Загальна характеристика розвитку освіти

Школа України у 1917-1919 роках створювалася у складних умовах. Про складність умов говорить той факт, що Україна за цей період кілька разів переходила від одних рук до інших. Кожен уряд вирішував питання розвитку української освіти по-своєму.

Станом на 1 січня 1917 року в Україні діяло 7 учительських інститутів (Київський (01.09.1909), Чернігівський (01.07.1912), Глухівський (1874), Катеринославський (1910), Миколаївський (1913), Полтавський (1914)), які здійснювали підготовку вчителів (приймали на навчання учнів усіх станів з 16 років, вивчалися такі предмети: Закон Божий, російська мова, арифметика, геометрія, географія, природознавство, педагогіка з дидактикою, співи, гімнастика; чіткої спеціалізації не було, психологія взагалі не була включена до навчальних планів, на педагогіку та дидактику відводилося лише дві години на тиждень; заклади не давали вищої освіти та права вступу до університету).

У період діяльності Тимчасового уряду (08.03.1917 – 10.06.1917) питаннями освіти займалися громадські організації, серед яких важливу роль відігравало Товариство шкільної освіти. Воно організувало Всеукраїнський учительський з’їзд (квітень 1917). Під тиском прогресивної громадськості тимчасовий уряд змушений був дозволити впровадження української мови навчання. Російська стала другою обов’язковою для вивчення мовою. З перших днів Лютневої революції свідомі українці виступили з ініціативою створення своєї національної школи в Україні. Вони (зокрема І.М.Стешенко, О.Ф.Музиченко, С.Ф.Русова, С.О.Сірополко, С.Т.Черкасенко. С.П.Пастернак, О.К.Дорошкевич, М.П.Василенко, Я.Ф.Чепіга, І.І.Огієнко, В.К.Прокопович) усвідомлювали особисту відповідальність за розвиток вільної української школи. У травні 1917 року при Міністерстві освіти Росії був створений Державний комітет з народної освіти для реформи народної освіти. Комітет розглядав питання про передачу справ народної освіти органам місцевого самоврядування, про ліквідацію шкільних рад, інститутів директорів та інспекторів народних шкіл, розширювалися права педагогічних рад, відновлювалися вибори вчителів і адміністративного персоналу школи, проект єдиної школи.

У часи Центральної Ради (10.06.1917-30.04.1918) було створено Генеральний секретаріат освіти. У цей період проводилася робота з українізації школи, що полягала в організації навчання українською мовою, запровадженні в навчальних закладах українознавчих предметів, підготовці навчальних посібників і підручників українською мовою, відкритті нових українських шкіл і реорганізації російських в українські, підготовці вчителів, які володіють українською мовою. Українська школа будувалася на принципах єдності та наступності всіх шкіл, праві всіх на безоплатну освіту, обов’язковості та світськості освіти. 5 жовтня 1917 року в Києві було відкрито Український народний університет у складі трьох факультетів (історико-філологічного, фізико-математичного та правового), а також підготовчих курсів). Очолив університет професор І.М.Ганицький. Лекції проводилися в університеті Святого Володимира. У Київському, Одеському, Катеринославському університетах були відкриті факультети, на яких викладання здійснювалося російською, єврейською та польською мовами. 7 листопада 1917 року – відкрита Українська педагогічна академія (готувала вчителів українознавства). 22 листопада 1917 – Українська академія мистецтв. 28 грудня 1917 року Центральна Рада прийняла рішення про реформацію шкільної справи, згідно якої ліквідовувалися шкільні округи, а на їх місці створювалися комісаріати з представників усіх народностей; дирекції та інспекції народних шкіл скасовувалися, замість них створювався інститут губернських і районних комісарів народної освіти та при них – шкільні ради. Паралельно (з 25.12.1917 по березень 1918) діяла Більшовицька влада.

У період Гетьманату (30.04.1918-15.12.1918) Україна проголошувалася державою, було запроваджено централізоване управління освітою. Гетьманський уряд на чолі з Павлом Скоропадським (гетьман) досяг значних успіхів у системі освітніх закладів в Україні. М.П.Василенко (міністр освіти з травня 1918 по листопад 1918) проводив у життя політику національної освіти та культури в Україні. У цей період продовжувалася розпочата раніше українізація шкіл (хоча темпи її поступово уповільнювалися), було відкрито університету у Кам’янці-Подільському (перший ректор І.І.Огієнко), створено Українську академію наук (перший президент В.Вернадський). У цей же час було засновано Державний український архів, куди мали були бути привезені всі архівні матеріали про минуле України з Москви та Петербурга.

У часи влади Директорії (15.12.1918-до початку листопада 1919) було видано декрет про державну українську мову в УНР, про новий український правопис, прийнято постанови про запровадження в Україні всенародного та безплатного навчання, про поліпшення матеріального становища вчителів, про децентралізацію управління освітою. Було завершено розробку проекту шкільної освіти в Україні: загальноосвітня 12-річна школа, що включала: основну (два цикли – молодший – 4 роки та старший – 4 роки) та колегію (4 роки навчання). Колегія мала напрями: гуманістичний, реальний, економічний та дівочий. Професійна освіта відокремлювалася від загальної та будувалася на різних її ступенях. У зазначений період (від лютого 1919 року до половини серпня 1919 року) на значній частині України, до якої входив і Київ, була проголошена Радянська влада. Більшовиками були вироблені різні проекти в освітній справі, але втілити їх у життя їм не вдалося, так як на зміну червоним окупантам України прийшли білі – денікінці (серпень 1919 року - половина грудня 1919). Їх влада не знищувала українські школи, але створювалися всі умови для їх неможливого існування (відмовила в асигнуванні державних коштів на українську школу, разом із тим не зняла податки на державні потреби, а значить і на освіту). Певний період (грудень 1919–весна-червень 1920 року) Правобережжя України було окуповано білополяками. Дана періодизація дещо відрізняється від періодизації, що була запропонована Я.П.Ряппо (ігнорував період до 1917 року), С.Сірополком (весь період з 30.04.1918 року до середини грудня 1919 року розглядав, як владу Директорії, вважаючи, що хоча влада переходила з одних рук до інших, проте значного впливу саме на створення української освіти з їх боку не було).

Створена у цей час Західноукраїнська Народна Республіка надавала значної уваги становлення національної школи. Було створено Державний Секретаріат Освіти та Віросповідань. Усі школи, що розташовувалися на цій території стали державними, вчителям надавався статус державних урядовців. В усіх закладах проголошувалася українська мова як державна. Разом із тим населення неукраїнського походження мали право навчатися у школах рідною мовою. Проте ці ідеї залишилися лише декларативними, оскільки їх не вдалося втілити в життя.

З грудня 1919 року в Україні остаточно була встановлена радянська влада. У побудові нової української системи освіти більшовики орієнтувалися на російські зразки. Проте ситуація, що склалася в Україні вимагала дещо по-іншому, ніж у Росії, будувати систему освіти. В Росії єдина трудова школа була дев’ятирічною, в Україні – семирічною; в Росії технікум був підготовчою ланкою до інституту, В Україні – інститут і технікум вважалися рівноправними вищими навчальними закладами, що різнилися лише тим, що технікум випускав вузьких фахівців-інструкторів, а інститут – висококваліфікованих спеціалістів-практиків; в Росії збереглися університети, в Україні вони були перетворені на інститути народної освіти (1920); вчених в Україні готували академії та різні інститути теоретичних знань. Така незалежність української освітньої політики зберігалася до 1930 року. Масова дитяча безпритульність, яка була результатом довготривалих воєнних баталій, неписемність значної частини населення були тими причинами, що спонукали уряд прийняти “Декларацію про соціальне виховання дітей” (01.07.1920; сформульовано головні принципи політики в галузі освіти та виховання підростаючого покоління; держава мала турбуватися не лише про освіту та виховання, а й про поліпшення умов життя дітей) та інші документи.

Необхідно зазначити, що період, який розглядається був активним щодо розвитку змісту, форм і методів розбудови української національної школи. Незважаючи на боротьбу, що точилася між різними формами державної влади в Україні, шкільне життя в цей період не лише не завмерло, а навпаки, завдяки своїй активності заклало міцний фундамент української національної школи.

І та ІІ Всеукраїнські учительські з¢їзди,

Всеукраїнський учительський професійний з¢їзд

Перший Всеукраїнський з’їзд учителів і професорів відбувся 5-6 квітня 1917 року. На ньому було розглянуто план українізації школи (був підготовлений Товариством шкільної освіти) та прийняте рішення про утворення Всеукраїнської вчительської спілки. З’їзд звернувся до Центральної Ради з проханням створити єдиний державний орган для керівництва будівництвом національної школи в Україні. Центральна Рада відгукнулася на прохання і в червні 1917 року було створено Генеральний секретаріат. Його очолив В.Винниченко. Першим секретарем народної освіти був призначений Іван Матвійович Стешенко (червень 1917-січень1918 року).

Саме він ініціював проведення другого Всеукраїнського учительського з’їзду (10-12 серпня 1917 року). У центрі уваги з’їзду було питання національної освіти. З’їзд ухвалив з 1 вересня 1917 року почати українізацію початкових шкіл, а для вчителів гімназій організувати літні курси. Метою їх була підготовка вчителів до викладання предметів українською мовою. Товариство шкільної освіти винесло на розгляд делегатів з’їзду проект єдиної школи. Єдина школа розглядалася як однакова школа для всіх вихованців. Проте вона не передбачала однакового змісту навчання для всіх дітей, а навпаки учням надавалося право обирати групу предметів, коли обов’язковими залишалися тільки програми, а право поширювати закріплювалося за кожною школою. Заклади мали бути загальноосвітніми та національними, виховними та діяльними, а також повинні були забезпечувати досягнення певного рівня культурного розвитку. Вони повинні були бути переходом від нижчої до середньої школи, вільно розвиватися, уникаючи шаблонів і штампів. Система єдиної школи передбачалася такою:

- початкова школа (4 роки);

- вища початкова школа (4 роки);

- середня школа;

- вища школа (3-5 років).

Загальнодоступною, обов’язковою та безоплатною оголошувалася початкова освіта.

На Всеукраїнському вчительському професійному з’їзді (13-15 серпня 1917 року) був вироблений план національної освіти та організації українського вчительства, визнана важливість колективного самоврядування в новій школі, порушено питання про поліпшення підготовки та матеріально-побутових умов учительства України. Вчителям узаконювалася відпустка від 6-12 місяців для підвищення своєї кваліфікації через кожні 4-5 років роботи. З’їзд скасував іспити на звання вчителя та різноманітні короткотермінові курси та класи для підготовки вчителів, визнав, що зарплата вчителя нижчої початкової школи повинна бути 150 карбованців щомісяця, крім помешкання, опалення й освітлення. Через кожен рік вона мала підвищуватися в розмірі 5 % заробітку. Визначалася пенсія вчительству в розмірі 100 % останнього окладу за 20 років роботи.

Започаткування Української академії наук

Українська академія наук (УАН) була започаткована у 1918 році як найвища державна, національно-наукова установа, що перебувала в безпосередньому підпорядкуванні Верховної влади. Вона мала сприяти розширенню, поглибленню та розповсюдженню наукових дисциплін, об’єднанню та організації наукової роботи в Україні.

УАН мала три відділи:

- історико-філологічний (22 академіка);

- фізико-математичний (30 академіків);

- соціальних наук (20 академіків).

У відомстві Академії були: Національна бібліотека, Астрономічна обсерваторія, Хімічна лабораторія, Фізичний інститут, Зоологічний музей, Ботанічний сад, Геологіний музей та інші наукові інститути. УАН мала свою друкарню та літографію (різновид плоского друку, за яким друкування здійснюється з літографського каменю, цинку, алюмінію). Обраними членами могли бути громадяни України та українські вчені Галичини, Буковини та Закарпаття, відомі своїми науковими працями. Серед керівників окремих відділів були заслужені вчені Д.Багалій (історія), А.Кримський (орієнталістика), М.Петров (література), В.Вернадський (мінералогія). М.Туган-Барановський (економіка). Президентом Академії призначено В.Вернадського, Секретарем – А.Кримського.

В Україні почали повертатися працювати українські вчені-дослідники, які з тих чи інших причин працювали в інших високих школах і установах Російської імперії.

Дата добавления: 2014-01-07