживання окремих продуктів.

Пропорційний розвиток економіки вимагає встановлення і строгого дотримання вартісних пропорцій відтворення: відшкодування проведених витрат, забезпечення правильних співвідношень в доходах держави і населення, в розмірах купівельних фондів населення і товарних фондів в роздрібному товарообігу та ін. Вартісні баланси дозволяють здійснювати ув'язку між виробництвом, розподілом і використанням доходів, зокрема ув'язку доходів і витрат держави (фінансові баланси і державні бюджети України та її суб'єктів), доходів і витрат галузей, підприємств і організацій, грошових доходів і витрат населення та ін.

Ув'язка виробництва і споживання конкретних видів продукції, як уже зазначалось, здійснюється за допомогою матеріальних балансів. У них зіставляються ресурси і потреби в даному виді продукції. Матеріальні баланси відображають галузеві взаємозв'язки. Матеріальні баланси розробляються двох видів: матеріальні баланси окремих видів продукції в натуральному виразі і звідні матеріальні баланси в натуральному і грошовому виразі.

Взаємозв'язки промисловості і капітального будівництва визначаються на основі розробки балансів металу, будівельних матеріалів, машин і устаткування. Виробничо-економічні зв'язки між промисловістю і сільським господарством обґрунтовуються шляхом розробки балансів сільськогосподарської сировини (зерна, льону, буряка, соняшнику, продуктів тваринництва і тому подібне) і промислової продукції, що направляється в сільське господарство (мінеральні добрива, трактори, комбайни і тому подібне). Баланси промислової продукції відображають різноманіття міжгалузевих і внутрігалузевих зв'язків в народному господарстві. Таким же чином вивчаються багатообразні зв'язки в сільському господарстві. За допомогою балансів сільськогосподарської продукції обґрунтовуються відповідні співвідношення в розвитку зернового господарства, тваринництва і інших галузей народного господарства. Пропорції в розвитку транспорту встановлюються на основі відповідних транспортних балансів.

З допомогою вартісних балансів визначаються і узгоджуються потреби і ресурси грошових коштів держави, встановлюються масштаби накопичення грошових коштів і їх використання для задоволення потреб народного господарства. Вартісні баланси включають і матеріально-речові пропорції в економіці. Тому вони є синтетичними балансами. До найважливіших вартісних балансів відносяться баланс грошових доходів і витрат населення, державний бюджет, кредитний план національного банку, платіжний баланс держави, загальний фінансовий план країни.

Баланс грошових доходів і витрат населення є одним з головних інструментів визначення об'єму, структури і основних напрямів використання особистих доходів. На його основі встановлюються пропорції між грошовими доходами населення, роздрібним товарообігом, об'ємом платних послуг і заощаджень. Збалансованість цих елементів є умовою стабільності грошового звернення і зростання реальних доходів населення.

На підставі цього балансу аналізується і планується зміна купівельного фонду населення і їх відповідність товарним запасам, податки, заощадження, в деякій мірі грошове звернення, реальні доходи населення складаються з грошових доходів, що реалізовуються на покупку товарів, натуральних доходів і вартості споживання матеріальних ресурсів у сфері обслуговування населення. При їх розрахунку враховується динаміка різних цін і тарифів, рівень інфляції.

Державний бюджет визначає потреби держави у фінансових коштах, головним чином, на розвиток народного господарства і соціально-культурний комплекс країни. У цьому сенсі державний бюджет є балансом доходів і витрат держави.

Платіжний баланс держави визначає всі види валютних надходжень і витрати країни. Головною частиною цього балансу є зовнішньоторговельний баланс, в якому знаходять своє віддзеркалення валютні надходження і платежі країни у зв'язку із зовнішньоторговельною діяльністю. На основі загального фінансового плану визначаються і узгоджуються потреби і ресурси грошових і фінансових коштів країни. Він узагальнює показники всіх інших вартісних балансів.

- баланс грошових доходів і витрат населення; касовий план НБ України;

- зведений фінансовий план країни; міжгалузевий баланс виробництва і розподілу суспільного продукту.

Баланс національного доходу характеризує у вартісній (грошовою) формі рух ресурсів, економічних зв'язків і пропорцій національного доходу в процесі його створення, реалізації, первинного розподілу, перерозподілу і кінцевого використання.

Баланс грошових доходів і витрат населення є подальшою конкретизацією балансу національного доходу стосовно руху доходів населення. Важливу функцію виконує разом з балансом грошових доходів і витрат населення касовий план ЦБ РФ, який складається на його основі і одночасно дозволяє ЦБ РФ контролювати хід виконання планового балансу грошових доходів і витрат населення. Касовий план служить інструментом поточного планування і регулювання грошового звернення, він будується у формі балансу – в прибутковій його частині фігурують всі надходження готівки в каси НБ України.

Трудові баланси визначають і погоджують потреби і ресурси народного господарства в робочій силі і кваліфікованих кадрах. До них відносяться звідний баланс трудових ресурсів, баланси робочої сили по галузях народного господарства, фахівців з вищою освітою, молоді та ін. За допомогою цієї групи балансів встановлюються пропорції розподілу трудових ресурсів між різними сферами, галузями, районами відповідно до продуктивності праці і завдань соціально-економічного розвитку країни.

Розглянуті три основні види балансів є єдиною системою. Зміни в одній групі балансів ведуть до зміни в інших. Так, зміни в джерелах або потребах одного виду продукції можуть зумовити зміни в трудових балансах, а також фінансових ресурсах. Узагальнений прояв матеріальні, вартісні і трудові баланси знаходять в системі національних рахунків і звітних балансових розрахунках.

ЛЕКЦІЯ 3. ЕКОНОМІЧНІ ТЕОРІЇ ТА БАЗИСНІ ІНСТИТУТИ НА ЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ 3.1. Теорії національної економіки 3.2. Інституціоналізм і його роль у вивченні національної економіки 3.3. Базисні інститути національної економіки 3.1. Теорії національної економіки Теорії національної економіки починають виникати з XIV ст., коли на теренах Центральної й Західної Європи руйнуються феодальні порядки, створюються абсолютні монархії та формуються державні кордони. Перед правителями держав постають актуальні питання раціонального управління країною, забезпечення її могутності й процвітання. У цей період активно розвиваються міста, ускладнюються товарно-грошові відносини, зароджується банківська справа, нагромаджується капітал, змінюються погляди на світ і його будову. Меркантилісти пов'язували проблеми розвитку національної економіки з грошовим обігом і торгівлею. Вони з'ясовували механізм нагромадження багатства у вигляді грошей, формування активного торговельного балансу. Не обминули цих питань у своїх працях, універсалах, договорах, наказах і листах до козацької старшини відомі політичні й громадські діячі України. У гетьманській державі торговельно-купецька діяльність шанувалась, бо вона не тільки задовольняла потреби шляхти, козаків, міщанства в різних товарах, приносила багаті доходи, але й пожвавлювала економіку, сприяла формуванню національного ринку. Б. Хмельницький активно пропагував ідею державного втручання у господарський розвиток через надання різних податкових привілеїв і пільг місцевим купцям, розширення економічних зв'язків з іншими країнами й заохочення вивезення товарів як перевагу над їх ввезенням, встановлення митних бар'єрів тощо. Проте прагненню гетьманів сформувати національну економіку та розробити концепції її розвитку перешкоджали непослідовна економічна політика, яка здійснювалась переважно в інтересах козацької старшини, військові дії, майнові перерозподіли. Меркантилізм був однією з перших спроб обґрунтувати теоретичні й практичні основи розвитку національної економіки, розробити концептуальні основи господарської політики у період становлення міцних централізованих держав. Наступне покоління економістів-теоретиків, обґрунтовуючи теорію національної економіки, вибрало предметом своїх досліджень сільськогосподарське виробництво. Представники фізіократизму вважали, що завданням економічної науки є дослідження "природних законів" господарства, що ґрунтувалося на приватній власності, конкуренції та індивідуальній ініціативі, і доводили, що єдиним джерелом багатства країни є землеробська праця. Зокрема, Ф. Кене у своїй економічній таблиці прагнув проаналізувати у достатньо спрощеній формі процес простого відтворення через взаємодію трьох класів національної економіки - землеробів, землевласників і тих, хто не займається сільським господарством. Представником економічної системи фізіократів в Україні був засновник Харківського університету Василь Каразін, який у своїх працях обґрунтовував ідею невтручання держави в економічний розвиток, аналізував причини економічної відсталості щодо невикористаності українських земель, розглядав аграрно-селянські проблеми та необхідність реформування сільського господарства. Ускладнення господарського життя потребувало розроблення найскладніших концепцій національної економіки. А. Сміт і його послідовники поставили перед собою завдання комплексного дослідження всієї системи національної економіки, проаналізувавши як внутрішні закономірності господарських явищ і процесів, так і їхні зовнішні прояви. Національну економіку розглянуто як сукупність окремих індивідуальних господарств, де діяльність кожного приносить користь не лише йому, але й суспільству у цілому. В основу функціонування національної економіки А. Сміт і його послідовники поклали принцип "laisser-faire", який передбачав невтручання держави у господарський процес. Практично в один і той же час Т. Мальтус, Д. Рікардо, Н В. Сеніор, Ж. Б. Сей, згодом Дж. Ст. Міль та інші розробили власні оригінальні теорії національної економіки, прагнучи ґрунтовніше й різнобічніше проаналізувати глибинні процеси господарського розвитку. Т. Мальтус звернув увагу на процес демографічного відтворення та його впливу на розвиток господарства країни, обґрунтував природний закон народонаселення. З його теоретичних підходів також випливає проблема циклічного розвитку національної економіки. Вчений довів, що може виникнути перевиробництво економічних благ через недостатній платоспроможний попит. В основі економічної системи Д. Рікардо лежить теорія розподілу, в якій розглянуто взаємозв'язок заробітної плати, прибутку й ренти. Згідно з поглядами Д. Рікардо в національній економіці виникає серйозна проблема, оскільки зростання заробітної плати призводить до зменшення прибутків і тим самим до зникнення стимулів до нагромадження. Тому необхідно створити такі умови, які б сприяли збільшенню прибутків капіталістів, що забезпечувало б економічне зростання країни. Свою модель національної економіки вчений доповнив теорією зовнішньої торгівлі, в основі якої лежить принцип порівняльних переваг. Модель національної економіки Ж. Б. Сея знаменувала перехід Франції до нового типу економічних відносин. У дослідженні національної економіки вчений керувався логічною схемою. Спочатку він розглядав процес виробництва й розробляв теорію трьох чинників виробництва, потім аналізував розподіл і споживання суспільного продукту. Ж. Б. Сей вказував, що промисловість поступово буде займати провідні позиції в структурі національної економіки, оскільки саме там формується капітал. Концепція національної економіки Ж. Б. Сея доповнювалась теорією ринків, згідно з якою кризи надвиробництва є неможливими, оскільки товари обмінюються на інші товари й виробництво одних зумовлює потребу в інших. У праці Дж. Ст. Міля "Принципи політичної економії" проаналізовано вплив економічного прогресу на розвиток виробництва й розподіл. Новаторськими є підходи вченого до розгляду процесу виробництва, зокрема він зазначав, що капітал є основною умовою виробництва, що знаходить відображення в його основних законах. Дж. Ст. Міль зазначав, що тимчасово неінвестований капітал стримує розвиток, а додатково залучений сприяє створенню додаткових робочих місць. Його теорія національної економіки відображала тогочасні тенденції розвитку господарства в Англії, вчений не відкидав ідеї соціального самовдосконалення суспільства. Українські вчені також не залишили поза своєю увагою концепції і доктрини національної економіки, розроблені представниками класичного напряму в економічній науці. Про моделювання національної перспективи України на початку й в середині XIX ст. мова не йшла, оскільки територію нашої країни було поділено між двома імперіями, Російською і Австро-Угорською, проте, українські економісти-теоретики, які жили й працювали у цей час, мали патріотичні почуття. С. Десницький, навчаючись в університеті Глазго (Шотландія), став палким прихильником науки А. Сміта, його ідеї виклав при дослідженні власності і її впливу на господарський розвиток. М. Балудянський провів дослідження трьох економічних систем, на яких базується національне господарство. Він проаналізував систему, основану на торгівлі, з'ясував головні принципи, на основі яких вона діє, і довів, що політика меркантилізму не допоможе державі вийти з біди. Далі його увага зосереджувалась на розгляді системи національної економіки фізіократів та А. Сміта. М. Балудянський, як і великий шотландець, зазначив, що робота - це продуктивна сила багатства, обмін є поштовхом до самої роботи, тому розподіл праці має великий вплив на вдосконалення виробничих сил. У працях ученого відображено тогочасні передові погляди на економічну науку й політику, які він утверджував на теренах Російської імперії. Представником класичного напряму був І. Вернадський, який у центр своїх досліджень поставив потреби, включивши в аналіз людину й суспільство. Вчений здійснив класифікацію потреб, виділивши індивідуальні, регіональні й національні, та з'ясував їх вплив на розвиток економіки. Також І. Вернадський був добре обізнаний з італійською політико-економічною літературою від античних часів до початку XIX ст. Він показав, що в італійській економічній думці існують два головних напрями щодо дослідження національної господарської системи. До першого належать прихильники державного втручання в господарські справи, до другого - прихильники свободи господарської діяльності. І. Вернадський у своїх працях відстоював принцип економічного лібералізму, виступав за ліквідацію кріпосного права в Росії та індустріалізацію. У XIX ст. розвивається критичний напрям економічної науки і формуються соціалістичні ідеї. Це було зумовлено тим, що в постулатах класиків щодо економічної свободи, гармонії індивідуальних і суспільних інтересів та в абстрактних моделях господарської системи не було враховано реальних змін, які відбулися у країнах Західної Європи. Зокрема, прискорений промисловий розвиток, перехід до машинного способу виробництва спричиняли занепад і розлад дрібного виробництва, майнове розшаровування населення, безробіття. Національне господарство багатьох країн починають розладнувати економічні кризи. З гострою критикою тогочасної ринкової системи господарювання виступив С. Сісмонді, звернувши увагу на злидарське існування робітників. Суспільство, в якому він жив, значно поляризувалося, конкуренція посилювала цей процес. Учений розробив проект реформування існуючої економічної системи, важливу роль він відводив державі, яка має впровадити робітниче законодавство й створити умови для повернення до дрібного виробництва у всіх галузях національної економіки. У своїй економічній програмі Ж. Пру-дон також обґрунтував панування в національній економіці дрібних товаровиробників, впровадження "робочих грошей", які б забезпечували еквівалентний обмін результатами праці, існування суспільства, в якому немає експлуатації, а є рівність і справедливість. Критиками недоліків економічної системи на початку й середині ХІХ ст. були А. де Сен-Сімон, Ш. Фур'є і Р. Оуен та інші, які критикували приватну власність, процеси індустріалізації та розробляли проекти побудови справедливого суспільства. Заслугою А. де Сен-Сімона є те, що він при дослідженні національної економічної системи використовував історичний метод і наполягав на необхідності вивчення минулого, враховуючи економічні, політичні, культурні та інші складові. Ш. Фур'є обґрунтував ідею національної асоціації, первинною господарською одиницею якої є фаланга, розподіл у ній здійснюється відповідно до внеску кожного члена у процес виробництва. Р. Оуен також вказував на те, що існуюча система господарювання є нераціональною, вона породжує безробіття, злидні й нові форми рабства, тому необхідно провести її реформування й створити громади, в яких існувала б суспільна власність, були ліквідовані гроші, всі працювали б і спільно користувалися результатами своєї праці. К. Маркс прагнув дослідити господарські процеси і явища, що відбувались в господарстві 1840-1880-х рр., і створити абстрактну модель тогочасної економічної системи. Головні положення його економічної системи викладено у фундаментальній праці "Капітал". У першому томі вчений розглянув процес виробництва капіталу через з'ясування сутності грошей, товару і їхньої ролі у становленні капіталізму, вказав на двоїстий характер праці. У другому томі К. Маркс зосередив увагу на процесі обігу капіталу в національній економіці, аналізі стадій руху капіталу та змінюванні його форми, проблемі морального й фізичного зношування, впливі на процеси нагромадження й відтворення. Третій том присвячено процесу капіталістичного виробництва, взятому загалом. Тут вчений прагнув обґрунтувати визначення ціни виробництва й чинників, що впливають на норму прибутку, дослідив механізм вирівнювання норми прибутку, розглянув торговий і позичковий капітал як відособлені форми промислового капіталу тощо. У четвертому томі "Капіталу" розглянуто теорію додаткової вартості через ретроспективний огляд концепцій відомих економістів минулого. Соціалістичні вчення розвивалися й на українському підґрунті, набуваючи особливих рис через соціальні й економічні умови, які складались на території України. Соціалістичні ідеї пропагували М. Зібер, І. Франко, Ю. Бачинський та інші. Зокрема, М. Зібер порівняв моделі економічної системи Д. Рікардо й К. Маркса у праці "Давид Рікардо й Карл Маркс у їхніх суспільно-економічних дослідженнях", переклав і виконав науково-критичний аналіз першого тому "Капіталу". Заслугою українського вченого є також те, що він при з'ясуванні сутності національної економіки, вказав на зв'язок між мікро- й макрорівнями. Критично сприйняли вчення К. Маркса І. Франко і Ю. Бачинський. І. Франко здійснив порівняльний аналіз "Комуністичного маніфесту" К. Маркса й Ф. Енгельса та "Принципів соціалізму" В. Консідерана, показавши однаковість викладення найважливіших положень цих праць. Ю. Бачинський у праці "Україна irredenta", розглянувши суспільно-економічні відносини, що сформувались наприкінці XIX ст. в Росії, через призму марксистського світогляду запропонував свій проект реформування господарських відносин в Україні. Він показав, що Україна у складі Польщі або Росії не має можливостей для економічного розвитку й поліпшення умов життя населення. Тому для України найкращим виходом із ситуації, що склалася у цей історичний період, є проголошення незалежності, тобто України - для себе. Концепція національної економіки Ю. Бачинського була революційною і обґрунтовувала ідею звільнення України від економічної експлуатації з боку Росії та Польщі. Друга половина XIX ст. відзначалась плюралізмом думок щодо розроблення концепцій національної економіки. Заслуговують на увагу теоретичні дослідження представників історичної школи, зокрема Ф. Ліста, який у 1841 р. написав книгу "Національна система політичної економії, міжнародної торгівлі, торгова політика й німецький митний союз". У цьому творі вчений обґрунтував політику протекціонізму як важливу умову забезпечення економічної могутності країни. Досліджуючи модель національного господарства, Ф. Ліст важливого значення надавав духовності, культурі й традиціям господарювання, які він додавав до головних чинників економічного зростання. Як основний метод дослідження при вивченні національної економіки та визначенні головних чинників зростання науковець вибрав історичний, що дозволило йому розглянути різні елементи процесу цивілізації. В цій праці Ф. Ліста закладено основи для всебічного вивчення системи національної економіки з урахуванням впливу різних соціальних, історичних, культурних, правових аспектів та обґрунтовано необхідність державного регулювання й захисту молодих галузей. Свій внесок у розроблення теорії національної економіки зробили й представники маржиналістського напряму, які досліджували діяльність окремих індивідуальних господарств, суспільне виробництво розглядали як арифметичну суму напрацювань суб'єктів господарювання. В Україні такий метод дослідження господарських явищ і процесів в економічній системі використали представники київської школи, засновником якої був М. Бунге. Зокрема, Д. Піхно зазначав, що існують три види господарств - приватне, громадське й народне, які є різними сферами, але не протилежними, а солідарними, об'єднаними однією загальною метою, які взаємно підтримують одна одну і органічно пов'язані між собою у своєму існуванні й діяльності. Вчений звернув увагу на важливість духовного розвитку населення, зростання його культурного рівня і розглянув ці риси як сили, що руйнують або підтримують основи народного господарства. Новаторськими дослідженнями системи народного господарства відзначався відомий український учений М. Туган-Барановський. У "Принципах політичної економії" він виклав своє бачення моделі економічної системи. Зокрема, вчений вказував на відмінності й взаємозв'язок одиничного й народного господарств. Одноосібне господарство регулюється волею й свідомістю окремого господаря, народне ж господарство, навпаки, не має власника, воно є стихійним і несвідомим продуктом взаємодії всієї множини регульованих індивідуальними свідомостями володарів одноосібних господарств, народне господарство не підкоряється у своїй життєдіяльності якомусь певному плану, але воно функціонує так, ніби такий план існує. Далі відомий учений розглянув найголовніші складові системи народного господарства - виробництво, обмін, розподіл. М. Туган-Барановський створив цілісну систему національної економіки, визначивши її найважливіші елементи і обґрунтувавши параметри її розвитку. У XX ст. було удосконалено інструментарій дослідження національної економіки. Представники неокласичного напряму запропонували використовувати мікроекономічний аналіз при розгляді поведінки суб'єктів національної економіки. Відомий український економіст Є. Слуцький використав математичний апарат при розгляді теорії збалансованого бюджету споживача. Заслуговує на увагу його математичне обґрунтування ефектів доходу й заміщення. Також Є. Слуцький прагнув побудувати формально-праксеологічні основи економіки. Український вчений, розробляючи найважливіші положення праксеології, фактично запровадив системний аналіз для дослідження національної економіки і її компонентів. У відомій книзі Дж. М. Кейнса "Загальна теорія зайнятості, процента і грошей" (1936 р.) було використано теорію макроекономічного аналізу для вивчення процесів та явищ, що відбуваються в національній економіці. Це економічне новаторство вченого дозволило йому дослідити національне господарство у цілому, у процесі аналізу агрегованих величин з'ясувати, які існують причиновонаслідкові зв'язки між ними. Дж. М. Кейнс обґрунтував концепцію державного регулювання національної економіки й визначив конкретні напрями втручання держави у господарське життя, що охоплюють грошовий обіг і грошову політику, нагромадження капіталу й інвестування, реалізацію вироблених товарів. Ідеї англійського вченого зробили значний вплив на подальший розвиток теорії національної економіки і економічну політику у багатьох країнах світу. Моделі економічного зростання були розроблені Р. Гарродом, Е. Гансеном, Дж. Хіксом, Е. Домаром та іншими. В них при поясненні головних проблем національного господарства основне місце відведено інвестиціям. У перше десятиріччя після Другої світової війни стає популярною теорія неолібералізму, в якій декларовано принцип економічної свободи та невтручання держави у розвиток національного господарства, проте, за державою зберігається право на організацію соціального життя суспільства. До найвидатніших представників цього напряму економічної науки можна віднести Л. фон Мізеса, Ф. Хайєка, Дж. Міда, В. Репке, Л. Ерхарда, В. Ойкена, Ш. Алле, М. Фрідмана та інших. Цими економістами було розроблено концепцію соціального ринкового національного господарства, в основі якого лежить конкуренція й приватна власність, а держава за допомогою економічних важелів здійснює перерозподіл національного доходу з метою забезпечення соціальної справедливості. Неолібералізм доповнив теорію національної економіки пропозиціями поєднання вільних ринкових сил та економічної політики держави, спрямованої на забезпечення зростання добробуту населення. У 1950-1960-х рр. набуває визнання концепція неокласичного синтезу, обґрунтована П. Самуельсоном. Він запропонував поряд з макроекономічним використовувати мікроекономічний аналіз, розвиваючи прикладні аспекти дослідження національного господарства. Зокрема, залежно від стану справ у національній економіці необхідно використовувати як кейнсіанські методи регулювання, так і пропозиції економістів, які стояли на позиціях економічного лібералізму.