Колисанки

Колисанка – народна пісня, яка супроводжує колисання дитини, найчастіше виконують жінки (мами, годувальниці), часто з рефреном, наприклад, люлі, люляй, бай; відома у фольклорах різних народів; у класичній музиці, особливо від XIX ст., стилізована пісня або інструментальна мініатюра.

Колисанки співають над колискою чи колишучи дитину на руках. Традиційно в народній практиці родинного виховання дітей колишуть і колисковою піснею присипляють. Тому в колискових піснях досить часто фігурує чарівний образ сну, дрімоти. Заспокоєнню і навіюванню сну дитини значно сприяє і сама манера виконання колискових пісень – спокійна, лагідна, монотонна з ритмікою і звуковим оформленням, що нагадує гойдання і скрип колиски. За традиціями народної педагогіки немовлят колишуть, щоб вони заспокоювались і засинали, добре росли і розвивалися. Колискові пісні належать до поезії пестування. Вони виробляють у дітей слух, будять чуття мови та стимулюють мовний розвиток дитини, пробуджують позитивні емоції,

Народні колискові пісні глибокі за змістом. Вони вчать любити рідну землю, батьків і працю, захищати правду, поважати старших. Мова колискових пісень барвиста, соковита, приваблива, а сюжети прості й зрозумілі, насичені яскравими образами рідних і близьких для дитини людей – матері, батька, братиків і сестричок. У цих піснях з великою ніжністю, теплотою і ласкою виражається щира й вічна любов до дитини, незгасне піклування про неї:

Колискові пісні глибоко гуманні та зворушливі. Вони звернені до дітей, а тому щедро насичені пестливими словами: «колисоньці», «квіточка», «віченьки», «рученьки».

Щоб зростало маленятко,
Наше любе пташенятко,
Наша квітонька маленька,
Наша зіронька ясненька.

Повішу, повішу колиску на дуба,
Буде вітер повівати, колисочку колисати.
Колишся, колиско, понад землю низько,
У ній ся колише маленький хлопчисько.
Колисочка нова з жовтого явора,
Я в тобі колишу малого сокола.
Ой люлю та й люлю, дай ти, боже, долю,
Дай щасливеньку, дитина маленька.
Ой колиш, колиш, колиско новенька,
В тобі колишеться рибонька маленька.

Забавлянки (утішки, потішки, чукикалки) — жанр дитячого фольклору, коротесенькі пісеньки чи віршики гумористичного, жартівливого змісту ігрової спрямованості. Вони активізують (стимулюють) єдність слова та моторики дитини, супроводяться не тільки відповідними рухами, а й розвивають її мовні здібності; залучають маленьку дитину до співучасті, привчаючи її до певних навичок та викликаючи увагу до рук, ніжок, деяких речей. Незважаючи на свою простоту, забавлянки. позначені евфонічною культурою, сприяють жвавому спілкуванню з довкіллям (форма — діалог), привчають до чуття прекрасного (забавлянки співають або проказують речитативом).

Диби, диби...
Ішла баба по гриби,
А дід по опеньки
В неділю раненько.

Печу, печу хлібчик,
Меншому — менший,
Старшому — більший,
Шусть у піч, шусть у піч...

— Зайчику, зайчику,
Де ти бував?
— У млині, у млині.
— Що ти видав?
— Там були кравчики,
Перебили пальчики —
Ледве я втік
Через бабин тік,
Та через колоду,
Та хвостиком в воду,
Шубовсть — і нема!

Ладоньки, ладусі,
Де були — в бабусі.
Що ви їли — кашку.
А що пили — бражку.
А що на закуску?
Хліб та капустку.
Гай, гай на бабину хату,
Калачі їсти.
Ладки, ладки,
Ладки, ладки,
Побилися бабки.
А за що? За кисіль,
Щоб наївся Василь,
Шуги, шуги, шуги...

Жив-був дід та баба,
Була в них вівця,
Почнемо з кінця:
Жив-був дід та баба,
Була в них вівця,
Почнемо з кінця... і т. д.

Був собі чоловік Сажка,
На поясі мідяна пряжка,
Свиточка семиряжечка,
А на спині синя латочка.
Гарна моя казочка?
Ти кажеш «гарна»,
І я кажу «гарна».
Був собі чоловік Сажка...

Маленький Ярчику, не плач.
Спечу калач,
Медом помажу, усім покажу,
А тобі дам.

Куєм, куєм ніжку,
Поїдем в доріжку.
Треба коня підкувати,
Будем в баби ночувати.

Цить, не плач,
Спечемо калач,
Медом помажем,
Тобі покажем,
А самі з'їмо!

Ой гоп, чук, чук,
Наловив дід щук.
Баба наварила —
Діда накормила...

Хиті, хиті,
Коники в житі,
Та нікому вигнати —
Тільки Микиті...

А-та-та, а-та-та,
Сіла баба на кота,
Поїхала в гості,
Розсипала кості...

Ж артівливі віршики й пісні, як і інші жанри народного дитячого фольклору, є важливим засобом у розвитку зв'язного мовлення дітей. Вони виробляють естетичний смак, учать любити рідну мову, бачити її веселкові барви, щедре багатство й різноманітні відтінки вираження думки, прищеплюють вміння давати художні описи предметів і явищ, заохочують до мовленєвої діяльності й словесної творчості. Жартівливі пісні вселяють життєвий оптимізм, вчать дітей дивитися на світ веселими очима. Тому й виконуються вони темпераментно, жваво, у веселому настрої, з усмішкою, з промовлянням до дітей, із заохоченням дитини до сміху. Створенню атмосфери задушевності й щирості при спілкуванні з дитиною через пісню сприяє щедре насичення її діалогами.

Мала білочка по ліщині скаче,
Білі горішки у торбину мече.
Плаксивим дітям дала по лушпинці,
А чічиним, чемним те, що в серединці.

Та внадився журавель, журавель
До бабиних конопель, конопель.
Таки, таки журавель,
Таки, таки цибатий!
Таки, таки носатий,
Таки, таки дибле,
Конопельки щипле...

Довге повторення таких жартівливих пісеньок не може не привести до того, щоб не розсміятися. Жартівливі пісні легко й непомітно повертають дитину у виховне русло, роблять її максимально сприйнятливою до засвоєння правил гарної поведінки, вчать малят бути чемними, терплячими, не вередувати. Саме таку мету має жартівлива дитяча пісенька «Мала білочка»:

Жартівливі пісні, як і інші жанри народного дитячого фольклору, є важливим засобом у розвитку зв'язного мовлення дітей. Вони виробляють естетичний смак, учать любити рідну мову, бачити її веселкові барви, щедре багатство й різноманітні відтінки вираження думки, прищеплюють вміння давати художні описи предметів і явищ, заохочують до мовленєвої діяльності й словесної творчості.

Виконуються жартівливі пісні темпераментно, жваво, з промовлянням до дітей. Створенню атмосфери задушевності й щирості при спілкуванні з дитятком через пісню сприяє щедре насичення її діалогами, як у піснях «Три кулики чайку любили», «Ходить гарбуз», «Зайчику, зайчику», «Летів чорний жук», «Та продай, бабусю, бичка», «Піду в ліс». А докладні й майстерні характеристики персонажів вчать спостережливості, виробляють у дитини вміння аналізувати побачене, давати йому вмотивовані оцінки. Ось як описується журавель у жартівливій дитячій пісні «Та внадився журавель»:

Та внадився журавель, журавель До бабиних конопель, конопель. Таки, таки журавель, Таки, таки цибатий! Таки, таки носатий, Таки, таки дибле, Конопельки щипле...

Такі ж докладні характеристики тварин, їхніх типових рис даються в пісні «Ой піду я на базар». Подібна тенденція знаходить своє продовження в казках про тварин, чарівних казках, бувальщинах, билицях.

("їхав пан, пан, на конику сам, сам"),
Важливо коли сміх дитини викликаний насамперед увагою дорослих до дітей, важливо, щоб цей сміх лунає не один день у році, а 365 днів. Адже сміх дитини – ознака того, що дитина задоволена, щаслива, весела, а значить і здорова.

Ще наші з Вами дідусі і бабусі бавили дітей різними забавлянками, утішками, потішками, чукикалками (коротесенькі пісеньки, віршики гумористичного, жартівливого змісту ігрової спрямованості), знаючи при цьому, що це не просто гра, а розвиток моторики та мовлення дитини

пестушками та потішками, які несуть у собі вже й елементи найпростішої дитячої гри.

Пестушками супроводять перші рухи дитини, до яких її привчають дорослі. Так, привчаючи дитину ходити, ставлять її на ноги, відходять, простягають до неї руки, ворушать пальцями і говорять:

Диби, диби... Ішла баба по гриби, А дід по опеньки В неділю раненько.

Коли хтось з дорослих бере дитину за голівку руками, відхиляє від однієї руки до другої, він промовляє:

Печу, печу хлібчик, Меншому — менший, Старшому — більший, Шусть у піч, шусть у піч...

Вимовивши останні слова, підкидає дитину на руках, немовби насправді кидає в піч.

Багата на мовно-сюжетні нюанси пестушка «Зайчику, зайчику»:

— Зайчику, зайчику, Де ти бував? — У млині, у млині. — Що ти видав? — Там були кравчики, Перебили пальчики — Ледве я втік Через бабин тік, Та через колоду, Та хвостиком в воду, Шубовсть — і нема!

Проказуючи або співаючи наведені слова, перекидають дитину то в один, то в другий бік.

Пестушки тісно переплітаються з потішками — елементарними словесно-руховими іграми дитини з пальчиками, ручками і ніжками. Найпоширенішими серед потішок є «Ладки», «Сорока», «То горошок, то квасолька»:

Ладоньки, ладусі, Де були — в бабусі. Що ви їли — кашку. А що пили — бражку. А що на закуску? Хліб та капустку. Гай, гай на бабину хату, Калачі їсти. Ладки, ладки, Ладки, ладки, Побилися бабки. А за що? За кисіль, Щоб наївся Василь, Шуги, шуги, шуги...

Вимовляючи останній рядок, махають руками дитини або беруть за ручки дитину і вчать її плескати в долоні, промовляючи:

Тосі, тосі, Підемо до Досі, А у Досі кучерики, Й жовтеньке волосся.

Переказуючи ці слова (потішка «То горошок, то квасолька»), перебирають дитині пальчики на нозі:

То горошок, то квасолька, то кукурудзка, а то бобище — фур за плотище!

Крім словесно-рухового навантаження, потішка може нести в собі й певні педагогічні настанови, які є своєрідним «уроком» для дитини. Показовою в цьому відношенні може бути «Сорока». Дитину, яка вже починає говорити, беруть за ручку і розпрямляють пальчики. Покручуючи вказівним пальцем у долоні дитини, промовляють:

Сорока, ворона, На припічку сиділа, Діткам кашку варила. Ополоником мішала І хвостиком накривала. Малих діток годувала: — Цьому дам, цьому дам, Цьому дам, цьому дам; А цьому не дам, Бо цей буцман Круп не драв, Дров не рубав, Води не носив, Діжі не місив — Справжній лежень... Як бачимо, наведена вище потішка дуже тонко і вміло засобами словесно-рухової гри вводить маля в коло його майбутніх хатніх обов'язків, допомагає засвоїти головний життєвий принцип трудової людини: «Хто не працює, той не їсть». Цей трудовий мотив знаходить свою дальшу підтримку і розвиток у забавлянках-пісеньках і віршиках складнішого змісту, уже не пов'язаних з якоюсь грою. Своїм характером забавлянки нагадують маленькі казочки у віршах з особливим виділенням через діалоги різних причинно-наслідкових зв'язків між предметами і явищами, що сприяє розвитку в дітей уваги і логічного мислення. Увага маленької дитини дуже нестійка. Тому народна педагогіка подбала, щоб сюжет забавлянок був якнайпростішим і передавав якийсь один цікавий епізод. Якщо ж сюжет розтягнутий, то для утримання уваги дитини народна педагогіка придумала такий мудрий словесний прийом, як виклад «ланцюжком»:

Скажу вам байку: Курив пес файку На довгім цибушку, Обпалив собі вушко. — Де то вушко? — На столі лежало. — Де той стіл? — Огонь спалив. — Де той огонь? — Вода загасила. — Де тота вода?

— Горобчики випили. — Де тоті горобчики? — На дереві сиділи. — Де тото дерево? — Баба спалила. — Де тота баба? — Вилізла на граба. Граб тріщить, Баба верещить, Дід тягне за вухо: — Ходи сюди, старухо!

Таким же чином побудовані й інші забавлянки: «Сіла баба на барана», «Ой мав же я два воли», «Баю, баюшичка», «Дівка красна ткала», «Била баба масло», «На тім боці на толоці», «Товчу, товчу мак». Особливий гумористичний відтінок мають безкінечні забавлянки:

Жив-був дід та баба, Була в них вівця, Почнемо з кінця: Жив-був дід та баба, Була в них вівця, Почнемо з кінця... і т. д.

Або:

Був собі чоловік Сажка, На поясі мідяна пряжка, Свиточка семиряжечка, А на спині синя латочка. Гарна моя казочка? Ти кажеш «гарна», І я кажу «гарна». Був собі чоловік Сажка...

Твори такого характеру мудро підносять дітям головну суть народної філософії про безперервність руху, вічність буття та повторюваність циклів. Як правило, забавлянки дуже цікаві за змістом, різноманітні за мовними художніми засобами. Здебільшого в них змальовується якась одна особливо яскрава картина, а події подаються дуже динамічно, з швидкою, з рядка в рядок зміною картин, що повною мірою імпонує активній натурі дитини:

Куєм, куєм ніжку, Поїдем в доріжку. Треба коня підкувати, Будем в баби ночувати.

У забавлянках дохідливо, просто і зрозуміло дається влучна мовна характеристика найближчих і добре відомих для дитини предметів і явищ. Навчально-виховна мета забавлянок — розвивати мовну активність дитини, тренувати пам'ять, логіку мислення, вселяти оптимізм і принаду до активного життя, виробляти такі вольові якості, як твердість характеру, вміння керувати своїм настроєм, здатність переборювати труднощі. Ряд забавлянок прямо звертаються до дітей із закликом, щоб вони не плакали:

Маленький Ярчику, не плач. Спечу калач, Медом помажу, усім покажу, А тобі дам.

Інколи це звертання має іронічне забарвлення, що спонукає дитину до іронізування над скиглієм і самокритичного ставлення в оцінці своєї власної поведінки:

Цить, не плач, Спечемо калач, Медом помажем, Тобі покажем, А самі з'їмо!

Дуже багаті й різноманітні забавлянки за своїм звуковим оформленням. Вони поліфонічні. В одному випадку забавлянки нагадують танок:

Ой гоп, чук, чук, Наловив дід щук. Баба наварила — Діда накормила...

або колихання дитини:

Хиті, хиті, Коники в житі, Та нікому вигнати — Тільки Микиті...

в іншому — ритміка передає гуркотіння воза:

А-та-та, а-та-та, Сіла баба на кота, Поїхала в гості, Розсипала кості...

чи відображає ритм злагодженої праці:

Товчу, товчу, мак, мак, За ступою рак, рак...

спів птахів:

Дир-дир, диркач Загубив плескач...

Дітям така мелодика дуже подобається. Вона розвиває в них відчуття ритму, бадьорить, мобілізує до активної дії.

З віком дитини зміст забавлянок ускладнюється, діапазон їх навчально-виховного впливу розширюється. Народна дидактика прагне до того, щоб в дітей змалку пробуджувати почуття гумору шляхом використання гумористичних забавлянок типу небилиць, жартівливих пісеньок.

Сміх — запорука здоров'я і життєвого оптимізму. Небилиці смішні незвичайністю дій персонажів:

Козуню-любуню, Пристань до мене, Добре тобі буде Жити у мене: У мене водиця Віконцем тече,

У мене горобчик Хліба напече, У мене лисиці Спечуть паляниці, У мене ведмідь Ізварить обід...

У них навмисно зміщені реальні зв'язки й відносини:

Миша книш проточила, Муха борщ пролила, Півень задавив коня — Нічим їхать до млина. А бабині коноплі На печі попріли,

А дідові постоли На льоду згоріли. Ходить дід по току, Баба по вгороду, Несе дід кочергу, Баба сковороду.

Відступ від правдивого робиться навмисно для того, щоб відтінити реальні зв'язки. Дитина відразу відчуває, що в житті так не буває, як розповідає небилиця, й обмірковує, як усе повинно було б бути в даній ситуації насправді. Педагогічне значення такого мудрого прийому народної дидактики цілком очевидне. Він мобілізує дитину до активного мислення, загострює розум, відточує кмітливість і логіку, вчить бачити реальні відносини і взаємозв'язки в навколишньому світі.

Казки захоплюють дітей несподіваністю змісту й високим злетом творчої вигадки. Вони теж, як і пісні для дітей, насичені діалогами («Рукавичка», «Лисичка-сестричка і вовк-панібрат», «Солом'яний бичок», «Горобець-молодець»), можуть виражатися віршами:

Був собі дід та баба Та була в них курочка ряба, Та влізла на поличку, Та знесла яєчко. Мишка бігла, Хвостиком зачепила — Яєчко впало й розбилось, Дід плаче, баба плаче, А курочка кудкудаче...

Народні казки переповідаються переважно прозою, але за мовою вони високопоетичні. Цікаво, що герої їх, як і діти, теж забавляються чи спілкуються дитячими пісеньками. Ці казки дітям подобаються особливо. До того ж швидко й, по суті, на все життя вкарбовуються в пам'ять («Колобок», «Котик і півник», «Як вовк забажав козенят», «Коза-дереза», «Івашко», «Дивна сопілка», «Кривенька качечка»). Відомою всім є казка «Ріпка». Наші діти знають цю народну казку в класичному переказі І. Я. Франка як чудовий вірш у прозі. Казка славить колективну працю, переконує дітей, що трудовий внесок навіть найменших у спільну справу теж потрібний. Така прекрасна казка не випадково складена саме про ріпку. Колись, до завезення картоплі, для наших предків ріпка заміняла картоплю і була основним продуктом харчування.

Помітне місце в розвитку мовлення дошкільнят займає дитячий фольклор, що складається з творів дорослих, які згодом стали дитячими, і об'єднує такі жанри, як заклички, примовки, приспівки, ігрові пісні та лічилки.

Назва «заклички» походить від слова «закликати» — звати, просити, запрошувати, звертатися, як і «примовки» — від «примовляти», «приговорювати». Походження їх дуже давнє і пов'язане з язичницькою вірою в магічну силу людського слова, його здатність приборкувати навіть стихію природи. Зародилися заклички та примовки в землеробському середовищі. Вони спрямовані в основному до життєдайності землі, сонця і води, а також погоди в різні пори року, від яких найбільше залежить труд хлібороба. Зміст їх тісно пов'язаний з календарним циклом сільськогосподарських робіт. Тому пісенні заклички і словесні примовки можна віднести до календарного фольклору. Діти в селянських родинах рано залучалися до праці, разом з дорослими турбувалися про врожай, переживали радості й невдачі, переймали духовну культуру, в тому числі й такі словесні дійства, як заклички й примовки, знання про послідовність і види сільськогосподарських робіт.

У наш час заклички й примовки втратили, звичайно, своє початкове значення, назавжди перейшли від дорослих до дітей і стали дитячою грою, якої діти найчастіше навчаються в колі своїх ровесників і співають хором або поодинці. Діти просять:

Іди, іди, дощику, Зварю тобі борщику. Тобі каша, мені борщ, Щоб густіший ішов дощ.

Якщо ж настала сльота, то й зміст заклички інший:

Дощику, дощику, перестань, Та поїдем на баштан, Та зірвемо диньку, Тобі половинку.

Або:

Не йди, не йди, дощику, Дам тобі борщику У глинянім горщику, Поставлю на дуба, Дуб повалився, Горщик розбився, Дощик полився.

Заклички можуть стосуватися не тільки дощу, а й сонця, веселки, птахів, дерев. Досить оригінальною серед них є закличка-мініатюра «Гайку, гайку», яку діти вигукують, збираючи гриби:

Гайку, гайку, Дай гриба й бабку, Сироїжку з добру діжку, Красноголовця з доброго молодця.

Стали дитячою грою й примовки — короткі, переважно віршовані звернення до тварин, птахів і комах, передражнювання пташиних голосів. Найчастіше діти їх вимовляють поодинці. Так, скачучи на одній нозі, щоб з вуха вилилась вода, яка потрапила туди під час купання, хлопчик чи дівчинка промовляє:

Равлик, равлик, Вилий воду на колоду, Бух!

Дитя може звернутися із закличкою до мишки з проханням замінити старий зуб, що випав, новим, здоровим, до сороки, щоб вона не крала курчат, до зозулі, щоб вона накувала побільше років життя.

Заклички й примовки по-народному мудрі й по-дитячому наївні. Вони єднають людину з природою, облагороджують серця дітей, виховують у них бережливе ставлення до всього живого, доброту і чуйність, дають злет для поетичної думки.

Милі дитячі роки! Як би людина довго не жила, та завжди кортить, навіть на схилі літ, хоч подумки заглянути в чарівний світ дитинства, наповненого дзвінким сміхом, безтурботним настроєм, веселими іграми в колі ровесників. Золотий фонд народної дидактики наповнений чималою кількістю цікавих і різноманітних дитячих ігор з фольклорними компонентами — ігровими приспівами та піснями-примовлянками («Грушка», «Дзьобка», «Горобейко», «Перепілка», «Гуси», «Сірий кіт», «Рак-неборак», «Дрибушка», «Залізний ключ», «Кривий танець», «Зайко», «Кізлик», «Кіт і мишка», «Коза», «Як зажену зайця», «Край долини мак», «Женчичок-бренчичок», «Дрібу, дрібу дрібушечки», «Звідки ти, баране?» та ін.). Місце приспівів у грі та їх композиційні функції досить різноманітні. Ними розпочинається гра або закінчується. Вони можуть пов'язувати різні частини ігрових дій, давати інструктаж щодо організації та ходу гри, розподілу ролей між її учасниками. Діти грають, приспівують, словесно коментують свої дії: