Фінансова система та фінансова політика в Україні

Фінансові й грошово-кредитні інструменти є найвідомішими й найпоширенішими регуляторами ринкової економіки.

Фінансова система національної економіки - це сукупність фінансових відносин при формуванні, розподілі й використанні коштів.

Система фінансових відносин містить такі ланки:

♦ фонди соціального, майнового і особистого страхування;

♦ грошові фонди підприємств, організацій, фірм;

Через фінансовий механізм держава створює фонди коштів (максимальні, мінімальні, зовнішні, внутрішні), які використовуються для реалізації різних функцій держави в економічній, соціальній і політичній сферах. Найпоширенішим принципом побудови фінансової системи в сучасних умовах є фіскальний (тобто в інтересах скарбниці). Він припускає таке:

1. Економічну самостійність і чітке розмежування функцій між окремими ланками фінансової системи, тобто уряд фінансує виконання завдань загальнодержавного значення (оборона, космос, зовнішньоекономічна діяльність), місцеві органи - розвиток шкіл, комунальних установ. Місцеві бюджети зі своїми доходами й витратами не входять до державного бюджету.

2. Формування бюджету здійснюється на нормативній основі.

3. Взаємодія бюджетів різних рівнів усередині держави будується на основі угод.

4. Дохідна частина бюджетів формується в основному за рахунок податків. У такий спосіб за допомогою фінансової системи відтворюються всі процеси перерозподілу суспільного продукту й національного доходу.

Кошти фінансової системи виконують ряд функцій, насамперед три основні класичні функції.

Перша функція - аллокація ресурсів. Ця функція пов'язана з наданням суспільству певних благ з боку держави, які не може надати приватний сектор (внутрішня й зовнішня безпека, створення транспортної мережі: дорог, освітлення; будівництво міських інженерних комунікацій: водопроводу, каналізації). Надання таких благ припускає, що частину наявних виробничих ресурсів буде витрачено інакше, ніж це було б зроблене приватним сектором, тобто буде здійснено аллокацію ресурсів.

Друга функція - перерозподіл доходів, що припускає коректування розподілу доходів і майна для досягнення більшої соціальної справедливості.

Перерозподіл доходів ґрунтується на двох основних правилах:

- особи, що мають підвищений дохід, вносять у фонд суспільства більшу за своїми розмірами частку, яка використовується державою на суспільну допомогу;

- особи з низькими доходами одержують від держави більше, ніж вкладають у загальний фінансовий фонд.

Третя функція - стабілізація економіки - здійснюється шляхом економічної політики, спрямованої на забезпечення високої зайнятості, стабільності цін, постійного й розмірного економічного зростання.

Крім цих функцій фінансова система також виконує більш вузькі, або традиційні функції. До них відносять такі:

- акумулюючу, що складається з концентрації засобів у бюджетах і позабюджетних фондах і створення матеріальної бази держави;

- регулюючу, за допомогою якої встановлюється величина плати за кредити, розмір резервів банків;

- розподільчу, що реалізується шляхом формування й використання коштів через відповідні фонди цільового призначення: держбюджет, фонд соцстраху, фонди підприємців, соціальні фонди (пенсійний);

- контрольну, яка забезпечує правильність стягнення податків, відсотків та їх використання за призначенням.

Заходи держави з мобілізації фінансових ресурсів, їхнього розподілу й використання на основі фінансового законодавства становлять фінансову політику, яка розглядається як об'єктивний і суб'єктивний процеси й регулюється державою.

Об'єктивність фінансової політики полягає в тому, що вона будується відповідно до вимог економічних закономірностей. Успіх її реалізації багато в чому залежить від виявлення й пізнання цих закономірностей. Об'єктивні моменти фінансової політики є базою при побудові фінансового законодавства. Разом з тим політика, в тому числі й фінансова, завжди є суб'єктивною, тому що реалізується людьми, їхніми волею й зусиллями.

Проведена фінансова політика обумовлена станом економіки держави.

Так, в умовах кризи фінансова політика, з одного боку, спрямована на припинення спаду виробництва, стимулювання його розвитку, концентрацію фінансових ресурсів для їх вкладення в пріоритетні галузі економіки (відновлення основного капіталу), а з іншого - на стримування соціальних програм, скорочення витрат на оборону.

При досягненні стійкого розвитку змінюється й фінансова політика, тут вона вже має бути спрямована на підтримку стійкого загальноекономічного розвитку і економічного зростання.

Суб'єктами (або носіями) фінансових відносин є:

- підприємства, різні об'єднання і організації;

Тому ці стосунки складаються у вигляді певних груп відносин:

o перша група - між державою й підприємствами, вона охоплює систему платежів у державний бюджет і різні фонди державних організацій;

o друга - між підприємствами, що мають взаємні платіжні зобов'язання на основі договорів;

o третя - між підприємствами й банками, це відносини щодо одержання, використання й повернення кредиту;

o четверта - між підприємством і його структурними підрозділами;

o п'ята - між державою й громадськими організаціями;

o шоста - між державою й населенням з приводу сплати податків, одержання трансферних платежів, випуску позик, лотерей.

Фінансова політика, що проводиться державою, й відповідні їй фінансові відносини між суб'єктами господарювання створюють умови для проведення грошово-кредитної політики держави, яка полягає в такому:

o управлінні кредитуванням, платою за користування кредитами, безготівковими розрахунками, фінансовим ринком;

Реалізація грошової політики здійснюється безпосередньо банківською системою національної економіки країни, яка складається з трьох ланок: центрального банку, в Україні це Національний банк України (НБУ);комерційних банків; спеціалізованих кредитно-фінансових установ.

Найважливішим знаряддям регулювання національної економіки є центральний банк, він же є основною ланкою всієї банківської системи.

На відміну від інших банківських інститутів прибутковість не є основною метою діяльності центрального банку. Основними цілями НБУ є:

o створення нормальних умов для ефективного функціонування всіх суб'єктів економіки;

o захист і забезпечення стабільності гривні;

o забезпечення ефективних розрахунків між суб'єктами національної економіки.

Особливе місце НБУ визначається функціями, які він має виконувати, а саме:

- розробляти й проводити разом з урядом ефективну кредитно-грошову політику;

- виконувати міжбанківські розрахунки, у тому числі й у міжнародних відносинах;

- здійснювати грошову емісію й контроль за грошовим обігом;

- зберігати резервний фонд інших кредитних установ, головним чином комерційних банків;

- регулювати й контролювати діяльність комерційних банків й інших кредитних організацій;

- здійснювати валютне регулювання й забезпечувати конвер-тованість національної валюти;

- зберігати й регулювати державний золотовалютний резерв;

НБУ - це автономний державний інститут, що підпорядковується вищому законодавчому органу України, тобто Верховній Раді, й працює відповідно до власного уставу.

Національний банк України разом з Міністерством фінансів розробляє "правила гри", тобто нормативно-правові акти діяльності комерційних банків і кредитно-фінансових установ, видає їм ліцензії на ведення банківської діяльності й має право позбавляти їх цих ліцензій.

Сьогодні в Україні близько 200 комерційних (універсальних і спеціалізованих) банків. Вони здійснюють взаєморозрахунки своїх клієнтів; акумулюють тимчасово вільні кошти й надають кредити; проводять операції з випуску й розміщення цінних паперів.

До кредитно-фінансових установ відносять: інвестиційні й інноваційні фонди, кредитні союзи, страхові компанії, пенсійні фонди, ломбарди. Їхня особливість полягає в тому, що вони обслуговують певні групи, типи клієнтури, роблять одну - дві послуги.

Відповідно до закону "Про Національний банк України" основними економічними засобами й методами грошово-кредитної політики є:

1. Регулювання обсягу грошової маси за допомогою визначення й додержання норм обов'язкових резервів комерційних банків і фінансово-кредитних установ.

Відповідно до закону комерційні банки частину своїх коштів зобов'язані зберігати у вигляді резерву в Національному банку України, який визначає розмір цього резерву. При зменшенні його величини збільшується можливість комерційних банків розміщувати гроші серед своїх клієнтів, і грошова маса в країні зростає і, навпаки, зі збільшенням резерву пропозиція грошей зменшується, рівень відсотків піднімається, гроші стають "дорожче".

Ця політика Національного банку є найбільш надійним інструментом грошово-кредитного регулювання. Вона застосовується як засіб швидкого обмеження або поширення кредитної маси в країні.

2. Процентна політика. Підвищення або зниження відсоткової ставки НБУ обумовлює адекватні дії комерційних банків (якщо НБУ підвищує відсоткову ставку, то комерційні банки підвищують відсоткову ставку своїм клієнтам). У такий спосіб проводячи політику "дешевих" або "дорогих" грошей, НБУ стимулює або призупиняє ділову активність.

3. Операції із цінними паперами на відкритому ринку. Коли НБУ продає цінні папери, то він отримує грошові кошти й кількість грошей в обігу падає, відсоток зростає й гроші знову стають "дорогими". Коли НБУ купує цінні папери, відсоток падає, тому що збільшується грошова маса, гроші "дешевшають".

8.3. Бюджетна система національної економіки Якщо центральною ланкою банківської системи є Національний Банк, то центральною ланкою всієї фінансової системи є Державний бюджет (бюджет - "шкіряний гаманець" (фр.), "сумка для зберігання грошей"). Бюджетна система країни - це сукупність державного й місцевого бюджетів (обласного, міського, районного). Державний бюджет - це річний кошторис доходів і витрат держави. Бюджет держави складається з двох частин - доходної й видаткової. Перша частина забезпечує акумуляцію коштів через систему оподатковування. Друга частина показує й характеризує витрати держави на таке: o оборону (10 - 20 %); o соціальні заходи (освіту, охорону здоров'я, певні виплати (30 -40 %); o виробничо-господарські дотації підприємствам, субсидії сільському господарству, інфраструктурі (10 -20 %); o адміністративно-управлінські потреби (5-8 %); o виплати державного боргу (7-10%) та ін. Бюджет може бути профіцитним, коли доходи вище витрат, або дефіцитним, якщо витрати перевищують доходи. Причини дефіциту держбюджету: - скорочення надходжень податків; - спад виробництва й зниження доходів підприємств і працівників; - позапланове збільшення бюджетних витрат. Заходи уряду для зменшення бюджетного дефіциту: - зростання і розвиток виробництва, приватизація державної власності; - конверсійні заходи у військово-промисловому комплексі; - зниження витрат на управління державою і утримання армії; - припинення дотацій збитковим підприємствам; - згортання соціальних програм, зниження соціальних виплат й ін.; - змінення тривалості активного періоду в життєдіяльності людини з 60 до 65 років. Традиційними способами покриття бюджетного дефіциту є: - жорсткість оподатковування, введення нових податків; - випуск державних, обласних, міських і районних позик; - емісія грошей; - зовнішні валютні позики. Якщо дефіцит держбюджету має тимчасовий характер і не перевищує 10% від суми доходів, то він уважається цілком допустимим. Дефіцит, який перевищує рівень 20%, є критичним. Якщо в процесі виконання бюджету відбувається перевищення гранично встановленого рівня дефіциту, то вводиться механізм сек-вестування витрат (пропорційне зниження державних витрат за всіма статтями). Наростання бюджетного дефіциту призводить до зростання державного боргу. Державний борг - це сума заборгованості країни іншим країнам або своїм громадянам, тобто це сума бюджетних дефіцитів. Державний борг може бути внутрішнім і зовнішнім. Внутрішній - заборгованість уряду населенню своєї країни. Внутрішній борг має вигляд облігацій державної позики. Зовнішній - борг іноземним державам, організаціям, особам. Він має негативне значення, тому що країна віддає за рубіж свої цінності, цінні папери й перекладає вантаж боргу на наступні покоління. 8.4. Фіскальна політика держави Сукупність фінансових заходів держави щодо регулювання бюджетних витрат і доходів з метою розв'язання відповідних задач соціально-економічного розвитку країни становить фіскальну політику. Існують два види фіскальної політики: дискреційна й політика вмонтованої стабільності. Дискреційна (одномоментна) фіскальна політика - це цілеспрямована маніпуляція витратами й доходами державного бюджету, яка здійснюється на основі спеціальних парламентських або урядових рішень. Суть дискреційної політики полягає у встановленні податкових нормативів (перш за все ставки оподаткування) і суми державних закупок. Вплив параметрів на економіку при цьому достатньо стабільний. Політика ж вмонтованої стабільності містить елементи мінливі, рухомі, які змінюються в процесі економічного розвитку. Наприклад, одним з елементів цього механізму є система виплат з безробіття. В періоди економічних спадів відповідні суми автоматично зростають, тому що збільшується безробіття й при цьому виникає дефіцит державного бюджету. Подібне "вмикання" вмонтованих стабілізаторів автоматично притушує коливання сукупного попиту в період спаду, стабілізуючи його на рівні, достатньому для підтримки виробництва. Дискреційна політика й політика вмонтованої стабільності - це не дві різні політики, а дві взаємозв'язані сторони фіскальної політики. Так, установлення ставки оподаткування - це функція дискреційної політики, а конкретні суми податкових надходжень до державного бюджету у ході економічного циклу - це вмонтований стабілізатор. Наприклад, у періоди спадів знижуються податкові надходження (оскільки зменшуються доходи), що в свою чергу веде до бюджетного дефіциту, фінансування якого в цьому випадку відповідним чином робить стимулюючий вплив, що й гальмує спад. Завдяки своїй здатності автоматично змінювати величину фінансових надходжень до бюджету залежно від потреб стабілізації економіки податки одержали назву вмонтованих стабілізаторів. Іншими словами, вмонтовані стабілізатори - це податки, які можуть автоматично, без спеціальних державних рішень змінювати відношення доходів до витрат бюджету залежно від потреб стабілізації економіки. Однак вплив вмонтованих стабілізаторів на ЧНП не є достатнім "гальмом" для подолання економічних коливань. Вони не усувають повністю ці коливання, а лише певною мірою обмежують їхню амплітуду. В індустріально розвинутих країнах стабілізаторами є прогресивна система оподаткування, система державних трансфертів (у тому числі страхування безробіття) й система участі в прибутках. Ступінь вмонтованої стабільності економіки залежить від величини циклічних бюджетних дефіцитів і надлишків, які виконують функції автоматичних "амортизаторів" коливань сукупного попиту. Циклічний дефіцит (надлишок) - дефіцит (надлишок) державного бюджету, спричинений автоматичним скороченням (збільшенням) податкових надходжень і збільшенням (скороченням) державних трансфертів на фоні спаду (підйому) ділової активності (рис. 8.1). У фазі циклічного підйому Y₂ > Y₀, тому податкові відчислення автоматично зростають, а трансфертні платежі автоматично знижуються. В результаті збільшується бюджетний надлишок і інфляційний бум стримується. У фазі циклічного спаду Y₁ < Y₀, тому податки автоматично падають, а трансферти зростають. Збільшується бюджетний дефіцит на фоні відносного зростання сукупного попиту і обсягу виробництва, що обмежує глибину падіння. Величини циклічних дефіцитів і надлишків визначаються ступенем "крутизни" графіків податкової та бюджетної функцій. Кут нахилу податкової функції Т визначається величиною граничної податкової ставки і, а кут нахилу функції державних витрат О - величиною, яка характеризує співвідношення змінення суми одержаного трансферту й змінення величини доходу. Відповідно, чим вище рівень доходу, тим більше податок, що вноситься, й менше трансферт, що одержується від держави.

Рис. 8.1.Бюджетні дефіцити й надлишки Навіть у тому випадку, коли всі державні витрати G спрощено подано як незмінні величини, незалежні від динаміки поточного доходу, ступінь вмонтованої стабільності економіки буде тим більшою, чим вище рівень податкових ставок Ь і крутіше лінія Т. У положенні Т величина циклічних бюджетних дефіцитів і надлишків більша, ніж в положенні Т, і тому вмонтовані стабілізатори істотніше впливають на зростання або зниження сукупного попиту. Однак, оскільки за допомогою вмонтованих стабілізаторів не можна усунути причини циклічних коливань рівноважного ВНП навколо його потенційного рівня, а можна тільки обмежити розмах цих коливань, то на основі даних про циклічні бюджетні дефіцити й надлишки не можна оцінити ефективність заходів фіскальної політики. Таким чином, наявність циклічного незбалансованого бюджету не наближає економіку до стану повної зайнятості ресурсів, а може існувати при будь-якому рівні випуску продуктів. Тому вмонтовані стабілізатори економіки, як правило, поєднуються із заходами дискреційної фіскальної політики уряду, спрямованими на забезпечення повної зайнятості ресурсів. У результаті виникає структурний дефіцит (надлишок) державного бюджету - різниця між витратами (доходами) й доходами (витратами) бюджету за умов повної зайнятості. Циклічний дефіцит нерідко оцінюється як різниця між величинами бюджетного й структурного дефіцитів. Податки є інструментом фіскальної політики держави. Розрізняють стимулюючу фіскальну політику, спрямовану на підтримання суспільного виробництва шляхом зменшення податків і збільшення державних видатків, і стимулюючу фіскальну політику, спрямовану на утримання зростання суспільного виробництва, зокрема через збільшення податків. Мультиплікативний ефект від зниження податків слабкіший, ніж від збільшення державних витрат, які алгебрично відображаються в тому, що мультиплікатор витрат на одиницю більше податкового мультиплікатора. Це є наслідком більш сильного впливу державних витрат на величину доходу й споживання, ніж змінення податків, що є головним при виборі інструментів фіскальної політики. Якщо вона спрямована на розширення державного сектора економіки, то для того, щоб побороти циклічний спад, збільшуються державні витрати (це приводить до значного стимулюючого ефекту), а для утримання інфляційного підйому збільшуються податки (що є відносно "м'яким" обмежуючим заходом). Якщо фіскальна політика спрямована на обмеження державного сектора, то в фазі циклічного спаду знижуються податки (що дає відносно невеликий стимулюючий ефект), а у фазі циклічного підйому знижуються державні витрати, що дозволяє відносно швидко знизити рівень інфляції. Фіскальна політика є головним елементом кейнсіанської теорії макроекономічного регулювання. Згідно з нею об'єктом фіскальних заходів держави має бути сукупний попит. Впливаючи за допомогою державних закупок на сукупний попит, фіскальна політика залежно від фази економічного циклу стимулює або стримує економічний розвиток. Але економічна практика свідчить про те, що заходами фіскальної політики можна за допомогою податків впливати не лише на попит, а й на пропозицію (рис.8.2). Припустимо, що економіка набула тенденції до скорочення виробництва, збільшення безробіття, і тому держава має застосувати стимулюючу фіскальну політику. Згідно з цією політикою потрібно зменшити рівень податків. Зменшення податків обумовить збільшення сукупного попиту, але це призведе до збільшення рівня цін, тобто до інфляції. Але зазначений варіант фіскальної політики не обмежиться цими наслідками. Він вплине також на пропозицію. Зменшення податків підвищить рівень використання доходу особами й збільшить заощадження до-могосподарств. Крім того, зменшення податків на прибуток підприємств збільшить прибутковість інвестицій і тим самим попит на них. Це підвищить норму нагромадження капіталу й створить матеріальну основу для економічного зростання. Водночас зменшення податків посилить мотивацію до праці, стимулюватиме розширення пропозиції на ринку праці. Це приведе до збільшення сукупної пропозиції, відбудеться зростання реального ЧНП, рівень цін знизиться, тобто виникне дефляція. Американський економіст А. Лаффер зробив спробу обґрунтувати межу зниження рівня податків. Графічне вираження його думки про те, що нижчі ставки податків можуть не тільки не зменшувати, а навіть збільшувати податкові надходження, одержала назву кривої Лаффера (рис. 8.3). Однак слід зазначити, що крива Лаффера не дає змогу практично визначити той оптимальний рівень податкових ставок, що здатний забезпечити максимум податкових надходжень.

Рис. 8.2. Механізм фіскальної політики

Рис. 8.3. Крива Лаффера Податкова політика має забезпечити виконання двоєдиного завдання. З одного боку, це встановлення оптимальних податків, які не стримуватимуть розвиток підприємництва, з іншого - забезпечення надходження до бюджету коштів, достатніх для задоволення державних потреб. Основними принципами податкової політики є соціальна справедливість, однакова відповідальність перед законом, економічна ефективність, стабільність, гнучкість. Податкове регулювання окрім формування та поповнення державних фінансових ресурсів дозволяє ефективно стимулювати економічне зростання і організовувати перерозподіл доходів і корегування розподілу ресурсів (для стимулювання науково-технічного прогресу й здійснення структурних перетворень), а також підтримувати конкурентоспроможність вітчизняних виробників. Основними недоліками податкової системи України є: - низький рівень науково-теоретичного обґрунтування (відсутність єдиного податкового кодексу) й недосконалість механізмів практичного застосування; - надмірна кількість податків та їхні високі ставки; - переважання фіскальної функції податків. Для усунення цих недоліків необхідно провести податкову реформу, що дозволить удосконалити податкову політику за рахунок виконання таких дій: - зниження граничного рівня перерозподілу ВВП через державні фінанси; - розширення бази оподаткування шляхом скасування податкових пільг; - податкового стимулювання інноваційної діяльності підприємств.

ЛЕКЦІЯ 9. ДЕРЖАВНІСТЬ І ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ 9.1. Суть, мета й методи державного регулювання національної економіки 9.2. Державні інститути й механізми регулювання національної економіки 9.3. Підвищення конкурентоспроможності держави як мета державного регулювання національної економіки 9.1. Суть, мета й методи державного регулювання національної економіки Завдяки розвитку інституціональної теорії установилося розуміння того, що соціальна система не може бути зведена до економічної системи, так само, як до політики, культури або моралі. Визнання взаємозалежності різних сторін життєдіяльності суспільства веде до розуміння його системної природи. Виходячи з цього, слід розглядати механізм регулювання національної економіки як такий, що формується під впливом певного набору інституціональних чинників. Суспільство зустрічається з рядом економічних проблем, які не можуть бути вирішені за допомогою економіки, тобто вирішення здійснюється виключно саморегулюванням. Механізм регулювання національної економіки складається з певного співвідношення механізмів державного й громадського регулювання, а також саморегулювання. Вирішальна роль у цьому процесі відводиться державному регулюванню національної економіки. Державу слід розглядати як суспільний інститут, який відображає й забезпечує реалізацію загальнонаціональних інтересів, не обмежуючись при цьому тільки сферою економіки. Участь держави й максимально припустимі межі її втручання в економіку передбачають виконання нею певних функцій: 1. Протистояння так званим "хронічним хворобам ринку" а саме: - зниження рівня циклічності розвитку економіки реалізацією антициклічної політики; - зменшення інфляції за допомогою антиінфляційної політики; - скорочення безробіття проведенням соціальної політики. 2. Здійснення діяльності як суб'єкта майнових відносин. Традиційно об'єктом державної власності є національне надбання, змішані корпорації й життєво важливі галузі інфраструктури ринку. 3. Стимулювання розвитку фундаментальних наукових досліджень, а також нових галузей і таких напрямів НТП, які потребують великих інвестицій. Цю функцію держава виконує через інвестиційну політику. 4. Створювання законів і правил, які регулюють економічну діяльність, а також контроль і відповідальність за їх виконання. 5. Реалізація національних інтересів у світовій економіці. На основі викладеного вище можна навести визначення суті держави. Держава - це організація економічної, політичної, правової й ідеологічної влади в суспільстві, за допомогою якої забезпечується його цілісність і безпека, здійснюється реалізація загальнолюдських і класових соціально-економічних функцій. Однак існує також інший підхід у визначенні функцій держави, коли їх поділяють на внутрішні й зовнішні, тобто захист інтересів конкретної держави на міжнародній арені, реалізація національних інтересів світової економіки, забезпечення обороноздатності країни. Звичайно виділяють три види засобів (регуляторів) впливу держави на економіку: ♦ економічні; ♦ адміністративні; ♦ правові. Економічні регуляториє основними в ринковій економіці. Тут немає прямого втручання держави в діяльність суб'єктів ринку. Цілі, які ставить перед собою держава, досягаються не примушенням, а створенням такого економічного середовища, що змушує підприємців діяти в бажаному для держави руслі. Адміністративні регуляторинеобхідно застосовувати в ринковій економіці, але вони є підпорядкованими порівняно з економічними регуляторами. Правові регуляториспрямовані на створення законодавчої бази ("правил гри") й здійснення контролю за її виконанням. Особливе значення має правова основа підприємництва - рушійна сила розвитку ринкової економіки. При цьому держава використовує певні методи. Метод прямого втручанняозначає, насамперед, існування державного сектора економіки. Пряме втручання держави видображається і у прийнятті законодавчих актів, покликаних упорядковувати відносини між ринковими суб'єктами. Сюди відносять закони, що обмежують ділову активність, Цивільний і Податковий кодекси та ін. До прямого втручання можна віднести також систему державних закупівель, що гарантують потрібним державі фірмам збут продукції й вигідну ціну. Держава може прямо й повністю фінансувати (цільове фінансування), наприклад, регіональні програми у депресивних районах, освоєння космосу та ін. Метод непрямого втручанняприпускає проведення державою певної економічної політики: бюджетно-податкової, грошово-кредитної, амортизаційної, валютної, митної та ін. Застосовуючи різні методи при виконанні своїх функцій, державі не слід забувати про вимоги, які ставить до цих методів ринкова система господарювання, а саме: - виключати будь-які дії держави, що розривають ринкові зв'язки; - впливати на ринок (краще економічними методами); - економічні регулятори не слід заміняти або послабляти ринковими стимулами; - необхідно постійно контролювати позитивні або негативні ефекти, що виникають у зв'язку з використанням державних методів; - слід ураховувати національну специфіку. Для виконання зазначених функцій державі слід приймати до уваги теорію суспільного вибору, що вивчає різні способи й методи, за допомогою яких люди використовують урядові заклади у власних інтересах. Суть цієї теорії полягає в тому, що сама політична сфера розглядається як різновид ринку. Звідси поведінка державного чиновника визначається законами ринку, й він не обов'язково буде керуватися міркуваннями про суспільне благополуччя своїх виборців. При ринковій економіці споживача цікавить максимальна корисність товарів, що він придбав, бізнесмена - найбільший прибуток, представника державних органів - максимальна приватна вигода (бути переобраним, одержати при виборах більше голосів). Тому в процесі прийняття будь-яких політичних й економічних рішень державні чиновники неодмінно будуть враховувати свої приватні інтереси. Особливість підходу теорії суспільного вибору до політичних процесів полягає в тому, що особистий інтерес розглядається як основний спонукальний мотив, і не тільки в повсякденному житті й бізнесі, але і у суспільному житті. Значного поширення в умовах демократії набули процеси за назвою "логролінг". Це торгівля голосами, коли одна партія (або особа) обіцяє підтримку другій у голосуванні з якого-небудь питання в обмін на підтримку при голосуванні з іншого питання. Існує процес реалізації своїх економічних інтересів через офіційних осіб шляхом добре організованих груп тисків, або лобі. Лобісти прагнуть одержати політичну ренту, тобто отримати економічну ренту через політичні інструменти, наприклад, виграш від введення імпортних мит, виділення величезних коштів на закупівлю військової продукції. Згідно з теорією суспільного вибору стверджується, що з економічних причин існують політична нерівність між окремими групами населення й можливе прийняття неефективних рішень, тобто "провали" держави. Тому "провали" ринку підсилюються іноді ще й "провалами" держави, до яких відносять: - обмеженість необхідної для ухвалення рішення інформації (урядові рішення приймають за відсутності надійної статистики або при перекрученій інформації); - недосконалість політичного процесу (лобізм, маніпулювання голосами, пошук політичної ренти); - обмеженість контролю за бюрократією й стрімке зростання державного апарата; - нездатність держави повністю передбачити й контролювати наслідки прийнятих рішень. Незважаючи на все перелічене вище, будь-яка форма втручання з боку держави в цей час є більш сприятливою, ніж колись, тобто вдосконалювання державних установ, форм і методів роботи забезпечить їх доброчинне втручання в недосконалу ринкову систему господарювання. Державне регулювання національної економіки (ДРНЕ) - це управління соціально-економічними і екологогосподарськими процесами у державі з метою їх збалансованого розвитку. Фактори, що спричиняють необхідність державного регулювання національної економіки, є такими: o наявність об'єктів власності, що не піддаються приватній експлуатації; o перерозподіл доходів з метою зниження соціальної напруженості; o забезпечення розвитку фундаментальної науки і освіти, а також стратегічних проривів на найважливіших напрямках НТП; o існування найбільших інвестиційних проектів у новітніх галузях з неясними перспективами попиту; o необхідність захисту середовища перебування людини; o обов'язковість вирішення регіональних економічних проблем; o захист національних інтересів на світовому ринку. Державне регулювання національної економіки - це система заходів для здійснення підтримуючої, компенсаційної, регулюючої діяльності держави, які спрямовані на створення нормальних умов ефективного функціонування ринку й вирішення складних соціально-економічних проблем розвитку національної економіки. Підтримуюча діяльність держави передбачає правове забезпечення ринкової діяльності, створення ринкової й виробничої інфраструктури, підтримку конкурентного середовища. Компенсаційна діяльність держави покликана врівноважувати недоліки або негативні наслідки ринку. Регулююча діяльність держави передбачає упорядкування економічних і соціальних відносин з метою реалізації певних цілей, що стоять перед національною економікою. Ця комплексна діяльність держави має здійснюватися на принципах: - наукової обґрунтованості, яка враховує вимоги об'єктивних економічних законів, реалії економічного, політичного й соціального життя, національні особливості; - узгодженості інтересів (загальнодержавних, регіональних, групових); - системності, обумовленої функціонуванням самої національної економіки як складної системи, що має різні рівні й містить множини елементів; - цілеспрямованості на досягнення конкретних цілей; - пріоритетності (у зв'язку з обмеженістю державних ресурсів необхідно визначити основні проблеми розвитку національної економіки, на яких слід зосередити свої зусилля); - комплексності, тобто використання всього арсеналу засобів й інструментів, які є в розпорядженні держави (правові, економічні, адміністративні); - мінімальної достатності (державі слід виконувати тільки ті функції, які не може забезпечити ринок); - ефективного використання форм, методів та інструментів державного регулювання національної економіки, адекватних цілям і ситуації, що склалася в країні, тобто рівновазі витрат на утримання апарату державного управління й грошових результатів державного втручання в економіку. Разом з тим вплив держави на економічні процеси припускає певну логіку державного регулювання національної економіки, що полягає в послідовності заходів держави, необхідних для управління соціально-економічним розвитком країни. Ця послідовність має бути такою: 1. Аналіз вихідного рівня розвитку національної економіки, її проблем і можливостей. 2. Визначення цілей, пріоритетів і кінцевих результатів ДРНЕ. 3. Установлення способів виконання поставлених завдань і створення відповідних правових, економічних та організаційно-управлінських механізмів. 4. Формування необхідних ресурсів (фінансових, матеріальних, інтелектуальних, трудових, інформаційних). 5. Передбачення ризиків і наслідків управлінських рішень. Основні функції державного регулювання національної економіки: ♦ цільова, що полягає у визначенні цілей і пріоритетів, а також основних напрямків розвитку національної економіки; ♦ стимулююча, яка передбачає формування регуляторів, здатних ефективно впливати на діяльність й інтереси суб'єктів господарювання, підтримування економічних процесів в бажаному для суспільства напрямку; ♦ нормативна (регламентуюча), коли держава за допомогою законодавчих і нормативних актів установлює певні правила господарської діяльності для суб'єктів економіки, тобто визначає правовий простір; ♦ розподільна (коригувальна), що зводиться до коректування розподілу ресурсів в економіці з метою розвитку прогресивних процесів й усунення негативних явищ; ♦ соціальна, яка передбачає регулювання державою соціально-економічних відносин, перерозподіл доходів, забезпечення соціального захисту, охорону навколишнього середовища; ♦ безпосереднє управління державним сектором економіки, його регулювання, створення суспільних товарів і послуг, робочих місць; ♦ контролююча, що означає державний контроль, нагляд за виконанням і дотриманням законів, нормативних актів, економічних, екологічних і соціальних стандартів. Державне регулювання національної економіки - це свідомий вплив держави на об'єкти й процеси з метою додавання певної спрямованості й погодженості господарській діяльності всіх суб'єктів національної економіки. Об'єктами державного регулювання національної економіки є: - економічні підсистеми (економіка регіонів й областей, структура економіки, стадії відтворення); - соціально-економічні процеси (економічні цикли, демографія, зайнятість, інфляція, НТП, екологія, умови конкуренції); - соціально-економічні відносини (кредитні, фінансові, зовнішньоекономічні); - ринки або ринкова інфраструктура (ринки товарів, послуг, інвестицій, цінних паперів, валютні, фондові, капіталу). Суб'єкти державного регулювання національної економіки поділяють на суб'єкти виконання й суб'єкти впливу. Суб'єктом виконання є сама держава і її інституціональні органи, тобто законодавчі, виконавчі, судові органи різних рівнів. Суб'єкти впливу - це суспільні й політичні об'єднання, засоби масової інформації, окремі особистості. Стратегічною, або основною, метою державного регулювання національної економіки є збереження й збільшення національного багатства в інтересах поколінь, що живуть зараз і майбутніх. До основних цілей державного регулювання національної економіки можна віднести: ♦ забезпечення економічної безпеки країни; ♦ підвищення добробуту всього населення й боротьба з бідністю його певних шарів; o підтримку безперервного техніко-технологічного прогресу; o досягнення збалансованого зростання національної економіки й фінансової стабільності в країні; o забезпечення конкурентоспроможності вітчизняних товарів на світовому ринку. Для забезпечення поставлених цілей держава використовує певні методи. Методи державного регулювання національної економіки - це сукупність способів, прийомів і засобів державного впливу на соціально-економічний розвиток країни. Методи державного регулювання національної економіки класифікують за двома ознаками: - формами впливу. Це методи прямого й непрямого впливу. - способами впливу. Це методи правові, економічні, адміністративні, імперативні, індикативні, неформальні,специфічні. Прямі методи державного регулювання національної економіки - це методи безпосереднього втручання держави в економічні процеси. Як же це відбувається? Для цього використовуються певні інструменти. Інструменти прямого втручання: 1. Держконтракт і держзамовлення - це договори між державою й суб'єктами господарювання на виготовлення певного товару або виконання певного виду послуг з метою задоволення потреб споживача, стимулювання й розвитку пріоритетних галузей і виробництв, впровадження нових технологій, виконання міжнародних угод. Держконтракт укладається з державними підприємствами й фінансується з держбюджету. Держзамовлення реалізується на підприємствах недержавної форми власності й звичайно фінансується з власних джерел підприємства, а держава надає при цьому певні преференції і пільги (в оподатковуванні, кредитуванні, гарантуванні ринку збуту та ін.). 2. Субсидії, субвенції й дотації. Субсидія - це форма цільової фінансової або матеріальної допомоги держави окремим суб'єктам економіки (областям, регіонам, фірмам, банкам, фізичним особам). Субвенція - форма грошової або матеріальної допомоги, що надається державою в екстремальних ситуаціях (стихійні лиха, війна, економічні кризи та ін.). Дотація - різновид субсидій, а саме: асигнування, доплата з держбюджету з метою збалансувати бюджети нижчих рівнів. 3. Ліцензування й квотування. Ліцензування - видача державою дозволів на право займатися певним видом діяльності, у тому числі й експортно-імпортними операціями. Квотування - встановлення державою розмірів, частки в загальному просторі продажу, збуту, експорту або імпорту. 4. Установлення фіксованих цін і валютних курсів, тобто певного рівня цін на ті або інші товари, тарифів на послуги. 5. Прийняття економічних, соціальних, екологічних стандартів. Державні стандарти й нормативи визначають однакові вимоги й норми відносної якості, хімічного складу, фізичних властивостей, маси, розмірів, кількості та ін. Економічні стандарти втілені в показниках ефективності виробництва (наприклад, норма рентабельності, енерго-, матеріало-, трудомісткості та ін.) Соціальні стандарти - це офіційно встановлені державою нормативи в сфері соціальних відносин (мінімальна зарплата, пенсія, рівень прожиткового мінімуму, тривалість робочого тижня, відпустки й ін.). Харчові стандарти припускають встановлення державою вимог щодо якості продуктів харчування. Фармацевтичні стандарти - це нормативи виготовлення лікарських препаратів, перелік ліків і фармацевтичних засобів, споживання й реалізація яких офіційно дозволена державою. Непрямі методи державного регулювання- це сукупність опосередкованих засобів державного впливу на діяльність суб'єктів економіки (тобто це система правових та економічних методів). Правові методи - це система законів і законодавчих актів, які регламентують діяльність суб'єктів господарювання, тобто визначають правовий простір. Основні документи правового регулювання економіки в Україні: - Конституція й закони України; - укази й розпорядження Президента; - постанови й інші акти Верховної Ради; - постанови й розпорядження Кабінету Міністрів; - нормативно-правові акти центральних органів (міністерств і відомств); - нормативні акти місцевих державних адміністрацій і органів місцевого самоврядування. Економічні методи державного регулювання національної економіки пов'язані зі створенням державою фінансових або матеріальних стимулів, здатних впливати на економічні інтереси суб'єктів господарювання і обумовлювати їхню поведінку. Економічне регулювання здійснюється за допомогою таких інструментів: - бюджетно-податкового регулювання, що пов'язане з функціонуванням державних фінансів, формуванням держбюджету й державних витрат (установлення податкових ставок, мито); - кредитно-грошового регулювання, тобто діяльність держави спрямована на забезпечення економіки повноцінною й стабільною національною валютою, а також на регулювання грошового обігу відповідно до потреб економіки (встановлення дисконтних ставок,%). - амортизаційної політики, що встановлює норми амортизації. Широко використовуються також адміністративні методи державного регулювання національної економіки, які базуються на використанні сили держави, і припускають заходи або засоби, що забороняють, дозволяють або примушують. Застосування адміністративних методів є ефективним і необхідним у таких сферах: - прямий контроль держави над монопольним ринком; - охорона навколишнього середовища й здоров'я людей; - соціальний захист населення; - захист національних інтересів (державний контроль імпорту капіталу, робочої сили, товарів та ін.); - реалізація державних програм і планів. Інструменти адміністративного регулювання було наведено, коли мова йшла про методи й інструменти прямого впливу держави. Крім цього, до них варто додати: - укази, декрети, постанови; - контроль за дотриманням законності; - штрафні санкції. Держава також використовує індикативні методи, тобто методи непрямого, опосередкованого впливу, які мають орієнтовний, рекомендаційний характер (наприклад індикативні плани), та неформальні методи державного впливу на економіку, якими є переконання, пропаганда. Держава використовує для цього публічні програми на радіо й телебаченні, публікації в періодичній пресі, соціологічні дослідження і опитування, впливаючи так на формування суспільної думки, свідомості, економічного мислення. Відповідно до конкретних об'єктів регулювання економіки держава проводить і необхідну економічну політику. Економічна політика держави - це система соціально-економічних ідей і цілей розвитку країни; основні завдання згідно з цією політикою й засоби їхнього досягнення; функціонування органів державної влади й управління їх діяльністю. Основні види економічної політики: 1. Антициклічна політика, яка спрямована на підтримку певних стабільних темпів економічного зростання. 2. Структурна політика, що передбачає формування сучасної прогресивної і ефективної структури національної економіки. 3. Амортизаційна політика, за допомогою якої здійснюється накопичення капіталу, що у майбутньому забезпечить розширення й відновлення виробництва. 4. Інвестиційна політика, що регулює капіталовкладення з метою структурної перебудови виробництва, його технічного й технологічного відновлення й модифікації. 5. Науково-технічна й інформаційна політика, тобто діяльність держави, спрямована на розвиток науки й техніки, забезпечення стратегічних наукових і технологічних проривів; впровадження результатів НТП у виробництво. 6. Фіскальна (бюджетно-податкова) політика, що визначає джерела створення державної скарбниці, забезпечує формування податкової системи й державного бюджету. 7 Монетарна (кредитно-грошова) політика, яка передбачає державне забезпечення економіки необхідною кількістю грошей, регулювання грошового й кредитного ринків. 8. Цінова політика, коли держава впливає на ціни й ціно-утворення з метою приборкання інфляції, стимулювання модернізації виробництва та ін. 9. Зовнішньоекономічна політика, яка охоплює різні аспекти зовнішньої торгівлі, контроль за міграцією капіталу й робочої сили, підтримку вітчизняного підприємництва за рубежем та ін. з метою усунення диспропорцій платіжного балансу і досягнення зовнішньоекономічної рівноваги. 10. Соціальна політика держави, що зосереджується на формуванні ефективних соціально-економічних умов життя суспільства, регулюванні відносин між соціальними групами, формуванні економічних стимулів для участі у виробництві, забезпеченні ефективної зайнятості населення, створенні соціальних гарантій та умов для підвищення добробуту членів суспільства. 11. Конкурентна політика держави, яка передбачає розроблення заходів щодо створення конкурентного середовища, підтримки й захисту сумлінної конкуренції, боротьби з монополізмом. 12. Регіональна політика, покликана забезпечити збалансований і комплексний розвиток окремих територій країни виходячи із загальнодержавних і регіональних інтересів, шляхом використання абсолютних і відносних переваг регіонів. 13. Екологічна політика, призначення якої - створення екологічної рівноваги, охорони навколишнього середовища, безпечних умов життя громадян. Оскільки економічна політика держави формується в результаті взаємодії та боротьби різних економічних інтересів і є їх рівнодіючою, то завжди існує можливість тиску різних політичних сил на державні інститути. За роки реформування в Україні виникли майже всі основні ринкові інститути, сформувались важелі державного макроекономічного регулювання, які дозволяють в певних межах впливати на економічну поведінку. Однак в Україні розвиток інститутів ще не завершено, що потребує відповідних змінювань функцій держави. Держава під час перехідного етапу в економіці має бути сильною для того, щоб, виступаючи ініціатором реформ і створюючи демократичні інститути, могла запроваджувати в життя прийняті закони. Жодний інститут, окрім держави, не може сформувати ринкову систему господарювання з усіма її інститутами й забезпечити виконання ринкових правил.

9.2. Державні інститути й механізми регулювання національної економіки

Традиційно розрізняють три види державної влади: законодавчу, виконавчу й судову.

Система органів державної влади щодо управління соціально-економічним розвитком країни містить центральні й місцеві органи. Центральні органи державної влади і управління:

а) Верховна Рада України - вищий законодавчий орган, у компетенцію якого входить:

- прийняття й змінення законів, постанов, інших законодавчих актів і контроль за їх виконанням;

- визначення основ державної економічної політики, в тому числі кредитно-грошової, зовнішньоекономічної, цінової, податкової;

б) Президент - голова держави. Як голова держави він є гарантом Конституції, державного суверенітету, територіальної цілісності України, прав і свобод людини та громадянина, а також здійснює ряд функцій у сфері державного управління. Щодо управління соціально-економічним розвитком держави Президент України:

- формує стратегію соціально-економічного розвитку, яка оприлюднюється у посланнях Президента до народу;

- здійснює правове регулювання економіки (затверджує закони, ухвалені Верховною Радою України, має право накладати вето на закони, ухвалені нею, видає укази й розпорядження з питань економічної реформи, які не врегульовані чинним законодавством);

- здійснює кадрову політику (призначає за згодою з Верховною Радою прем'єр-міністра, а за поданням прем'єр-міністра членів Кабінету міністрів, керівників інших органів центральної виконавчої влади, голів місцевих держадміністрацій);

- здійснює координацію діяльності державних органів.

в) Кабінет Міністрів - вищий виконавчий орган державної влади. Йому належить основна роль в управлінні економікою, він зобов'язаний забезпечити реалізацію законів, постанов та інших законодавчих актів. Кабінет Міністрів України координує дії всіх міністерств і відомств, які перебувають у його підпорядкуванні (антимонопольний комітет, державна податкова адміністрація, митна служба, державне казначейство, пенсійний фонд та ін.).

Місцеві органи влади наділені всією повнотою державної влади на своїй території, є самостійними учасниками зовнішньоекономічних зв'язків, розпоряджаються й користуються природними ресурсами, управляють місцевими бюджетами, створюють умови для реалізації державних і регіональних програм, забезпечують підтримку мінімальних соціальних стандартів, гарантують фінансову самостійність місцевого самоврядування.

Органи місцевого самоврядування представлені радами народних депутатів (обласні, міські, районні, сільські), органи виконавчої влади на місцях - держадміністраціями області, міста, району, села.

Судові, правові органи управління (різних рівнів) стежать за виконанням законів, розглядають конфліктні ситуації й претензії суб'єктів господарювання.