В кіосках із пресою два-три україномовні видання – і десятки російськомовних. Українці такі тупі, що не можуть читати українською?

Суспільство себе непрофесійно проявляє в роботі з пресою. ЗМІ спрацювало професійно, а тут виринає прес-секретар, який починає переписувати тексти, погрожувати судом?

Що ви маєте на увазі під якісним плануванням?

Перейдемо до дискусії. Чи можете ви спрогнозувати появу нових цікавих ЗМІ в Україні?

На жаль, не можу. Хоча все може бути. В 2004 році ніхто не думав про революцію. Я можу згадати ситуацію жовтня, настрої в суспільстві. Було передчуття поразки. І тут можливі зміни, хоча ситуація погана. Ми говорили про стереотипні балачки: друк помирає, інвестор не цікавиться. Добре. Може, хтось зафіксував шалений потік інвестицій у інтернет-ЗМІ? Де він?

Відсутня воля до комунікацій із суспільством. Є думка, що цього не потрібно. Це небезпечно.

Періодичні видання, навіть ті, що виходять раз на місяць, важко і неефективно робити з коліс. Дехто намагався щоденну газету робити з коліс.

Матеріали мають бути узгоджені між собою. Не може бути, щоб один жанр чи настрій у номері давив усі можливості. При відсутності планування таке буває дуже часто. В тих колективах, де я працював, я вводив форму заявки на матеріал, яку має заповнювати автор. Не для редактора, а для себе. (синопсис?)

Щоби автор спочатку сам розібрався, що він хоче сказати, чому його публікацію будуть читати? Які відчуття з’являться в читачів? Плануванню піддається якісне ілюстрування. Тут треба працювати в співдружності з фотокором, більдом, художником. Продумувати інфографіку. Але це треба планувати, з коліс цього зробити неможливо, принаймні, якісно зробити.

Суспільство не може вести себе професійно. Професійний громадянин - це щось дуже погане. А проблема, про яку ви кажете, існує. Вона витікає з кількох джерел. Не поважають у нас журналістів та їхню працю – перше. Друга – є професійний піар. Де готують прес-секретарів? Ніде. Зате є високий рівень виконавської дисципліни. Хазяїн сказав заголовок червоним кольором - значить червоним. Зробити з цим нічого не можна. Або домовлятися, або терпіти, або не мати з цим справи.

По-перше, це дуже важка річ – стереотип. Ти звик спілкуватися з людиною російською мовою. Всі знають народного депутата Ольгу Герасим’юк. Колись ми з нею працювали в одній редакції «Комсомольского знамени» і спілкувалися російською мовою. Ви не будете підозрювати її в тому, що вона не знає української мови? А мене?

Так от, коли ми з нею рідко зустрічаємося, автоматично переходимо на російську. Стереотип. Його треба долати і тому, хто звик читати російською. Я хочу, щоб ви зрозуміли – мала кількість україномовних видань порівняно з російськомовними – це комерційне питання. Дорожче коштує україномовний варіант. Він менш тиражний, до нього важче залучити рекламу, довше йде період розкрутки й дотування. Інвестор, який є державно свідомим і зголосився б через це на певні фінансові переплати – на жаль, рідкість.

Дата добавления: 2014-01-07