Типологія української культури

На межі XX —XXI ст. минуло 80 років від дати виходу у світ праці німецького культуролога Освальда Шпенглера "Занепад Європи" (1918 p.). Роздуми вченого про долю людства, зокрема Європи, відразу привернули увагу всього світу, і думки його наприкінці століття виглядають не менш актуальними, ніж на початку. Стосуються вони і майбутнього української культури, незважаючи на те, що вже наприкінці XX ст. нав'язувалися спроби обговорювати тезу про відсутність української культури на основі російськомовної більшості населення на її теренах, зокрема у східних областях, і наявності у складі українського народу великих національних меншин.
Вчення О.Шпенглера про кілька рівноцінних за рівнем досягнутої зрілості культур дає змогу пильніше придивитися до української культури. Існування семи зрілих світових культур — єгипетської, індійської, вавилонської, китайської, греко-римської, західноєвропейської та культури майя — свідчення, за Шпенглером, не єдиного процесу світової історії, а єдності вияву життя у Всесвіті. Він відстоює циклічну теорію, яка повинна подолати механізм одномірних еволюційних схем розвитку. Ідея круговороту, що стверджує циклічність розвитку в розрізнених у просторі та в часі культурних світах, які навіть при одночасному існуванні не пов'язані між собою, зумовлює особливу увагу до їх індивідуальності, винятковості, внутрішньої єдності.
Культура, за Шпенглером, — це певна внутрішня єдність форм мислення, що виділяє епоху і навіть творить її як цілість; єдність стилістики, відображеної у формах економічного, політичного, духовного, релігійного, практичного і художнього життя. Аналіз цієї стилістичної єдності форм — основний спосіб розгляду Шпенглером історії. Всупереч догматичним, на його думку, принципам наукового пізнання, вчений обґрунтовує пріоритет "ліричного первня", "почуття життя" у підході до історичного цілого як живого організму, що розвивається. Для його характеристики важлива ідея "прасимволу" — ключа до розуміння культури.

Шпенглер виділяє в розвитку культурно-історичного індивіда такі фази: мікросимволічну, ранню культуру, метафізично-релігійну високу культуру і пізню, закостенілу культуру, яка переходить у цивілізацію. Весь цикл триває приблизно тисячоліття. Цивілізація всюди має однакові ознаки. Вона є симптом і вираз відмирання цілого культурного світу як організму, затухання культури, що його оживляла і надихала, повернення культури в "небуття", етнічний хаос, який не породжує більше культурної індивідуальності. Ознаки таких симптомів Шпенглер простежує у "фаустівській" культурі Заходу, виділяючи з-поміж них передусім надлишок техніки, гіперурбанізацію, війни, підкорення людиною всієї природи. Все це руйнівні фактори цивілізації, що ведуть до загибелі культури.

Постає питання: чи вписується у концепцію О.Шпенглера українська культура? Якщо вона належить до "фаустівської", тобто західноєвропейського культурного світу, то до неї механічно застосовуються характеристики цього типу культури, і, на думку Шпенглера, давно вступила у фазу цивілізації, втрачаючи індивідуальність.

У сучасній науковій та навколонауковій (назвемо її так) літературі обговорюється декілька ідей України, тобто типів української культури, українського менталітету тощо. Зупинимось лише на основних. Так, ще з часів українського романтизму сформувалася ідея України як особливої слов'янської цивілізації (М.Костомаров «Книги буття українського народу»): "І встане Україна з своєї могили, і знову озоветься до всіх братів своїх слов'ян, і почують крик її, і встане Слов'янщина... Україна буде непідлеглою Річчю Посполитою в союзі слов'янськім". Подібною до цієї є ідея української самобутності в межах християнського світу, культивована також ще в XIX ст. її прихильниками були члени Кирило-Мефодіївського товариства — українські романтики, зокрема, Тарас Шевченко, культивувалася вона й у XX ст. представниками української релігійної філософії — Іваном Огієнком, Василем Липківським, нинішніми прихильниками автокефалії української національної чи помісної церкви, а також дослідниками Берестейської унії.

Достатньо близька за змістом до названих ідея візантизму України, що покликана зберегти самобутність східного християнства перед загрозою латинізації. Ця ідея має глибоке історичне коріння, що сягає часів Київської Русі, періоду утвердження нової релігії. Апогею розвитку вона досягла в часи першого культурно-національного відродження (кінець XVI —перша половина XVII ст.), у період гострого протистояння православ'я і католицизму, підготовки й утвердження Берестейської унії 1596 p., виникнення уніатської церкви. Умови збереження візантійського обряду, зокрема стосовно догмату про походження Святого Духа та обряду Літургії рідною мовою вміщені першими в "Артикулах про з'единения з Римською церквою". Прихильником і палким захисником цієї ідеї були Петро Могила, Андрій Шептицький, а також Гавриїл Костельник. Митрополит Андрій Шептицький такими переконаннями заслужив немилість не лише католицької польської ієрархії, а й Святого Престолу. Прямо звинувачений прихильниками латинізації греко-католицької церкви у симпатіях до православ'я, обороняючи в дусі згаданих "Артикулів..." питомий для української церкви східний обряд і чистоту Літургії, Гавриїл Костельник стверджує, що "те, котре правдиво католицьке, повинно випливати не тільки з західної церковної традиції, але й зі східної". Уніатська церква, на його думку, покликана "заступати, продовжити й розвивати традицію", яку залишив давній християнський Схід, "ще той зщэред часів роздору". Нині подібну ідею відстоює православна ортодоксія, частково й представники української автокефальної церкви, Українська православна церква Київського патріархату.

Дата добавления: 2014-01-07