Повноваження суду апеляційної інстанції. Підстави для скасування рішень та ухвал в суді апеляційної інстанції

Зміст діяльності апеляційного суду спрямовано на забезпечення законності та обгрунтованості рішень суду першої інстанції та на виправлення судових помилок, які вплинули на правосудність судового рішення. Під правосудністю рішення суду слід розуміти сукупність

вимог, що пред'являються до постанови як до акта правосуддя. Результатом діяльності суду апеляційної інстанції та оцінки його ефективності є правильне визначення висновку щодо законності (обґрунтованості) рішення суду першої інстанції, яке оскаржується. Виходячи з цього він має широке коло повноважень, які дозволяють запобігати порушенню законів й інших актів та нормалізувати діяльність підконтрольних суб'єктів. Повноваження складаються не лише з прав

апеляційного суду. С. Ю. Кац справедливо зазначав, що повноваження судів контролюючих інстанцій необхідно трактувати ще як обов'язки з точки зору положення, що займають вищестоящі суди стосовно нижчих. Перші зобов'язані на підставі норм судоустрою та процесуальних перевіряти законність та обґрунтованість рішень судів першої інстанції та ухвалювати при цьому законні й обґрунтовані рішення'. Повноваження являють собою нерозривну єдність певних прав та

обов'язків судових органів. Поряд з цим вони визначають юридичне становище судді, його взаємовідносини зі всіма іншими учасниками процесу.

Такі повноваження передбачені у ст. 307 ЦПК. У вказаній нормі цивільне процесуальне законодавство закріплює систему повноважень, які, власне, визначають сутність апеляційного провадження. Виходячи з цього зміст діяльності апеляційного суду спрямовано на забезпечення

законності, обґрунтованості рішень суду першої інстанції, на вирішення справи судом апеляційної інстанції у випадку розв'язання справи по суті та на виправлення судових помилок, які вплинули на правосудність судової постанови. Під правосудністю рішення суду слід розуміти сукупність вимог, що пред'являються до рішення як до акта правосуддя.

Відповідно до норм процесуального законодавства з урахуванням змін, що внесені Законом України ≪Про судоустрій і статус суддів≫, за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції апеляційний суд має право:

1) постановити ухвалу про відхилення апеляційної скарги і залишення рішення без змін;

2) скасувати рішення суду першої інстанції і ухвалити нове рішення по суті позовних вимог;

3) змінити рішення;

4) постановити ухвалу про скасування рішення суду першої інстанції і закриття провадження у справі або залишення заяви без розгляду.

Стаття 307 ЦПК передбачає повноваження апеляційного суду не тільки при перегляді ним рішень суду першої інстанції, а й при перегляді ухвал місцевого суду. Повноваження суду апеляційної ланки стосовно перегляду рішення більш розширені, ніж повноваження, яким

наділений вказаний судовий орган при перегляді судової ухвали. Це зумовлюється тим, що в разі винесення ухвали справа по суті не вирішується, і тому, як правило, скасування останньої відбувається тільки при порушенні місцевим судом при винесенні ухвали норм процесуального

права.

Поряд з цим ч. З ст. 307 ЦПК вперше визначає коло повноважень суду апеляційної інстанції, що реалізуються за наслідками розгляду скарги на судовий наказ. Так, апеляційний суд має право:

1) постановити ухвалу про відхилення апеляційної скарги і залишення судового наказу без змін;

2) постановити ухвалу про скасування судового наказу та роз'яснити, що заявлені стягувачем вимоги можуть бути розглянуті в позовному провадженні з додержанням загальних правил щодо пред'явлення позову;

3) змінити судовий наказ.

Ухвала апеляційного суду про відхилення апеляційної скарги на судовий наказ і залишення судового наказу без змін є остаточною і оскарженню не підлягає. Таке положення процесуального законодавства уявляється спірним, як і вимоги ст. 304' ЦПК. Вважаємо, що такі законодавчі приписи суперечать закріпленому Конституцією України праву на касаційне оскарження судового рішення з урахуванням інстанційної побудови судів цивільної юрисдикції. Тому винятків з права

апеляційного та касаційного оскарження не повинно міститись у цивільному процесі, оскільки заінтересованим особам необхідно гарантувати оскарження рішення суду першої інстанції як в апеляційному, так і в касаційному порядку.

Зазначені у ч. 1 ст. 307 ЦПК повноваження суду апеляційної інстанції щодо перегляду рішення суду першої інстанції можна поділити на такі групи. До першої групи належать повноваження, при реалізації яких апеляційний суд визнає законність та обгрунтованість оскаржуваного рішення. До другої групи належать такі повноваження, які реалізуються при розгляді справи з частковим чи повним вирішенням справи по суті (зміна рішення суду першої інстанції або винесення нового рішення). Третя група повноважень зводиться до закінчення розгляду справи без її вирішення. Суд у цьому випадку закриває провадження у справі або залишає заяву без розгляду.

Завдяки реалізації своїх повноважень апеляційний суд забезпечує виправлення судових помилок, які є наслідками незаконності та необґрунтованості рішень суду першої інстанції. Судова статистика свідчить про кількісні та якісні показники діяльності апеляційних судів

щодо перегляду судових рішень.

У 2008 р. у провадженні апеляційних судів за апеляційними скаргами на рішення та ухвали місцевих судів перебувало 110,2 тис. цивільних справ і матеріалів. Розглянуто за апеляційними скаргами 77 тис. справ, або 69,9 % від тих, що перебували у провадженні (без урахування повернених та залишених без розгляду). У тому числі розглянуто 53,8 тис. цивільних справ за апеляційними скаргами тільки на рішення (без ухвал) місцевих судів. Апеляційні скарги задоволено в 25,6 тис. справ, або 47,6 % від кількості розглянутих.

Упродовж 2009 р. розгляд справ апеляційними судами збільшився. До апеляційних судів у 2009 р. за апеляційними скаргами на судові рішення місцевих судів надійшло 112,3 тис. справ та матеріалів, що на 15,5 % більше, ніж у 2008 р.; у тому числі 74,7 тис. скарг на рішення місцевих судів, або 8,2 % від числа справ, розглянутих з ухваленням рішення. За апеляційними скаргами на рішення та ухвали місцевих судів у 2009 р. розглянуто 83,6 тис. справ, або 68,3 % від тих, що перебували у провадженні (без урахування повернених та залишених без розгляду). У тому числі розглянуто 57,6 тис. цивільних справ за апеляційними скаргами тільки на рішення (без ухвал) місцевих судів, з яких апеляційні скарги задоволено в 27,3 тис. справ, або 47,4 % від

кількості розглянутих.

У першому півріччі 2010 р. порівняно з аналогічним періодом 2009 р. кількість цивільних справ за апеляційними скаргами на рішення та ухвали місцевих судів, що перебували у провадженні апеляційних судів, збільшилась у 3,6 разу і становила 244,7 тис. Збільшення відбулося за рахунок оскарження до апеляційних судів судових рішень, прийнятих місцевими судами за результатами розгляду спорів з приводу призначення, обчислення, перерахунку, здійснення, надання, одержання пенсійних виплат, соціальних виплат непрацездатним громадянам, виплат за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням та інших соціальних виплат, соціальних послуг, допомоги, захисту, пільг, речового майна, пайків або грошової компенсації. Згідно з даними Державної судової адміністрації України у І півріччі 2010 р. до апеляційних судів надійшло 170,3 тис. справ за апеляційними скаргами на зазначені рішення.

На розгляді апеляційних судів перебувало майже 43 тис. цивільних справ за апеляційними скаргами тільки на рішення (без ухвал) місцевих судів, що на 5,8 % менше порівняно із 2009 р. Розглянуто 26,9 тис. справ, або 62,5 % від тих, що перебували у провадженні. Проблеми дослідження першої групи повноважень апеляційного суду є актуальними у зв'язку із визнанням законності й обґрунтованості рішення, що оскаржується. Також це пов'язано із протидією зловживань заінтересованими особами правом апеляційного оскарження з метою зупинити набранням рішенням суду першої інстанції законної сили. Апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права. Так, розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Донецьку апеляційну скаргу Управління Пенсійного фонду України в Калінінському районі м. Горлівки Донецької області на рішення Калінінського районного суду м. Горлівки від 21 червня 2010 р. по справі за позовом П. до вищевказаного Управління про оскарження дій та зобов'язання здійснити перерахунок пенсії, суд апеляційної інстанції постановив ухвалу про відхилення апеляційної скарги та залишення рішення Калінінського районного суду м. Горлівки від 21 червня 2010 р. без змін. Правовою підставою ухвали стало правильне дотримання судом першої інстанції під головуванням судді Круподері Д. О. при розгляді справи норм матерального і процесуального права.

Частина 2 ст. 308 ЦПК закріплює неможливість скасування правильного по суті і справедливого рішення суду з одних лише формальних міркувань. При цьому в процесуальному законодавстві не закріплюється зміст ≪справедливості≫ рішення. О. Т. Боннер зазначає, що поняття ≪справедливість≫ найтісніше пов'язане з поняттям законності й обгрунтованості. У той же час це різні речі, котрі визначають якісні характеристики судового або іншого правозастосовного акта. Поняття ≪справедливість≫ судового рішення включає моральний, соціальний та юридичні аспекти, котрі нерозривно пов'язані між собою. При здійсненні правосуддя суд повинен намагатись досягти не історичної, соціальної, моральної чи ще будь-якої, а правової справедливості. Законне й обґрунтоване рішення, за загальним правилом, є також справедливим у моральному та соціальному відношенні. Так, відмовляючи Т. у позові про відібрання дитини до подружжя Є., суд посилався на погодження позивача на усиновлення дитини, а також на нерівність соціальних можливостей сторін щодо виховання дитини. Остання обставина мала вирішальне значення. У даному випадку рішення суду є явно несправедливим у соціальному відношенні.

На нашу думку, правильним по суті рішення є в тому випадку, коли воно відповідає вимогам законності й обгрунтованості, оскільки при порушенні останніх рішення суду першої інстанції підлягає зміні або скасуванню. У випадку порушення інших вимог, які ставляться до

судового рішення (чіткість, ясність), останні можуть бути виправлені тим судом першої інстанції, який розглянув справу по суті, а не апеляційним судом. У юридичній літературі зазначається, що норму процесуального права щодо заборони скасування правильного і справедливого по суті рішення з одних лише формальних міркувань не можна розширено тлумачити. Вбачається, рішення суду слід залишати без змін за наявності незначних порушень закону, які були усунуті при розгляді справи місцевим судом, або ж таких, які можуть бути виправлені судом першої чи апеляційної інстанції. Це стосується випадків, коли такі недоліки не призводять до порушення основних принципів цивільного процесуального права, охоронюваних законом прав та інтересів

осіб, які беруть участь у справі. Крім того, такими недоліками можуть бути: сплата судового збору після відкриття цивільної справи, відсутність у позовній заяві підпису позивача (коли він брав участь у справі та підтримував свої вимоги), відсутність підпису в журналі судового засідання секретаря або судді, невідповідність дат у журналі судового засідання та в рішенні суду, помилки у визначенні даних про сторони, необговорення відводу, коли підстави для цього відсутні.

Попри законодавчу заборону скасування правильного по суті і справедливого судового рішення, не можна не зважати на наявність випадків у діяльності апеляційних судів, коли рішення судів першої інстанції скасовуються виключно за формальними ознаками, що є недопустимим.

Наприклад, у справах про визнання угод недійсними як треті особи без самостійних вимог, як правило, притягаються нотаріуси. Будь-яке рішення у справах цієї категорії інтереси нотаріусів не

зачіпає, тому найчастіше вони до судового засідання не з'являються, рішень не оскаржують. Як справедливо зазначають В. В. Комаров та В. В. Баранкова, спори про право цивільне, що виникають із правовідносин, які одержали нотаріальне оформлення, традиційно розглядаються

в позовному провадженні. Труднощі тут викликає визначення процесуального становища нотаріуса як суб'єкта цивільного процесу. Нерідко в судовій практиці нотаріуси в таких справах виступають співвідповідачами, що є неправильним. Варіанти визначення процесуального становища нотаріуса полягають у такому: нотаріус може бути свідком або третьою особою, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, оскільки заінтересованості у предметі спору, яким

є спірні матеріальні правовідносини, нотаріус не має. При цьому слід виходити зі складу фактів, що становлять предмет доказування у тій чи іншій справі.

При застосуванні судом апеляційної інстанції повноваження щодо відхилення апеляційної скарги і залишення рішення без змін у випадку, якщо рішення суду першої інстанції містить недоліки, які не є підставою для його скасування чи зміни (наприклад, порушення строків провадження у справі до судового розгляду чи строків розгляду справи), то суд апеляційної інстанції постановляє ухвалу про відхилення апеляційної скарги і залишення рішення (ухвали) без змін. В останньому випадку судом апеляційної інстанції має бути вказано на допущені судом недоліки у спеціально винесеній окремій ухвалі.

Під час характеристики повноважень апеляційного суду одним із проблемних питань є визначення підстав для скасування рішення місцевого суду й ухвалення нового рішення або його зміни. Скасування судового рішення й ухвалення судом апеляційної інстанції нового рішення відбувається за умови порушення вимог законності й обґрунтованості судового рішення. Це повноваження апеляційного суду сприяє найбільш оперативному розгляду цивільної справи з винесенням рішення по суті спору та виходячи з цього є основним із повноважень апеляційного суду. Таке повноваження відповідає цілям апеляційного провадження — завершити провадження у справі на цій стадії цивільного процесу й усунути судову помилку.

Підставами для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення апеляційним судом нового рішення є:

1) неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи;

2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими;

3) невідповідність висновків суду обставинам справи;.

4) порушення або неправильне застосування норм матеріального або процесуального права, а також розгляд і вирішення справи неповноважним судом; участь в ухваленні рішення судді, якому було заявлено відвід на підставі обставин, що викликали сумнів в неупередженості судді, і заяву про його відвід визнано судом апеляційної інстанції обґрунтованою; ухвалення чи підписання постанови не тим суддею, який розглядав справу.

Норми матеріального права вважаються порушеними або неправильно застосованими, якщо застосовано закон, який не поширюється на ці правовідносини, або не застосовано закон, який підлягав застосуванню. Порушення норм процесуального права можуть бути підставою

для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.

На сьогодні не існує офіційного узагальнення судової практики апеляційних судів щодо застосування вказаного повноваження, оскільки зміст останнього по-новому викладений у Законі України ≪Про судоустрій і статус суддів≫. Раніше динаміка статистичних даних діяльності судів апеляційної інстанції свідчила про підвищення якісного рівня винесених рішень судами першої інстанції. Це зумовлювалося поступовим скороченням рішень місцевих судів, котрі оскаржувались в апеляційному порядку. Зміни у ст. 309 ЦПК щодо кола повноважень апеляційного суду стосуються, насамперед, позбавлення судів апеляційної інстанції повноваження щодо скасування судового рішення і направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

У цілому позбавлення апеляційного суду повноваження скасування судового рішення і направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції має позитивні риси. Однак у той же час вважаємо, що доцільно все ж таки передбачити існування такого повноваження до таких порушень законодавства, які взагалі нівелюють судовий захист порушених прав (інтересів). Так, в окремих випадках не можна говорити про здійсненність судового захисту навіть із порушенням норм матеріального і процесуального права, а судове рішення має тільки зовнішні атрибути процесуального документа. Мова в даному випадку йде про розгляд цивільної справи неповноважним судом, про ухвалення чи підписання рішення не тим суддею, який розглядав справу. У таких обставинах не можна говорити про здійсненність судового захисту навіть у тому разі, якщо рішення ухвалене та справа розглянута з дотриманням норм матеріального і процесуального права. У той же час слід погодитись із О. О. Борисовою в тому, що повноваження

апеляційного суду, спрямоване на скасування рішення місцевого суду і направлення справи на новий розгляд, може іменуватись касаційним, оскільки характерне для суду касаційної інстанції, котрий у порядку касаційного провадження здійснює перевірку правової сторони судового рішення, що набрало законної сили. Саме така ≪касаційна≫ характеристика зазначеного повноваження є додатковим аргументом, що свідчить про логічність позиції законодавця щодо зміни кола повноважень апеляційного суду.

Науковцями даються різні тлумачення зміни рішення суду першої інстанції як засобу усунення судової помилки. Ураховуючи багато поглядів на зміст вказаної дії, уявляється, що зміна рішення суду першої інстанції відбувається у випадках зміни будь-якої його частини без зміни суті рішення (наприклад, зміна мотивувальної частини судового рішення або резолютивної в частині вимог, заявлених у суді першої інстанції). Втім законодавство не розкриває змісту понять ≪зміна≫, ≪скасування≫ та ≪винесення нового рішення≫.

За правилами ст. 309 ЦПК зміна рішення можлива не тільки при допущенні помилки у застосуванні норм матеріального, а й процесуального права. Зміна рішення при порушенні норм процесуального права відбувається, наприклад, при зміні розміру судових витрат, встановлених

судом першої інстанції.

За змістом ЦПК обґрунтованість судового рішення являє собою взаємозв'язок доведеності й аргументованості всіх висновків, що містяться в рішенні. Обґрунтованість як вимога, яка пред'являється законодавцем до судовою рішення, має включати також посилання на докази, що були досліджені під час розгляду справи.

Як підстава для скасування судового рішення неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, пов'язане з неправильним визначенням судом першої інстанції предмета доказування — кола матеріально-правових фактів. Реалізація вказаної підстави для скасування рішення суду першої інстанції може мати місце у випадку неякісного проведення провадження у справі до судового розгляду. Скасування рішення за зазначеною підставою може мати місце також при неналежній оцінці доказів, що мають значення для правильного розгляду

цивільної справи. Скасовуючи рішення у зв'язку з неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи, суд апеляційної інстанції повинен дати оцінку тому, яке значення для винесення рішення могло б мати встановлення того чи іншого факту. Якщо встановлення такого факту не могло привести суд до іншого кінцевого висновку, то рішення суду першої інстанції не повинно скасовуватись. Недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд вважає встановленими, є наслідком реалізації апеляційним судом права вільної оцінки доказів по справі з приводу неналежної їх оцінки судом першої інстанції. Висновку про недоведеність обставин, що

мають значення для справи, суд апеляційної інстанції доходить у випадках, коли в нього є сумніви достовірності доказів, їх повноти, правильності наданої їм оцінки. Висновок про доведеність чи недоведеність обставин, що мають значення для справи, можливий лише на підставі оцінки доказів. Призначення оцінки доказів апеляційною інстанцією складається з перевірки правильності їх оцінки судом першої інстанції.

Відмінність необґрунтованості судового рішення у вигляді недоведеності обставин, які мають значення для справи, від такого виду необґрунтованості, як неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, полягає в тому, що в першому випадку суд першої інстанції, правильно визначивши предмет доказування та визнавши встановленими істотні по справі обставини (юридичні факти матеріального права), не навів достатньо доказів щодо їх існування. У другому ж випадку суд поряд із неповним з'ясуванням обставин справи не визначив предмет доказування за колом цих обставин. У випадку обґрунтування висновків суду на недостатньо досліджених і неналежно оцінених ним доказах рішення суду не може бути визнане законним та обґрунтованим і підлягає скасуванню. У рішенні суд повинен дати належну оцінку доказам

або зазначити причини, з яких він не взяв їх до уваги. Невідповідність висновків суду обставинам справи має місце в тих випадках, коли з повно та правильно встановлених фактичних обставин

справи суд першої інстанції зробив невірний висновок про фактичні взаємовідносини сторін. Нерідко невідповідний обставинам справи висновок суду, викладений у рішенні, породжує в апеляційного суду сумніви або у повноті з'ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, або в їх доведеності.

Невідповідність висновків суду обставинам справи може виявлятися двояко. По-перше — у протиріччі висновків суду, викладених у рішенні, встановленим ним фактам. По-друге — у протиріччі висновків суду щодо правовідносин сторін або стосовно обставин справи. Важливо чітко уявляти зазначені відмінності, оскільки від цього залежить правильність дій апеляційного суду. Невідповідність висновків суду обставинам справи може бути і наслідком того, що суд не навів мотиви, з яких він відхилив одні докази та визнав достовірними інші. Такими, що не відповідають обставинам справи, висновки суду, викладені у рішенні, мають визнаватись і в тому випадку, якщо ці висновки немотивовані чи мотивовані непереконливо. В юридичній літературі зазначалося, що невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи може мати місце і тоді, коли у процесі використовуються непрямі докази, і їм суд надає перевагу. На наш погляд, з наведеним положенням навряд чи можна погодитись, оскільки в противному разі можна говорити про порушення принципу свободної оцінки доказів, згідно з яким жодні докази не мають для суду

наперед встановленої сили.

Окремою підставою для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення або зміни рішення є порушення чи неправильне застосування норм матеріального або процесуального права. Норми матеріального права вважаються порушеними або неправильно застосованими, якщо судом застосовано закон, який не поширюється на ці правовідносини. Неправильно застосованим слід розцінювати закон і у тому випадку, коли не застосовано закон, який підлягав застосуванню. Характеризуючи зазначені випадки порушення чи неправильного застосування норм матеріального права, необхідно враховувати таке: порушення норм матеріального права, яке виявляється у незастосуванні закону, що підлягає застосуванню, або у застосуванні закону, який не підлягає застосуванню, не завжди можливо чітко розрізнити. Тому для їх розмежування необхідно мати на увазі, що у випадку застосування закону, який не підлягає застосуванню, суд помилково до відносин сторін застосовує не той закон, який має бути застосований; суд при вирішенні правового спору не застосовує у повному обсязі норми матеріального права та виносить рішення, яке суперечить чинному законодавству.

Неправильне застосування закону об'єднує і випадки, коли суд узагалі не керувався при розгляді справи жодним законом або у випадку, коли суд хоч і керувався законом, але не тим, що регулює спірні правовідносини. Згідно із ст. 8 ЦПК при неврегулюванні спірних правовідносин

певною, конкретною нормою права, суд не вправі повільно вирішувати справу, а має застосовувати закон, що регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону), а за відсутності такого — суд виходить із загальних засад законодавства (аналогія права). Суд, переглядаючи рішення в апеляційному порядку, має зазначити у своєму рішенні на недолік суду першої інстанції та вказати закон, на підставі якого слід розв'язувати справу.

При порушенні норм матеріального права суд посилається на недіючі правові норми, неналежно вирішує питання належного застосування законодавства у випадку колізії законів, а також застосовує нормативний акт, виданий некомпетентним органом. Таким чином, перевіряючи законність рішення, суд має перш за все враховувати дію закону в часі та просторі. Матеріально-правові відносини регулюються нормами, чинними в момент виникнення конкретних правовідносин, якщо закон, який пізніше набрав чинності, на час розгляду справи не має зворотної сили.

Порушення норм процесуального права також можуть бути підставою для скасування або зміни рішення за умови, якщо ці порушення призвели до неправильного вирішення справи. При розгляді справи судом першої інстанції можуть мати місце і процесуальні порушення, які не впливають на суть рішення та не можуть бути підставою до його скасування. Наприклад, при порушенні строків розгляду справ чи при розгляді справи в закритому судовому засіданні з наступним встановленням апеляційною інстанцією, що підстав для цього не було. Подібні порушення мають формальний характер, а згідно з процесуальним законом жодне правильне по суті рішення не може бути скасоване з одних лише формальних міркувань. Тому процесуальні порушення, які в конкретному випадку не могли вплинути на правильність розгляду спору про матеріальне право, не можуть служити причиною скасування рішення.

При виявленні судом апеляційної інстанції порушень норм процесуального права, що не впливають на правильність судового рішення та не є підставами для скасування останнього, апеляційний суд вказує на такі порушення відповідному суду першої інстанції окремою ухвалою, застерігаючи його тим самим від повторювання таких помилок.

Цивільне процесуальне законодавство у ст. 309і в редакції Закону для скасування судового наказу. Вказаний документ підлягає скасуванню в апеляційному порядку, якщо апеляційний суд встановить відсутність між стягувачем та боржником спірних правовідносин, на основі яких була заявлена вимога. Однак потребує, на нашу думку, критичної оцінки положення ч. 2 ст. 309' ЦПК щодо остаточності та неможливості оскарження в касаційному порядку ухвали апеляційного суду про скасування судового наказу, оскільки положення вказаної норми протирічать п. 1 ч. 1 ст. 324 ЦПК щодо кола об'єктів касаційного оскарження. Поряд з цим правила передбачені ч. 2 ст. 309і ЦПК, уявляються такими, що суперечать гарантованому Конституцією України праву заінтересованої особи на касаційне оскарження судового рішення у випадках, установлених законом.

Наступне функціональне повноваження закріплене у ст. 310 ЦПК.

Відповідно до вказаної норми рішення суду підлягає скасуванню в апеляційному порядку із закриттям провадження у справі або залишенням заяви без розгляду з підстав, визначених статтями 205 і 207 ЦПК. При застосуванні вказаного повноваження апеляційні суди будь-яких суттєвих труднощів не зазнають.

У той же час не можна не зазначити таке. Якщо судом першої інстанції ухвалено законне й обгрунтоване рішення, смерть фізичної особи чи припинення юридичної особи — сторони у спірних правовідносинах після ухвалення рішення, що не допускає правонаступництва, не може бути підставою для застосування вимог ч. 1 зазначеної норми.

Згідно із ст. 310 ЦПК рішення суду підлягає скасуванню в апеляційному порядку із закриттям провадження у справі або із залишенням заяви без розгляду з підстав, зазначених у статтях 205 і 207 ЦПК. Повноваження на скасування рішення із закриттям провадження у справі

чи залишенням заяви без розгляду виникають, на відміну від повноважень на винесення нового рішення або зміну раніше винесеного рішення, котре застосовується у зв'язку із порушенням норм матеріального права, за наявності порушень процесуального закону.

Закриття провадження у справі та залишення заяви без розгляду обумовлюють закінчення розгляду цивільної справи без винесення судового рішення. Наслідком залишення заяви без розгляду є можливість повторного звернення до суду з тотожним позовом після усунення умов, що були підставою для залишення заяви без розгляду.

При закритті провадження у справі повторний розгляд справи судом того самого позову між тими ж сторонами неможливий. Ця форма закінчений цивільних справ застосовується у випадках, коли суд незаконно прийняв справу до судового провадження або коли продовження

процесу стає неможливим або недоцільним.

Скасування судового рішення із залишенням заяви без розгляду відбувається за умов існування обставин, передбачених ст. 207 ЦПК. У науковій літературі вказується, крім зазначеного, на таку особливість реалізації вищевказаного повноваження: якщо при розгляді справи в порядку окремого провадження виникає спір про право, що вирішується в порядку позовного провадження, суд залишає заяву без розгляду і роз'яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах. Перелік підстав залишення заяви без розгляду є вичерпним та розширеному тлумаченню не підлягає. Для правильного застосування апеляційними судами повноваження щодо скасування рішення суду першої інстанції із закриттям провадження у справі останні можна поділити на три групи: першу складають підстави, які свідчать про помилку суду у зв'язку з відсутністю у позивача права на судовий захист по даній справі; другу — підстави, підґрунтям котрих є принцип диспозитивності цивільного процесу (відмова позивача від позову в разі прийняття її судом, укладання сторонами мирової угоди за умови визнання останньої судом); третю - випадки вибуття сторони із процесу, якщо спірні правовідносини не допускають правонаступництва.

Закриття провадження у справі судом апеляційної інстанції має певні наслідки: сторони та інші учасники судового процесу повертаються в те становище, в якому вони перебували до пред'явлення позову; настає поворот виконання рішення суду першої інстанції (у випадку, коли закон допускає негайне виконання судового рішення); повторне пред'явлення тотожного позову неможливе. Суд апеляційної інстанції закриває провадження у справі за наявності підстав, встановлених ст. 205 ЦПК.

Провадження в цивільній справі може бути закрито з підстав наявності рішення суду в іншій справі, що набрало законної сили, у тому разі, коли в обох справах сторони, підстави і предмет спору є тотожними.

Відповідно до ч. 2 ст. 310 ЦПК, якщо судом першої інстанції ухвалено законне і обґрунтоване рішення, але після цього відбулася смерть фізичної особи чи ліквідація юридичної особи — сторони в спірних правовідносинах, що допускає правонаступництво, — то у цих випадках судом апеляційної інстанції не можуть застосовуватись повноваження, спрямовані на закриття провадження у справі або залишення заяви без розгляду. Так, смерть позивача у справі про розірвання договору довічного утримання не може бути підставою для закриття провадження в цій справі, якщо є спадкоємці за законом чи заповітом.

ЦПК 2004 р., на відміну від ЦПК 1963 р., значно розширює коло повноважень апеляційного суду при розгляді скарг на ухвали суду першої інстанції. За раніше діючим законодавством повноваження щодо розгляду скарг на судові ухвали зводились до: 1) залишення ухвали без змін, а скарги чи окремого подання прокурора — без задоволення; 2) скасування ухвали і передачі питання на розгляд суду першої інстанції; 3) скасування ухвали і вирішення ухвали по суті. Розширення та деталізація випадків реалізації повноважень відносно перегляду ухвали місцевого суду у ЦПК 2004 р. обумовлені можливістю суду апеляційної інстанції розв'язувати питання по суті, змінюючи оскаржувану ухвалу чи постановлюючи нову. При розгляді апеляційної скарги на ухвалу суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має визначені у ч. 2 ст. 307 ЦПК повноваження. їх зміст спрямований на залишення ухвали без змін; на вирішення питання з приводу постановленої ухвали по суті; на зміну ухвали; на скасування ухвали, що перешкоджає подальшому провадженню у справі і направленню справи для продовження розгляду до суду першої інстанції.

За змістом ст. 312 ЦПК, розглянувши скаргу на ухвалу суду першої інстанції, апеляційний суд:

1) відхиляє скаргу і залишає ухвалу без змін, якщо судом першої інстанції постановлено ухвалу з додержанням вимог закону;

2) змінює або скасовує ухвалу суду першої інстанції і постановляє ухвалу з цього питання, якщо воно було вирішено судом першої інстанції з порушенням норм процесуального права або при правильному вирішенні було помилково сформульовано суть процесуальної дії чи підстави її застосування;

3) скасовує ухвалу і передає питання на новий розгляд до суду першої інстанції, якщо останній порушив порядок, встановлений для його вирішення.

За даними судової статистики, у 2007 р. апеляційна інстанція скасувала і змінила 9,4 тис. ухвал місцевих судів, або 2,1 % від ухвалених, із них: скасовано 9,1 тис, у тому числі з прийняттям нової ухвали (вирішенням питання по суті) — 1,7 тис, або 18,5 % від скасованих; змінено 347, або 0,1 % від постановлених.

Протягом 2008 р. судами апеляційної інстанції скасовано і змінено 12,6 тис. ухвал місцевих судів, або 2,4 % від ухвалених, із них: скасовано 12,3 тис, у тому числі з прийняттям нової ухвали (вирішенням питання по суті) — 2,2 тис, або 17,8 % від скасованих; змінено 321, або 2,6 % від постановлених. В апеляційному порядку у 2009 р. скасовано і змінено 14 тис. ухвал місцевих судів, або 2,7 % від ухвалених, із них: скасовано 13,7 тис, у тому числі з прийняттям нової ухвали (вирішенням питання по суті) — 2,4 тис, або 17,6 % від скасованих; змінено 382, або 0,1 % від постановлених.

У першому півріччі 2010 р. у апеляційному порядку скасовано і змінено 6,8 тис. ухвал місцевих судів, або 2,7 % від ухвалених, із них: скасовано 6,6 тис, у тому числі з прийняттям нової ухвали (вирішенням питання по суті) — 1,2 тис, або 18,5 % від скасованих; змінено 161, або 0,1 % від постановлених. Найбільший відсоток скасовано і змінено ухвал, прийнятих місцевими судами м. Севастополя — 4,3 %, а також областей: Закарпатської — 4,2 %, Запорізької — 3,7 %, Дніпропетровської — 3,2 %, Одеської — 3,2 %4.

Перша група повноважень, що застосовується апеляційним судом при перегляді ухвали суду першої інстанції, зводиться до залишення ухвали, що оскаржується, без змін. Суд апеляційної інстанції відхиляє скаргу і залишає ухвалу суду першої інстанції без змін, якщо останню

постановлено з додержанням вимог закону. Друга група повноважень зводиться до зміни або скасування ухвали суду першої інстанції за наявності підстав, зазначених у п. 2 ч. 1

ст. 312 ЦПК. Норма чинного законодавства закріплює умови зміни ухвали суду першої інстанції або її скасування із постановлениям ухвали по суті. Помилкове формулювання суті процесуальної дії передбачає неналежну кваліфікацію змісту останньої при правильному вирішенні вказаного питання. Під помилковим формулюванням підстави застосування процесуальної дії слід розуміти неналежну правову кваліфікацію процесуальних правовідносин, з приводу яких виноситься ухвала.

На відміну від повноважень щодо розгляду апеляційної скарги на рішення місцевого суду, де підставою для скасування останнього може бути порушення та неправильне застосування норм матеріального права, підставою для скасування судової ухвали може бути тільки порушення

чи неправильне застосування норм процесуального права. Порушення норм процесуального права відбувається у випадках незастосування закону, який слід застосовувати в конкретному випадку.

Неправильне застосування норм процесуального права передбачає застосування останніх не на ті процесуальні правовідносини, які склались у результаті розгляду справи судом першої інстанції.

Остання група повноважень апеляційного суду при перегляді ухвали місцевого суду зводиться до скасування ухвали і передачі питання на новий розгляд до суду першої інстанції, якщо останній порушив встановлений порядок для його вирішення. Це передбачає порушення процесуальної форми вирішення того чи іншого процесуального питання (відмова у відкритті провадження у справі, повернення позовної заяви, закриття провадження у справі).

Дата добавления: 2014-01-07