Наростання кризових явищ у культурі глобалізованого світу. Дегуманізація культури та її прояви в мистецтві XX ст

План

Релігія та церква в Україні — СРС

Православна церква в Україні була єдиною легальною організацією, діяльність якої не вписувалася в межі ідеології більшовиків. У 1920-ті рр. посилився тиск держави на православну церкву. Більшовики скористалися голодом 1921—1923 рр. як приводом для посилення репресій проти духовенства. Розгорнулася широка кампанія вилучення із храмів і культових споруд коштовностей для закупівлі зерна за кордоном. Віруючі та духовенство в більшості випадків погоджувалися пожертвувати частину скарбів у фонд голодуючих. Але вони відмовлялися передати державі культові предмети, твори мистецтва, що були потрібні безпосередньо для Богослужіння. Державні органи ігнорували настрої служителів церкви і мирян, чим спровокували конфлікти між духовенством і чиновниками, що здійснювали конфіскації в храмах. Конфлікти супроводжувалися арештами й часто розстрілами священиків і віруючих.

У січні 1928 р. було введено в дію Адміністративний кодекс УРСР, який серед інших містив розділ «Правила про культи». З його прийняттям декрет уряду про свободу совісті втратив силу. На межі 1920—1930-х рр. за умов різкої зміни політичної атмосфери в країні ставлення до релігії та церкви з боку влади стало нетерпимим. Тисячі церков в Україні були зачинені, священики репресовані. У 1929 р. органи Головного політичного управління звинуватили в антирадянській діяльності Українську автокефальну Православну церкву (УАПЦ). Керівництво УАПЦ було заарештовано, а церкву змусили заявити про саморозпуск. Така ж доля спіткала після II світової війни Українську греко-католицьку церкву в Західній Україні.

Другу п’ятирічку оголосили «п’ятирічкою знищення релігії». Виникли «Об’єднання войовничих безбожників». У середині 1930-х рр. в Україні залишилося лише 9 % діючих церковних споруд порівняно з 1913 р. Усього в 1917—1939 рр. було зруйновано 8 тисяч церковних споруд — більше половини всіх храмів.

На початку 40-х рр. у Вінницькій, Хмельницькій, Кіровоградській, Миколаївській, Сумській, Донецькій областях не залишилося жодної православної церкви. Із 1710 храмів Київської області за призначенням використовувалися лише 2, із 28 монастирів не діяв жоден, а з 1435 священиків служили всього 3. В Україні не залишилось жодного єпископа.

1. Наростання кризових явищ у культурі глобалізованого світу. Дегуманізація культури та її прояви в мистецтві XX ст.

2. Художній світ техногенної цивілізації. Естетика модерну.

3. Постмодерністська модель світу в українській та світовій інтерпретаціях.

4. Характерні риси українського постмодерну та їх прояви в українській культурі.

Література

1. Грушевицкая Т.Г., Гузик М.А., Садохин А.П. Словарь по мировой художественной культуре. – М.: Аcademia, 2001. – 403 с.

2. Історія української та зарубіжної культури: збірник матеріалів і документів / За ред. С.М. Клапчука, В.Ф. Остафійчука. – К.: Вища шк., 2000. – С. 539-588.

3. Попович М.В. Нарис історії культури України. – К.: АртЕк, 1998. – C. 655-715.

4. Українська та зарубіжна культура: підруч. / За ред. В.О. Лозового. – Харків: Одіссей, 2006. – С. 243-271.

5. Українська та зарубіжна культура: навч. посіб. / За ред. М.М. Заковича. – К.: Знання, 2000. – С. 595-609.

6. Ізваріна О.М. Українська та зарубіжна культура: навч.посіб. – Донецьк: ДІТБ, 1999. – С. 125-133.

7. Українська і зарубіжна культура: навч. посіб. / За ред. К.В. Заблоцької. – Донецьк: Східний видавничий дім, 2001. – С. 336-358.

8. Шевнюк О.Л. Українська та зарубіжна культура: навч. посібник. – К.: Знання-Прес, 2002. – С. 109-113.

Додаткова література

1. Гнатюк О. Прощання з імперією: Українські дискусії про ідентичність. – К.: Критика, 2005. – 528 с.

2. Діброва В. Проблема збереження національної тотожності за умов тоталітаризму. Досвід української літератури // Слово і час. – 1991. – №3. – С. 15-23.

56. Когут З. Коріння ідентичності. Студії з ранньомодерної та модерної історії України. – К.: Критика, 2004. – 352 с.

57. Колодний А., Филипович Л. Релігія в контексті духовного відродження України // Українське релігієзнавство. – 1996. – С. 4-14.

59. Корнієнко Н. Українська та російська ментальність: проекція в сучасне // Слово і час. – 1991. – №7. – С. 3-9.

60. Костенко Л.В. Маруся Чурай. Історичний роман у віршах. – К.: Веселка, 1990. – 159 с.

67. Лаку-Лабарт Ф., Нанси Ж.-Л. Нацистский миф. – Спб.: Владимир Даль, 2002. – 79 с.

71. Липинський В. Листи до братів-хліборобів про ідею і організацію українського монархізму.: Писання 1919-1920 рр. // Українська суспільно-політична думка в ХХ ст.: Документи і матеріали. – Мюнхен: Сучасність, 1993. – Т.1.

72. Лисяк-Рудницький І. Інтелектуальні початки нової України / Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. – Т.1. – К.: Основи, 1994. – С.173-192.

73. Лисяк-Рудницький І. Радянська Україна з історичної перспективи / В кн.: Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. – Т.2. – К.: Основи, 1994. – С. 457-469.

74. Лисяк-Рудницький І. Роль України в новітній історії / Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. – Т.1. – К.: Основи, 1994. – С. 145-172.

77. Маланюк Є. Книга спостережень. – К.: Атіка, 1995. – 236 с.

78. Маланюк Є. Нариси з історії нашої культури. – К.: Обереги, 1992. – 80 с.

7. Нариси української популярної культури. — К.: УЦКД, 1998. — 760 с.

88. Онищенко О. Міфотворчість і художня спадщина О.Довженко // Етика, естетика і теорія культури. – Вип. 37. – К., 1992. – С. 85-92.

89. Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі. – К.: Либідь, 1999.

6. Павличко С. Фемінізм. – К.: Основи, 2002.

13. Рязанова Л.С. «Нью-эйдж» – религиозное сознание в ситуации постмодерна // Соціальні виміри суспільства: зб. наук. праць. – Вип. 5 – К., Інститут соціології НАН України, 2002. – С. 422-437.

106. Скуратівський В. Із спостережень над поетикою Сергія Параджанова // Кіно-коло. – 2003. – 09.01.

120. Хвильовий М. Україна чи Малоросія?: Памфлети. – К.: Смолоскип, 1993. – 290 с.

16. Шевченко А.К. Трансформация религии и религиозного сознания в эпоху постмодерна // XXI век: мир между прошлым и будущим. Культура как системообразующий фактор международной и национальной безопасности. – К.: Стилос, 2004. – С. 186-272.

Сучасна суспільна думка все глибше й міцніше утверджується в усвідомленні глибинного зв'язку природного і соціального. Сьогодні вже для всіх очевидний цілий комплекс глобальних проблем, від вирішення яких залежить майбутнє:

· негативний вплив на природне середовище, погіршення екологічних умов життя людей, різке, і не завжди виправдане, збільшення витрачання природних ресурсів;

· посилення нерівномірності в рівнях соціально-економічного розвитку між промислово розвиненими і країнами, що розвиваються;

· створення зброї масового знищення (відмінність ядерної зброї від усієї попередньої полягає в тому, що вона навіть без прямого застосування, фактом свого існування, вже несе небезпеку); безперервні військові конфлікти (для порівняння такі дані: у XVII ст. у війнах загинуло 3,3 млн. чоловік, в XVIII ст. вже 5,4 млн., у ХІХ ст. – 5,7 млн., а тільки дві світові війни у ХХ ст. забрали понад 80 млн. життів.

Якщо в кінці століття глобальні проблеми, які загрожують самому існуванню людства, очевидні всім, то відповідні настрої в мистецтві виникли ще на межі XIX-XX ст. Серед художньої інтелігенції набирає популярності філософія Фрідріха Ніцше з його недомовленістю, відкиданням традиційних цінностей, включаючи християнство, переконаністю у власній обраності (характерний підзаголовок його книги «Як говорив Заратустра» – «Книга для всіх і ні для кого»). Показовим є феноменальний успіх книги Освальда Шпенглера «Занепад Європи», пронизаної песимізмом стосовно майбутнього цивілізації. Після Першої світової війни і з новою силою під час і після Другої у світоглядному центрі творчості багатьох великих майстрів опинилася філософія екзистенціалізму. Екзистенція – людське існування як єдність зовнішнього світу і внутрішніх переживань, але осягнути себе людина може тільки в межових ситуаціях (боротьба, страждання, смерть).

Екзистенціалізм як художній напрямок ґрунтується на концепції абсурдності життя. Найповніше вона виявилася у творчості А. Камю (1913-1960). Для А. Камю, як і для екзистенціалізму в цілому, весь світ, усе людське суспільство – суцільне «непорозуміння», абсолютний абсурд. Люди принципово самотні, замкнуті, приречені на взаємне нерозуміння. Кожна людина – цілий світ. Але ці світи не зв’язані один з одним. Спілкування людей йде лише поверхово і не торкає глибини душі, тому воно не веде до розмикання самітності.

Свій розвиток екзистенціалістська естетика одержала у творчості французького філософа і письменника Ж.-П. Сартра (1905-1980).

Одним із найвизначніших мислителів XX ст. є Мартін Гайдеггер (1889-1976), філософська творчість якого розглядає теми філософії буття, історії західноєвропейської цивілізації, гуманізму, сутності мислення, природи художньої творчості, філософії мови. Усе це виростає з основної задачі філософії Гайдеггера: звернути з помилкового шляху західної цивілізації та повернутися до забутих витоків мислення, до справжнього буття. Одним із кроків на цьому шляху стала розробка Гайдеггером власної філософської мови. Вона виступає як засіб коригування, уточнення понять, що відповідають значенням слів сучасної мови. Цьому служить принцип так званої деструкції. При створенні своєї філософської мови Гайдеггер ринеться до реконструкції філософських понять. Розуміння, тлумачення феномена можливо, за Гайдеггером, тільки тоді, коли той, що розуміє, вже заздалегідь має уявлення про даний феномен. Мова, за Гайдеггером, – це в першу чергу засіб існування індивідуальної самосвідомості.

Тема стосунків художника і маси, юрби стає лейтмотивом міркувань видатного іспанського філософа Хосе Ортеги-і-Гассета (1883-1955). Він категорично не приймав сучасного йому буржуазного суспільства з його тенденціями до нівелювання особистості, здрібніння культури, із контурами суспільства споживання з його масовою культурою, девальвацією цінностей класичного мистецтва, дегуманізацією. Ортега спрямований до зберігання особистості, необхідності виробити новий менталітет, інше ставлення до культури, інші психологічні моделі, а також моделі поведінки, що відповідають реаліям XX ст. Класичним твором Ортеги-і-Гассета стало есе «Дегуманізація мистецтва» (1925). Основні положення теорії «дегуманізації мистецтва» зводилися до розподілу реального предмета і предмета мистецтва, до висування на перший план власне естетичного переживання художника, його відношення до дійсності, очищеного від особистого емоційного пафосу, від власного відношення до світу.

Методологічні проблеми історії культури розробляв нідерландський філософ та історик Й. Гейзинга (1872-1945). Особливе значення у виникненні та розвитку світової культури Гейзинга надає грі. У першу чергу це стосується тих епох, в які поезія ще широко вписувалася в контекст життя суспільства, і який він протиставляє сучасному буржуазному суспільству з його поверховою, масовою за своїм характером культурою, що уніфікує. Криза сучасного мистецтва обумовлена, на його думку, прагненням вийти за межі того, що пізнається розумом.

Дата добавления: 2014-01-07