Цікаво, що, відмічаючи хоробрість і підприємливість козаків, посол німецького короля Рудольфа ІІ Еріх Лясота називав Січ Запорізьким лицарством

Козацтво сформувалося на стику землеробської та кочової цивілізацій між слов'янським та тюркським етнічними масивами, між християнством та магометанством. Показово, що турки називали запорожців буткалами, тобто змішаним народом. У козацький побут органічно ввійшли тюркські слова (кіш, осавул, булава, бунчук, барабан, табір, майдан тощо), татарські озброєння (крива шабля), одяг і звичаї (шаровари, оселедець тощо). Тому термін «протистояння», поширений в історичній літературі, не зовсім точно відображає характер тих умов, за яких відбувалося формування козацтва. Цей маргінальний прошарок населення зростав на ґрунті взаємодії, взаємовпливу та пошуку компромісу між кочовою та хліборобською цивілізаціями.

Козацтво та його роль у формуванні національної самовизначеності української культури – СРС

Українці заклали в Москві Слов'яно-греко-латинську академію на зразок своєї в Києві, і вчителів у цю московську академію протягом усього XVIII ст. набирали з українців.

Український вплив відбився на будівництві, малюванні, одязі, співах, музиці, правництві та літературі.

До Москви їздили наші ковалі, гончарі, шапкарі, шевці, масловари, селітровари, злотники, кахлярі.

У 2 пол. XVII ст. український вплив позначився в друкарстві, навіть на дрібних деталях. Так, у Москві в друкованих книжках спершу нумерація була на аркушах, і тільки потім, під впливом українських книгарів стали нумерувати кожну сторінку; так само стали відривати в друкованих книжках слово від слова, а до того їх було друковано вкупі, навіть знак переносу слів (дефіс) запозичили в нас. Заголовок книжки в Москві любили ставити з кінця, і тільки під нашим впливом друкували заголовки з початку книжки.

Українці багато зробили і для нової московської літератури. На чолі цієї літератури стояв українець Ф. Прокопович. Т. зв. класицизм у московську літературу був занесений з України. Також українці в XVII-XVIII ст. рознесли по Московщині свої драматичні твори і заснували театри. Так, українці ставили свої п'єси і утворили шкільні театри в Казані, Тобольську, Новгороді, Смоленську.

Навіть поряд зі зросійщенням у XVIII ст. український вплив на Москву не зменшився і позначився на всьому державному житті.

Про український вплив на Москву професор П.А. Безсонов писав: "Пришельцы (малороссы) заняли здесь самые видные й влиятельные места, от иерархов до управлення консисторий,... от воспитателей семьи царской до настоятелей монастырей, до ректоров, префектов й учителей ими же протектированых школ...".

Вперше термін «козак» зустрічається в Початковій монгольській хроніці (1240). У перекладі з тюркських мов він означає «одинокий», «схильний до завоювання». У XVI ст. цей термін вміщено в словнику половецької мови «Кодекс Куманікус» (1303) та в додатку до грецького збірника житій святих «Синаксаря». Цікаво, що слово «козак» вживалося для позначення полярних рольових функцій: «страж» і «розбійник».

Проблема появи та формування козацької верстви й досі є дискусійною. Перші спроби її розв'язання були зроблені ще на початку XVII ст., коли польські історики намагалися вивести козацький родовід із самоназви, тобто зі слова «козак». Зокрема, польсько-литовський хроніст М. Стрийковський вважав, що козаки походять від стародавнього ватажка «Козака», який вдало боровся з татарами.

Перші згадки про козацтво датуються XIII ст., проте як нова соціальна верства суспільної ієрархії воно формується водночас зі шляхтою протягом XV-XVI ст. Майже до кінця XVI ст. термін «козацтво» фіксував не соціальний статус, а спосіб життя, рід занять. У 1572 р. король Сигізмунд II Август видав універсал про утворення найманого козацького формування. 300 козаків було прийнято на державну службу, записано у реєстр (список) і отримало правовий статус регулярного війська. І хоча ця дія мала на меті розкол козацтва, намагання використати частину його сил в інтересах польської держави, все ж вона поклала початок двом важливим суспільним процесам: а) утворенню реєстрових збройних формувань; б) легітимізації козацького стану – юридичному визнанню прав, привілеїв та обов'язків козацтва як соціальної верстви.

Утворений Сигізмундом II Августом загін незабаром був розформований. Лише 1578 р. уряд Речі Посполитої у зв'язку з поразкою в Лівонській війні та активізацією низового козацтва був змушений повернутися до ідеї відновлення реєстрових формувань. Король Стефан Баторій вписав до реєстру 500 козаків, які за свою службу звільнялися від податків, одержували землю на правах рангового володіння, військово-адміністративну незалежність від місцевої влади, судовий імунітет. Основними завданнями реєстровців були охорона кордонів та контроль за нереєстровими козаками.

На початку XVII ст. козацтво як соціальна верства не було однорідним: реєстрове (городове) козацтво – заможні, привілейовані козаки, які перебували на державній службі в Речі Посполитій; запорозьке (низове) козацтво – козаки, які проживали в пониззі Дніпра в межах військово-політичної організації Запорозька Січ; нереєстрове козацтво, яке виникло внаслідок самовільного «покозачення» і не маючи офіційно визначеного статусу вело козацький спосіб життя у прикордонних районах. Проте, незважаючи на неоднорідність, козацтво вже мало свою соціальну нішу, власне місце в становій ієрархії Речі Посполитої.

Українська нація відзначається особливими рисами характерології, менталітету, народної вдачі, котрі у своїй специфічній сукупності, проявах і сутності не мають аналогії у світі. Серед визначальних чинників, що сприяли формуванню такого унікального феномену, насамперед слід відзначити геополітичну «межовість», котра тісно пов’язана з соціопсихічною та культурною «межовістю» – існуванням людини на межі боротьби, випадковості, провини, страждання, загрози смерті. Звідси – поява вищих ідеалів порятунку Батьківщини, турбота про збереження лицарської честі, вільності, незалежності. Одним із наслідків цього була поява своєрідного лицарсько-козацького типу, орієнтованого на «vita heroika».

Цілком очевидним є те, що витоки української національної вдачі сягають давніх часів, однак чи не вперше вони яскраво окреслилися в середовищі українського козацтва. Процес формування української нації завершився в цілому саме в XIV – XVI ст. Козацтво як хребет української нації найвиразніше представляло провідні її ознаки: територію, мову, культуру, господарську діяльність, побут та звичаї. Француз Ш.Ф. Масон, який служив у російському війську наприкінці XVIII – поч. XIX ст., писав про козаків як про націю, що не має нічого спільного з росіянами. На його думку, якщо не брати до уваги загальних подібних релігійних, мовних рис, котрі завжди існують у сусідніх народів, звичаї, спосіб життя, їжа, війни є цілком відмінними від російських. Автор «Літопису Малоросії, або історії козаків-запорожців та козаків України, або Малоросії» Жан Бенуа Шерер особливо підкреслював прагнення українського народу до збереження своїх вольностей, віри, устрою та звичаїв. Гійом Левассер де Боплан у своєму «Описі України» відзначив у козаків поєднання хитрого, гострого розуму, щедрості, безкорисності з великою любов’ю до свободи.

Відомо, що українців у XVI – XVII cт. чужоземці та сусіди називали черкасами, а також – нацією козаків. Поняття «козак» і «українець» часто ототожнювалися. Це було пов’язано з тим, що саме козацтво упродовж цього трагічно-загостреного часу зуміло в умовах цілковитої бездержавності України сформувати військовий осередок, витворити соціальну верству воїнів-професіоналів, котра взяла на свої плечі обов’язки керуючої й провідної сили української нації. Козацтво було органічно зв’язане з тілом нації, ставши максимальним націєтворчим напруженням цілого народу, цілої Батьківщини.

Період бездержавності в Україні, тривале придушення «vita heroika», активне «висмоктування» національного інтелекту державами-пригноблювачами століттями виробляли в українців такі норми психічного життя, котрі можна ідентифікувати з «захованим» життям, мета якого – перечекати, і котре можна назвати «vita minima». Таке «інтровертне» існування сконцентроване на розбудові внутрішніх переживань, супроводжуваних недовірою та замкненістю вдачі, настороженим ставленням до оточення («моя хата з краю, нічого не знаю», «тихше води, нижче трави» та ін.). Звідси споглядальна, а не активно діяльна позиція. І звідси ж, у зв’язку з переважанням селянської психологічної настанови, спрямування на творення суспільної взаємодії на рівні сімейних, сусідських взаємин («толока»). Це розвивало психічну здатність до «компліментарності» – співпереживання, приязні, симпатії. Комплекс «меншовартості» породжує також і комплекс «кривди», образи, який може проявитися в орієнтації на реактивну агресію щодо дійсних чи уявних причин меншовартості. Звідси й потяг до релігійності як віри у вищу «трансценденцію» поза церковною організацією, що пов’язано з потягом до ліричності, сублімації в стражданнях або в соціально-утопічному мрійництві загальнолюдського царства. Ці та інші особливості українського народу, розвиваючись, набували різноманітного змісту та відігравали різну функцію в його соціальному житті. Саме м’якість, делікатність натури українця не сприяли формуванню цілеспрямованого та стійкого національного почуття.

Без аристократії та носіїв духовності нація приречена на деградацію та небуття, насамперед в духовному плані. Вона перетворюється на звичайне населення певної території, дезорганізоване та дезорієнтоване, нездатне чинити опір зовнішній агресії. З огляду на це, важливою є справа військового виховання, яка відіграє в суспільстві дві провідні функції, спрямовані на самозбереження нації. Як правило, в українській традиції це тип чоловіка-воїна, лицаря, козака. Одна з визначальних особливостей українського козацтва полягала в його глибокій релігійності. Християнська православна віра була для козаків провідною ідеологічною настановою. За свідченням літопису Самовидця, національно-релігійні чинники домінували також серед головних причин національно-визвольної війни проти Польщі.

Під впливом геополітичного розташування України – між Сходом і Заходом – в українців формувалися відповідні соціопсихологічні та ментальні особливості. З одного боку, авантюрно-козацький (лицарський) стиль життя, з іншого – стиль притаєнного існування, спричинений тривалим переховуванням від ворогів. Якщо перший є джерелом активності, то другий спонукає до «відступу в себе» з життєвою філософією «моя хата з краю...». Під загрозою кочовиків та інших недругів нашого народу в XVІ-XVII ст. витворився козацький соціотип, тип вояка-хлібороба, причому внаслідок комбінування рис національного характеру, успадкованих від попередніх поколінь за Київської доби. Оскільки військо в усі часи було однією з головних державних інституцій, під його впливом відповідним чином визрівали й особливості національної ментальності.

Цілком очевидно, що українська ментальність багато в чому формувалася під впливом української родини, яка зберегла чимало рис, успадкованих від матріархату. У зв’язку з цим соціальні та психічні норми, ідеали, установки, ієрархія моральних цінностей українства є типовими для жіночої свідомості. Відповідно – найпоширенішим у суспільній свідомості українців є не енергійний, войовничий та аскетичний політичний лідер, а керівник-колегіал (на відміну від Західної Європи). Він про всіх дбає, вболіває, радиться з товаришами перед прийняттям рішень. Такий собі гетьман з «материнськими рисами».

Дата добавления: 2014-01-07