Сутність і принципи економічного розвитку

План

План

Назовите характерные черты японской модели рыночной экономики.

Назовите характерные черты шведской модели рыночной экономики.

Назовите характерные черты германской модели рыночной экономики.

Назовите характерные черты американской модели рыночной экономики.

Определите основные отличия между командно-административной системой, рыночной и смешенной экономикой

Назовите основные типы экономических систем.

Определите сущность экономических систем;

Дать определение понятию экономическая система.

2. Что такое экономическое явление?

6. Какие основные модели рыночной экономики Вы знаете?

1. Предмет і завдання вивчення дисципліни міжнародна економіка.

2. Поняття і суть світового господарства, міжнародного поділу праці і світового ринку.

3. Етапи формування і розвитку МЕВ. Фактори формування єдиного світового ринку і системи МЕВ

4. Особливості сучасного стану міжнародних економічних відносин

1. Предмет і завдання вивчення дисципліни міжнародна економіка.

Міжнародна економіка є поряд з мікро- і макроекономікою однією з складових сучасної економічної теорії. Виділення міжнародної економіки в самостійну наукову дисципліну відбулося у другій половині ХХ ст. внаслідок переходу світового господарства у якісно новий етап свого розвитку.

Характерними ознаками сучасного етапу розвитку світового господарства є наступні:

1) створення системи міжнародних, наддержавних організацій, діяльність яких забезпечує стабільний і збалансований економічний розвиток;

2) зростання рівня відкритості національних економічних систем незалежно від політичного устрою і рівня розвитку;

3) виникнення і широке поширення діяльності транснаціональних корпорацій, які у все більшій мірі визначають міжнародну промислову, торговельну та інвестиційну політику;

4) наявність розвинутої сфери міжнародної торгівлі, переміщення трудових, фінансових і технологічних ресурсів;

5) самостійне функціонування міжнародної фінансової сфери, яка безпосередньо не пов’язана з зовнішньою торгівлею і міжнародним переміщенням факторів виробництва.

Предметом курсу “міжнародна економіка” є вивчення законів, закономірностей, тенденцій і особливостей розвитку світового господарства. Міжнародна економіка вивчає: по-перше, чисту теорію міжнародної торгівлі, протекціонізму; по-друге, потоки товарів, послуг і платежів між окремими країнами. На макроекономічному рівні вивчається платіжний баланс і політика його узгодження, моделі відкритої економіки і міжнародні фінанси.

Міжнародна економіка тісно пов’язана з іншими економічними і неекономічними дисциплінами: макро- і мікроекономікою, статистикою, фінансами, банківською справою і ін.

2. Поняття і суть світового господарства, міжнародного поділу праці і світового ринку

Світове господарство важко визначити без використання понять: міжнародний поділ праці, міжнародні економічні відносини та світовий ринок. Світове господарство визначають досить по різному: від визначення суто через міжнародні економічні відносини до визначення через сукупність національних господарств.

Світове господарство – це система взаємодіючих господарств різних рівнів різних країн світу, цілісний характер і функціонування якої визначається об’єктивними законами розвитку суспільства. При цьому національні господарства пов’язані між собою системою міжнародних економічних відносин, що базуються на міжнародному поділі праці. У світовому господарстві взаємодіють приватна, акціонерна (корпоративна), державна і змішані форми власності.

Головні тенденції розвитку світового господарства зумовлені його постійним кількісним зростанням, диверсифікацією форм міжнародного економічного співробітництва, становленням економічної єдності світу. Дуже динамічно розвивається виробничо-інвестиційна діяльність, формуються міжнародні економічні комплекси. На одне з перших місць висуваються міжнародні науково-технічні зв’язки, торгівля патентами, ліцензіями, ноу-хау. Випереджаючими темпами порівняно із світовою торгівлею зростають міжнародний фінансовий ринок, ринок цінних паперів, ринок капіталів.

Головними елементами світового господарства є наступні:

1) виробничо-інвестиційна діяльність;

2) науково-технічна сфера;

3) міжнародна торгівля;

4) світовий ринок;

5) валютно-фінансові та кредитні відносини.

Центральне значення в структурі світового господарства має міжнародна виробнича сфера. Вона являє собою розгалужену сукупність виробничо-інвестиційних і фінансово-кредитних зв’язків, що складаються між окремим фірмами, державами та регіонами у процесі вивозу капіталу, діяльності ТНК, розвитку міжнародної спеціалізації та кооперування виробництва, створення спільних підприємств та вільних економічних зон. На діяльність ТНК припадає майже 60% промислової продукції західних країн, близько половини зовнішньої торгівлі та 80% науково-технічних розробок розвинутих держав.

Найдинамічнішою частиною світового господарства є світовий ринок. Світовий ринок являє собою сферу обмінних відносин між країнами та між іншими суб’єктами світового господарства товарами, послугами і які пов’язані між собою участю у міжнародному поділі праці. Становлення світового ринку як системи пов’язане з промисловим переворотом, з розвитком розширеного відтворення на індустріальній основі.

Основними характеристиками сучасного світового ринку є наступні:

1) він проявляється в міждержавному переміщенні товарів, що знаходяться під впливом не лише внутрішнього, але й зовнішнього попиту і пропозиції;

2) він оптимізує використання факторів виробництва (тобто допомагає виробнику прийняти рішення, в яких галузях і регіонах вони можуть бути застосовані найбільш ефективно);

3) він виконує функцію відбору (тобто мова йде про вилучення з міжнародного обміну товарів або виробників, які не можуть забезпечити свої конкурентні переваги).

Структурним елементом світового ринку є національний ринок. Під національним ринком розуміють систему відносин обміну ресурсами, товарами, послугами, яка історично склалася в тій чи іншій країні на основі суспільного поділу праці та економічних відносин.

Зміст поділу праці становлять відокремлення (спеціалізація) різних видів трудової діяльності, їхня взаємодія та взаємодоповнення. Міжнародний поділ праці – це вищий ступінь розвитку суспільного територіального поділу праці між країнами, який спирається на стійку, економічно вигідну спеціалізацію виробництва окремих країн на тих чи інших видах продукції і веде до взаємного обміну результатами виробництва між ними в певних кількісних і якісних співвідношеннях.

Економічна наука виробила класифікацію міжнародного поділу праці на три основних типи, що відображають відповідні етапи розвитку виробничих сил:

1) Міжнародний поділ праці загального типу, тобто за сферами виробництва (видобуток, переробка; виробництво, сільське господарство) – притаманне періоду екстенсивного розвитку господарства і диктується перш за все природно-географічними умовами виробництва;

2) Міжнародний поділ праці часткового типу – при цьому все більшого значення набувають технологічні, кваліфікаційні фактори, формується міжнародна спеціалізація в окремих галузях, підгалузях і видах виробництва;

3) Міжнародний поділ праці одиничного типу – передбачає спеціалізацію на окремих операціях і технологічних стадіях.

В останні десятиріччя у розвинутих країнах Заходу відбувається переоцінка традиційних уявлень про міжнародний поділ праці, що зумовлено становленням т. зв. нової моделі розвитку. Характерними рисами нової моделі розвитку є:

1) інтенсивний тип економічного зростання;

2) поява нових галузей промисловості (у сферах електроніки, інформатики);

3) зменшення міжгалузевих, територіальних та інших диспропорцій;

4) скорочення виробничого циклу;

5) зростання сфери послуг (банківський, страхових, туристичних, консалтингових тощо).

Така модель розвитку ставить якісно нові вимоги не лише до виробничого апарату, але й до всіх сторін суспільного життя. Зокрема, вона вимагає висококваліфікованого прийняття рішень на всіх рівнях при комплексному врахуванні сукупності проблем економічного, соціального, науково-технічного, політичного, екологічного та культурного розвитку.

Місце країн в сучасному поділі праці визначається:

1) наявністю факторів виробництва та порівняльних переваг, які визначають конкурентоспроможність країни;

2) результативністю цілеспрямованих зусиль кожної країни, правильністю її господарської стратегії і політики.

Існує декілька підходів до оцінки конкурентоспроможності країн. Так Швейцарською дослідницькою організацією "Юропієн менеджмент форум" оцінка конкурентоспроможності країн здійснюється на основі 340 критеріїв, які згруповані у 10 груп. Згідно з іншим підходом, результати застосування якого використовуються у доповіді Всесвітнього економічного форуму, індекс конкурентоспроможності країн визначається за 8 основними критеріями.

Критерії конкурентоспроможності країн:

(1) відкритість економіки;

(2) якість роботи уряду (податкова політика, бюджетні видатки, компетентність чиновників);

(3) рівень розвитку фінансової системи;

(4) якість інфраструктури;

(5) розвиток технологій;

(6) рівень менеджменту фірм;

(7) ціна і якість трудових ресурсів, розвитку інституціональної системи

(8) рівень безпеки бізнесу.

Серед 53 країн, які розглядались у Доповіді за 1999 р., економіка України посідає останнє, 53-тє місце (для порівняння, Японія зайняла 12-е місце, Китай - 28-е, Туреччина – 48-е, Угорщина – 43-є, Польща - 49 місце). Основними чинниками конкурентоспроможності країн з перехідною економікою у доповіді визначено суттєву роль державної політики у забезпеченні конкурентоспроможності національних компаній; важливість, поряд з реформами на макрорівні, проведення реформ на мікрорівні; важливість забезпечення відкритості економіки; розвиток фінансів; високий рівень технологій і трудових ресурсів при їх низькій вартості. Як на слабкі сторони рівня конкурентоспроможності перехідних економік у доповіді вказано на уряд, інфраструктуру, ринкові інститути і менеджмент фірм.

3. Етапи формування і розвитку МЕВ. Фактори формування єдиного світового ринку і системи МЕВ

Історія сучасних МЕВ своїм корінням сягає у глибоке минуле (початковий етап -починаючи з зародження в умовах міжобщинного обміну, розвитку в стародавніх цивілізаціях). Наступний етап розвитку МЕВ позначився промисловим переворотом (в останній третині ХVІІІ ст.), розвитком індустріального виробництва, поглибленням спеціалізації окремих країн. Сучасний етап характеризується глобальною економічною єдністю за умов науково-технологічної революції, зростанням фінансового сектора, піднесення ролі регіональних інтеграційних угруповань.

Серед факторів, що формують економічну єдність світу, особливе місце займає інтернаціоналізація господарського життя.

Можна виділити три головні етапи розвитку інтернаціоналізації господарського життя:

1) На першому етапі (приблизно кінець ХVІІІ – кінець ХІХ ст.) інтернаціоналізація виробництва базувалась переважно на простій кооперації (зовнішня торгівля);

2) На другому етапі (кінець ХІХ- середина ХХ ст.) інтернаціоналізація пов’язана з розвитком складної кооперації (поглиблення міжнародного поділу праці);

3) На третьому (нинішньому) етапі інтернаціоналізація виробництва набуває комплексного характеру (поширюється практично на всі країни, всі галузі виробничої і невиробничої сфери).

МЕВ як система економічних зв’язків за ступенем розвитку проходять такі 4 рівні:

1) міжнародні економічні контакти (притаманні юридичним особам і носять, як правило, разовий характер);

2) міжнародна економічна взаємодія (стійкі економічні зв’язки, які базуються на економічних угодах);

3) міжнародне економічне співробітництво (тривалі зв’язки кооперативного типу, побудовані на принципах партнерства);

4) міжнародна економічна інтеграція (це вищий рівень розвитку МЕВ, який характеризується взаємним сплетінням економік різних країн, проведенням узгодженої державної політики у взаємних економічних відносинах і відносинах з третіми країнами).

Головними елементами міжнародної економічної системи є:

1) центри світової економіки (найрозвинутіші індустріальні держави світу, передусім країни “великої сімки”);

2) перехідні транзитні економіки (насамперед, країни Центральної і Південно-Східної Європи, нові незалежні держави 28 країн);

3) традиційні (периферійні) економічні системи.

Згідно з класифікацією МВФ існує також поділ країн на індустріальні країни (23 країни), країни що розвиваються (130 країн) та країни з перехідним типом економіки (28 країн).

Характерними ознаками країн, що є центрами світової економіки, є такі:

1) розвинуте ринкове господарство;

2) найбільша вичерпаність джерел промислового розвитку;

3) домінуюче становище у світовій економіці;

4) стрімке зростання фінансового сектора;

5) велика частка сфери послуг у ВВП;

6) опора в економічній політиці на людські і інформаційні ресурси.

Головними ознаками і рисами перехідних економік, є такі:

1) відносна тривалість трансформаційних процесів в економіці;

2) здійснення глибоких економічних змін, пов’язаних з перетворенням власності, зі створенням сучасної ринкової інфраструктури;

3) структурне оновлення економіки на сучасній технологічній базі;

4) перехід до нових джерел і факторів економічного розвитку;

5) поглиблення взаємодії з світовим ринком;

6) реструктуризація соціальної політики.

Особливим фактором формування світової економіки є глобальні проблеми людства, тобто такі, які стосуються всіх і можуть вирішуватися лише шляхом залучення ресурсів світової спільноти. Таких проблем на сьогоднішній день є приблизно 40.

До глобальних проблем світового господарства відносяться наступні:

1) конверсія військового виробництва і роззброєння;

2) екологічна проблема;

3) проблема забезпечення енергетичними, сировинними і продовольчими ресурсами;

4) проблема освоєння світового океану і космосу;

5) демографічна проблема.

Більшість глобальних проблем є результатом людської діяльності. Вони постійно змінюють свої масштаби і структуру, якісні і кількісні характеристики, рівень впливу на розвиток світової економіки. В числі нових глобальних проблем сучасності слід виокремити формування всесвітньої інформаційної мережі.

Після 11 вересня 2001 р. дуже важливою проблемою стала боротьба з тероризмом. Здійснені терористичні акти різко сповільнили зростання світової економіки. Вперше з 1982 р. спостерігалося одночасне сповільнення темпів економічного зростання в США, Європі і Японії. В результаті в 2001 р. темпи росту обсягів світової торгівлі різко знизились (що спостерігалося лише декілька разів в світовій історії) – з 13% в 2000 р. до приблизно 1% в 2001 р.

4. Особливості сучасного стану міжнародних економічних відносин

Сучасний стан міжнародних економічних відносин в останні чверть століття обумовлюється розвитком такого явища, як глобалізація економічних процесів. При цьому тенденції до глобалізації діяльності проявляються у всіх сферах світової економіки: виробничій, торговельній, інвестиційній та технологічній, використанні людський, інтелектуальних і фінансових ресурсів. Загострилась глобальна конкуренція, підвищилась роль ТНК в світогосподарських процесах, з’явилися системи глобального стратегічного менеджменту та маркетингу.

Основними ознаками глобалізації є:

1) зростаюча взаємозалежність економік різних країн;

2) зростання цілісності і єдності світового господарства;

3) посилення відкритості національних ринків;

4) поглиблення міжнародного поділу і кооперації праці.

Сьогодні в процеси глобалізації втягуються все більше країн, особливо нові індустріальні країни Азії і Латинської Америки. Але разом з тим зростає протистояння до західного економічного і культурного простору зі сторони мусульманських держав.

В умовах глобалізації головними суб’єктами світового господарства і МЕВ стають такі:

1) міжнародні організації (МВФ, Світовий банк, ЮНКТАД, ФАО, МОП, СОТ);

2) країни “великої сімки”;

3) регіональні організації, яких налічується близько 60;

4) багатонаціональні корпорації (майже 50 тис.);

5) інституціональні інвестори (пенсійні та інвестиційні фонди, страхові компанії);

6) неурядові організації;

7) великі міста (наприклад, в одному лише Токіо виробляється вдвоє більше товарів і послуг, ніж в Бразилії);

8) окремі видатні особистості (відомі фінансисти, підприємці, політичні діячі, науковці).

В останній чверті ХХ ст. глобалізація стає визначальним фактором як національного, так і міжнародного розвитку і перетворилася на домінуючу тенденцію світогосподарських процесів. За незаперечних переваг слід враховувати неоднозначність, різноспрямованість впливу глобалізації на розвиток різних груп країн та галузей сучасного виробництва.

Глобалізацію слід розглядати як багаторівневу ієрархічну систему, яка складається з наступних рівнів:

1) світовий рівень глобалізації – визначається зростаючою економічною взаємозалежністю країн і регіонів, переплетінням їхніх господарських комплексів та економічних систем;

2) глобалізація на рівні окремої країни – характеризується такими показниками, як відкритість економіки, частка зовнішньоторговельного обороту чи експорту у ВВП, обсяг зарубіжних інвестиційних потоків, міжнародних платежів і ін.

3) галузевий рівень глобалізації – відображається співвідношенням обсягів зустрічної внутрішньогалузевої торгівлі до світового виробництва галузі, відповідним показником у сфері інвестицій, а також коефіцієнтом спеціалізації галузі, розрахованим на основі співвідношення національних і міжнародних експортних квот галузі.

4) глобалізація на рівні окремих фірм чи компаній – визначається ефективністю розміщення активів в різних країнах з метою використання місцевих переваг, структурою технологічних трансфертів.

Процеси глобалізації відображаються у певних властивих їм формах і особливостях, серед яких можна виокремити:

1) збільшення обсягів і диверсифікація структури світової торгівлі (так середні світові обсяги експорту зросли протягом 90-их рр. у порівнянні з 80-ми роками у 2,1 рази. Провідні позиції у світовому експорті посідають країни великої сімки – річні обсяги експорту США становлять 11,8% глобального експорту, Канади - 3,8%);

2) зростанні відкритості економік провідних країн світу (при цьому має місце перевищення темпів зростання експорту та темпами зростання ВВП);

3) зростання в останні роки світового фінансового ринку, фінансових трансакцій, що здійснюються між різними суб’єктами світогосподарських зв’язків (якщо в кінці 70-их рр. щоденний обсяг операцій з купівлі-продажу іноземної валюти становив 15 млрд. дол. США, то у середині 90-их рр. (1995 р.), цей показник збільшився 1,3 трлн. дол. США). Головними суб’єктами міжнародного фінансового ринку виступають пенсійні та спільні фонди, страхові компанії та трасти, транснаціональні банки.

Але разом з тим великі обсяги спекуляцій на фінансових ринках, різки припливи і відпливи капіталів в окремі країни мали наслідком гострі фінансові кризи в окремих країнах або ж регіонах (наприклад, європейська валютна криза 1992-1993 рр., мексиканська фінансова криза 1994 р., загострення фінансових проблем у Південно-Східній Азії в 1997 р. та в Росії і Бразилії в 1998 р.).

4) наступна форма глобалізації - становлення і розвиток багатонаціонального підприємництва на основі розвитку діяльності транснаціональних фірм і корпорацій. Ними контролюється близько 50% світової торгівлі готовими виробами, 80% посівних площ, що спеціалізуються на експорті с/г сировини, 7% міжнародної торгівлі патентами, ліцензіями, ноу-хау.

5) Активізація міжнародної міграції робочої сили (за даними МОП понад 80 млн осіб працюють за межами своєї країни, 20 млн перебувають за кордоном як біженці).

Головними перевагами і мотивами діяльності ТНК є наступні:

1) значне розширення ринку шляхом розвитку горизонтальної і вертикальної інтеграції;

2) суттєве зниження витрат виробництва за рахунок зростання його масштабів і залучення дешевої робочої сили і сировини;

3) контроль над технологічними трансфертами, які на сучасному етапі мають винятково важливе значення.

Важливою тенденцією розвитку МЕВ, що діє всупереч процесу глобалізації, є регіоналізація, коли торговельні потоки спрямовуються в країни, об’єднані різноманітними торговельно-економічними угодами. Найбільшим регіональним угрупованням нині є АПЕК (Азійсько-Тихоокеанське економічне об’єднання), на яке припадає 50% міжнародної торгівлі. Друге місце займає Європейський Союз (37,3% світової торгівлі). Третє місце – НАФТА (Північноамериканське регіональне об’єднання) – (18,7% торговельного обороту світу). Далі слідують АСЕАН (південносхідноазійське об’єднання – 6,8%) та латиноамериканське МЕРКОСУР (1,5%).

Таким чином, глобалізація охоплює практично всі галузі та територіальні утворення сучасного виробництва. Найбільший ефект від глобалізації отримують розвинуті країни світу (тобто, ядро економіки). При цьому країни з нижчим рівнем розвитку мають високий рівень вразливості до непередбачуваних глобальних подій на світових ринках. Тому актуальним є питання створення механізмів зменшення впливу глобалізації на національний і світовий економічний розвиток.

1. Сутність і принципи економічного розвитку

2. Фактори і критерії порівнянь рівнів економічного розвитку

3. Моделі економічного розвитку

4. Проблеми економічного розвитку у світовому контексті

Література до теми:

1. Філіпенко А. С. Економічний розвиток. Європейський контекст. – К.: Знання України, 2001. – 120 с.

Процес економічного розвитку надзвичайно багатогранний і різноманітний і відбувається під впливом дуже багатьох факторів. Виділяють 4 групи факторів, що обумовлюють характер і динаміку економічного розвитку:

1) початковий рівень розвитку країни чи групи країн;

2) стан людського капіталу, його інтелектуальний рівень;

3) внутрішні умови господарювання, тобто економічний устрій держави;

4) зовнішні умови господарського розвитку.

Останні події в світовій економіці – світові фінансові кризи та трансформаційні процеси у перехідних економіках - значно доповнили теоретичні аспекти дослідження економічної політики.

Фундаментальними складовими економічного розвитку є макроекономічні передумови і фактори, що формують сприятливе господарське середовище. Макроекономічні індикатори, за яких депресивна економіка починає рухатись до зростання передбачають:

1) річний темп інфляції на рівні 10-15%,

2) облікову ставку Центрального банку (яка є базовою для визначення вартості кредитних ресурсів) не більше 20% річних, з поступовим зниженням до 5-7 %,

3) дефіцит бюджету у межах 1,5-2%,

4) стабільний обмінний курс національної грошової одиниці,

5) рівновагу платіжного балансу.

Головною проблемою мікрорівня є повільна реакція підприємств на покращання макроекономічної кон’юнктури. Основними факторами покращання мікроекономічних умов економічного розвитку є реструктуризація підприємств за такими напрямами:

1) зміна структури виробництва шляхом часткового чи повного закриття нерентабельних підрозділів, започаткування нових видів економічної діяльності;

2) встановлення різних видів ефективних коопераційних зв’язків різного рівня – від простих договірних до створення СП, холдінгів, фінансово-промислових груп національного і міжнародного рівня;

3) впровадження системи корпоративного управління, що ґрунтується на використання сучасних форм менеджменту, принципів міжнародного маркетингу, активізації інноваційної діяльності.

Важливо також визначити співвідношення між економічним розвитком і економічним зростанням, які тісно пов’язані між собою.

Економічний розвиток є багатовимірним процесом, що передбачає глибоку модернізацію та переорієнтацію всієї економічної та соціальної системи. Він передбачає поряд із зростанням доходів і виробництва здійснення радикальних змін в інституціональній, соціальній та адміністративній структурах.

Економічне зростання – це просте збільшення реального ВВП нації (країни) в одному періоді порівняно з іншим. Воно показує зростаючі можливості країни у реалізації своїх виробничих можливостей і є вужчим поняттям, ніж економічний розвиток.

Дата добавления: 2014-01-07