І. ПИТАННЯ. Перші десятиліття ХХ ст. – посилення краху моральних норм і принципів, нігілізм

Перші десятиліття ХХ ст. – посилення краху моральних норм і принципів, нігілізм. Духовно-моральний протест знаходить продовження в протесті політичному. Прагнення до негайної реалізації своїх жадань кидає людину в жахи двох світових воєн.

Культура як форма самодетермінації індивіда набуває зловісного обличчя безмежних тираній. Крах гуманітарних ідилій реалізується в кривавих диктатурах.

Одна з форм диктатури – тоталітарний режим (від пізньолатинського “”цілісність”, “ціле”), для якого характерні повний (тотальний) контроль над усім життям суспільства в цілому і над життям кожної людини зокрема.

Повністю підконтрольною при тоталітарному режимові стає і культура.

Феномен тоталітаризму виникає протягом тисячоліть (Ассірія, Єгипет, сталінський СРСР, фашистська Німеччина, маодзедуновський Китай, полпотівська Камбоджа, Румунія Чаушеску та ін.). одна тенденція в культурі оголошується офіційною і загальнообов’язковою, з іншими “реакційними” стилями ведеться боротьба. Тоталітарний режим виробляє ідеологічне обгрунтування – комплекси ідей, котрі вмотивовують право цих режимів на існування. Єдина ідеологія – необхідний елемент тоталітаризму. Підкорення інтересів і свободи людини інтересам суспільства. Порадокс тоталітарної свідомості полягає в тому, що за відчуження людей від влади, позбавлення прав ця свідомість підтримує їхню віру у вождя (партію, державу), котрий виражає їхні інтереси. На сцену виходить “масова людина” з психікою пригніченої особистості, позбавленої здатності до чесних міркувань.

Постулати тоталітарної культури легко сприймаються суспільствами, менталітет яких схильний до стереотипів; в яких демократичні традиції не послідовні та спадкоємні, а насильство має глибокі історичні корні. В умовах тоталітаризму моральний розвиток народу утруднений.

Фашизм – крайня форма тоталітаризму (від італ. “в’язанка”, “об’єднання”): маловажність людської істоти, поява “маси”, “натовпу”, розвиток масової пропаганди як форми морально-психологічної обробки населення. Особливі надії покладаються на можливості “масової культури”, котра на офіційному рівні піддається нищівній критиці.

При розмові про соціокультурні явища сучасності варто проаналізувати так звану “масову культуру”. Її споживають всі, вона продукується щоденно у великих обсягах, тиражується і ллється широкими потоками через засоби масової комунікації. Маси при цьому розглядаються як натовп, який, за висловом американського дослідника Д.Белла, “не думає, а скоряється страстям; в масовому суспільстві особистість втрачає свою індивідуальність на користь стадності”. Масова культура є щось на кшталт конвеєрного виробництва речей широкого вжитку, як правило, невисокої якості. Д.Белл вважає маси уособленням стадності, уніфікованості, шаблонності. Канадський соціолог М.Маклюен висловив думку, що засоби масової інформації породжують новий тип культури і створюють “глобальне село” і “нову племінну людину”.

В мистецьких творах масової культури створюються спрощені версії життя на основі таких жанрів як детектив, вестерн, мелодрама, мюзикл, комікс тощо. Масова культура формує стереотипи, комерціалізує мистецтво, виводить його на стадіони та великі аудиторії, штампує кумирів, орієнтується на штучно створені образи, тобто іміджі, залучає людину до ілюзорного досвіду та невиправданих “грьоз”.

Масова культура породжує “кіч”, “попсу”, споживацький характер культури, несмак. Людина орієнтується на кінематографічні кліше, особливо американського виробництва, на “престижні” марки товарів.

Постмодернізм – культурне явище 2 пол. ХХ- поч.. ХХІ ст.. Це філософсько-мистецька течія в сучасній культурі. Сам термін означає – після сучасності. Сам термін виник ще в 1930-х роках, а увійшов у вжиток після статті 1949 року Джека Гадната „Постмодерністський будинок”. Вважається, що постмодернізм спочатку з’явився в архітектурі (1930-і), потім в літературі (1950-і), затим у філософії і, нарешті у 1970-х – у мистецтві.

Як самостійне цивілізаційне явище постмодернізм зародився наприкінці 1950-х рр. з виникненням ідеї дифузії елітарного та масового мистецтва. Характерними особливостями нового мислення стають постулати: синтезу минулого і теперішнього, високого і низького, полігамності естетичних смаків.

І фаза припадає на 1960-і рр., час американської контркультури Теоретиками стають М.Маклюен, С.Зонтаг, Л.Філдер, І.Хассан, Р.Гамільтон, Л.Еловей. Їх ідеї знаходять відображення в літературі Д.Селінджера, Н.Мейлера, Д.Керуака та ін.

ІІ фаза починається з 1970-х. Для неї стає характерним плюралізм думок, стильовий еклектизм. Ключова постать цього етапу – письменник Умберто Еко. А також І.Кальвіно, Г.Гарсіа Маркес, С.Беккет.

Англійський письменник Джон Фаулз («Подруга французького лейтенанта»), серб Мілорад Павич («Хазарський словник»), американці Філіп Рот, Айріс Мердок та ін..

Філософи цього періоду піднімають тезу „сумнівності істини”. Принцип „методологічного розуму” стає основою напрямку деконструктивізму в філософії (Жак Лакан, Жак Дерида). Нові методи стають основою аналізу тексту. Реальність у свідомості розпадається на безліч реальностей, зокрема виникає віртуальна реальність, реальні образи замінюються на „симулякри” (термін, що його ввів Жан Бодріяр). Символом постмодернізму стає „різома” (корінь з переплетеними відростками), лабіринт. В мистецтві використовуються принципи іронії, пародії, гри.

В філософії постмодернізму точаться дискусії, в яких супротивниками виступають французькі філософи (Дерріда, Ліотар, Р.Барт, Ваттімо) та їх німецькі колеги (Апель, Франк, Хабермас, Шпедельбах).

Теоретиками постмодернізму вважаються Фуко, Дерріда, Хабермас.

Постмодернізм виник тоді, коли сфера культури почала претендувати на домінуюче становище в соціальній сфері. В основі світогляду нової доби – такі особливості:

Об’єднання протилежностей (відсутність конфронтації між напрямками);

Відкритість усіх зв’язків (в спілкуванні, мовах);

Боротьба з ідеологією (зокрема марксистською), проте це не бунт, бо постмодернізм терпимий до будь-чого; в принципі боротьба ідеологій завершилась;

Ідеологія перейшла у сферу економіки, цінностей, культури (а не політики);

Заперечення об’єктивної наук про суспільство;

Життя як нашарування рівнів буття – рефлекторних і прозорих;

Еклектизм в житті та мистецтві, багатостильвий характер (бо слухаємо джаз, дивимося вестерн, обідаємо у Мак-Дональдса, дома маємо національну кухню, користуємося паризькими парфумами); в архітектурі приклад постмодерної еклектики – творчість Дженкса;

В мистецтві кітч та підлаштування до смаків дилетантів;

Відсутність єдиних критеріїв добра, істини і краси;

У літературних героїв – розірвана свідомість;

Зникає ідея єднання навколо національних символів;

Характерні риси мистецтва: антиформа, гра, випадковості, анархія. З’являються такі явища, як структуралістське кіно, „чорний гумор” в літературі, алеаторика в музиці (випадкове узгодження звуків), постхудожницька абстракція, постстудійна скульптура, поп-арт.

Усі ці загальносвітові процеси сучасного цивілізаційного поступу ставали факторами культурного життя й України з кін. 20 ст., коли країна відкрила свої кордони для впливів, увійшла в загальноєвропейський розвиток культури. Проголошення Незалежності викликало високе піднесення національного духу, нові сподівання. Почалось осмислення шляхів розбудови власної культури. Україна, з одного боку, швидкими темпами надолужувала втрачене, з іншого, гальмом на цьому шляху були фінансові та соціальні труднощі, пов’язані із складними процесами становлення нової держави. Українська культура сприймала й усі складнощі сучасної масової культури, з іншого боку протиставляла їй національні фактори.

Дата добавления: 2014-01-07