Висновок. 1. Благодійні міжнародні тюремні конгреси

Вступ

Вступ

ПЛАН ЛЕКЦІЇ

1. Благодійні міжнародні тюремні конгреси.

2. Міжнародні пенітенціарні конгрес останньої третини ХІХ ст. – перший половини ХХ ст..

3. Пенітенціарні конгреси ООН

Становлення і подальший розвиток міжнародної співпраці з проблем пенітенціарної діяльності пов’язують із другою хвилею тюремних реформ, що почала набирати сили у 30-х - 40-х р. р. XІX, коли питання пов’язані з організацією ув’язнення на пенітенціарних засадах набувають політичного значення і виконання покарань у вигляді ув’язнення починає розглядатись як безумовна функція держави та один із ключових засобів боротьби зі злочинністю, а філантропія визнається шкідливою у тюрмі, діяльність якої має відповідати вимогам кримінальної політики.

Починаючи з 40-х р. XІX ст., в окремих країнах Європи (Англії, Бельгії, Італії, Німеччині), починають збиратись національні пенітенціарні конференції за участю представників тюремно-філантропічних товариств, фахівців в галузі тюремної справи та посадових осіб відповідних відомств для обговорення найважливіших питань реформування пенітенціарних установ. У 1845 р. в середовищі фахівців тюремної справи різних країн назріло питання про необхідність міжнародної співпраці у пенітенціарній галузі, з метою обміну досвідом та вироблення програми спільних дій.

Співробітництво держав з проблем виконання і відбування кримінальних покарань розпочалося з середини XIX ст. і у своєму розвитку пройшло три етапи.

Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. переважною стала точка зору про пріоритет пенітенціарної системи Сполучених Штатів Америки. Вивчення її досвіду навело тюрмознавців європейських країн на думку про корисність обміну думками з питань пенітенціарної практики. З цією метою в 1846 р. у Франкфурті (Німеччина) відбувся перший міжнародний тюремний конгрес (75 делегатів із США, Англії, Бельгії та деяких інших країн). Учасники форуму (переважно практики, а не вчені) зосередили головну увагу на критиці філантропічних підходів до вирішення проблем виконання покарань. Зазначаючи в рішеннях, що пенітенціарна реформа має бути спрямована на організацію такої системи виконання покарань, де людяне ставлення до засуджених не шкодило б дотриманню в установах суворої дисципліни і не створювало б у них (засуджених) хибної уяви про ув’язнення як щось корисне або приємне.

Через рік (1847 р.) у Брюсселі (Голландія) відбувся другий тюремний конгрес, на якому було прийнято рішення про щорічне їхнє скликання під егідою утвореного в Парижі Тюремного комітету сприяння. Третій конгрес відбувся, однак, значно пізніше — у 1857 р. у Франкфурті. На цих конгресах продовжувалася боротьба філантропічних ідей із підходами, висунутими практикою. Обидва конгреси проходили за програмами складеними Дюкпесьє та Варентраппом. Так завершилася перша серія тюремних конгресів, що дістали назву благодійних, оскільки проводилися з приватної ініціативі представників прогресивної інтелігенції (публіцистів, економістів, медиків та ін.), які переслідували, як правило, благодійні цілі.

Початок другого етапу розвитку міжнародної співпраці пов’язують із діяльністю Американської тюремної асоціації утвореної в 1870 р. Вже на першому її з’їзді було затверджено принципи пенітенціарної науки складені організаційним комітетом на чолі з доктором Уайнсом. До цього часу прогресивними тюрмознавцями і вченими-юристами висвітлювалися достоїнства системи одиночного ув'язнення: суть питання зводилася вже не до того, чи поліпшувати тюрми, а до того, чи поліпшують вони людей.

У 1871 р. за ініціативою Американської тюремної асоціації та при безпосередній підтримці уряду США збирається пенітенціарний конгрес в Цинцинаті (штат Огайо). Але останньому не судилося отримати статус міжнародного за відсутністю делегатів з Європи. У тому ж році доктор Уайнс заручившись особистою підтримкою президента США Гранта відвідує з офіційними візитами країни Європи узгоджуючи програму, місце і час проведення наступного конгресу.

Тюремні конгреси другої серії почали скликати з 1872 р. з ініціативи Нью-Йоркського тюремного товариства. Перший в історії офіційний Міжнародний пенітенціарний конгрес за участю 310 (з них біля 100 офіційних) делегатів з 22 країн світу відбувся 3 липня 1872р. в м. Лондоні. Головним предметом суперечок на форумі були відносні переваги різних систем пенітенціарного режиму, Суттєвим здобутком конгресу було ухвалення „Принципів пенітенціарної науки” запропонованих до розгляду Американською тюремною асоціацією. Окремі з них не втратили актуальності дотепер, а саме щодо: поняття злочину, мети та змісту покарання, класифікації засуджених, застосування системи заохочень та винагород, розвитку самосвідомості в’язнів та їх участі в діяльності органів тюремного самоврядування, незалежності тюремної адміністрації від рішень політичних партій, відбору та підготовки тюремного персоналу, організації системи релігійного та виховного впливу, освіти засуджених, підготовки до звільнення, організації патронату та нагляду за звільненими тощо. Безпосереднім наслідком роботи Лондонського конгресу, було утворення Міжнародної пенітенціарної комісії до основних обов’язків якої входило: попереднє опрацювання матеріалів та формування програми діяльності наступного міжнародного пенітенціарного конгресу. Штаб квартирою Міжнародної пенітенціарної комісії було обрано м. Берн (Швейцарія).

Лондонський конгрес сформулював завдання міжнародної співпраці у пенітенціарній галузі: отримання достовірної тюремної статистики; дослідження і порівняльний аналіз результатів застосування на практиці різних пенітенціарних систем; дієвості різних систем кримінального законодавства і окремих видів покарань, а надто засобів репресії, загалом та засобів запобігання злочинам, зокрема. До 1890 р. вони протікали в трьох секціях: перша з них - карне право - розглядала питання засад кримінального законодавства; друга – тюремно-адміністративна (пенітенціарна) висвітлювала питання організації внутрішнього режиму пенітенціарних установ; третя – розглядала проблему запобігання злочинам. З 1895 р. почала функціонувати четверта секція, що обговорювала питання боротьби зі злочинністю неповнолітніх.

Кожен із наступних міжнародних пенітенціарних конгресів мав особливе забарвлення і зосереджував головну увагу на розгляді окремих питань секцій. Зокрема тих, які на думку Міжнародної пенітенціарної комісії мали найбільшу актуальність.

Так, на розгляд Стокгольмського конгресу 1878 р., було висунуто загалом 14 питань, але головна увага була прикута до двох із них.

Перше, торкалось меж застосування покарань визначених законом та права тюремної адміністрації в тій чи іншій мірі, змінювати на свій розсуд вирок суду (в плані режиму тримання засуджених, зазначалось, що тюремна адміністрація має право у визначених законом межах, змінювати процес виконання покарань із урахуванням моральних особливостей кожного засудженого). Друге - умов за яких заслання, може принести користь, або шкоду зокрема, що виконання покарань у вигляді заслання являє собою значні труднощі, котрі не дають можливості розраховувати на позитивні наслідки у будь-який країні і у будь-якому разі не можуть відповідати вимогам правосуддя.

Римський конгрес - 1885 р. вніс певні зміни в порядок роботи форумів. Крім того в рамках конгресу, вперше була влаштована виставка продуктів праці засуджених, головним чином неповнолітніх, а також зразків облаштування одиночних келій у різних країнах (загалом – 38).

В подальшому, міжнародні пенітенціарні конгреси другої серії відбувались у Санкт-Петербурзі – 1890 р., Парижі – 1895 р., Брюсселі –1900 р., Будапешті – 1905 р., Вашингтоні – 1910 р..

Частина резолюцій конгресів другої серії знайшла своє закріплення у законодавстві країн членів ще за часів їх проведення, а саме щодо: відповідальності неповнолітніх, умовного засудження, організації патронатів. Інші були або частково реалізовані, або реалізовані у майбутньому.

Найбільш суттєве значення для розвитку науки і практики правового регулювання серед них мали:

- у сфері кримінального права, щодо: 1) неможливості застосування заслання, як виду покарання, заміни короткострокового ув’язнення - умовним засудженням; 2) засобів боротьби із приховуванням даних щодо злочинних посягань; 3) рецидивної злочинності; 4) вчинення злочинів у стані сп’яніння;

- у сфері управління пенітенціарними установами, щодо: 1) устрою тюрем для підслідних, короткострокового та довгострокового ув’язнення; 2) продовольчого забезпечення засуджених; 3) системи організації військово-тюремних установ, 4) оплати праці засуджених; 5) системи заохочень та стягнень; 5) умовно-дострокового звільнення, 6) підготовки та комплектації тюремного персоналу;

- у сфері запобігання злочинам, щодо: 1) організації патронату над звільненими з місць позбавлення волі; 2) боротьби з бродяжництвом та жебрацтвом; 3) соціальної опіки („призрения”) над психічнохворими та особами, які страждають на алкоголізм; 4) заходів попередження нецільового використання зароблених коштів особами, які звільняються з пенітенціарних установ;

- у сфері запобігання правопорушенням серед неповнолітніх, щодо: 1) організації виховно-виправних закладів для неповнолітніх правопорушників та безпритульних дітей; 2) порядку їх направлення до вказаних закладів; 3) боротьби із негативним впливом на неповнолітніх їх батьків, опікунів, піклувальників, загалом дорослих.

Дев’ятий офіційний міжнародний пенітенціарний конгрес мав відбутися у м. Лондоні 26 липня 1915 р., але дата його проведення у зв’язку з Першою світовою війною була перенесена.

Наступні міжнародні пенітенціарні конгреси, що відбулися в проміжок часу між Першою та Другою світовими війнами також мала свої особливості:

- по-перше, вони проходили під егідою Ліги націй;

- по-друге, мали переважно дискримінаційний характер, спочатку, з боку країн-переможниць Першої світової війни, а згодом і з боку переможених країн, зокрема фашистської Німеччини;

- по-третє, вони мали найбільш суттєве значення для подальшого розвитку міжнародної співпраці та формування міжнародних стандартів в галузі виконання покарань, оскільки саме в цей період були зроблені перші кроки в напрямку кодифікації рішень міжнародних пенітенціарних конгресів;

- по-четверте, нова влада СРСР, що об’єднала провінції колишньої Російської імперії, з політичних причин не приймала участь в діяльності вказаних інституцій і головне, не мала наміру впроваджувати позитивний міжнародний досвід.

Після закінчення Першої світової війни міжнародний пенітенціарний конгрес відбувся у Лондоні 04.08 1925 р.. На розгляд його секцій було винесено ряд важливих питань та прийнято ряд важливих рішень, які не втратили своєї актуальності дотепер:

- про альтернативу тюремному ув’язненню за незначні злочини, що не являють суспільної небезпеки у вигляді „попечительськогого нагляду” та штрафних санкцій;

- про класифікацію засуджених за характером, тяжкістю призначеного покарання або вчиненого злочину з метою застосування різних режимів тримання і відповідну організацію пенітенціарних закладів:

1) суттєвою умовою режиму є запобігання негативного впливу більш досвідчених злочинців на інші категорії;

2) після обов’язкового поділу засуджених за статтю, віком, з’ясування їх душевного стану, повинна бути здійснена класифікація у відповідності до характеру та можливостей виправлення особи;

3) для ув’язнених на короткі та довгі терміни мають застосовуватись різні режими тримання;

4) різні категорії засуджених мають триматись в різних установах або принаймні в різних спорудах одного й того-ж закладу, 5) підтримання необхідного індивідуального режиму виявляється досить важким, якщо кількість засуджених в одній установі перевищує 500 осіб;

- про організацію дієвого контроль за умовно засудженими та умовно звільненими з боку державних органів, суспільних організацій, приватних осіб.

Міжнародний пенітенціарний конгрес у Празі - 1930 р. поклав край багаторічним спорам стосовно переваг тієї чи іншої системи пенітенціарного режиму. Формулюючи мету і основні завдання тюремного ув’язнення наступним чином: „Для кращого забезпечення захисту суспільства, виконання покарань у вигляді позбавлення волі має бути спрямовано на виховання і виправлення злочинця усіма можливими педагогічними засобами. Режим тримання має сприяти розвитку у засуджених фізичних, моральних, розумових здібностей, використовуючи для цієї мети кримінолого-біологічне вивчення особистості та розподіл в’язнів за категоріями в залежності від результатів виховного впливу”. Найбільше реалізації цих засад відповідала, саме, прогресивна система, якій і було віддано безумовну першість.

Крім того, з рішень Празького конгресу можна почати відлік поцесу формуванням міжнародних стандартів в галузі виконання кримінальних покарань та поводження із засудженими.

Ініціатором чергового міжнародного пенітенціарного конгресу став уряду третього рейху. Він був проведений у Берліні в 1935 р. Безпосередньо Берлінський конгрес мав надзвичайно велике значення для фашистської Німеччини, оскільки саме завдяки його рішенням мали набути законного характеру і визнання міжнародного співтовариства ліквідація цілого ряду правових гарантій засуджених, повернення до ідеї залякування у кримінальному праві і політика щодо організації концентраційних таборів. Не останню роль у цьому відіграла недосконала схема підготовки порядку денного міжнародних пенітенціарних конгресів, що цілковито покладалась на країну організатора. Саме вона визначала конкретний перелік питань, які виносились на обговорення, та кількість членів власної делегації, що приймали участь у голосуванні. В конгресі взяли участь 54 країни представлені 130 офіційними делегатами, та ряд недержавних організацій. Лише незначна частина з них навідріз відхилила пропозиції фашистського уряду.

Усього відбулося дванадцять конгресів другої серії: Лондон (1872), Стокгольм (1878), Рим (1885), Петербург (1890), Париж (1895), Брюссель (1900 р.). Будапешт (1905), Вашингтон (1910), Лондон (1925), Прага (1930), Берлін (1936), Гаага (1950).

Тюремні конгреси другої серії організовувалися вже не приватними особами, а урядами окремих держав під егідою спеціально створеного органу: у 1872 р. — комісії з офіційних представників держав, у 1878 р. — постійної міжнародної пенітенціарної комісії з офіційних представників держав як виконавчого комітету конгресу. У наступні роки пенітенціарна комісія була перетворена на Міжнародну кримінальну і пенітенціарну комісію, що проіснувала під такою назвою до 1950 р.

Якщо першою особливістю міжнародних тюремних конгресів другої серії була державна основа їх організації і проведення, то другою — посилена увага до питань вивчення й узагальнення справ в галузі пенітенціарного законодавства і тюремної практики [1].

Організаційна сторона тюремних конгресів складалася в прийнятті резолюцій, які містили рекомендації з актуальних проблем виконання покарання і боротьби зі злочинністю. Рекомендації не мали обов'язкової сили для держав — учасників конгресу, але як вираження авторитетної думки фахівців сприяли удосконалюванню практики боротьби зі злочинністю.

Характерно, що найактуальніші питання боротьби зі злочинністю і виконання покарання неодноразово включалися в порядок денних конгресів. Наприклад, питання про працю ув'язнених, її оплату, а також про особливості організації праці різних категорій ув'язнених вирішувалися на Римському, Петербурзькому, Паризькому, Будапештському, Вашингтонському і Лондонському конгресах. Результатом діяльності конгресів стала резолюція про обов'язкову працю осіб, засуджених до покарань, пов'язаних з позбавленням волі, і про грошову винагороду за цю працю.

На Стокгольмському, Брюссельському і Празькому міжнародних тюремних конгресах розглядалося питання про доцільність одиночного ув'язнення. У резолюціях конгресів містяться положення про те, що його не слід застосовувати до неповнолітніх засуджених, тоді як воно може бути корисною і необхідною мірою стосовно рецидивістів.

На Стокгольмському, Римському, Петербурзькому і Брюссельському конгресах обговорювалися питання про роль громадських організацій у виховній роботі з ув'язненим и й у наданні їм пенітенціарної допомоги. Цікаво, що на Римському конгресі були розглянуті питання про спостережні комісії та ради і було рекомендовано створювати при кожному місці ув'язнення спостережницько-піклувальні комітети.

На засіданнях Петербурзького і Паризького конгресів обговорювалися заходи заохочення, застосовувані до ув'язнених: матеріальні (збільшення раціону харчування, збільшення суми грошей для витрати на особисті потреби) і моральні (надія на скорочення строку, дозвіл купувати книги і надавати допомогу рідним). У рішенні Петербурзького конгресу вперше підкреслювалося, що ув'язнені можуть використовувати на особисті потреби тільки зароблені у тюрмі гроші.

Заходи стягнення, які застосовуються до ув'язнених, були предметом обговорення Стокгольмського і Паризького тюремних конгресів. У резолюціях Стокгольмського конгресу наводиться перелік дисциплінарних стягнень: догана, позбавлення пільг, посилення суворості тюремного ув'язнення (видалення з камери столу, стільця, постелі, затемнення камер, невивід на роботу, позбавлення права користуватися публікаціями), зниження норми харчування, застосування гамівної сорочки. У резолюціях Паризького конгресу рекомендується вказувати в тюремних статутах (регламентах) вичерпний перелік провин і стягнень, встановлювати порядок їхнього накладення і виконання.

Поряд з перерахованими на міжнародних тюремних конгресах розглядалися питання про невизначені вироки, заслання, довгострокові покарання, реформаторії, про рецидивістів і відбування ними покарання, про умови звільнення з місць ув'язнення, про умовне звільнення з місць ув'язнення, про умовне засудження під наглядом (пробація) тощо. Приймалися відповідні резолюції, що відіграли певну позитивну роль у розвитку і становленні тюрмознавства, пенітенціарної науки і законодавства держав-учасників конгресів.

Третій етап міжнародного співробітництва у сфері виконання покарань пов'язаний з виникненням і діяльністю Організації Об'єднаних Націй. Понад півстоліття Організація Об'єднаних Націй у рамках Економічної і Соціальної Ради постійно приділяє пильну увагу проблемам попередження злочинності і поводження з правопорушниками. В інтересах розробки цих проблем ООН, починаючи з 1955 р., регулярно, раз на п'ять років, проводить конгреси з питань попередження злочинності і поводження з правопорушниками.

Перший такий конгрес відбувся з 22 серпня по 3 вересня 1955 р. у Женеві. В Конгресі приймали участь 512 делегатів з 61-ї країни, спостерігачі та представники численних міжурядових і неурядових організацій, а також 235 приватних осіб. До порядку денного було включено такі питання:

1) стандартні мінімальні правила поводження з ув'язненими,

2) відкриті виправні установи,

3) пенітенціарна праця,

4) набір, навчання і статус тюремного персоналу,

5) попередження злочинності неповнолітніх.

Історичне значення першого конгресу ООН полягає в тому, що він прийняв Стандартні мінімальні правила поводження з ув'язненими. У даний час ці правила можна назвати свого роду "великою хартією" прав ув'язнених.

У резолюції з другого питання дається визначення відкритої установи (відсутність охорони, ґрат, огорож і т. п.), пропонуються рекомендації про направлення в ці установи певних категорій осіб і загалом про умови утримання засуджених. Безсумнівно, виправні (кримінально-виконавчі) установи відкритого типу — прогресивний крок у розвитку пенітенціарних систем з погляду ефективного усунення негативних наслідків тюремного ув'язнення і більш успішного соціального пристосування засудженого до умов життя на волі.

У рекомендаціях конгресу про пенітенціарну працю ув'язнених зазначається, що ця праця повинна розглядатися не як додаткове покарання, а як засіб виправлення ув'язненого, приучення його до праці, засвоєння ним корисних трудових навичок, попередження неробства і розбещеності.

У резолюції "Добір і підготовка особового складу для пенітенціарних виправних установ" дістали відображення такі питання: а) характер тюремної служби; б) статус тюремного персоналу й умови служби; в) комплектування службового персоналу; г) професійна підготовка.

Відповідно до названої резолюції службовці пенітенціарних установ мають бути прирівняні до державних службовців і забезпечені житлом, їхня служба не повинна відноситися до військової. Для забезпечення субординації тюремні установи можуть мати дисциплінарний статут.

Були вироблені принципи добору і розміщення кадрів у пенітенціарних установах, визначена потреба створення спеціальних навчальних закладів для професійної підготовки співробітників.

Другий конгрес ООН з питань попередження злочинності і поводження з правопорушниками відбувся 8 - 19 серпня 1960 р. у Лондоні за участю 900 осіб з 84-х країн світу в тому числі і з СРСР (до складу делегації не входило жодної особи, яка б мала безпосереднє відношення до системи виконання покарань. На даному форумі обговорювалось більш широке коло питань, аніж на першому Конгресі:

1) нові форми злочинності неповнолітніх, їхнє походження, попередження і поводження з неповнолітніми злочинцями;

2) спеціальні поліцейські служби для попередження злочинності

серед неповнолітніх;

3) попередження тих видів злочинів, що є результатом соціальних змін і пов'язані з економічним розвитком менш розвинутих країн;

4) короткострокове позбавлення волі;

5) підготовка засуджених до звільнення і постпенітенціарна допомога, а також допомога утриманцям ув'язнених;

6) використання тюремної праці в рамках національного господарства, включаючи питання про винагороду ув'язнених.

У роботі другого конгресу вперше брала участь і делегація УРСР. При розгляді п’ятого питання основна ідея доповідей полягала в тому, що підготовка ув'язнених до звільнення повинна проводитися в останній період відбування покарання. Окремі делегати відстоювали іншу позицію, згідно якої підготовка до звільнення повинна проводитися протягом всього періоду відбування покарання з метою виправлення засуджених.

Третій конгрес ООН з питань попередження злочинності і поводження з правопорушниками проходив 9-18 серпня 1965 р. у Стокгольмі (Швеція). На конгресі були присутні 1200 делегатів з 78 держав, у тому числі й з УРСР.

До порядку денного конгресу були включені такі питання:

— соціальні зміни і попередження злочинності;

— соціальні факти і попередження злочинності;

— суспільні превентивні заходи;

— заходи щодо попередження рецидиву;

— іспитовий строк та інші заходи поза виправними установами;

— спеціальні превентивні й виправні заходи для молоді.

У центрі уваги конгресу були переважно питання кримінології і кримінального права, а останні три питання стосувалися пенітенціарної проблематики. На конгресі обговорювались фундаментальні положення пенітенціарної філософії. щодо: виправлення правопорушників, як головної мети позбавлення волі та захисту суспільства від злочинних посягань; неможливості досягнення вказаної мети шляхом суто карального підходу; безпосереднього впливу на зниження рецидиву таких чинників, як підготовка засуджених до звільнення, надання відпусток перед звільненням, надання допомоги у сфері побутового устрою та працевлаштування після звільнення; негативного впливу покарання у виді позбавлення волі; необхідності застосування позбавлення волі переважно для найбільш небезпечних категорій злочинців і якнайширшого застосування альтернативних заходів; зменшення строків ув’язнення; існування в межах пенітенціарного закладу двох протилежних соціальних субсистем - адміністрації та ув’язнених і впливу останньої на загальний рівень злочинності в межах пенітенціарної установи; залежності рецидивної злочинності від чіткої роботи пенітенціарної установи в цілому та органів всередині та зовні Так, підкреслювалася роль пенітенціарних установ у попередженні рецидивної злочинності за допомогою перевиховання правопорушників: не кара, а виправлення і перевиховання злочинців — вирішальний фактор попередження злочинності, особливо з боку осіб, які уперше відбувають покарання у вигляді позбавлення волі. Значною мірою попередженню рецидиву сприяє своєчасна підготовка до звільнення, система короткострокових відпусток (виїздів) до родичів, трудовий і побутовий устрій засуджених.

На конгресі констатувалося, що роль пенітенціарних установ у попередженні рецидиву набагато скромніша, коли йдеться про тривалі строки позбавлення волі і рецидивістів. Тут виправлення і перевиховання правопорушників істотно ускладнюється в силу тривалого негативного впливу середовища правопорушників. Делегатами зазначалося, що антисоціальні норми цієї субкультури може перебороти далеко не кожен засуджений, а тим більше — рецидивіст, в якого, як правило, відсутні міцні зв'язки із суспільством і родиною, сформувалося стійке негативне ставлення до системи юстиції взагалі, і установ, що виконують поліцейські і пенітенціарні функції, зокрема. Усе це сприяє тому, що злочинність (особливо рецидивна) найчастіше зароджується в стінах самих тюремних закладів.

Під час обговорення питання про спеціальні превентивні та виправні заходи для молоді висловлено ряд цікавих рекомендацій: доцільно стосовно неповнолітніх і молодих правопорушників якомога рідше застосовувати запобіжний захід у вигляді взяття під варту; у випадках здійснення небезпечних злочинів виконання взяття під варту стосовно неповнолітніх повинне здійснюватися окремо від інших категорій правопорушників; стосовно цих осіб варто уникати використання традиційних форм тюремного ув'язнення, а створювати по можливості пенітенціарні установи відкритого типу, в яких головну увагу приділяти професійно-технічному навчанню і підготовці до звільнення. При обговоренні питання про спеціальні і виправні заходи для молоді було надано ряд рекомендацій щодо виваженого підходу до обрання запобіжного заходу у виді тримання під вартою, розміщення цієї категорії окремо від інших категорій правопорушників, ставлення до навчання та професійної підготовки.

Четвертий конгрес ООН з питань попередження злочинності та поводження з правопорушниками відбувся 17 - 26 серпня 1970 р. в Кіото (Японія). Робота конгресу протікала в чотирьох секціях відповідно до такого порядку денного:

1) політика в галузі соціального захисту щодо планування розвитку;

2) участь громадськості в попередженні злочинності і боротьбі з нею, включаючи злочинність неповнолітніх;

3) стандартні мінімальні правила поводження з ув'язненими у світлі останніх досягнень у виправній практиці;

4) організація наукових досліджень для розробки політики в галузі соціального захисту.

Перше, друге і четверте питання носили у своїй основі кримінологічний характер, третє питання було сугубо пенітенціарним. На конгресі обговорювалися: а) характер Стандартних мінімальних правил; б) сфера їхньої дії; в) статус Стандартних мінімальних правил; г) застосування Стандартних мінімальних правил у національному і міжнародному масштабах; д) необхідність удосконалення Стандартних мінімальних правил. За наслідками розгляду Мінімальних стандартних правил поводження з в'язнями конгрес рекомендував:

а) Генеральній Асамблеї ООН - прийняти резолюцію, яка схвалила б Правила їх застосування усіма державами членами ООН;

б) Економічній і Соціальній Раді і генеральному секретарю ООН здійснити заходи, направлені на сприяння науковим дослідженням і розвитку технічної допомоги, створити спеціальну робочу групу кваліфікованих експертів для вивчення Правил;

в) робочій групі експертів - дати міжнародну оцінку застосування Правил.

На конгресі констатувалося, що хоча Стандартні мінімальні правила і мають універсальний характер, проте застосовувати їх слід гнучко, з урахуванням національно-історичних, соціально-економічних і духовних особливостей кожної країни, яка бере ці правила за зразок поводження з ув'язненими. Тому вказувалося, що в даний момент переводити Стандартні мінімальні правила поводження з ув'язненими в ранг міжнародної конвенції передчасно. Однак це питання не рекомендується знімати з порядку денного в перспективі.

П'ятий конгрес з питань попередження злочинності і поводження з правопорушниками проходив у вересні 1975 р. в Женеві (Швейцарія). Відповідно до його порядку денного працювало п'ять секцій:

1) зміни у формах і масштабах злочинності — міжнародної і внутрішньодержавної;

2) роль кримінального законодавства, відправлення правосуддя й інших форм суспільного контролю у попередженні злочинності;

3) нова роль поліції й інших органів забезпечення правопорядку з особливим наголосом на обстановку, що змінюється, і мінімальні норми ефективності;

4) поводження із засудженими;

5) економічні та соціальні наслідки злочинності, нові завдання в галузі дослідження і планування.

Делегати конгресу на секційних засіданнях розглянули, переважною мірою, питання кримінально-правового і кримінологічного характеру, зокрема:

1) злочинність як форма бізнесу на внутрішньодержавному і міжнародному рівнях (організована злочинність, злочинність серед службовців, корупція);

2) злочинність, пов'язана з:

а) зловживанням алкоголем і наркотиками,

б) дорожнім рухом,

в) міграцією і втечею від стихійних і ворожих дій;

3) злочинність серед жінок;

4) прогнози злочинності та проблеми боротьби зі злочинністю;

5) зміни в карному законодавстві та судовій процедурі;

6) розробка форм соціального контролю в попередженні злочинності;

7) добір і професійна підготовка поліцейських кадрів;

8) міжнародне співробітництво поліції;

9) боротьба зі злочинністю і планування витрат, пов'язаних з нею.

Пенітенціарні питання розглядалися на четвертій секції конгресу, зокрема було обговорено питання дотримання Мінімальних стандартних правил поводження із в’язнями у поводженні з правопорушниками, що є ув'язненими і тими, що перебувають на волі. Констатувалося, що кінцевою метою діяльності виправної системи є ресоціалізація правопорушника, захист суспільства і зниження рівня злочинності. Також зазначалося для реформи виправної системи доцільно забезпечити гарантії захисту прав засуджених, розширити форми і види участі громадянськості в розробці і реалізації пенітенціарних програм, удосконалити взаємодію виправних установ з установами охорони здоров'я і соціального захисту.

Пенітенціарною секцією конгресу також були прийняті Процедури для ефективного виконання Мінімальних стандартних правил поводження із в’язнями. В цьому документі регламентовані основні положення, застосування Правил, що стосуються, системи збору інформації про їх застосування, обов'язкового ознайомлення з ними ув'язнених, способів їх розповсюдження; рекомендації про включення Мінімальних стандартних правил в учбові програми для підготовки працівників пенітенціарних установ. Секцією було визначено, що питаннями застосування і вдосконалення Правил повинен займатися постійно діючий комітет із попередження злочинності як структурний підрозділ Економічної і Соціальної Ради ООН.

Центральним питанням четвертої секції було обговорення доповіді "Поводження з правопорушниками, які перебувають в ув'язненні і які перебувають на волі, з особливим наголосом на дотримання прийнятих Організацією Об'єднаних Націй Стандартних мінімальних правил поводження з ув'язненими". У процесі дискусії учасники конгресу приділили особливу увагу встановленню гуманнішого кримінального правосуддя і виправних систем, заміні тюремного ув'язнення альтернативними заходами. Констатувалося, що кінцевими цілями виправної системи є ресоціалізація (виправлення і перевиховання) правопорушника, захист суспільства від злочинних посягань, зниження злочинності. В інтересах реформи виправної системи доцільно забезпечити надійні гарантії захисту прав засуджених, розширити участь громадян у розробці і здійсненні пенітенціарних програм, поліпшити взаємодію виправних установ з установами охорони здоров'я і соціального забезпечення.

На засіданні пенітенціарної секції делегати прийняли "Процедури для ефективного виконання Стандартних мінімальних правил поводження з ув'язненими". У цьому документі передбачені основні положення відносно застосування Правил (включенню в національне законодавство), система збору інформації про їхнє застосування, обов'язковість ознайомлення з ними ув'язнених, способи поширення Правил. Згідно з "Процедурами", питаннями застосування й удосконалення Правил повинні займатися постійно діючий Комітет з питань попередження злочинності і боротьби з нею як структурний підрозділ Економічної і Соціальної Ради ООН. Учасники секції виробили рекомендації про включення Стандартних мінімальних правил у навчальні програми для підготовки працівників пенітенціарних установ.

Шостий конгрес ООН з питань попередження злочинності й поводження з правопорушниками проходив в листопаді 1980 р. у Каракасі (Венесуела). На конгресі були обговорені питання, схвалені Економічною і Соціальною Радою за рекомендацією Комітету з питань попередження злочинності і боротьби з нею. Ці питання мають велике значення для діяльності органів кримінальної юстиції і розвитку юридичної науки, особливо в плані з'ясування соціальної сутності злочинності і стратегії її подолання, пошуку шляхів міжнародного співробітництва в цій сфері життя. Робота секцій здійснювалася за такими напрямками:

1) тенденція в галузі злочинності і стратегія її подолання;

2) судове переслідування неповнолітніх правопорушників до і

після здійснення злочинів;

3) злочинність і перевищення влади, правопорушення і правопо¬

рушники, що перебувають поза досяжністю закону;

4) реорганізація в галузі виправних заходів і її вплив на ув'язнених;

5) норми і керівні принципи Організації Об'єднаних Націй при

здійсненні кримінального правосудця; страта;

6) нові перспективи в попередженні злочинності й кримінальне

правосуддя; роль міжнародного співробітництва.

З питань порядку денного була прийнята декларація і резолюція з проблем кримінального правосуддя і поводження з правопорушниками. За підсумками обговорення питань, що відносяться до пенології, були прийняті декларація (Каракаська) і резолюція по проблемах кримінального судочинства і поводження із правопорушниками. Основну увагу було приділено наступному:

а) пошуку нових, альтернативних позбавленню волі, кримінально-правових заходів;

б) залучення громадськості до процесу виконання альтернативних позбавленню волі заходів, особливо щодо здійснення заходів повернення правопорушників до соціально корисної діяльності;

в) скорочення кількості в'язниць

Під час обговорення питання про реорганізацію в галузі виправних заходів і її вплив на ув'язнених увагу делегатів було зосереджено на пошуку кримінально-правових заходів, що виступають як ефективна альтернатива покаранню у вигляді позбавлення волі, а також на активному включенні громадськості в процес їхнього виконання, особливо в здійснення заходів щодо повернення правопорушників до соціальне корисної діяльності. Дискутувалася пропозиція про скорочення кількості тюрем.

На конгресі багато уваги приділялося вищій мірі покарання — страті. Делегати Швеції й Австрії запропонували виключити її з кримінального законодавства як негуманну й аморальну. Однак більшість делегатів відхилила цю пропозицію. У документах конгресу зазначається, що збереження страти як тимчасової міри доцільно за найтяжчі злочини, особливо за злочини проти миру, військові злочини і злочини проти людства.

У ряді резолюцій з питань поводження з правопорушниками шостий конгрес рекомендував делегатам зосередити зусилля на розробці проекту конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність особистості форм поводження і покарання, на створенні кодексу поведінки посадових осіб щодо підтримки правопорядку та ін. Конгрес звернув особливу увагу на здійснення пактів про права людини стосовно ув'язнених.

Сьомий конгрес ООН з питань попередження злочинності та поводження з правопорушниками відбувся 26 серпня - 6 вересня 1985 р. в Мілані (Італія). У роботі конгресу взяли участь делегати 123 держав. Були присутні також представники 10 міждержавних і понад 50 неурядових організацій, 13 органів і інститутів ООН.

Конгрес проходив під девізом "Попередження злочинності з метою волі, правосуддя, миру та розвитку". Порядок денний включав такі питання: нові форми злочинності й попередження злочинності в контексті розвитку; майбутні завдання; процеси та перспективи кримінального правосуддя у світі, що змінюється; жертви злочинів; молодь, злочинність і правосуддя; розробка і застосування стандартів і норм Організації Об'єднаних Націй в галузі кримінального правосуддя.

Серед документів, прийнятих на конгресі, були Мінімальні стандартні правила ООН, щодо здійснення правосуддя відносно неповнолітніх. Вони отримали назву Пекінських правил у зв'язку з тим, що їх розробка була завершена в Пекіні. В Правилах у найзагальнішій формі містяться рекомендації щодо здійснення судочинства стосовно неповнолітніх, особливостей розслідування вчинених ними злочинів, призначення заходів впливу і покарання, правил поведінки з неповнолітніми засудженими у виправних установах. Зокрема, в Правилах вказуються цілі виховної роботи з неповнолітніми засудженими: забезпечення опіки і захисту, отримання освіти і професійних навиків, надання допомоги для виконання соціально-корисної ролі в суспільстві. Психологічна, медична і фізична допомога, що при цьому надається їм, повинна надаватися з урахуванням їх віку, статі, особи для їх повноцінного розвитку. Крім того, у Правилах підкреслюється, що неповнолітні засуджені повинні триматися у виправних установах окремо від дорослих злочинців.

Конгресом також були прийняті Типова угода про передачу ув’язнених іноземців і Рекомендації відносно поводження із ув’язненими іноземцями.

Предметом спеціального обговорення на конгресі були питання поводження з ув'язненими. Вони стосувалися, в основному, виконання і дотримання Мінімальних стандартних правил, прийнятих І Конгресом у 1955 році, а також резолюції IV Конгресу, що надав особливу увагу міжнародним документам у сфері захисту прав ув'язнених. За підсумком дискусій по цій темі з'явилася резолюція під назвою «Статус ув’язнених».

На восьмому конгресі (з 27 серпня по 7 вересня 1990 р., м. Гавана). Основною темою конгресу було обговорення міжнародної співпраці в області запобігання злочинності і кримінального судочинства. Були розглянуті проблеми стандартизації поводження з неповнолітніми засудженими та інші питання, пов'язані з пенітенціарною теорією і практикою. До порядку денного було включено наступні питання:

1) запобігання злочинності і кримінальне судочинство в контексті розвитку: реальність і перспективи міжнародної співпраці;

2) політика в галузі кримінального судочинства: проблеми тюремного ув’язнення і застосування альтернативних санкцій;

3) діяльність на національному і міжнародному рівні по боротьбі з організованою злочинністю і терористичними актами;

4) судочинство стосовно неповнолітніх і захист молоді;

5) норми і керівні принципи ООН щодо попередження злочинності і кримінального судочинства.

Гостру полеміку на конгресі викликало питання про виконання тюремного ув’язнення. Дискусії велися щодо можливості перевиховання злочинця у місцях позбавлення волі: одні стверджували, що покарання саме по собі несе елементи перевиховання, інші - скептично відносилися до цієї ідеї взагалі. Проте разом вони прийшли до висновку про те, що якщо є можливість перевиховати злочинця, то для цього слід вжити усіх необхідних заходів.

Одним з важливих питань з погляду пенітенціарії було питання про застосування заходів альтернативних позбавленню волі. З'ясувалося, що ці заходи є основною формою покарання в багатьох країнах, оскільки ще на попередніх конгресах було визнано, що тримання засуджених місцях позбавлення волі є неефективним, особливо осіб, що вчинили злочин невеликої або середньої тяжкості. У зв'язку з цим конгрес запропонував більш широко використовувати систему штрафів і матеріальних компенсацій. З даного питання були прийняті Стандартні мінімальні правила ООН щодо заходів, не пов'язаних з позбавленням волі (по рекомендації Комітету ООН по запобіганню злочинності і боротьбі з нею ці правила іменуються Токійськими правилами).

IX Конгрес ООН із запобігання злочинності і поводження з правопорушниками проходив в 1995 році в Каїрі (Єгипет). На порядок денний конгресу виносилися наступні питання:

1) міжнародна співпраця і практична допомога у зміцненні законності;

2) заходи боротьби з національною і транснаціональною економічною і організованою злочинністю і роль кримінального права в охороні навколишнього середовища: національний досвід і міжнародна співпраця;

3) системи кримінального судочинства і юстиції: управління і вдосконалення роботи поліції, прокуратури, судів і виправних установ;

4) стратегії щодо запобігання злочинності, зокрема, відносно злочинів в міських районах, злочинності серед неповнолітніх.

Конгресом вирішувались проблеми діяльності виправних установ, удосконалення підбору і професійної підготовки їх персоналу, шляхів поліпшення поводження з правопорушниками у виправних колоніях; умов відбування покарання, проблеми витратності тюрем.

Обговорення проблем застосування покарань, не пов'язаних з ізоляцією від суспільства. Констатувалося, що ці покарання є доцільними, і в деяких країнах у 2/3 випадків призначення покарань, призначаються покарання не пов’язані із позбавленням волі. Це дозволяє скоротити чисельність персоналу виправних установ, знизити витрати на їх утримання, створити більш сприятливі умови відбування позбавлення волі в пенітенціарних установах.

На конгресі також розглядалося питання про стан дотримання вимог Мінімальних стандартних правил поводження з в'язнями, підкреслювалася важливість Правил для розробки окремими державами їх кримінальної та кримінально-виконавчої політики та пенітенціарної практики. Разом з тим наголошувалося на тому, що у багатьох країнах існує ряд причин, що перешкоджають дотриманню Правил. Для подолання цих причин було вирішено: а) поширювати інформацію про практичне функціонування пенітенціарних систем не тільки серед урядів, але і серед наукових установ, пенітенціарних організацій і громадськості; б) всесторонньо інформувати адміністрацію тюрем про практичне застосування Мінімальних стандартних правил поводження з в'язнями, роз'яснювати їх зміст; в) обмінюватися думками щодо поліпшення умов тримання ув'язнених і удосконалювати співпрацю в цій галузі; г) стимулювати і надавати підтримку проведенню досліджень, що стосуються пенітенціарних систем.

У резолюції конгресу передбачено необхідність вивчення державами питання про перегляд пенітенціарної системи, включаючи ухвалення законодавства, спрямованого на забезпечення її злагодженого функціонування в рамках більш широкої системи кримінального судочинства. З цією метою конгрес рекомендував:

а) удосконалити координацію і взаємодію між пенітенціарною системою і системою судочинства, забезпечити більш активну участь системи кримінального судочинства у створенні законопроектів у пенітенціарній сфері;

б) забезпечити у навчальних закладах удосконалення підготовки фахівців, організувати розробку відповідних учбових програм, сприяти обміну інформацією між адміністрацією тюрем і науковими установами;

в) продовжувати і розширювати обмін інформацією на міжнародному, регіональному та національному рівнях;

г) використовувати, коли це доцільно, альтернативні види покарань щодо правопорушників;

д) забезпечити дотримання честі і гідності ув'язнених на основі дотримання правових норм, регулюючих діяльність пенітенціарної системи.

Х Конгрес ООН із запобігання злочинності і поводження з правопорушниками відбувся у квітні 2000 року у Відні (Австрія). На його розгляд виносилися питання зміцнення законності, удосконалення системи кримінального судочинства, удосконалення міжнародної співпраці у боротьбі з транснаціональною злочинністю; нових викликів XXI століття; ефективного запобігання злочинності відповідно до новітніх досягнень. Крім того, на семінарах-практикумах конгресу обговорювалися і такі теми, як боротьба з корупцією, участь громадськості у запобіганні злочинності, злочини, пов'язані з використанням комп'ютерних мереж, жінки в системі судочинства.

Проблеми, пов'язані з виконанням покарань, на конгресі не розглядалися.

XІ конгрес ООН розглядався стан злочинності і кримінального судочинства у світі для оптимізації засобів боротьби зі злочинністю та застосування відповідних покарань.

Наслідком діяльності міжнародних пенітенціарних конгресів стало прийняття низки міжнародних правових актів:

- Загальної декларації з прав людини

- Міжнародний пакт про громадянські і політичні права

- Мінімальні стандартні правила поводження з в’язнями

- Європейські пенітенціарні правила

- Міжнародні стандарти поводження з неповнолітніми

- Мінімальні стандартні правила ООН, які стосуються відправлення правосуддя щодо неповнолітніх («Пекінські правила»)

- Конвенція проти катувань та інших жорстоких нелюдських або принижуючих гідність видів поводження та покарання

- Звід принципів захисту всіх осіб, які підлягають затриманню чи ув’язненню, в якій би то не було формі

- Основні принципи поводження з в’язнями

З викладеного видно, що міжнародне співтовариство постійно розробляє і вдосконалює нові методи роботи із засудженими, щоб особа, піддана кримінальному покаранню у вигляді позбавлення волі, не відчувала себе відірваною від суспільства. Період, який розпочався наприкінці XVIII століття і затвердився на початку XIX століття, ознаменував появу та розвиток нової, виправної в'язниці. Об'єктом контролю став внутрішній світ людини, її «душа». Межі контролю й покарання стали ясними. Людина стала розумніти, коли саме «її карають». Девіантна поведінка стала піддаватися класифікації та розподілятися на категорії, що обумовило бурхливий розвиток науки. Кримінологія, пенітенціарна педагогіка, психологія та психіатрія стали розвиватися як окремі наукові дисципліни. І головне - появилася професійна державна влада основна задача, якої - карати та лікувати злочинців.

Дата добавления: 2014-01-07