Неоромантична гуманістична концепція особистості в українській літературі

Теоретичну обґрунтованість і художню систематизованість української культури кінця XIX — початку XX століття значною мірою забезпечила діяльність покоління, яке І. Франко називав "молодою Україною". Це був мистецький і просвітницький рух, що сприяв як розвиткові національної культурної традиції, так і формуванню новочасної естетичної свідомості. Еволюція української культури даного періоду відповідає зміні типів художнього мислення, характерній для європейського історико-культурного прогресу. Естетична самосвідомість покоління "молодої України" формувалась значною мірою спонтанно й свого часу не була систематизована.

Еволюція художньої свідомості на зламі XIX ст. позначена відмовою від прямої соціальної тенденційності, декларованим аполітизмом, які стискували свободу індивідуального творчого самовиявлення в мистецтві й обмежували права художньої форми. З іншого боку, така позиція була нічим іншим, як реакцією на болісно-тяжкі враження від оточуючого буття, що знаходило своєрідну компенсацію в прагненні краси, того, що не притаманне реальному людському існуванню. Так формується естетизм в українській культурі, підвищений інтерес до проблем форми, майстерності, прекрасного. У цей час в Росії Ф. Достоєвський напише знані у всьому світі слова: "Краса врятує світ".

Проголошення культу краси було проголошенням культу антиутилітарності, неможливості обмежуватись роллю пропагандиста певної ідеологічної доктрини. "Се є штука — я не пхаю тут ідей!" — з викликом напише молодий український поет В. Пачовський. Принцип чистої краси стане відлунням національної ідеї: "Мій друже, я красу люблю... як рідну Україну" (М. Вороний). Покоління "молодої України" опирається й на "філософію серця" українського мислителя П. Юркевича. "Серце" як емоційно-забарвлений принцип означає індивідуальність, якою сприймається краса мистецтва.

Криза народницько-позитивістського догматизму породила наприкінці XIX ст. один з основних конфліктів новітнього типу світовідчуття. Літературознавство визначило його як суперечність між безмежністю духовно-природного круговороту матерії, Всесвіту і обмеженістю конкретного людського життя, індивідуальної свідомості. Через цей конфлікт якраз і проходить страждаючий герой ліричної драми І. Франка "Зів’яле листя" і відступає перед неможливістю його вирішення.

Витоки цього конфлікту знаходимо ще в антропоцентризмі європейського Ренесансу та постренесансу, який спорудив безмежну віру у людські можливості, у те, що індивід має право і навіть обов’язок перебудувати все довкола себе за своїм розсудом, оскільки людина є центром Всесвіту. Могутній творчий потенціал цієї ідеї мав зворотний бік: людина залишилась наодинці з космічною прірвою світобудови, і наступав трагічний персоналістський злам, який і призвів суспільну свідомість кінця XIX — початку XX ст. до есхатологічних настроїв.

Покоління "молодої України" прагнуло розв’язати цей конфлікт. Освоєння нового змісту епохи йшло через переосмислення і трансформацію романтичної концепції світобачення, оскільки вона найбільш відповідала добі відчуження людини від своєї людської сутності, перетворення її на додаток до матеріального виробництва.

На противагу націоналістичному об’єктивізмові народницько-просвітительського світогляду, який тяжів до ілюстрування життєвими "фактами" та ситуаціями певних етичних і політичних ідей, у неоромантичній концепції стверджується значимість суб’єктивного як певної цінності. Це прозвучало у відомих рядках Лесі Українки (драма "Касандра"): «Ох, я вже втомлена від тої правди! Ой, дай мені хоч сон, хоч мрію, сестро».

Неоромантична концепція особистості, що ґрунтувалась на духовному пориві, прагненні до ідеалу "повної людини" ("Моя девіза — йти за віком і бути цілим чоловіком" М. Вороного), мала якось компенсувати розлад матерії і духу, реальності й ідеалу, людини і світу.

Тому свою драму-феєрію Л. Українка будує на архетипі дерева, яке єднає горнє і дольнє, де "неволя тягар свій носить". Воно зводить Лукаша і Мавку, біля нього й розігрується трагедія їх доль. Трагедія Лукаша є трагедією тих, хто слухається матеріалістичних підшептів, хоч уся їх душа рветься до ідеалу. Сопілка в його руках є символом піднесення від буденщини до поетичних поривів (це нагадує дзвін у драмі німецького літератора Г. Гартмана "Затоплений дзвін"). Трагедія Мавки — це трагедія поетичних, ідеальних душ, мрії яких зустрічаються з грубими реаліями буденщини, які приневолені "кинути високе верховіття" й "ступати дрібними стежками". Дуалізм, думка про два світи, два начала, що живуть у людині, загалом покладена в основу тогочасної символістської драми Г. Ібсена, М. Метерлінка, Г. Гартмана. Однак у європейській неоромантичній концепції відчуження людини від оточення незбориме. У Лесі Українки ж безсмертя людської душі, її внутрішня свобода забезпечується гармонією лісових сил з людськими, духовною єдністю з природою — тобто через ідею цілісної, родової людини.

Неоромантична гуманістична концепція формувалась у творчості письменниці О. Кобилянської (1863—1942). Її героїні — Олена з повісті "Людина", Наталка з повісті "Царівна", Тетяна з повісті "В неділю рано зілля копала" — мають надміру вразливе серце, горду і мрійливу душу, належать до того самого світу людських моральних високостей, що його поетизують неоромантики. Їх життя є постійним зіткненням зі світом лицемірства, духовної ницості, "здорового глузду". У побудованому О. Кобилянською ідеальному світі повноти життєвої і творчої реалізації особистості жінка стає Людиною — Царівною своєї долі.

Підкреслений психологізм та естетизм української художньої культури зламу XIX ст. виявив себе і в жанровому новаторстві. Симфонії у музиці поступаються місцем поемам, фантазіям, ноктюрнам, програмні картини — етюдам, літературні романи — новелам, тобто малим формам з їх бездієвістю, інтимною зверненістю, концентрацією сюжетно-композиційної структури та стилю. Це відповідало нервовості часу, інтенсифікації життєвих процесів як особистості, так і суспільства. Декларована українським письменником Г. Григоренком вимога "одрізувати життєві тремтячі скибки життя" перегукувалась з аналогічним "твір мистецтва — це шматок життя, пропущений через темперамент художника" француза Е. Золя. Так, традиційну для роману історію загубленого кохання, що полонило душу людини, у невеличкій новелі письменника М. Яцківа "Дівчина на чорнім коні" змонтовано як серію з реальних сновидінь, галюцинацій без причинно-наслідкового зв’язку. Однак саме це дозволяє подолати рамки об’єктивно-однозначного прочитання змісту, наситити художню тканину поліфонією ідей, символів, інтерпретацій.

Дата добавления: 2014-01-07