Періодизація розвитку української культури

Поняття «українська культура» та «культура України» не тотожні. Українська культура – це творіння українського народу. До української культури слід віднести і творчість українців, які працювали за межами батьківщини. Нині українці проживають і творять матеріальну й духовну культуру в 64 країнах планети. Разом з тим не можна вважати за українські навіть видатні творіння, що прикрашали землю України, коли вони не пов’язані з національною традицією.

Нинішнє відродження України як суспільства, як держави неможливе без духовного оновлення її народу. Потрібне формування нових духовно-ціннісних орієнтирів, культурне відтворення нації, перехід до культури злагоди. Місія культури в нових історичних умовах відповідальна. Культура формує стиль життя, спосіб поведінки, творить демократичні, гуманістичні ідеали незалежної держави.

Глибокий гуманістичний зміст української культури, її значен­ня для творчого самоусвідомлення багатьох поколінь українського народу в національному саморозвитку та світовій цивілізації зумо­вили об’єктивне перетворення її на цілісну систему духовного світу українців. Окреслимо головні періоди у розвиткові української культу­ри і дамо їм коротку характеристику.

Отже, перший період розвитку української культури охоплює часовий відрізок від її витоків і до прийняття християнства, тобто — це культура східнослов’янських племен дохристиянської доби.. Вчені стверджують, що культура на теренах України виникла на ранніх стадіях розвитку суспільства і відтоді нерозривно пов'язана з його історією. Стоянки пер­вісної людини тут з’явилися декілька сотні тисяч років тому, в епоху раннього палеоліту. У наступні епохи (мезоліту і особливо неоліту) людина наполегливо розширювала сферу своєї діяльності, опанову­вала територію та природні багатства, вдосконалювала знаряддя праці. Від примітивних форм збирання, полювання та рибальства вона пе­реходить до землеробства і скотарства. Первіснообщинний лад у межах території нинішньої України співвідноситься з такими археологічними періодами, як палеоліт — стародавній кам’яний вік (1 млн. — 11 тис. pp. до н. е.), мезоліт — середній кам’яний вік (10 тис. — 7 тис. pp. до н. е.), неоліт — новий кам’яний вік (6 тис. — 4 тис. pp. до н. е.), енеоліт — мідно-кам’яний вік (3300-2800 pp. до н. е.), бронзовий вік (2800-1200 pp. до н. е.).

Глибокий слід в історії української культури залишили племена трипільської культури (IV – III тис. до н. е.), для яких властивим був уже доволі високий рівень виробничої культури, техніки виготовлен­ня кераміки, суспільної організації. Значного рівня досягла тут і духовна культура.

«Батько історії» Геродот детально описує територію України в V ст. до н. е. в образі Скіфії. Подекуди він торкається традицій, побуту та інших складових її культури. Якраз у цей період відбувається грецька колонізація північного Причорномор'я, виникають поліси — міста-держави і утворюється Боспорське царство.

Другий період розвитку української культури припадає на час існування княжої держави — Київської Русі та Галицько-Волинського князівства. Так його й іменуємо: українська культура княжої доби. Держава Київська Русь — могутня ранньофеодальна військо­во-деспотична імперія, котра нічим не відрізнялася від імперій Каролінгів та Меровінгів, за винятком того, що вона від часу свого ви­никнення перебрала на себе роль покровителя, мецената і доброчин­ця культури, стала провідною матеріальною основою її розвою.

Третій період розвитку української культури припадає на ли­товсько-польську добу в історії нашого народу. Після втрати влас­ної державності умови для розвитку української культури були не­однаковими в різних регіонах України. Починаючи буквально від кінця монголо-татарської навали і аж до 1569 року (рік Люблінської унії), українські землі поступово, від небагатьох до більшості, пе­реходили під владу Великого князівства Литовського, яке перейня­ло у нас багато рис адміністративного устрою, основи юридичного права і традицію літописання, що брали свій початок ще з доби Київ­ської держави.

Четвертий період розвитку української культури припадає на козацько-гетьманську добу, яка характеризується новим історичним контекстом, зумовленим закінченням Визвольної війни в середині XVII ст., з одного боку, і поступовим обмеженням, а згодом і втра­тою автономії Україною наприкінці XVIII ст., з іншого. Визначаль­ним тут виступає фактор національної державності, яка, проіснував­ши понад 130 років, все ж таки змогла істотно сформувати спрямо­ваність, характер та інтенсивність культурних процесів в Україні.

П'ятий період розвитку української культури охоплює часо­вий відтинок в 150 років, років великої неволі нашого народу — від часів зруйнування Гетьманщини і до початку XX століття. Його до­цільно поділити умовно на три підперіоди: перший — кінець XVIII — кінець 50-х років XIX ст., що є часом її становлення як новітньої культури з народним демократизмом і народною мовою; другий — 60—90-ті роки XIX ст. — час її входження в загальнослов’янський та світовий культурний процес; і третій — початок XX ст. — час утвердження її як великої національної культури світового значен­ня йрезонансу. Цей період у розвиткові української культури на­звемо періодом національно-культурного відродження.

Шостий період розвитку української культури є часом ново­го міжвоєнного та повоєнного поневолення України її східними та західними сусідами й охоплює часовий відтинок від початку XX ст. до кінця 80-х років.

Високий ступінь розвитку та історичної зрілості української куль­тури, з яким вона вступила у XX століття, зумовили її активну і плідну участь в загальноєвропейському культурному процесі.

Поселення старо­давніх слов’ян густо покривали величезну територію. їх географія охоплювала землі від верхів’я Дніпра і Прип’яті на півночі до Балканського півострова на півдні; потім від верхів’я Десни і Сейму на сході до межиріччя Ельби і Заале на заході. Виявилося, що пам'ят­ки коломийської, пеньківської та празької культур перехрещуються у Подніпров’ї на Київщині.

Вивчення культури слов’ян V—VII ст., особливо характеру жит­лового будівництва, поховальних обрядів, керамічних виробів, засвід­чує, що вона тісно пов'язана з більш ранніми слов’янськими культу­рами. Виявляється, що колочинська і пеньківська культури мають типологічну спорідненість з київською культурою III — початку V ст. Крім того в колочинський культурі чітко виражений балтський, а в пеньківський — тюркський компоненти.

Категорія «українська культура як цілісна система» порівняно нова. З початком демократичних перетворень у суспільному житті українського народу та з проголошенням державної незалежності України, наша національна культура почала поступово розглядатися й аналізуватися науковцями-культурологами як саме цілісна система, що найповніше виражає духовний світ українського народу. Та й сам український народ науковцями тепер розглядається як єдине соціально-етнічне ціле, яке виникло, сформувалося і розвивається в умовах суворої історичної об'єктивності, без штучного поділу його на «східняків» і «західників», українців материкової України та українців діаспори (близького і далекого зарубіжжя), українську «буржуазну» та українську «пролетарську» нації тощо.

Дата добавления: 2014-01-07