Земельне законодавство і право в Україні до 1917 року

Постановка питань: Земельне законодавство і право в Україні до 1917 року. Стан розвитку земельного права в радянський період. Розвиток земельного права в період становлення незалежної української держави. Сучасний період розвитку земельного права після прийняття нового Земельного кодексу України.

ТЕМА: ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ ЗЕМЕЛЬНОГО ПРАВА В УКРАЇНІ

ЛЕКЦІЯ 2.

Правові відносини на території нашої держави розвивалися на основі культурної спадщини, отриманої від давньоруської народності, яка ще на зорі середньовіччя мала високорозвинену систему феодального права. Частина норм давньоруського права глибоко ввійшла у свідомість та побут українського народу, врегулювала основи феодального ладу і склала зміст першої писаної пам'ятки звичаєвого права древньої Русі – Руської Правди. Окремі норми перетворилися в звичаї, яких дотримувалися на практиці, не вдаючись до їх походження, за принципом: «як раніш було», «по давнім правам», «по давнім звичаям»[1] і т.п.

Поступово поряд з нормами права місцевого походження, одержало поширення польсько-литовське законодавство. Фактично, в результаті входження частини українських земель, протягом тривалого часу, до складу королівства Польського і князівства Литовського відбулося природне взаємопроникнення правових систем. Зокрема, Обласні привілеї, що надавалися місцевим князям, «Литовський Статут», «Зерцало Саксонів», «Порядок прав цивільних» та інші джерела польсько-литовського права містили в собі норми, прямо запозичені з «Руської правди» та інших пам’яток давньоруського права.

В другій половині ХVII століття в загальних рисах зміст джерел права визначався основними умовами возз'єднання України з Росією, що були закріплені в «Березневих Статтях» 1654 року і царській грамоті від 27 березня того ж року. Ці юридичні акти закріпили існування того правового ладу, що склався в Україні до моменту возз'єднання її з Росією. Так «Статті» установили, що «судитися им, малороссийским людям, прежними своими привилегиями и вольности имеют в добрах и судах своих, и стольникам в суды их войсковые запорожские не вступатися, судитися ж от старшин своих – товарищев так, где три казака, тогда двое третьего судить должны». І далі говорилося: «Права, надданные издревле от князей и королей духовным и мирским людям, ни в чем не нарушати»[2]. У 40-х роках XIX сторіччя існуюча система права в Україні була замінена системою російського права, основу якого складав «Звід законів Російської імперії». Звід закріплював право власності на землю як «право на все произведения на поверхности ее, на все то, что заключается в недрах ее, на воды, в пределах ее находящиеся, и, словом, на все ее принадлежности».

Земельне законодавство в той період знаходилося ще в «зародковому» стані у вигляді окремих норм звичаєвого і писаного права. Причому норми були різного походження, джерела права залишалися неупорядковані і суперечили одні одним. Однак вже в процесі складання проекту «Зібрання Малоросійських прав» 1807 року, кодифікатори виділили в окремий розділ питання поземельних відносин, які регулювалися нормами звичайного права. До таких питань належали: чи часто зустрічається спільна земельна власність, чи часто виникають суперечки по ній, чи не шкодить існування спільної земельної власності розвитку державних господарств, за яких умов і в який спосіб проводиться розподіл спільної власності[3]. Розділ складався з 25 параграфів і мав назву «Про поземельне і оброчне право». Цей кодифікований акт мав величезне значення для становлення вітчизняного земельного законодавства.

Хоча за своєю сутністю «Зібрання Малоросійських прав» було цивільним кодексом, все ж таки в ньому вперше було врегульовано в законодавчому порядку низку земельно-правових інститутів, таких, наприклад, як право земельного сервітуту, чиншеве[4], а також право поземельного користування, які чи зовсім не були врегульовані загальноімперським законодавством або суперечили йому [5]. Таким чином, практично до кінця ХІХ століття земельні відносини на території України в основному регулювалися нормами звичайного і писаного цивільного права.

Селянська реформа 1861 року дала імпульс розвитку земельного законодавства у власному розумінні слова. У її розвиток був прийнятий цілий пакет законодавчих актів. Найбільш важливим і основоположним був Маніфест про скасування кріпосного права, прийнятий 19 лютого 1861 року. Задля його виконання були видані: Загальне положення про селян, які вийшли з кріпосної залежності; Положення про влаштування двірських людей; Положення про викуп; Положення про губернські і повітові із селянських справ установи; Правила про порядок приведення в дію положень про селян, які вийшли з кріпосної залежності; Закон про заснування селянського банку та ін[6].

На момент проведення реформи правовий режим земель визначався головним чином не за цільовим призначенням, а за правовим положенням суб'єктів поземельних прав. Землі поділялися на безліч категорій, серед яких найважливішими були: державні, удільні, кабінетські, монастирські, церковні, майоратні, приватновласницькі, посесійні, громадські, а також селянські. Державні землі являли собою поля, ліси, морські береги, озера та су доходні ріки, які не належали нікому. Якщо ці землі були приписані до державної казни, то вони називались казенні. Удільні землі належали царській фамілії. Кабінетськими називалась частина земель, які містили цінні корисні копалини, і знаходилися в особистій власності царя. Монастирські та церковні землі знаходилися в віданні православного духовенства і не мали суттєвих відмінностей у правовому режимі. Майоратні землеволодіння виникали з ініціативи царя, який своєю владою надавав землі окремим сановникам на праві майората (родового володіння). Майоратне володіння не могло дробитися, відчужуватися, закладатися або зменшуватися іншим шляхом. Воно в цілому переходило тільки до старшого спадкоємця. Інші спадкоємці не мали права претендувати на жодну частину цих земель, а також вимагати будь-якої винагороди чи компенсації. З припиненням спадкоємців чоловічої статі майоратні землі вилучались до казни. Приватновласницькі землі належали виключно дворянам-поміщикам. Лише в процесі здійснення Столипінської аграрної реформи суб’єктом права власності на надільну землю був визнаний і селянин. Посесійні землі надавались володільцям посесійних заводів (таких, які отримували державну допомогу). Особливості їх правового режиму обумовлювались наявністю обмежень приватної власності, які витікали з профілю діяльності заводу. Громадські землі належали містам, селам, міським та дворянським товариствам, земствам та земським установам.

Головне питання реформи - про надання землі колишнім кріпакам, вирішувалося шляхом наділення селян землею за викуп. В результаті селяни отримували землю не у власність, а в постійне користування, за що зобов'язані були відбувати на користь поміщиків повинність роботою або грошима[7].

Реформа 1861 року зберегла дві історично сформовані основні форми землеволодіння: общинну, яка існувала на більшій частині Росії, і подвірну – головним чином у західних і південно-західних провінціях Російської імперії[8]. Общинна власність була особливим видом сумісного володіння, при якому фізична особа не могла вказати на жодну кількісну частину землі, яка була б у його виключній владі. Відповідно до Вказівок 2-го Департаменту Урядуючого Сенату від 25 лютого і 10 березня 1908 р. № 999 і 1472 «разница между понятиями общественной и общей собственности состоит в том, что собственником первой является само общество, как юридическое лицо, отдельное от его членов, собственником же второй собственности являются отдельные лица, а не общество». Община була формою «поземельного зрівнювання» смуг і земельних наділів шляхом періодичних «загальних переділів», а в періоди між ними – шляхом «приватних переділів». Зрівнювання провадилося в залежності від зміни сімейного складу дворів. При подвірному землеволодінні розташування і розміри смуг і земельних наділів залишалися незмінними.

Радикальні зміни земельного ладу Російської імперії пов'язують з основними положеннями столипінської аграрної реформи, що пішла слідом за реформою 1861 року. Реформа почалася з Указів «О новом льготном порядке выдела из общины» від 4 березня 1906 року і «О дополнении некоторых постановлений действующего закона, касающегося крестьянского землевладения и землеустройства» від 9 листопада 1906 року, положення якого і склали основний зміст даної реформи. На основі останнього 14 червня 1910 року приймається Закон, затверджений III Державною думою і Державною Радою. Він додатково визнав усіх селян приватними власниками землі в тих общинах, де земельні переділи не проводилися протягом останніх 24 років. Вважається, що саме ці акти визначили принципи, на основі яких здійснювалися земельні перетворення в країні.

Указ «О дополнении некоторых постановлений действующего закона, касающегося крестьянского землевладения и землеустройства» став основою для реформування земельних відносин. Він став своєрідним каталізатором подальшого розкладання общини, дав можливість селянам, які вміли і хотіли працювати, набувати земельні наділи, збільшувати їх площі і як наслідок одержувати більш значні прибутки. На основі указу почалося становлення прогресивних капіталістичних відносин в селі.

Як писав сам П.А. Столипін: «Развитие личной собственности среди крестьян, устранение важнейших недостатков их земледелия, а именно чересполосности, дальноземелья и длинноземелья, наконец, всемерное содействие крестьянам в расселении хуторами или мелкими посёлками, - таковы ближайшие землеустроительные задачи правительства… При хищническом хозяйстве, при бедности и невежестве крестьян, при отсутствии среди них понятия о собственности, - никакие преобразования, никакие культурные начинания невозможны и заранее обречены были на неуспех… Лишь создание многочисленного класса мелких земельных собственников, лишь развитие среди крестьян инстинкта собственности, …лишь освобождение наиболее энергичных и предприимчивых крестьян от гнёта мира, - словом, лишь предоставление крестьянам возможности стать полноправными самостоятельными собственниками наравне с прочими гражданами Российской империи – могут поднять, наконец, нашу деревню и упрочить её благосостояние…»[9].

Для земельних товариств був скасований общинний порядок землеволодіння і введений подвірний порядок землеволодіння[10]. А окремі господарі розглядалися як приватні власники смуг і ділянок. Домохазяїн мав право замість закріплених за ним черезсмужних ділянок вимагати виділення йому «відрубу» або «хутора», тобто об'єднання всіх розрізнених ділянок в одному місці і перенесення туди садиби.

У виконання Указу від 4 березня 1906 була створена система землевпорядних комісій, що стали потім основними виконавцями столипінського законодавства про землеустрій. Закон про землеустрій прийнятий 24 травня 1911 року, покликаний був служити тим же цілям.

Наявність Поземельного селянського банку була другою серйозною об'єктивною передумовою успішного розвитку столипінської реформи. Створений у 1883 році[11], він був покликаний надавати конкретну допомогу селянам шляхом надання кредитів на придбання землі та облаштування господарства.

Таким чином, в результаті столипінських перетворень, що розгорнулися на початку ХХ століття, община почала втрачати свою силу і вплив і не могла вже активно вести землеробство, а прошарок заможних селян, які «міцно стояли на ногах», став збільшуватися. Розорення значної частини бідного селянства і поміщицьких господарств, призвело до зростання земельних наділів, достатку і купівельної спроможності господарів, яких у радянський час назвуть куркулями.

Документальні джерела свідчать про те, що в роки після прийняття основних державних актів, які складали суть реформи, стався могутній підйом всього народного господарства, викликаний стрімкими перетвореннями на селі. Виробництво зернових почало розвиватися такими темпами, що Столипін став створювати по всій країні зернові елеватори Держбанку і субсидіювати селян для збереження там зерна. В період з 1909 по 1913 роки виробництво найголовніших видів зернових перевищувало на 28% таке Аргентини, Канади і Америки разом узятих. Країна ставала головним виробником життєвих припасів у Європі і у світі[12].

У 1917 році приймається ще ряд законів, які регулювали земельні відносини: Закон від 11 квітня 1917 року (спрямований на охорону поміщицьких земель), Закон від 21 квітня 1917 року (відповідно до нього створюються земельні комісії для підготовки земельної реформи), Закон від 12 червня 1917 року (обмежив угоди з землею).

Таким чином, столипінська аграрна реформа заклала могутній фундамент для формування земельного законодавства, і як наслідок для виділення спеціальної галузі права – земельного права. Однак щодо найменування нової галузі права і визначення кола суспільних відносин, які вона повинна була врегулювати, єдиної позиції серед вчених не існувало. Нова галузь іменувалася як: гірничо-земельне право, поземельне право, селянське право, селянське земельне право[13].

До жовтня 1917 року земельне законодавство тільки починало формуватися і являло собою розрізнені нормативні акти, які регулювали земельні відносини. З часів Руської правди і до столипінської аграрної реформи земельні відносини регулювалися в основному нормами цивільного права, які містилися в різних нормативних актах. Як зазначає провідний російський вчений Б.Ф. Єрофеєв норми земельного права, які регулювали в Росії землеволодіння і землекористування, були дуже строкаті і різноманітні, розкидані по різних частинах «Зводу законів Російської імперії», що пояснювалось відмінністю прав на землю в залежності від характеру речового об'єкта, їх суб'єктів, способів володіння, напрямків державної політики в умовах, що постійно змінювались[14]. Власне земельне законодавство стало розвиватися на території України лише в процесі впровадження селянської реформи 1861 року, столипінської аграрної реформи і наступних законодавчих актів, прийнятих у їх розвиток.

Дата добавления: 2014-01-07