Вищі та центральні органи влади Російської імперії в управлінні Україною

Основні риси державного устрою Російської імперії

Державні установи українських земель у складі Російської імперії

В першій половині ХІХ століття в Російській імперії зберігалася самодержавна монархічна влада, прерогативи якої було закріплено в «Основних державних законах» – компіляції з законів про державний устрій Росії XVIII – початку ХХ століття. Їх перша стаття визначала самодержавну владу як необмежену та самовладну. Водночас початок ХІХ століття характеризується певною лібералізацією в внутрішній політиці російського уряду, одним із завдань якої стає реформування державного апарату.

Зміна ліберального курсу уряду реакційним після закінчення війни з Наполеоном конкретизується в згортанні управлінських реформ. З приходом до влади Миколи ІІ посилюється реакційний характер політичної влади. Друга чверть ХІХ ст. характеризується посиленням в державному устрої Російської імперії бюрократичного централізму, який полягав у зосередженні в вищих та центральних органах влади не тільки розпорядчих, а і певною мірою виконавчих функцій, в дріб’язковій опіці над місцевими установами. Втім, до 40-х років проводилися і реформи державного апарату (кодифікація, реформа управління державним селянством тощо).

Розвиток адміністративного, судочинного та законодавчого управління в Російській імперії викликав появу на початку ХІХ століття поруч з існувавшими раніше нових вищих установ.

В 1810 році було створено Державну Раду, як вищу законодорадчу установу. До її складу входили найвищі чиновники Російської імперії. За «Статутом» Державної Ради ніякі закони не могли подаватися на розгляд імператора без затвердження Державної Ради. Щоправда, досить швидко сформувалася практика, за якою безпосередньо на затвердження імператора надходили проекти з інших вищих інстанцій. Окрім того, з 30 - х років встановилася практика щотижневих доповідей імператорові представників окремих відомств.

Одночасно з міністерствами 8 вересня 1802 року було утворено Комітет міністрів, який складався з міністрів і головноуправляючих на правах міністрів. Комітет міністрів уявляв собою вищу адміністративну установу, на радах якої вирішувалися справи стосовно найважливіших питань управління. На розгляд Комітету виносилися справи, які міністри не могли вирішити внаслідок відсутності відповідних законів, або якщо вони зачіпали інтереси інших відомств.

З 1812 року набула характеру загальнодержавної вищої адміністративної установи Канцелярія його імператорської величності, оскільки у її відомство у зв’язку з війною перейшла переписка з головнокомандуючими.

Маніфестом від 8 вересня 1802 року в Російській імперії було створено міністерства, яких спочатку нараховувалося вісім: військово-сухопутних сил, військово-морських сил, іноземних справ, внутрішніх справ, комерції, фінансів, народної освіти та юстиції, а також державна скарбниця на правах міністерства.

Слід зазначити, що діяльність міністерств сприяла розростанню адміністративного апарату на місцях. Кожне з міністерств намагалося посилити контроль над місцевим управлінням через утворення у губерніях своїх комісій чи комітетів. Створення даних комітетів ускладнювало діяльність губернаторів. Міністерства, створюючи додаткові органи місцевої влади, намагалися зробити їх незалежними від губернаторів. Однак далеко не всі намагання до незалежності здійснювались, і тому на середину ХІХ століття у губернії існувала величезна кількість установ, діяльність кожної з яких у різній мірі контролювалася губернатором. Дане розширення сфери діяльності губернатора значно ускладнювало його діяльність.

З утворенням міністерств виникла ще одна проблема у місцевому управлінні, яка безпосередньо торкалась України. З появою міністерств губернатор мав перейти під їх безпосереднє підпорядкування. Однак, у тих регіонах, де знаходилися військові губернатори, або генерал-губернатори, яким підпорядковувалися цивільні органи управління, дана система порушувалася. Протиріччя було закладено у самому законодавстві. За ст. 270 «Загальних установлень Міністерств», губернатор мав виконувати усі предписання міністрів щодо управління губернією. У той же час, у ст. 269 вказувалось, що ніякого розпорядження не можна надавати нижчим інстанціям, оминувши вищі. Тобто військовий губернатор, або генерал-губернатор у обов’язковому порядку отримував розпорядження міністерств до губернаторів. Даний порядок призводив до численних непорозумінь. Генерал-губернатор, отримавши розпорядження міністра, з яким не був згоден, міг розпочати листування, яке могло зайняти значний проміжок часу.

Дата добавления: 2014-01-07