Визнання і виконання рішень іноземних судів

Правове регулювання визнання та виконання рішень іноземних судів в Україні здійснено Законом України «Про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів», положення якого були трансформовані у ЦПК України у розділ VIII «Про визнання та виконання рішень іноземних судів в Україні», який має дві глави: «Визнання та звернення до виконання рішення іноземного суду, що підлягає примусовому виконанню» (глава І, статті 390-398 ЦПК України); «Визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню» (глава II, статті 399-401 ЦПК України).

Визнання – це надання юрисдикційному акту іноземної держави сили і значення рішення вітчизняного суду, яке не вимагає застосування примусових заходів на захист і поновлення порушеного права.

Визнанням іноземного судового рішення в Україні є дозвіл нашої держави на поширення його дії на територію України з такими самими правовими наслідками, які виникають у результаті набрання законної сили рішенням, ухваленим судами України.

Відповідно до ст. 390 ЦПК України рішення іноземного суду визнається та виконується в Україні, якщо його визнання та виконання передбачено міжнародними договорами або за принципом взаємності за домовленістю ай Нос з іноземною державою, рішення суду якої має виконуватися в Україні. Пред'явлення до примусового виконання в Україні рішення іноземного суду можливе протягом трьох років з дня набрання ним законної сили, а рішення про стягнення періодичних платежів – протягом усього строку проведення стягнення з погашенням заборгованості за останні три роки. Таким міжнародним договором є Мінська конвенція держав – учасниць СНД, укладена 22 січня 1993 р., якою встановлено єдиний порядок визнання і виконання рішень її учасниками, і яка стала нормативною базою для його відтворення у двосторонніх міжнародних договорах з участю України. На розвиток Мінської конвенції була прийнята Кишинівська конвенція. Україна підписала Кишинівську конвенцію 7 жовтня 2002 р. про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах країн СНД, яка після ратифікації і набрання чинності припиняє дію Мінської конвенції від 22 січня 1993 р. (ст. 120). При її застосуванні на практиці виникло питання про можливість визнання і виконання на території України рішень загальних судів держав, з якими ці питання не врегульовано міжнародними договорами за участю України, зокрема СІЛА, Ізраїлю, Франції, Іспанії тощо.

Статтею 390 ЦПК України встановлено, що умови визнання та примусового виконання в Україні рішень іноземних судів визначаються міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Тому, коли держава не є учасницею конвенції, міжнародного договору чи угоди, за якими Україна взяла на себе обов'язок про визнання і виконання судових рішень іншої договірної сторони, клопотання про визнання і виконання на території України розглядаються за принципом взаємності з домовленістю ай Нос іноземними державами.

Отже, міжнародні договори про правову допомогу поширюються лише на учасників даного договору, а за наявності між учасниками багатостороннього і двостороннього договорів мають застосовуватися, насамперед, двосторонні договори, а багатосторонні – при вирішенні лише тих питань, які не охоплені цими двосторонніми договорами1.

Кожна з договірних сторін на умовах, передбачених Конвенцією держав – учасників СНД, визнає і виконує такі рішення, ухвалені на території інших договірних сторін: 1) рішення судів у цивільних і сімейних справах, у тому числі й мирові угоди у таких справах майнового характеру, затверджені судом; 2) рішення судів у кримінальних справах у частині, що стосується відшкодування шкоди, заподіяної злочином; 3) рішення судів про накладення арешту на майно, включаючи грошові кошти на банківських рахунках, з метою забезпечення позову (ч. 1 ст. 54).

Ухвалені судами однієї договірної сторони рішення, які не потребують примусового виконання, з цивільних немайнових прав, що набрали законної сили, а у справах щодо батьківських прав рішення, що не набрали законної сили, але підлягають негайному виконанню, визнаються на території інших договірних сторін без вчинення дій по визнанню, якщо суд запитуваної договірної сторони не ухвалив раніше у даній справі правомірного рішення або якщо справа згідно з Конвенцією, а у випадках, не передбачених нею, згідно із законодавством договірної сторони, на території якої рішення має бути визнане, не належить до виключної компетенції суду цієї договірної сторони.

Так, згідно з Договором між Україною і Республікою Польща компетентним щодо обмеження дієздатності або визнання особи недієздатною є суд тієї держави, громадянином якої є особа, що має бути обмежена у дієздатності або визнана недієздатною. Однак рішення суду договірної сторони про обмеження у дієздатності чи визнання недієздатним громадянина другої договірної сторони підлягає визнанню на території держави громадянства такої особи, якщо про це суд, який прийняв рішення, до його прийняття повідомив суд другої договірної сторони і останній заявив, що надає право виконати подальші дії суду за місцем проживання цієї особи, або не висловився протягом трьох місяців (ст. 22). Оголошення особи померлою і встановлення факту смерті належить до компетенції суду тієї договірної сторони, громадянином якої ця особа була в той час, коли за останніми відомостями була живою. Тому рішення суду однієї договірної сторони про оголошення громадянина іншої договірної сторони померлим і встановлення факту його смерті має правові наслідки виключно на території тієї договірної сторони, суд якої ухвалив рішення (ст. 23).

Аналогічно встановлена компетенція судів за Договором між Україною і Молдовою щодо справ про обмеження в дієздатності або визнання особи недієздатною, безвісно відсутньою, оголошення її померлою, встановлення факту смерті (статті 22, 23). Подібним чином зазначені правила сформульовані у статтях 27, 28 Конвенції держав – учасників СНД.

Згідно зі ст. 56 цієї Конвенції клопотання про дозвіл на виконання рішення може бути подане безпосередньо до відповідного суду тієї договірної сторони, на території якої рішення має бути визнане" і виконане. Воно може бути подано до суду, що ухвалив рішення у справі у першій інстанції. Вказаний суд надсилає клопотання суду, компетентному ухвалити рішення за ним. Такий самий порядок подання клопотань про визнання і виконання рішень суду передбачено міжнародними договорами України з Республікою Молдова, Республікою Польща. За договорами України з Республікою Грузія, Литовською Республікою, Естонською Республікою, Латвійською Республікою клопотання про дозвіл на виконання рішення надсилається до суду, що ухвалив його у першій інстанції, який у свою чергу надсилає його до суду, компетентного ухвалити рішення за клопотанням.

По-іншому це питання вирішено договорами між Україною і Китайською Народною Республікою, Україною і Монголією. Клопотання про визнання і виконання судового рішення подається до суду, який його ухвалив, і пересилається останнім до суду іншої договірної сторони через їх центральні установи (Міністерства юстиції, Верховний Суд). Якщо місцем проживання або місцем перебування заявника є територія договірної сторони, де рішення підлягає виконанню-, клопотання може бути подане безпосередньо до суду останньої (ст. 18 Договору з КНР).

Отже, у питаннях щодо порядку подання клопотань про визнання і виконання рішень іноземних судів суди мають керуватися нормами міжнародних договорів. Якщо таким договором передбачено, що відповідний іноземний суд повинен пересилати клопотання компетентному суду України через центральні установи, то таким є Міністерство юстиції, Верховний Суд України (ст. 2 Договору України з КНР).

Клопотання про визнання і надання дозволу на примусове виконання судового рішення має бути складене за формою і змістом, встановленими запитуваною договірною стороною. Відповідно до ст. 394 ЦПК України воно подається у письмовій формі і має містити: ім'я (найменування) стягувача або його представника (якщо клопотання подається представником), зазначення їхнього місця проживання (перебування) або місцезнаходження; ім'я (найменування) боржника, зазначення його місця проживання (перебування), його місцезнаходження чи місцезнаходження його майна в Україні, мотиви подання клопотання. До клопотання додаються документи, передбачені міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Так, відповідно до ч. 2 ст. 18 Договору між Україною і Китайською Народною Республікою до клопотання про визнання і виконання судового рішення додаються: 1) копія судового рішення, засвідчена судом; якщо у копії немає чіткої вказівки на те, що рішення набуло законної сили і може бути виконане, необхідно додати один екземпляр довідки суду про це; 2) довідка суду про виконання рішення на території запитуючої сторони; 3) документ, який засвідчує, що стороні, яка не брала участі в процесі, було у встановленому законом порядку вручено повідомлення про виклик до суду, а у випадку її недієздатності – що у неї був незалежний представник; засвідчений переклад клопотання та відповідних документів.

Якщо міжнародним договором не визначено перелік таких документів чи немає такого договору, застосовується ч. З ст., 394 ЦПК України, якою встановлений необхідний перелік: 1) належно засвідчена копія рішення іноземного суду, про примусове виконання якого подається клопотання; 2) документ, який засвідчує, що рішення іноземного суду набрало законної сили; 3) документ, який засвідчує, що сторона, щодо якої ухвалено рішення іноземного суду і яка не брала участі у судовому процесі, належно була повідомлена про час і місце розгляду справи; 4) документ, що визначає, у якій частині чи з якого часу рішення іноземного суду підлягає виконанню (якщо воно вже виконувалося раніше); 5) документ, що посвідчує повноваження представника, стягувача, якщо клопотання подається ним; 6) належно засвідчений переклад перелічених документів українською мовою або мовою, передбаченою міжнародними договорами України.

Суд, встановивши недоліки щодо змісту клопотання та неповноти доданих документів, залишає клопотання без розгляду та разом з документами, що додані до нього повертає стягувачеві.

Вирішення клопотання про визнання і надання дозволу на примусове виконання рішень належить до компетенції суду тієї договірної сторони, на території якої рішення має бути визнане і виконане – за місцем проживання (перебування) або місцем знаходження його майна в Україні (ст. 392 ЦПК України)1. Суд при розгляді клопотання перевіряє його відповідність встановленим формі та змісту і наявність підстав для визнання і виконання рішення.

Відповідно до Договору між Україною і Республікою Молдова (ст. 49) та Договору між Україною і Республікою Польща (ст. 50) рішення підлягають визнанню і виконанню на території іншої договірної сторони, якщо: 1) згідно із законодавством тієї договірної сторони, на території якої рішення було ухвалене, воно набрало законної сили і підлягає виконанню, а у справах щодо аліментних зобов'язань також рішення, що не набрали законної сили, але підлягають виконанню; 2) суд, який ухвалив рішення, був компетентним на підставі Договору, а у випадках відсутності такого врегулювання у Договорі – на підставі законодавства тієї договірної сторони, на території якої рішення має бути визнане і виконане; 3) сторона не була позбавлена можливості захисту своїх прав, а у випадку обмеженої процесуальної дієздатності – належного представництва, зокрема сторона, яка не брала участі в розгляді справи, отримала виклик у судове засідання своєчасно і належним чином; 4) справа між тими самими сторонами не була вже вирішена з ухваленям рішення судом тієї договірної сторони, на території якої рішення має бути визнане і виконане, і якщо між тими самими сторонами не була раніше порушена справа у суді тієї договірної сторони, на території якої рішення має бути визнане і виконане; 5) рішення суду третьої держави між тими самими сторонами і у тій самій справі не було вже визнане або виконане на території тієї договірної сторони, де рішення має бути визнане і виконане; 6) у разі ухвалення рішення застосовано законодавство відповідно до Договору, а у разі відсутності у ньому такого врегулювання – законодавством тієї договірної сторони, на території якої рішення має бути визнане і виконане.

При встановленні судом, який розглядає клопотання, відсутності зазначених умов та наявності підстав, передбачених ст. 59 Кишинівської конвенції держав – учасників СНД, він відмовляє у задоволенні клопотання про визнання і надання дозволу на примусове виконання.

Якщо міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, таких випадків не передбачено, то застосовується ч. 2 ст. 396 ЦПК України, якою встановлено підстави для відмови у задоволенні клопотання, зокрема: 1) якщо рішення іноземного суду за законодавством держави, на території якої воно ухвалено, не набрало законної сили; 2) якщо сторона, щодо якої ухвалено рішення суду, була позбавлена можливості взяти участь у судовому процесі через те, що їй не було повідомлено належним чином про розгляд справи; 3) якщо рішення ухвалене у справі, розгляд якої належить виключно до компетенції суду або іншого уповноваженого органу відповідно до закону України; 4) якщо ухвалене рішення суду України у спорі між тими самими сторонами, з того самого предмета і на тих самих підставах, що набрало законної сили, або у провадженні суду України є справа у спорі між тими самими сторонами, з того самого предмета і на тих самих підставах до часу відкриття провадження у справі в іноземному суді; 5) якщо пропущено встановлений міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, та ЦПК України (ст. 391) строк пред'явлення рішення іноземного суду до примусового виконання в Україні; б) якщо предмет спору за законами України не підлягає судовому розгляду; 7) якщо виконання рішення загрожувало б інтересам України; 8) в інших випадках, встановлених законами України. За міжнародними договорами України визнання і виконання рішення іноземного суду здійснюється у порядку, встановленому законодавством договірної сторони, на території якої воно виконується. При розгляді таких клопотань мають застосовуватися відповідні положення ЦПК України, покликані забезпечувати права стягу-вача і боржника (сторін), об'єктивне, правильне та своєчасне вирішення клопотанняі. Відповідно до ст. 395 ЦПК України суд, до якого надійшло клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду, у п'ятиденний строк письмово повідомляє боржника і пропонує йому у місячний термін подати можливі заперечення на клопотання. Після перебігу цього строку суддя постановляє ухвалу, у якій визначає час і місце судового розгляду клопотання, про що стягувач і боржник повідомляються письмово не пізніше як за десять днів до його розгляду. За наявності поважних причин за заявою боржника або стягувача суд може перенести час розгляду клопотання, про що повідомляє сторони.

Справа за клопотанням про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду розглядається одноособово суддею у відкритому судовому засіданні з викликом боржника у порядку, встановленому ЦПК України. Неявка його без поважних причин, якщо суду відомо, що повістка боржнику була вручена, не перешкоджає розглядові клопотання. Вислухавши пояснення сторін, суддя перевіряє наявність підстав для виконання і у нарадчій кімнаті постановляє ухвалу про дозвіл на примусове виконання рішення іноземного суду або відмову. У такій ухвалі, з урахуванням правил ст. 210 ЦПК України і характеру питання, яке розглядалося, має бути зазначено: повне найменування суб'єкта клопотання; рішення органу, що його ухвалив, та держави, до якої належить суб'єкт; зміст цього рішення і визначених заявником меж його виконання; зміст пояснень стягувача і боржника, якщо вони беруть участь у судовому засіданні, і відомості про надання ними додаткових доказів щодо умов задоволення клопотання; мотиви, з яких суд дійшов висновків (мотивувальна частина ухвали); зміст мотивів; порядок та строк оскарження ухвали (резолютивна частина).

У мотивувальній частині ухвали має бути наведено встановлені судом обставини, які відповідно до міжнародного договору є підставою для визнання рішення і надання дозволу на його виконання або для відмови; мотиви, з яких суд відхиляє доводи боржника про обставини, що виключають можливість дати згоду на примусове виконання рішення на території України, а також повна назва міжнародного договору та акта законодавства України, якими керувався суд при постановленні ухвали, і посилання на їх статті.

У резолютивній частині ухвали у справі про визнання і надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду викладається висновок про відмову у задоволенні клопотання, якщо для позитивного його вирішення немає підстав, або про задоволення клопотання і надання дозволу на примусове виконання рішення на території України з викладенням його змісту та визначенням сум грошових зобов'язань за ним в українській грошовій одиниці за офіційним валютним курсом Національного банку України, крім випадків, коли ці зобов'язання виникли і мають виконуватися в іноземній валюті відповідно до вимог законодавчих та інших нормативних актів України. У питаннях щодо валюти, у якій провадиться виконання грошових зобов'язань за рішенням іноземного суду, треба зважати на відповідні положення ст. 99 Конституції про те, що грошовою одиницею України є гривня; положення Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» від 19 лютого 1993 р. № 15-93; Закону України «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті» від 23 вересня 1994 р. № 185/94-ВР; постанов Правління Національного банку України з питань використання іноземної валюти як засобу платежу на території України 1. Отже, якщо в рішенні іноземного суду суму стягнення зазначено в іноземній валюті, суд, який розглядає клопотання, визначає суму в національній валюті (ч. 8 ст. 395 ЦПК України).

Копії ухвал про дозвіл і про відмову у наданні дозволу на примусове виконання надсилаються судом стягувачу або його представникові і боржнику у триденний строк з дня постановлення ухвал.

Ухвала про дозвіл чи про відмову у наданні дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду може бути оскаржена у порядку і строки, передбачені ЦПК України (ст. 397). З набранням законної сили ухвалою про дозвіл на примусове виконання видається виконавчий лист. Виконавчі дії провадяться державним виконавцем у порядку, встановленому Законом України «Про виконавче провадження» (статті 3, 84).

Конвенцією держав – учасників СНД (ст. 55) передбачено, що рішення іноземного суду немайнового характеру, які не підлягають примусовому виконанню, ухвалені судом кожної договірної сторони, після набрання ними законної сили визнаються на територіях інших договірних сторін без спеціального провадження, якщо установою юстиції запитуваної договірної сторони раніше у цій справі не було ухвалено рішення, що набрало законної сили, або якщо згідно з даною Конвенцією, а у не передбачених нею випадках – із законодавством договірної сторони, на території якої рішення має бути виконано, ця справа не належить до виключної компетенції її установ юстиціїї.

До рішень, які не підлягають примусовому виконанню, належать рішення про визнання прав, визнання недійсними певних актів, про позбавлення батьківства, розірвання шлюбу, визнання договору недійсним, усиновлення, встановлення юридичних фактів, визнання громадянина безвісно відсутнім чи оголошення його померлим тощо.

У Конвенції держав – учасників СНД немає норм, які вирішували б питання щодо клопотань про визнання рішення. Розв'язано це питання частково більшістю двосторонніх договорів України про надання правової допомоги іноземним державам. Договорами України з Молдовою, Польщею і Китаєм, передбачено розгляд клопотань про взаємне визнання рішення.

Стаття 51 «Порядок визнання і виконання рішення» Договору України з Республікою Молдова встановлює, що для визнання і виконання рішення (у тому числі рішення, що не підлягають примусовому виконанню – М. ПІ.) застосовується законодавство Договірної Сторони, на території якої рішення має бути визнане і виконане. Це стосується також форми клопотання про визнання і виконання рішення іноземного суду, яке не підлягає примусовому виконанню. В Україні процесуальний порядок визнання і виконання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню, встановлений Законом України «Про визнання і виконання в Україні рішень іноземних судів» (статті 2, 11, 12) та ЦПК України (статті 392-394, 396, 399-401).

В Україні визнається рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню, за умови якщо його виконання передбачене міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності за домовленістю ай Нос з іноземною державою, рішення суду має виконуватися в Україні. На відкриття провадження про визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню, заінтересованою особою подається клопотання до суду за місцем проживання (перебування) або місцем знаходження боржника. А якщо таке відсутнє або невідоме, то клопотання подається за місцем знаходження майна боржника в Україні.

Клопотання подається до суду безпосередньо стягувачем або у порядку, встановленому міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо міжнародними договорами передбачено, що клопотання про визнання рішення подається через державні органи України, суд приймає до розгляду клопотання, що надійшло через органи державної влади.

Клопотання про визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню, подається у письмовій формі за змістом, встановленим ст. 394 ЦПК для клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду.

Обов'язковим додатком до клопотання про визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню, є документи, встановлені ч. 2 ст. 400 ЦПК України: засвідчена в установленому порядку копія рішення іноземного суду, про визнання якого порушується клопотання; офіційний документ про те, що рішення набрало законноїсили, якщо про це не зазначено у самому рішенні; 3) засвідчений відповідно до вимог законодавства переклад переліченихдокументів українською мовою або мовою, передбаченоюміжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо клопотання і документи не оформлено відповідно до встановлених вимог, суд залишає його без розгляду та повертає клопотання разом з документами, що додані до нього, стягувачеві.

Про наявність клопотання про визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню, суд у п'ятиденний строк надсилає повідомлення заінтересованій особі з пропозицією подати проти нього можливі заперечення у місячний строк. Після перебігу зазначеного строку, незалежно від того, було чи не було подане заперечення, суддя постановляє ухвалу про час і місце розгляду клопотання і повідомляє заінтересованих осіб письмово не пізніше ніж за десять днів до його розгляду. За наявності поважних причин суд може за заявою заінтересованої особи перенести час розгляду клопотання, про що повідомити заінтересованих осіб.

Клопотання про визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню, розглядається суддею одноособово у відкритому судовому засіданні. Неявка у судове засідання без поважних причин заінтересованих осіб, яким своєчасно було вручено повістки про виклик до суду, не перешкоджає розгляду клопотання. За результатами його розгляду та розгляду заперечення у разі його надходження суд постановляє ухвалу про визнання в Україні рішення іноземного суду та залишення заперечення без задоволення або про відмову у задоволенні клопотання про визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню.

Суд відмовляє у визнанні в Україні рішення іноземного суду у випадках, передбачених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо міжнародними договорами такі випадки не передбачені, суд відмовляє у задоволенні клопотання за наявності підстав, передбачених ст. 396 ЦПК України.

Ухвала суду, постановлена з приводу розгляду судом клопотання про визнання в Україні рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню, має відповідати вимогам ст. 210 ЦПК України. її копія у триденний строк з дня поста-новлення надсилається заінтересованим особам, які мають право оскаржити її в апеляційному, касаційному, іншому процесуальному порядку, встановленому ЦПК України (ст. 401).

Україна проголосила себе правонаступницею прав і обов'язків за міжнародними договорами СРСР, які не суперечать Конституції України та інтересам республіки (ст. 7 Закону України «Про правонаступництво України»). З підстав Віденської конвенції про правонаступництво держав стосовно договорів вони залишаються у силі для України. Деякими з цих договорів передбачений інший – дипломатичний порядок зносин між державами у питаннях виконання судових рішень і доручень. Він полягає у тому, що суд держави звертається через своє міністерство юстиції до свого міністерства закордонних справ, яке через своє дипломатичне представництво чи консульську установу в іноземній державі звертається' до відомства іноземних справ цієї держави з відповідною нотою. Відомство іноземних справ надсилає дане доручення до органів юстиції своєї держави з пропозицією виконати певні дії. Такий дипломатичний порядок зносин визначений ст. 4 Договору з Республікою Кіпр, ст. 4 Договору з Туніською Республікою, ст. 4 Договору з Фінляндською Республікою, ст. 4 Конвенції з Італійською Республікою, ст. 4 Договору з Грецькою Республікою, а також договорами з Австрією, Францією, Бельгією і ФРН. У ноті Міністерства закордонних справ СРСР від 17 вересня 1966 р. про приєднання до Гаазької конвенції з питань цивільного процесу від 1 березня 1954 р. зазначено, що судові документи іноземних органів влади, призначені для вручення особам, які проживають на території СРСР, а також судові доручення зазначених органів влади мають надсилатися для виконання відповідним радянським установами у дипломатичному порядку через Міністерство закордонних справ. Учасниками цієї Конвенції на 1 січня 1988 р. були Австрія, Бельгія, Ватикан, Данія, Єгипет, Ізраїль, Іспанія, Італія, Ліван, Люксембург, Марокко, Нідерланди, Норвегія, Польща, Португалія, Румунія, Сури-нам, Туреччина, Угорщина, Фінляндія, Франція, ФРН, Чехо-словаччина, Швейцарія, Швеція, Югославія, Японія. Отже, дипломатичний порядок зносин у питаннях правової допомоги і правових відносин залишається, якщо інше не передбачено міжнародними договорами, укладеними Україною.

У державах континентальної Європи у правовому регулюванні процесу визнання і виконання іноземних судових рішень широко застосовується екзекватура – надання рішенню іноземного суду сили рішення своєї держави, у тому числі і можливості його примусового виконання. У Франції екзекватура надається судом першої інстанції рішенням у справах, які за французьким законодавством ухвалюються з цивільного або торговельного права (приватного, але не публічного). Для надання екзекватури не вимагається взаємності з боку іноземної держави щодо примусового виконання рішення французького суду, але необхідно, щоб іноземне рішення за правом держави, судом якої воно було ухвалене, підлягало примусовому виконанню. При цьому суд перевіряє наявність необхідних умов, а саме: чи іноземне рішення ухвалене компетентним судом; чи були дотримані ним обов'язкові правила цивільного судочинства; чи були застосовані при ухваленні даного рішення цивільно-правові закони відповідно до правил, які застосовуються згідно з французьким колізійним правом; чи не буде примусове виконання рішення порушувати французький публічний характер; і чи відсутній обхід закону. Перевірка умов, необхідних для надання іноземному рішенню екзекватури, фактично означає перегляд його по суті. Не вимагається екзекватури для визнання юридичної сили за іноземним рішенням про розірвання шлюбу, особи безвісно відсутньою та іншими рішеннями, які стосуються цивільного статусу особи. Однак, якщо посилання на такі іноземні рішення оспорюються заінтересованими особами, суд перевіряє наявність зазначених умов. Іноземне судове рішення без екзекватури може бути використане сторонами як доказ у спірній справі1.

У Великій Британії за доктриною загального права з питань виконання рішень іноземних судів діє спеціальний порядок реєстрації судових рішень, ухвалених у тих державах, які забезпечують для англійських судових рішень умови взаємності. Реєстрація можлива протягом шести років у Високому суді Великої Британії за ініціативою особи, на користь якої ухвалено рішення судом вищої інстанції, що спрямоване на сплату певної суми грошей (за винятком податків, штрафу) і підлягає виконанню за іноземним законодавством. У реєстрації може бути відмовлено, якщо Високим судом буде встановлено, що з цього спору є рішення компетентного англійського суду, яке набрало законної сили.

Згідно із зазначеним документом сторона, проти якої ухвалено рішення іноземним судом, може подати заяву про відмову у його реєстрації. Реєстрація такого рішення не провадиться за наявності наступних підстав: 1) на рішення іїе поширюється дія Акта з питань виконання рішень іноземних судів; 2) іноземний суд ухвалив рішення, яке не відповідає його юрисдикції; 3) боржник-іноземець при розгляді справи у першій інстанції не одержав своєчасно повідомлення про виклик до суду і тому не був присутній при розгляді справи і не мав можливості захищатися у суді; 4) рішення одержано шляхом обману; 5) виконання рішення суперечило б публічному порядку Великої Британії; 6) права, на захист яких ухвалене рішення, не належать заявнику.

Зареєстроване у Високому суді Великої Британії ріщення іноземного суду може бути піддане примусовому виконанню на тих самих підставах і в порядку, що й рішення англійського суду. Крім того, реєстрація такого рішення зобов'язує суддів Великої Британії закрити провадження у справі про сплату грошової суми, яка належить за іноземним судовим рішенням.

Американські суди на основі принципу міжнародної поваги визнають обов'язкову силу іноземних судів при дотриманні реєстраційного порядку, передбаченого для обов'язкового визнання сили рішення окружного федерального суду, який знаходиться в іншому штаті (чи рішення суду іншого штату). Суди США не визнають обов'язкову силу рішень іноземних судів з таких підстав: рішення не відповідає мінімальному стандарту американського поняття належної правової процедури; визнання первісної вимоги позивача в даному рішенні порушувало б американський суспільний правопорядок1.

Питання визнання і виконання іноземних судових рішень, у тому числі з окремих категорій справ, врегульовані міжнародними конвенціями. Так, з метою забезпечення взаємного визнання і виконання рішень за позовами міжнародного або внутрішнього характеру про утримання дітей, які народилися у шлюбі, а також позашлюбних і усиновлених дітей була прийнята Гаазька конвенція про визнання і виконання рішень у справах про аліментні зобов'язання щодо дітей від 15 квітня 1958 р.

Дальшим розвитком її положень стала Гаазька конвенція про визнання і виконання рішень, які належать до "аліментних обов'язків від 2 жовтня 1973 р.

Комплексному вирішенню питань визнання і виконання іноземних судових рішень присвячена Гаазька конвенція про визнання і виконання іноземних судових рішень у цивільних і торговельних справах від 1 лютого 1971 р.2.

Контрольні питання:

1. Назвіть джерела правового регулювання цивільного судочинства з іноземним елементом.

2. Якою є цивільна процесуальна правоздатність і дієздатністьіноземців

3. Що означає судовий імунітет

4. Охарактеризуйте докази і доказування у справах з іноземнимелементом.

5. У чому полягає надання міжнародної правової допомоги

6. Розкажіть про виконання доручень іноземних судів.

7. У чому полягає визнання і виконання рішень іноземних судів

Дата добавления: 2014-01-07