Побутове і наукове усвідомлення економічних проблем. Зародження економічної думки та основні етапи розвитку економічної науки

Первинні знання про шляхи добування їжі, одягу, даху, про те, як варто діяти, накопичувалися поступово і спочатку являли собою визначені інтуїтивні уявлення, узагальнення поверхневих спостережень, закріплені в звичаях, традиціях, легендах, найдавніших писемних пам'ятках.

Перші спроби обґрунтувати стійкі економічні взаємозалежності, закономірності з'являються за часів існування стародавніх держав (Китаю, Індії, Єгипту, Греції, Риму та ін.). Одні з найдавніших відомих джерел економічної думки відносяться до часів Стародавнього Єгипту. У творах «Повчання гераклеопольського царя своєму синові» (ХХІІ ст. до н.е.), «Проречення Іпусера» (XVIII ст. до н.е.) містяться уявлення стародавніх єгиптян про власність, товарно-грошові відносини, питання державного регулювання господарства.

Економічні проблеми знаходяться у центрі досліджень давньогрецьких філософів, а саме: Ксенофонта, Платона, Аристотеля. Вони розробляли теорії ідеального устрою держави, досліджували питання поділу праці, оподаткування, ціноутворення, грошового обігу тощо.

У Середньовіччі економічна думка не мала значного розвитку. У цей час окремі економічні проблеми (питання ціноутворення, поділу праці, обміну) розглядалися не самостійно, а в межах церковного вчення про справедливий суспільний устрій. Більша увага приділялася не розробці теорій, а пошуку відповідей на конкретні практичні питання. Економічна думка України періоду раннього середньовіччя відображена у кодексі права Київської Русі «Руська правда» (ХІ ст.).

Таким чином, до кінця Середньовіччя економіка як окрема наука не існувала. Економічні питання разом із політичними, соціальними, філософськими, історичними та іншими, розглядалися в межах загального знання про функціонування і розвиток людського суспільства.

Першою школою, яка займалася рішенням саме економічних питань, стала школа меркантилістів (від італійського «мерканте» - торговець, купець), що виникла в Західній Європі в період Великих географічних відкриттів. Її представники шукали шляхи збагачення країни, основне місце серед яких відводилося зовнішній торгівлі, що дозволяла залучити реальні гроші: золото і срібло. Важлива роль у регулюванні зовнішньої торгівлі (стимулюванні експорту і обмеженні імпорту) відводилася державі. Французький меркантиліст Антуан де Монкретьєн у творі «Закони суспільного господарства (Трактат політичної економії)» 1615 року, дає нову назву економічній науці — політична економія.

Погляди меркантилістів були багато в чому поверховими і часто помилковими, оскільки вони не були засновані на знанні глибинних законів і закономірностей економічного розвитку.

Представники школи фізіократів (у перекладі з грецької мови – «влада природи») Ф. Кене і А. Тюрго створили цілісну систему поглядів на економічну структуру суспільства, вважаючи джерелом багатства не обмін, а виробництво. Але як продуктивну сферу і основу життя суспільства вони розглядали лише сільське господарство. Їм належить і перша спроба створити модель суспільного відтворення – «Економічна таблиця» (1758 р.).

Більш глибокі економічні дослідження розпочинають представники класичної школи політичної економії, що зародилися в Західній Європі в

XVII столітті, а розквіт якої припадав на XVIII-початок XIX століття.

Її представники (У. Петті, А. Сміт, Д. Рікардо) економіці існує природний порядок (ринкові закони, що діють незалежно від волі людини), здатний привести економічну систему до рівноважного стану за оптимального використання наявних економічних ресурсів. Отже, державне втручання в економіку має бути мінімальним. Кожен індивідуум («економічна людина») піклується про свій особистий інтерес, але в разі зіткнення з інтересами інших індивідів відбувається їхня гармонізація, а економічні дії спрямовуються в русло оптимальних рішень, навіть, якщо спочатку такої мети ніхто не ставив.

Адам Сміт підкреслює, що людина «невидимою рукою» направляється до мети, що зовсім не входила до її намірів. Турбуючись про свої власні інтереси, вона часто більш діючим способом служить інтересам суспільства, ніж тоді, коли свідомо прагне це зробити. Такий механізм вважається майже ідеальним, так як дозволяє збалансувати і гармонізувати інтереси учасників економічного процесу.

Класики також підіймають питання про те, що лежить в основі обміну товарами. На їхню думку, пропорції обміну одного товару на іншій визначаються їх вартістю, яка, в свою чергу, відображає кількість вкладеної в виробництво товару праці. Таким чином, саме вони розробили трудову теорію вартості.

У другій половині XIX століття позиції класичної школи політичної економії починають піддавати серйозній критиці, під яку, головним чином, підпадає три напрями:

- з погляду методу – економічні явища, які класиками вважалися вічними, насправді непостійні і мінливі. Тому представники історичної школи (Ф. Ліст, В. Рошер та ін.), вважали, що економічні системи слід вивчати в динаміці, щоб зрозуміти закономірності їх розвитку;

- з погляду національної ідеї – класики не враховували національних особливостей економічних систем. Наполягаючи на мінімальному державному втручанні і свободі міжнародного обміну, вони не враховували інтересів менш розвинених країн. Протекціоністи (представники історичної школи й економісти «нової хвилі» наполягали на необхідності державного захисту національного виробника в країнах з більш низьким рівнем економічного розвитку;

- з погляду на соціальні наслідки економічного розвитку класики вважали ринковий порядок ідеальним, незважаючи на те, що функціонування економічної системи призводить до глибокого розшарування населення на багатих і бідних. На останній момент особливу увагу звертали соціалісти-утопісти (А. Сен-Сімон, Ш. Фур`є, Р. Оуен), які вважали, що суспільна власність на засоби і результати виробництва, а також колективна праця дозволять позбутися соціальної нерівності.

Марксистська школа економічного аналізу, що базувалась на теорії трудової вартості, розкрила фундаментальні економічні закони функціонування капіталістичної системи, виявила закономірності і рушійні сили розвитку людського суспільства.

Сучасна західна економічна теорія характеризується неоднорідністю, наявністю багатьох напрямів, течій, теорій. Така різноманітність є наслідком перш за все розбіжностей у визначенні об’єкта дослідження й теоретичного трактування економічних явищ, методології дослідження, основних засобів впливу на соціально-економічні процеси та роль держави в їх здійсненні.

Основними сучасними напрямами економічної науки є:

- неокласичний напрям;

- кейнсіанство (неокейнсіанство і посткейнсіанство);

- неолібералізм;

- монетаризм;

- інституціоналізм (неоінституціоналізм).

В основу неокласичного напряму покладено принцип невтручання держави в економіку. Прихильники цього напряму вважають, що вільна ринкова економіка («досконалий ринок») забезпечує ефективний розподіл ресурсів без будь-якого зовнішнього втручання. На конкурентному ринку повною мірою реалізується потенціал відносин вільного обміну й кінцева ринкова рівновага є ефективною. Втручання держави в відносини, що формуються на основі вільної ринкової взаємодії економічних суб’єктів, може спричинити порушення рівноваги та зниження економічної ефективності. Тому неокласики виступають за свободу підприємництва й ринкових сил.

Засновником кейнсіанства, що виникло у 30-х роках ХХ століття в умовах жорсткої економічної кризи, є видатний економіст Джон Мейнард Кейнс, який у своїй праці «Загальна теорія зайнятості, відсотка і грошей» (1936р.) змінив звичні уявлення про економічну роль держави. Він обґрунтував необхідність державного регулювання сучасної економіки через стимулювання ефективного попиту. Дж. М. Кейнс першим застосовує макроекономічний підхід до аналізу економічних процесів. Подальший розвиток кейнсіанства пов’язаний з появою неокейнсіанства і посткейнсіанства.

Неолібералізм виник майже одночасно з кейнсіанством у 30-ті роки як самостійна система поглядів на проблеми державного регулювання економіки. Сучасні представники цього напряму виступають за лібералізацію економіки, використання принципів вільного ціноутворення, провідну роль в економіці приватної власності і недержавних господарчих структурах. Вони, керуючись принципом «конкуренція скрізь, де можливо, регулювання – там, де необхідно», довели правомірність обмеженого державного втручання в економічні процеси, більшого сприяння вільному функціонуванню економіки. Державі відводиться роль «нічного вартового».

Монетаризм являє собою одну з найбільш впливових течій у сучасній економічній науці. Найбільш відомий представник сучасного монетаризму, засновник Чиказької школи М.Фрідмен вважав основним засобом регулювання економіки монетарну систему.

Ще один напрям економічної теорії – інституціоналізм, що виник у період 20-30 –х років ХХ століття. Його представники Т. Веблен, Дж. Р. Коммонс, У. Мітчелл вважали, що рушійною силою розвитку економіки є не лише матеріальні фактори, а й духовні, моральні, правові та інші, що розглядаються в історичному контексті. В основі системи поглядів інституціоналістів на суспільство й економіку лежить категорія «інститут». До інститутів вони відносять різноманітні поняття та явища (наприклад, державу, профспілки, монополії, родину, корпорації, приватну власність тощо), що відображають звичаї, етику, правові рішення, суспільну психологію, а головне – еволюцію економіки. В останній третині ХХ століття інституціоналізм відновлюється у вигляді «неоінституціоналізму».

Слід зазначити, що сьогодні не існує єдиної універсальної загальновизнаної теорії, що дає відповіді на всі питання і такої, що дозволяє розв`язати всі економічні проблеми. Тому лише розгляд усього спектру економічних ідей, що доповнюють одна одну, дозволяє більш повно пізнати закономірності суспільного економічного розвитку.

Дата добавления: 2014-01-07