Сутність української культури в контексті основних культурологічних парадигм

Види українського мистецтва - СРС.

Українське мистецтво як квінтесенція художньої культури - СРС.

План

Лекція 1.

Історія української культури як навчальна дисципліна (2 год.)

1. Сутність української культури в контексті основних культурологічних парадигм.

2. Типологія української культури.

3. Складові української культури.

6. Предмет української культури та зміст навчального курсу.

Література

1. Грушевицкая Т.Г., Гузик М.А., Садохин А.П. Словарь по мировой художественной культуре. – М.: Аcademia, 2001. – 403 с.

2. Історія української та зарубіжної культури: навч. посіб. / За ред. С.М. Клапчука, В.Ф. Остафійчука. – К.: Вища шк.: Знання, 1999. – С. 7-20.

3. Історія української та зарубіжної культури: збірник матеріалів і документів / За ред. С.М. Клапчука, В.Ф. Остафійчука. – К.: Вища шк., 2000. – С. 9-18.

4. Попович М.В. Нарис історії культури України. – К.: АртЕк, 1998. – C. 7-21.

5. Українська та зарубіжна культура: підруч. / За ред. В.О. Лозового. – Харків: Одіссей, 2006. – С. 243-252.

6. Українська та зарубіжна культура: навч. посіб. / За ред. М.М. Заковича. – К.: Знання, 2000. – С. 13-72, 334.

7. Шевнюк О.Л. Українська та зарубіжна культура: навч. посібник. – К.: Знання-Прес, 2002. – С. 20-24.

8.Українська і зарубіжна культура / За заг. ред. К.В. Заблоцької. – Донецьк: Східний видавничий дім, 2001. – 372 с. – С. 232-237.

9. Подольська Є.А., Лихвар В.Д., Іванова К.А. Культурологія: навч. посібник. – Київ: Центр навч. літератури, 2003. – 288 c. – С. 52-82.

10. Ізваріна О.М. Українська та зарубіжна культура: навч.посіб. – Донецьк: ДІТБ, 1999. – С. 5-32.

Додаткова література

1. Антонович В.Б. Три національні типи народні / Антонович В.Б. Моя сповідь. Вибрані історичні та публіцистичні твори. – К.: Либідь, 1995. – С. 90-101.

2. Антонович Дм. Українська культура. – К., 1993.

3. Балибар Э., Валлерстайн И. Раса, Нація, Класс. Двусмысленные идентичности. – М.: Логос-Альтера, Ecce Homo, 2003. – 272 с.

4. Бочковський О. Вступ до націології. – Мюнхен: УТГІ, 1991-1992. – 338с.

5. Валлерстайн И. Национальное и универсальное: возможна ли всемирная культура? // Валлерстайн И. Анализ мировых систем и ситуація в современном мире. – Спб.: «Университетская книга», 2001. – С. 131-149.

6. Вілсон Е. Українці: несподівана нація / Пер. з англ. – К.: «К.І.С.», 2004. – 552 с.

7. Гнатенко П.І. Український національний характер. – К.: ДОК-К, 1997. – 116 с.

8. Грушевский М. Очерк истории украинского народа. – К.: Либідь, 1991. – 400 с.

9. Історія української культури. – Т.1-4. – К.: Наукова думка, 2001-2006.

10. Леви-Стросс К. Структурная антропология. М.: ЭКСПЩ-Пресс, 2001. – 512 с.

11. Маланюк Є. Нариси з історії нашої культури. – К.: Обереги, 1992. – 80с.

12. Огієнко І. Українська культура. – К.: Абрис, 1991. – 272с.

13. Сорокин П. Человек. Цивилизация. Общество. М., Изд-во полит. л-ры, 1992. – 543 с.

14. Шпенглер О. Закат Европы. Очерки морфологии мировой истории. – Т.1. Гештальт и действительность. – М.: Мысль, 1993. – 635 с.

Знайомлячись з основними концепціями культурології, ми повинні мати на увазі, що до першої половини XIX ст. феномен культури розглядався лише на засадах її раціонального осмислення. У другій половині XIX ст. його аналіз здійснювався в рамках науково-концептуальних напрямів культури, які стали фундаментальною основою культурології. Із зростанням духовної кризи людського суспільства, незважаючи на видимі успіхи сучасної цивілізації, між природним середовищем та людиною постала колосальна техногенна перепона, що призвела до дисгармонії свідомості та людського духу. Блага цивілізації й потреби духовного розвитку сучасної людини перебувають у постійній конфронтації. Нині культурознавство уже відмовилося від раціональних цінностей європейської культури. Зневірившись у спекулятивно-філософських композиціях, воно стало на шлях широких культурологічних узагальнень позаєвропейської конкретики й виявлення проблемного поля самозначущих і самобутніх культур.

Культурологічна думка в Україні. Завдання української культурології полягало в осмисленні культурно-історичного процесу розвитку української культури. Це питання виникло на початку XIX ст., в епоху романтизму, коли з боку прогресивної частини інтелігенції було виявлено посилений інтерес до народної творчості та культури. Однак перші положення про культуру заклав ще Григорій Савич Сковорода (1722—1794). Він розробив принципи символічного трактування культури, представляючи її як три світи, які складають людська спільнота й світ окремої людини, світ природи («макрокосм») та «світ символів» (або Біблія). Усе в світі має «зовнішню» або матеріальну натуру, і «внутрішню» (духовну натуру), які являють собою дуалістичний світ вічного і тлінного, доброго й злого, піднесеного та приниженого.
Діячі «Кирило-Мефодіївського братства» проголосили тезу про унікальність кожної національної культури та її етноцентричний характер. Історик Микола Іванович Костомаров у своїй статті «Дві руські народності» (1861) стверджував, що в древності на Русі існували південноруська, сіверська, великоруська, білоруська, псковська та новгородська народності зі своїми власними культурами.

Ідею єдиної руської культури трьох братніх слов´янських народів проводили у своїй творчості члени «Руської трійці» в Галичині (середина XIX ст.). У передмові до збірника народних пісень «Русалка Дністрова» зокрема зазначалося: «Нарід Руский оден з головних поколень Славяньских меж ними, роскладаєся по хлебородных окрестностьох з поза гір Бескидских за Дон. Він найширше задержеу у своех поведенках, песньох, обрядах, казках, прислівйох все, що ему передвецькі деди спадком лишили...».
Основоположником психологічного напряму у вітчизняній культурології був член-кореспондент Петербурзької Академії Наук Олександр Опанасович Потебня (1836—1891), який розробляв питання теорії словесності, фольклору, етнографії, загального мовознавства, фонетики, граматики й семасіології слов´янських мов. Він зазначав, що усі мови мають невичерпні внутрішні можливості для розвитку, однак мову нації визначає мова школи, мову школи — потреби виробництва, які формують мовний еквівалент нації.

На рубежі XIX—XX ст., в епоху промислового перевороту та радикальних соціальних зрушень, коли культура стає засобом політичної й ідеологічної боротьби, виникає теорія двох культур в єдиній національній культурі. В українській культурі простежувалися два протилежні напрями: революційно-демократичний і націонал-ліберальний. Перший представлялиТ. Шевченко, Марко Вовчок, Панас Мирний, І. Франко та ін. Вони визнавали, що в кожній національній культурі присутні елементи демократичної й соціалістичної культури й елементи культури правлячих класів. Представники другого напряму, до якого належали М.І. Костомаров, І.І. Огієнко, М.С. Грушевський, стояли на позиціях безкласовості й безбуржуазності української культури. На думку професора М.С. Грушевського, її суть полягала в автохтонності українського народу, предками якого начебто було населення, що з найдавніших часів проживало на території сучасної України. У роки радянської влади було зроблено висновок про нову соціалістичну культуру, соціалістичну за формою, національну за змістом, інтернаціоналістську за характером.

Наступний етап у розвитку української культурології пов´язаний зі становленням України як самостійної держави. Нині виділилося декілька напрямів дослідження: традиційна історична культурологічна школа, філософія культури, соціологія культури, психологія культури.
Головне завдання історичної культурологічної школи полягало в тому, щоб дати конкретні знання про той чи інший тип культури. Вона намагалася не тільки пояснити, скільки виявити та описати факти, події й досягнення культури, виділяючи в ній найвизначніші пам´ятки, імена авторів і творців. До історичної культурології тісно примикала лінгвістична культурологія, яка вивчає культуру через призму мови й літератури.
Загальною теорією української культури була філософія культури. Її завдання полягало в осмисленні й поясненні культури через її найзагальніші й найістотніші риси. Філософія культури досліджувала сутність культури, її відмінності від природи, співвідношення з цивілізацією й іншими явищами. Предметом її вивчення є структура, функції та роль культури в житті людини й суспільства. Філософія культури спрямована на виявлення провідних тенденцій в еволюції культури, на розкриття причин її кризових явищ.
Соціологія культури досліджувала функціонування культури або в цілому, або наявні в ній субкультури — масову та елітарну, міську та сільську, жіночу та молодіжну. Вона вивчала зрушення і зміни, що відбувалися в культурі, їхню динаміку, реакцію на ці зміни тих чи інших верств суспільства та суспільних інституцій.

Психологія культури вивчала особистісне ставлення до культури, своєрідність духовного насичення людини в рамках певного культурного простору. На основі соціально-психологічних досліджень психологія культури виділяла культурно-історичні типи особистості, характерні до наявного соціуму.
Нині, у нових умовах розвитку, українська культурологія долає жанровість у висвітленні національної культури, переглядається періодизація та співвідношення з європейською й світовою культурою. З´явилося чимало ґрунтовних праць з історії, філософії та соціології культури. Відомі українські культурологи Я. Ісаєвич, А. Макаров, В. Овсійчук, М. Попович, В. Смолій та ін. розглядають українську культуру із засадних принципів світової культурологічної думки. Останнім свідченням розвитку сучасної української культурології є видання академічного фундаментального видання «Історія української культури» у 5-ти томах. Її авторський колектив відійшов від фрагментарності та зайвого фактологізму, уник захоплення художньо-стильовою специфікою мистецтва та надмірною теоретичністю. У цій роботі культура розглядається як духовно-культурний феномен, як система зовнішніх «предметних» та внутрішніх «суб´єктивних» цінностей.

Українська культурологічна думка за кордоном. Зарубіжні представники української культурології, поділяючи концепцію професора М.С. Грушевського, не відійшли від хронологічного принципу у висвітленні української культури. Так, Д. Антонович та І. Крип´якевич, поділивши її на матеріальну та духовну, виступали проти замкнутості національної культури, визнаючи існування загальнолюдської світової культури. У той же час у XX ст., коли активізувалися рухи народів до національного самовизначення, здобула популярність лінгвістична теорія, авторами якої вважаються М. С. Грушевський та І.І. Огієнко. Абсолютизуючи роль національної мови, вони вважали її єдиним провідним фактором збереження, утвердження й виживання національної спільноти, що є консолідуючою силою єднання нації не лише в самій країні, а й за кордоном. Так, І.І. Огієнко висунув ідею «рідномовної політики», в основу якої було покладено положення про державну мову провідної нації, про вільний розвиток культур національних меншин, про єдність материнської культури з культурою еміграції через сприяння розвитку соборної літературної мови і через широке застосування її урядовими й освітніми закладами, у тому числі й церквою. Релігійна концепція української культурології була представлена греко-католицьким митрополитом Андрієм Шептицьким (1861—1944); передбачала інкорпорацію української культури у західну через включення православних віруючих у греко-католицьку церкву, підпорядковану Ватикану.
Разом з тим, читачі можуть зустріти в численній літературі, авторами якої є переважно представники творчої інтелігенції, спроби на емпіричному рівні вивести походження української нації та культури від утворення світу або довести належність до української нації більшості визначних діячів світу. Намагання вивести українців із первіснообщинного ладу вже призвело до появи так званої РУН-віри — Рідної української віри. Усі ці спроби не мають жодних наукових підстав і є лише продуктом художньо-творчого мислення.

Дата добавления: 2014-01-07