Музичні надбання старокиївської культури

В історії української музики цей період відносять до мистецтва періоду Київської Русі, який починається з IX ст. Невід'ємною його частиною була народна пісня. У побуті зберігалися старовинні землеробські народні свята з численними колядками, веснянками, закликаннями, обрядовими «русаліями» та купальськими іграми.

Головними носіями народного мистецтва в Київській Русі були скоморохи — талановиті музиканти і актори з народу. Вони були неодмінними учасниками всіх свят і розваг, важливих громадських подій, сімейних торжеств. Скоморохи уміли і співати, і танцювати, і грати, і виконувати пантоміму та акробатику (навіть дресирувати тварин, особливо ведмедів). До того ж вони складали пісні. Мистецтво скоморохів відображало народне уявлення про життя, природу, ставлення до влади. Дотепні скоморохи нерідко виступали з сатирою на представників світської й церковної влади, духовенство та багатіїв. Саме тому їх переслідувала церква та влада, називаючи мистецтво скоморохів бісівським, диявольським. Зберігся навіть заклик духовенства з проповіді IX ст.: «Смеха бегай лихого, скомороха... и гудця, и свирця не уведи в дом свой». Літописи XI ст. підкреслюють, що мистецтво скоморохів відволікає людину від бога, що їх ігрища й «позори» (вистави) збирають багато людей, а церкви залишаються порожніми. Але народ любив і поважав бродячих музикантів, сприймаючи їх як поборників народних інтересів, як «святих» людей, котрих слід шанувати. Основним інструментом скоморохів був гудок— триструнний смичковий інструмент, на якому грали смичком, тримаючи інструмент на коліні. Від його назви пішла ще одна назва скоморохів — гудошник, гудець.

Серед нових пісенних жанрів, що виникли в Київській Русі популярним був жанр билини — героїчний епос, що втілював патріотичну ідею, тему захисту батьківщини та її героїв-захисників — руських богатирів. їх виконували сказителі-професіонали. Імена таких співців згадуються в літописах та у «Слові о полку Ігоревім». Це — Митуса, Ор та Боян, ім'я якого згодом стало синонімом билинника-сказителя.

Крім народного мистецтва, багатством і розмаїттям відзначався музичний побут княжого двору. При дворі князя був цілий штат різних музикантів-"умільців". Існувала традиція втішувати князя застольною музикою під час бенкетів. В одному з творів XII ст. описано обід у знатного боярина «с гуслями, всяческим весельем, льстецами, игрецами, празднословцами, смехотворением». Зображення групи музикантів, танцюристів, акробатів відтворюють відомі фрески Софійського собору.

У Київській Русі існували різні види духових інструментів: труби металеві й дерев'яні (сурми), свірелі. Серед струнних ми вже згадували про гудок, крім нього був ще смик. Різноманітними були свистячі флейтові духові інструменти— одно- та багатоствольні, так звані сопелі. Побутував також і язичковий духовий інструмент жалейка. Якщо сопелі й жалейки використовувались як пастуші інструменти, то труби й роги вживалися під час полювання або воєнних походів як інструменти сигнальні. Використовувалися також ударні інструменти — накри (литаври), бубни. Але головними були гуслі, під звучання яких мелодекламували сказителів. На одній із фресок Софійського собору збереглося унікальне зображення музиканта-соліста, який грає на на скрипкоподібному інструменті.

Надзвичайно популярними в народі були ліра та кобза-бандура. Кобза була поширена ще з XI—XII ст. у східних народів — половців, татар. Кобза— це спрощений тип бандури. Поступово вона удосконалювалася, побільшала кількістю струн і поступово перетворилася в бандуру. За свідченням відомого знавця народної культури Г. Хоткевича, бандура відома в Україні ще з IX ст.

З поширенням у Київській Русі християнства почала розвиватися сакральна (церковна) музика. Сприйнявши через Болгарію християнство в його візантійській формі, церква Київської Русі прийняла й візантійські традиції богослужебних обрядів. Як відомо, серед інших зовнішніх відмінностей між католицькою та православною церквами є різниця між музичним їх оформленням. Зокрема, у католицькому соборі обов'язково присутній орган (у перекладі з грецької — інструмент, знаряддя). У православній церкві його немає, тут панує хорова музика. Принаймні так довгий час вважалося. Але біля Керчі, в Криму були знайдені останки органу, походження якого відносять ще до І ст. Археологи знайшли також залишки органу при розкопках у Києві кам'яного храму X століття. А на фресках Софії Київської зображений механічний орган. Історично склалося так, що впродовж наступних століть орган замінив церковний спів.

Перші служителі та співаки церковних хорів були вивезені з Болгарії та Візантії. Але київські князі домагалися самостійної церкви. У зв'язку з цим при головних храмах і монастирях почали організовуватися школи писемності та церковного співу. Вони виховували і навчали співацькі кадри і формували самобутній стиль хорового церковного співу. Центром церковної музичної культури Київської Русі з другої половини XI ст. став Києво-Печерський монастир, де була заснована школа співу і виховувалися майстри церковного співу — «розспівщики».

Характерними рисами церковного співу Київської Русі були: акапельність (хоровий спів без супроводу), на відміну від католицької вокально-інструментальної музики, унісонність (одноголосий спів). Церковні наспіви здійснювалися за допомогою спеціальних знаків, які називали крюками або знаменами. Звідси і походили назви — «крюкове», «знаменне» письмо, «знаменний спів». Такий запис не давав можливості точно зафіксувати мелодію: лише приблизно можна було уявити напрям руху мелодії. Крюки записувалися над текстом і вказували приблизну тривалість звуків без фіксування точної висоти звучання наспіву. Тому головними були традиції виконання, які передавалися з покоління в покоління. Найбільш ранні з відомих нині записи церковної музики належать до XV ст. На перших етапах церковної музики існувала так звана кондакарна нотація, яка не мала сучасного лінійного нотного стану. Ця система була складною, ключ до її прочитання загубився в глибині віків, і тому кондакарні записи і досі не розшифровані.

Спочатку церковний спів був строго одноголосим, традиції якого не зазнавали змін впродовж майже п'яти століть. Але поступово одноголосся перейшло у поліфонічний спів — з великою кількістю голосів (багатоголосся). Походження багатоголосся в музиці православної церкви, безумовно, пов'язане з традиціями народного хорового співу. Ті ж народнопісенні традиції заклали основу мелодичного складу церковної музики Київської Русі.

На музику Київської Русі мали вплив музичні культури інших народів, які проживали на її території, таких як: половці, іудеї, вірмени. їхні самобутні мелодії та народні традиції удосконалювали та урізноманітнювали жанри, зміст, форму музичних творів українського народу часів Київської Русі.

В Київській Русі були центри навчання співу, зокрема великий хор та школа при Десятинній церкві, співаки-солісти, які були і диригентами співу при Києво-Печерській лаврі.

Дата добавления: 2014-01-07