Право апеляційного оскарження та порядок його здійснення

Під правом апеляційного оскарження слід розуміти передбачену цивільним процесуальним законодавством можливість для певних суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин оскаржити в апеляційному порядку судове рішення або ухвалу повністю або частково в передбачений для цього строк.

Для реалізації права апеляційного оскарження необхідна наявність таких умов: а) належність особи до кола суб'єктів, які мають право подати апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції; б) належний об'єкт оскарження; в) відсутність пропущення строку на апеляційне оскарження чи відмови у його поновленні. їх недотримання тягне диференційовані правові наслідки. За загальним правилом, це залишення заяви без руху. В деяких випадках це може бути підставою для повернення скарги.

До суб'єктів, що мають право апеляційного оскарження, належать перш за все сторони (позивач та відповідач). Поряд з цим право оскаржити рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку вправі заявники та заінтересовані особи у справах окремого провадження.

Важливою особливістю правового статусу зазначених суб'єктів є те, що процесуального становища сторін, заявників та заінтересованих осіб вони набули під час розгляду справи в суді першої інстанції.

Оскільки в апеляційному провадженні вирішується питання про законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції відносно матеріально заінтересованих осіб (сторін), то тут, як і в суді першої інстанції, основними учасниками є дві протилежні сторони, які відстоюють свої інтереси.

Іншими суб'єктами апеляційного оскарження є треті особи як ті, що заявляють самостійні вимоги на предмет спору, так і треті особи, що не заявляють самостійних вимог (статті 34, 35 ЦПК). При дослідженні їх права апеляційного оскарження рішення суду першої інстанції не виникає проблем у спеціальному дослідженні, враховуючи таке. Оскільки третя особа із самостійними вимогами має у справі самостійний інтерес, пред'являє самостійні вимоги на предмет спору, то вона може користуватися правом оскаржити в апеляційному порядку судове рішення, яким не задоволено в тій чи іншій частині її вимоги. Навіть якщо рішення не було оскаржене сторонами, третя особа із самостійними вимогами вправі подати апеляційну скаргу, якщо вважає, що цим рішенням порушені її права.

Треті особи, що не заявляють самостійних вимог на предмет спору, також мають право на апеляційне оскарження, оскільки, по-перше, вони мають заінтересованість у справі, та по-друге, винесене судом першої інстанції по справі рішення безпосередньо впливає на їх права й обов'язки і в подальшому може мати преюдиціальне значення для винесення іншого рішення.

До суб'єктів апеляційного оскарження належать правонаступники зазначених осіб (ст. 37 ЦПК). У відповідності із загальними правилами здійснення правонаступництва для допуску до участі у справі правонаступника необхідне надання доказів правонаступництва, тобто певних документів, які підтверджують законність правонаступництва. Усі дії, вчинені в процесі до вступу правонаступника, є обов'язковими для нього такою самою мірою, якою вони були б обов'язковими для особи, що він замінив. Якщо правонаступником стала особа, яка не має процесуальної правоздатності, їй необхідно призначити законного представника. Порядок здійснення правонаступництва в суді апеляційної інстанції підкорюється правилам здійснення

правонаступництва в місцевому суді. Втім особливістю вступу в процес правонаступника на стадії апеляційного провадження є те, що питання про процесуальне правонаступництво вирішує суд

апеляційної інстанції1.

Подати апеляційну скаргу на судове рішення (ухвалу) має право і судовий представник. Це право може бути здійснено представником тільки в тому випадку, якщо його реалізація не заборонена представлюваною особою в документі, що посвідчує повноваження представника. Зазначена вимога не стосується законних представників, які можуть здійснювати без спеціальної довіреності чи іншого документа, що підтверджує повноваження договірного представника, всі процесуальні дії, у тому числі й оскаржувати в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції. Однак адвоката як процесуального представника закон не наділяє правом на оскарження судового рішення тільки на підставі ордеру, як свідчить практика Верховного Суду України.

Проблемним питанням суб'єктного складу апеляційного провадження

є надання права апеляційного оскарження особам, які не брали участі у розгляді справи судом першої інстанції, з причини неоднозначності розуміння окремих аспектів реалізації такого права. Однією з особливостей правового статусу вказаних осіб є те, що законодавець надав можливість оскарження рішення в апеляційному порядку особам, які не набули статусу осіб, що беруть участь у справі й не були повідомлені про час та місце судового розгляду за умови, якщо рішенням суду

вирішено питання про їх права й обов'язки. Це відрізняє вказаних осіб від тих суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин, які набули статусу осіб, що беруть участь у справі при її розгляді судом першої інстанції, але фактично не брали участі в розгляді справи через те, що належним чином вони не були повідомлені про час і місце судового розгляду.

У правовій літературі інколи з'являються сумніви відносно надання у цивільному процесуальному законодавстві права апеляційного оскарження судового рішення особам, що не брали участі у справі, але суд вирішив питання про їх права й обов'язки4. Протилежна точка зору

обґрунтовується тим, що законодавець закріпив у ЦПК України норму, яка встановлює право осіб, які не беруть участі в розгляді справи, на оскарження рішень, які стосуються їх прав та обов'язків, в апеляційному порядку.

Труднощі виникають насамперед при визначенні тих критеріїв, якими слід керуватися при прийнятті апеляційних скарг від осіб, які не брали участі в розгляді справи. Судам апеляційної інстанції часом важко визначити можливість давати оцінку судовому рішенню з позиції того, чи стосується воно прав та обов'язків таких осіб.

Оскільки ст. 292 ЦПК не обмежує кола суб'єктів апеляційного оскарження, то до суду зі скаргою може звернутися будь-яка особа, яка вважає, що її права порушені рішенням суду, що оскаржується. У даному випадку не виключена можливість зловживання процесуальними правами

з метою затримання набрання рішенням законної сили з боку будь-якої особи, на думку якої судове рішення зачіпає її права чи інтереси. Суд відповідно до норм ЦПК не вирішує питання по суті в момент прийняття апеляційної скарги про те, порушені чи ні права особи, яка звертається зі скаргою на судове рішення. У противному разі суду апеляційної інстанції необхідно було б із численними обґрунтуваннями відмовляти у прийнятті апеляційних скарг з тієї підстави, Що судовим рішенням права апелянта жодним чином не порушуються. Цим можна обґрунтувати існуюче положення цивільного процесуального законодавства стосовно відсутності підстав для відмови у прийнятті апеляційної скарги.

У зв'язку з цим вбачається нелогічним положення п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України ≪Про судову практику розгляду цивільних справ в апеляційному порядку≫ відносно того, що питання про прийняття апеляційної скарги до розгляду у випадку оскарження

судового рішення особою, яка не брала участі в розгляді справи, має вирішуватися суддею-доповідачем на етапі прийняття до розгляду апеляційної скарги. Крім того, не відповідає цивільному процесуальному законодавству рекомендація Верховного Суду України про необхідність відмовляти у прийнятті апеляційних скарг у випадку оскарження рішення особами, які не мають права апеляційного оскарження.

Такий висновок ґрунтується на тому, що ні ст. 292 ЦПК, ні ч. 3 ст. 297 ЦПК, на які посилається Пленум Верховного Суду України в зазначеній постанові, ні інші норми цивільного процесуального законодавства не передбачають для суду апеляційної інстанції можливості винесення ухвали про відмову у прийнятті апеляційної скарги.

Надання права апеляційного оскарження особам, які не брали участь у справі, але щодо прав та обов'язків яких суд ухвалив рішення, відповідає вимозі законності судового рішення. Це зумовлюється й тим, що можливість оскарження рішення для вказаних суб'єктів сприятиме

захисту прав та законних інтересів зазначених осіб.

Реалізація права на апеляційне оскарження судового рішення особами, які не брали участі в розгляді справи, але суд вирішив питання про їх права й обов'язки, ускладнюється також відсутністю механізму ознайомлення вказаних суб'єктів із матеріалами цивільної справи.

Відповідно до ст. 27 ЦПК таке право надано лише особам, які беруть участь у розгляді справи. Проте ч. 9 ст. 6 ЦПК передбачає право на отримання в суді усної або письмової інформації про результати розгляду відповідної справи особами, які не брали участі у розгляді справи,

але суд вирішив питання про їх права й обов'язки. Враховуючи наведене, можна зробити висновок, що в таких випадках зазначені особи, безумовно, вправі оскаржити судове рішення. Втім після подачі апеляційної скарги така особа як особа, що подає заяву чи скаргу (п. 2 ч. 2 ст. 295 ЦПК), вправі знайомитися з матеріалами справи в суді апеляційної інстанції. У зв'язку з цим слід наголосити, що подача скарги особою викликає певні правові наслідки — виникнення

процесу в цій стадії. Особи, що подали скаргу, стають суб'єктами цивільних процесуальних правовідносин та можуть здійснювати процесуальні права й обов'язки, встановлені для них ЦПК.

У зв'язку із зазначеним не можна погодитися з положеннями п. 1 постанови Пленуму Верховного Суду України ≪Про судову практику розгляду цивільних справ в апеляційному порядку≫ про те, що вказані особи набувають права осіб, які беруть участь у справі, лише при розгляді справи в апеляційній інстанції. А знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, знімати копії документів, долучених до справи, одержувати копії рішень і ухвал вказані особи вправі відповідно

до змісту п. 1 зазначеної постанови, навіть до подачі апеляційної скарги.

Якщо визначені у ст. 292 ЦПК України суб'єкти мають право на апеляційне оскарження рішень суду першої інстанції як матеріально та процесуально заінтересовані особи, то належність даного права прокурору, Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини та іншим органам і особам, що захищають чужий інтерес у визначених законодавством випадках, потребує уточнення та системного тлумачення.

Зміст ч. 1 ст. 46 ЦПК дозволяє зробити висновок, що до суб'єктів права апеляційного оскарження належать визначені у ст. 45 ЦПК особи лише в разі їх звернення до суду в передбачених законом випадках в інтересах інших осіб, державних чи суспільних інтересах.

Органи державної влади і органи місцевого самоврядування, які беруть участь у справі для подання висновку, мають процесуальні права й обов'язки, встановлені ст. 27 ЦПК і право висловити свою думку щодо вирішення справи по суті. Оскільки ст. 27 ЦПК не містить

вичерпного кола процесуальних прав, то на підставі викладеного можна зробити висновок про наявність в органів державної влади і органів місцевого самоврядування, які беруть участь у справі для подання висновку, права апеляційного оскарження як такого, що закріплене ст. 14

Закону України ≪Про судоустрій і статус суддів≫. Однак реалізувати право апеляційного оскарження вказані суб'єкти мають право лише в тих випадках, коли порушуються їх права (інтереси) або права осіб, в інтересах яких вони беруть участь у розгляді справи з метою надання висновку. В інших випадках не можна говорити про наявність у них права апеляційного оскарження.

Особи, визначені у ч. 1 ст. 45 ЦПК, мають право апеляційного оскарження за умови участі при розгляді справи судом першої інстанції. Незважаючи на те, що ст. 13 Закону України ≪Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини≫ закріплює право вказаної посадової особи бути присутньою в будь-яких судових засіданнях, цей нормативний акт не передбачає право Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини оскаржувати рішення суду в тих цивільних справах, у яких він не брав участь як особа, що бере участь у справі в порядку ч. 1 ст. 45 ЦПК. На нашу думку, така позиція законодавця цілком відповідає закріпленим у ст. 11 ЦПК диспозитивним засадам цивільного судочинства.

Не визначаючи прокурора як особу, що бере участь у справі, законодавець у ст. 46 ЦПК наділяє прокурора, а також органи та осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та законні інтереси інших осіб, — правами сторони, у тому числі й правом апеляційного оскарження. Зазначеним особам у ч. 1 ст. 46 ЦПК не надається лише право закінчувати справу мировою угодою.

Виходячи з ч. 4 ст. 46 ЦПК прокурор, який не брав участі у справі, з метою вирішення питання про наявність підстав для подання апеляційної скарги має право знайомитися з матеріалами справи в суді. Тому право апеляційного оскарження законодавством надається прокурору незалежно від його участі у розгляді справи судом першої інстанції.

У процесуальній літературі слушно зазначається, що законодавцю вдалося знайти формулу, яка звузила діяльність прокурора в цивільному процесі до меж, сумісних із принципами правової держави і правом сторон на судовий захист. Однак ці новели не вирішили всіх питань,

пов'язаних із реалізацією правового становища прокурора. Закон України ≪Про прокуратуру≫ у ст. 37 містить положення, згідно з якими прокурор може реалізувати право на апеляційне оскарження судових рішень незалежно від участі в розгляді справи судом першої інстанції.

На нашу думку, право апеляційного оскарження повинен мати тільки прокурор, який брав участь у розгляді справи, оскільки надання прокурору, який не брав участі в розгляді справи, права на апеляційне оскарження судового рішення містить елементи нагляду за судовою діяльністю. Водночас, із прийняттям Конституції України (1996 р.), така функція за прокуратурою не передбачається. Згідно зі ст. 121 Конституції України прокурор у цивільному процесі реалізовує тільки функцію представництва інтересів громадян або держави у випадках, вказаних законом.

Наведена позиція про недоцільність надання прокурору, який не бере участі в розгляді справи судом першої інстанції, права оскаржувати судове рішення в апеляційному порядку, кореспондується із закріпленими у ст. 11 ЦПК України диспозитивними засадами цивільного

судочинства, оскільки воля прокурора на оскарження судового акта може не збігатися з волею на дану процесуальну дію матеріально та процесуально заінтересованих осіб. Окрім того, практика оскарження судового рішення прокурором, що не брав участі в розгляді справи судом першої інстанції, була предметом критики з боку Європейського суду з прав людини.

Виходячи з цього вважаємо, що прокурор у цивільному судочинстві не повинен бути ≪замісником≫ сторони при захисті її порушених прав та інтересів. Протилежне буде порушенням передбаченого Конституцією принципу добровільності звернення суб'єкта спірних матеріальних

правовідносин до судової форми захисту.

Дослідження суб'єктного складу апеляційного оскарження неможливе без аналізу строків та механізму такого оскарження. Дослідження даних питань викликано тим, що неналежне дотримання строків та механізму апеляційного оскарження позбавляє заінтересовану особу можливості відновлення своїх порушених прав та інтересів у суді апеляційної інстанції.

Реалізація права на апеляційне оскарження є складним юридичним фактом, що пов'язаний як із діями особи щодо подачі передбаченої процесуальним законодавством апеляційної скарги, так і з відповідними діями суду відносно визначення руху апеляційного провадження та вирішення юридичної долі оскаржуваного рішення в цілому. За правилами ст. 294 ЦПК після проголошення рішення судом першої інстанції заінтересована особа вправі впродовж десяти днів подати апеляційну скаргу, що зупиняє набрання рішенням законної сили та тягне певні правові наслідки. Для оскарження ухвал суду першої інстанції законодавством встановлений більш короткий проміжок часу. Апеляційну скаргу на ухвалу суду першої інстанції може бути

подано протягом п'яти днів з дня проголошення ухвали.

Строки апеляційного оскарження та порядок його здійснення може ускладнюватись відкладенням складання повного тексту рішення. Так, згідно із ч. 3 ст. 209 ЦПК складання повного рішення може бути відкладено на строк не більше п'яти днів. Виходячи з цього, обчислення десятиденного строку для подання заяви про апеляційне оскарження починається з дня, після якого проголошено вступну та резолютивну частини рішення. Такий висновок ґрунтується на аналізі ч. 3 ст. 209, статей 218, 223 та 294 ЦПК.

Відповідно до ч. З ст. 294 ЦПК, якщо апеляційна скарга подана після закінчення встановлених строків, то останні можуть бути поновлені апеляційним судом за заявою особи, що її подала. Причому заява про поновлення пропущених строків має містити причини пропущення з обґрунтуванням їх поважності. Якщо апеляційний суд не знайде підстав для поновлення пропущених строків, то апеляційна скарга залишається без розгляду. Про поновлення пропущених строків на апеляційне оскарження суд апеляційної інстанції виносить ухвалу.

Якщо ж заяву про поновлення строку до апеляційного суду не подано, а апеляційну скаргу подано з порушенням строку подання останньої, то суддя апеляційного суду залишає апеляційну скаргу без розгляду, оскільки в цьому випадку немає підстав для будь-яких правових висновків

стосовно поважності чи безпідставності пропущення строку для реалізації права на апеляційне оскарження. Як свідчить практика Верховного Суду України, поважність причин пропущення строку на апеляційне оскарження не має вичерпного характеру.

Але суд з урахуванням конкретних обставин пропущення строку має оцінити доводи, що наведені на обґрунтування клопотання про його відновлення, та зробити мотивований висновок стосовно поважності чи неповажності причин пропущення строку. Причини пропущення

такого строку мають об'єктивний і суб'єктивний характер.

До об'єктивних умов можна віднести пропущення строку на апеляційне оскарження з причин, що не стосуються особи — суб'єкта права на апеляційне оскарження2. Суб'єктивний характер пропущення мають будь-які властивості особи чи її стану здоров'я, котрі заважали

суб'єкту права апеляційного оскарження належно та своєчасно реалізувати надане право. Такими причинами можуть також бути: відсутність у повноважного представника сторони можливості своєчасно подати апеляційну скаргу та незначний строк, з порушенням якого

подано апеляційну скаргу.

Згідно зі ст. 73 ЦПК суд апеляційної інстанції поновлює встановлений законом строк на подання апеляційної скарги за клопотанням заінтересованої особи у випадку пропущення такого строку з поважних причин, перелік яких процесуальне законодавство не містить. Інститут поновлення пропущеного строку на подання скарги гарантує реалізацію заінтересованими особами права на оскарження судового рішення, що не набрало законної сили.

Стаття 296 ЦПК закріплює порядок реалізації права апеляційного оскарження. Апеляційна скарга подається апеляційному суду через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржуване судове рішення. Суд першої інстанції на наступний день після закінчення строку для подання апеляційної скарги надсилає її разом зі справою до апеляційного суду. Апеляційні скарги, що надійшли після цього, не пізніше наступного робочого дня після їх надходження направляються до апеляційного суду.

Практичний інтерес дослідження проблем реалізації права апеляційного оскарження виникає і у зв'язку з поданням апеляційної скарги не за правилами, встановленими ст. 296 ЦПК. Наприклад, мова йде про подання апеляційної скарги безпосередньо до суду апеляційної

інстанції. У зв'язку з цим Пленум Верховного Суду України дає роз'яснення про те, що апеляційні скарги, які надійшли безпосередньо до апеляційного суду, надсилаються останнім до суду, який ухвалив судове рішення, для виконання вимог, передбачених ст. 296 ЦПК. У разі подання в такому випадку скарги у встановлені законом строки ця обставина може бути підставою для поновлення пропущеного строку. На нашу думку, така позиція Верховного Суду України потребує критичної оцінки виходячи з такого. Стаття 296 ЦПК на законодавчому рівні передбачає порядок подання апеляційної скарги. У зв'язку з цим вказаний судовий орган не наділений правом рекомендувати судам застосовувати іншим чином, ніж закріплено в законодавстві, правові

норми. Виходячи з цього, як вбачається, суд апеляційної інстанції не повинен надсилати апеляційні скарги до суду першої інстанції, про що вказано в абз. 2 п. 3 вищевказаної постанови Пленуму Верховного Суду України, оскільки це не передбачено нормами процесуального права.

Поряд з цим цілком відповідало б положенням ЦПК надсилання зазначених процесуальних документів із боку апеляційного суду особі, що подала апеляційну скаргу, з роз'ясненням порядку подання апеляційної скарги. У подібних випадках у разі повторної реалізації права апеляційного

оскарження в належному порядку особа, що подає апеляційну скаргу, вправі ставити питання про поновлення строку апеляційного оскарження.

З точки зору реалізації права на апеляційне оскарження науково-практичний інтерес має питання щодо об'єктів апеляційного оскарження. Виходячи із сутнісних ознак апеляції до об'єктів апеляційного оскарження належать перш за все рішення місцевого суду, які не набрали законної сили. У порядку цивільного судочинства можна оскаржити будь-яке рішення суду першої інстанції, котрим вирішується цивільна справа.

У порядку цивільного судочинства підлягає оскарженню рішення суду першої інстанції як у повному обсязі, так і частково. Оскаржуючи у повному обсязі судове рішення, суб'єкт права апеляційного оскарження ставить під сумнів його законність чи (та) обґрунтованість у повному

обсязі. У зв'язку з цим слід погодитись із Г. В. Фазикош, що фундаментальнимаспектом у розумінні вимоги законності судового рішення є його легітимність — відповідність існуючому правопорядку, яка є складовою законності і відтворює його правосудність. Досліджуючи стандарти законності судового рішення, вказаний автор обґрунтовує необхідність удосконалення його законодавчої регламентації, у тому числі шляхом закріплення та конкретизації принципу верховенства права в чинному ЦПК. Вимога обґрунтованості, у свою чергу, відтворює одночасну якісну характеристику і судового акта, і діяльності суду в цілому.

Об'єктом апеляційного оскарження може бути й ухвала суду першої інстанції. У сучасному цивільному процесуальному праві судові ухвали виступають у двох аспектах: 1) як проміжні судові акти, котрі супроводжують усю діяльність із відправлення правосуддя; 2) як підсумкові

судові акти, що завершують розгляд справи в певній судовій інстанції або є заключним судовим актом з певної категорії справ.

Перелік ухвал, які можуть бути предметом апеляційного оскарження окремо від судового рішення, міститься у ст. 293 ЦПК, також їх закріплено в ч. 4 ст. 135, ст. 211, ст. 397 вказаного нормативного акта.

Частиною 1 ст. 293 ЦПК визначено перелік ухвал суду першої інстанції, які можуть бути оскаржені в апеляційному порядку окремо від рішення суду. Наприклад, оскаржувана в апеляційному порядку ухвала районного суду про відмову в прийнятті та об'єднанні в одне провадження з первісним позовом зустрічної позовної заяви до цього переліку ухвал не входить, а тому не може бути оскаржена в апеляційному порядку окремо від рішення суду.

Самостійним об'єктом апеляційного перегляду можуть бути також окремі висновки суду, які містяться у рішенні або ухвалі, або певні частини судового акта. У цілому погоджуючись із резолютивною частиною рішення (тобто не оспорюючи його законність), особа вправі оскаржити висновки, що містяться у вступній або описовій частині рішення. Поряд з цим суб'єкт права апеляційного оскарження вправі оскаржити мотиви, якими керувався суд при розв'язанні тієї чи іншої справи. Мотивувальна частина ухвали, як зазначав Д. М. Чечот, включає фактичні та юридичні підстави зазначеного судового акта. Резолютивна частина ухвали являє собою викладення змісту тієї процесуальної дії, котру суд оформлює у вигляді ухвали.

Допустимість самостійного оскарження мотивувальної частини судового рішення обґрунтовується й тим, що законної сили поряд з резолютивною частиною рішення набирають також його мотиви в частині встановлення фактів та правовідносин, що в майбутньому можуть мати преюдиційне значення. Крім того, не оспорюючи правильність рішення по суті, особа в ряді випадків може бути заінтересована у виключенні з мотивувальної частини компрометуючих обставин.

Оскарження частини рішення відбувається й у випадку оскарження резолютивної частини рішення не в цілому, а лише стосовно певних позовних вимог, про які робиться висновок у заключній частині судового рішення. Апеляційна скарга може бути подана не тільки на рішення

суду по суті позовних вимог, а й може стосуватися висновків суду про допуск негайного виконання рішення, порядку та строків його виконання, про розподіл судових витрат. У випадку часткового оскарження рішення його неоскаржена частина не набирає законної сили.

Властивості, характерні для судового рішення, що набрало законної сили, виникають у всього рішення в цілому з моменту проголошення рішення чи ухвали судом апеляційної інстанції.

Пленум Верховного Суду України у вищевказаній постанові звертає увагу, що додаткові та заочні рішення суду першої інстанції можуть бути оскаржені в апеляційному порядку як у цілому, так і в

частині, а також щодо обставин (фактів), встановлених судом (незалежно від того, чи вплинули висновки суду про ці обставини (факти) на вирішення справи по суті), або резолютивної частини з питань розподілу судових витрат між сторонами, порядку та способу виконання рішення тощо.

Зміст ст. 220 ЦПК дозволяє дійти висновку, що оскарження додаткового рішення не має будь-яких особливостей. Строки, процедура та порядок оскарження вказаного процесуального документа підкорюються загальним правилам апеляційного оскарження рішення суду першої інстанції, яке ухвалюється за результатами розгляду справи.

Науково-практичний інтерес має проблема оскарження дій (бездіяльності) суду, не викладених у формі рішень або ухвал. Про неоднозначність вирішення вказаної проблеми свідчать як дослідження в юридичній науці, так і судова практика. Вважаємо, що об'єктом апеляційного оскарження можуть бути лише документи, визначені у ст. 292 ЦПК та інших нормах вказаного

Кодексу. Тому, на нашу думку, не є такою, що відповідає чинним нормам процесуального права, позиція Верховного Суду України з цього приводу. Цей орган судової влади зазначає, що листи, записки, постанови, повідомлення й інші документи суду можуть бути оскаржені в порядку, встановленому чинним на час учинення дії процесуальним законом. Правило про апеляційне оскарження поширюється і на випадки, коли суд (суддя) протягом визначеного законом процесуального строку не вчиняє процесуальну дію та не ухвалює за нею рішення, створюючи тим самим перешкоди для подальшого руху справи (допускає процесуальну бездіяльність)4.

3. Підготовка справи до розгляду в суді апеляційної інстанції.

Як і в суді першої інстанції, стадія підготовки справи до розгляду в суді апеляційної інстанції має дуже важливе значення для якісного вирішення цивільної справи з метою охорони наданих прав і законних інтересів громадянам, підприємствам, установам, організаціям, а також

державі. Завданням цієї стадії є забезпечення правильного і своєчасного вирішення цивільної справи в суді апеляційної інстанції.

При розгляді цивільної справи в суді апеляційної інстанції важливе значення для правильного, повного та всебічного розгляду справи має підготовка розгляду справи судом, яка є обов'язковою при апеляційному розгляді будь-якої цивільної справи. У структурі апеляційного

провадження проведення підготовки розгляду справи також має значення для ефективного розгляду апеляційної скарги по суті заявлених вимог.

Важливість правильного проведення підготовки справи до розгляду в апеляційному суді має і велике практичне значення. Як свідчить практика Верховного Суду України, порушення апеляційним судом норм процесуального права, встановлених ЦПК щодо підготовки цивільної

справи до розгляду в апеляційному порядку, є підставою для скасування ухвали апеляційного суду.

Прийняття апеляційної скарги до розгляду передбачає реєстрацію цивільної справи в апеляційному суді у порядку, встановленому частинами другою і третьою статті 11і ЦПК, та не пізніше наступного дня передачу її судді-доповідачу. Протягом трьох днів після надходження

справи суддя-доповідач вирішує питання про прийняття апеляційної скарги до розгляду апеляційним судом шляхом винесення ухвали. У ЦПК вперше введено норму, яка регулює порядок розподілу справ серед суддів апеляційного суду. Метою цієї норми є забезпечення

принципу незалежності суддів та унеможливлення незаконного впливу на суддів при відкритті апеляційного провадження. Тому порядок розподілу справ серед суддів набуває виключно важливого значення, що позитивно позначається на зміцненні незалежності судців.

Установлений порядок розподілу справ серед суддів відповідає рекомендації № (92) 12 ≪Незалежність, дієвість та роль суддів≫, ухваленій Комітетом міністрів Ради Європи на 518-му засіданні 13 жовтня 1994 р. Прийняття правильного процесуального рішення судом апеляційної

інстанції на етапі прийняття апеляційної скарги до провадження безпосередньо впливає на подальшу підготовку справи до розгляду в суді апеляційної інстанції та на ефективність апеляційного провадження в цілому. Так, до апеляційної скарги, яка не оформлена відповідно до

вимог, встановлених ст. 295 ЦПК, а також у разі несплати суми судового збору чи неоплати витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи, застосовуються положення ст. 121 вказаного Кодексу. Про прийняття апеляційної скарги до розгляду або повернення скарги

суддя-доповідач постановляє ухвалу. Законодавством передбачено, що після вивчення апеляційної скарги у судді є можливість винести декілька варіантів ухвал. Так, у разі прийняття апеляційної скарги до розгляду суддя-доповідач постановляє ухвалу. При вирішенні питання про прийняття апеляційної скарги суддя-доповідач не вправі давати оцінку обгрунтованості чи необґрунтованості

скарги. Із цього випливає те, що не можна відмовити у прийнятті апеляційної скарги, наприклад, від особи, яка не брала участі у справі, з тих підстав, що рішення суду не порушує прав цієї особи.

Суд може винести ухвалу про залишення скарги без руху в разі невідповідності її формі та змісту, а також у випадку несплати суми судового збору чи неоплати витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи. Якщо особа у встановлений судом строк виконає вказівки суду щодо виправлення недоліків скарги, то остання вважається поданою в день первинного її подання до суду. У випадку невиконання особою, що подала скаргу, вимог суду у визначений термін,

скарга вважається неподаною та повертається особі, про що виноситься ухвала.

Підготовка справи до розгляду в апеляційному суді ускладнюється надходженням неналежно оформленої справи, з нерозглянутими зауваженнями на правильність і повноту фіксування судового процесу технічними засобами або з нерозглянутими письмовими зауваженнями щодо повноти чи неправильності протоколу судового засідання, або без вирішення питання про ухвалення додаткового рішення. У таких випадках суддя-доповідач повертає справу до суду першої інстанції, про що постановляє ухвалу із зазначенням строку, протягом якого суд

першої інстанції має усунути недоліки.

Постановлення ухвали про прийняття апеляційної скарги до розгляду означає початок провадження у справі судом апеляційної інстанції. Не пізніше наступного дня після винесення зазначеної ухвали апеляційний суд, що переглядатиме цивільну справу, має надіслати особам, які

беруть участь у справі, копії заяви про апеляційне оскарження, апеляційної скарги та доданих документів. Крім того, суд встановлює строк, протягом якого особи, яких стосується судове рішення, вправі подати заперечення на апеляційну скаргу. Виконуючи вказану дію, суду необхідно враховувати реальний строк для реалізації зазначеними особами права подання заперечень на заяву про апеляційне оскарження й апеляційну скаргу. Якщо особа з поважних причин несвоєчасно подала заперечення чи пояснення, то вправі просити суд продовжити встановлені ним строки з наданням доказів, які б свідчили про поважність причин пропущення. Визначення поважності причин пропущення зазначених строків залежить від суду апеляційної інстанції та має встановлюватися залежно від обставин конкретної справи.

Відповідно до ст. 301 ЦПК протягом десяти днів з дня отримання справи суддя-доповідач вчиняє такі підготовчі дії:

1) з'ясовує питання про склад осіб, які беруть участь у справі;

2) визначає характер спірних правовідносин та закон, який їх регулює;

3) з'ясовує обставини, на які посилаються сторони й інші особи, які беруть участь у справі, як на підставу своїх вимог і заперечень;

4) з'ясовує, які обставини визнаються чи заперечуються сторонами й іншими особами;

5) вирішує питання про поважність причин неподання доказів до суду першої інстанції;

6) за клопотанням сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, вирішує питання про виклик

свідків, призначення експертизи, витребування доказів, судових доручень щодо збирання доказів, залучення до участі у справі спеціаліста, перекладача;

7) за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, вирішує питання про вжиття заходів забезпечення позову;

8) вчиняє інші дії, пов'язані із забезпеченням апеляційного розгляду справи.

З урахуванням чисельності підготовчих дій, визначених у ст. 301 ЦПК, уявляється можливим їх класифікувати, враховуючи правову регламентацію останніх у ст. 301 ЦПК, на такі групи:

1) дії, спрямовані на визначення суб'єктного складу справи;

2) дії, спрямовані на визначення характеру спірних правовідносин;

3) дії щодо дослідження законності й обґрунтованості рішення суду першої інстанції; 4) інші дії, пов'язані із забезпеченням належного апеляційного розгляду справи.

Стаття 301 ЦПК, як і відповідна норма, що регламентує підготовчі дії суду першої інстанції до розгляду справи по суті, не містить вичерпних дій суду апеляційної інстанції з підготовки справи до розгляду. Залежно від характеру та складності справи суд апеляційної інстанції може

вчиняти і ті дії, які прямо не передбачені в переліку підготовчих дій, зазначених у ст. 301 ЦПК. Особливість підготовки справи до розгляду виявляється й у тому, що при підготовці справи до розгляду в суді апеляційної інстанції не діють такі принципи цивільного процесу, як гласність

та усність, що є особливістю цієї частини апеляційного провадження, оскільки підготовка справи до розгляду проводиться без виклику осіб, що беруть участь у справі, та без проведення попереднього судового засідання. Таке положення законодавства вважаємо цілком обґрунтованим,

оскільки провадження з перегляду рішень, що не набрали законної сили, характеризується оперативністю та кваліфікованістю, які виступають як гарантії законності перевірки цивільних справ. Після проведення підготовчих дій суддя-доповідач доповідає про них колегії суддів, яка в разі необхідності вирішує питання про проведення додаткових підготовчих дій та призначення справи до розгляду.

Якщо підготовчі дії здійснює суддя-доповідач одноособово, то призначення справи до розгляду вже відбувається колегіально, судовою колегією. Це обумовлено необхідністю проведення додаткових підготовчих дій за рішенням судової колегії в тому разі, якщо остання вважатиме проведені підготовчі дії недостатніми після доповіді судді-доповідача щодо їх проведення. Після вирішення питання про належність проведених підготовчих дій судова колегія призначає справу до розгляду.

Дата добавления: 2014-01-07