Вчення про громадянське природне право М. Козачинського

Ідея про природний договір не була новою для української політичної думки того часу. З неї, зокрема П. Орликом, робився висновок про можливість перегляду договору у випадку невиконання сторонами взятих на себе зобов’язань, тобто про право народу на повстання проти деспотичної влади. Цей висновок спирався на постулат про те, що саме народ є єдиним і повноправним носієм і розпорядником державного суверенітету. Для Ф. Прокоповича та його патрона Петра І такі умовиводи не були прийнятними. Навпаки, Ф. Прокопович стверджує, що народ не може відібрати владу у владоможців.

Механізмом утворення держави, Ф. Прокопович, слідом за Т. Гобсом вважає укладення суспільного договору. Щоб уникнути загрози своєму існуванню люди раз і на завжди передають право керування своїми діями державі.

Щоб уникнути логічної суперечності Ф. Прокопович звертається ще по однієї причини державної влади — до Бога. Спираючись на авторитет отців церкви він зазначає: Немає влади як від бога; існуюча ж влада від бога учинена суть" [231, с. 84].

Ще одним природним джерелом влади є батьківські інстинкти, сім’я та її закони і традиції. В. М. Нічик підкреслює, що "... серед природних законів Прокопович великого значення надавав тим, які безпосередньо випливають з інстинктів. Так у "Правді волі монаршої" на перше місце ставиться турбота батьків про своїх дітей, яка так чи інакше властива для всього живого" [189, с. 90]. Держава виступає щодо її громадян у ролі турботливого батька і авторитет владоможців є таким же незаперечним для підданих, як батьківський для дітей нерозумних.

Окрім причин зовнішніх — природних законів та інстинктів, сімейної традиції, божественної волі, Ф. Прокопович визначає ще й внутрішні причини існування в суспільстві державної влади — людський розум та мораль і їх контролера — совість. Моральна людина, за його твердженням не може виступати проти влади як такої: "... влада державна природному закону є потрібна. Чи не скаже ще тобі совість твоя: якщо владі не підкорятися, на закон природній грішити є? Чи не скаже тобі совість: якщо властей не хотіти, то хотіти погибелі людству? І ще подумай: бачу владу від бога існуючу нашим здравим розумом нам узаконену. Чи не підказує совість: якщо властям противитись, є противитись богу самому?" [231, с. 82-83].

Використовуючи плюралістичний підхід до визначення причин існування державної влади Ф. Прокопович виділяє серед них головну, проти якої ніхто з його сучасників відкрито заперечити не міг. "Відомо ж бо, що влада верховна від самої природи початок і причину має. А раз від природи, то від самого бога, творця природи. А якщо перша влада початок і від людського сословія і згоди походить, оскільки природний закон, на серці людському від бога записаний, вимагає для себе сильного захисника і совість того ж шукати спонукає (оскільки і сама сім’я боже є), того ради не можемо не назвати самого бога влади державної винуватцем " [233, с. 82].

Розмірковуючи над природою суспільних і політичних явищ (права, держави, її форм, влади), Прокопович звертається до першоджерел -- природних законів, «від Бога покладених», їх зміст, на його думку, складають такі принципи розуму: любити і боятися Бога, берегти своє життя, приумножувати рід людський, не робити іншим того, чого не бажаєш собі, шанувати батьків. Совість, здоровий глузд учать діяти людину розумно, зважено, творити добро. Він вважає, що саме це допомогло людям у природному стані перебороти хаос, сваволю («чорне безправне море»), кровопролиття, що перетворювали їх у «неприборканих звірів», знайти порятунок в об'єднанні, у державотворенні. Згі­дно з Прокоповичем, саме розум і прагнення людей до добра відповідно до промислу Божого, змусили людей укласти угоду про державотворення.

Таким чином, тут помітне слідування Гроцию, Пуфендорфу, незгода з Гоббсом. Посилання ж на «промисел Божий», що по­двигнув людей укласти договір про державотворення, безпереч­но йде від віри, офіційної посади Прокоповича. Український ми­слитель першим в історії російської політичної думки поставив проблему походження держави в дусі природно-правової теорії. Національною особливістю народної угоди у Прокоповича ви­ступає рішення народу про заснування верховної влади у формі необмеженої монархії. Наділяючи такою владою правителя, народ назавжди відмовився від своїх прав і свободи на його користь, говорячи: «ти володієш нами до загальної користі нашої». Мис­литель обґрунтовує таке рішення тим, що «влада верховна від са­мого єства початок», «монархи бозі суть», государ «самому ток-мо Богу відповідь дає». Тепер «усіх законів главізна» — шанування державної влади, як принцип природного права, тому що совість людська «Бога заради влади боятися примушує».

Тому суспільний договір, за Прокоповичем, ні за яких умов і ніким не може бути порушений. «Хто противиться владі, проти­виться Богу самому». Оскільки народ передав монарху свою за­гальну волю «у віки», він зобов'язаний оберігати «закони і статути без усякого застереження» і не може судити монархові справи. Навіть якщо самодержець «переміниться в злого», на­род, вважає мислитель, не може повернути (змінити) свою за­гальну волю, тому що вона є одночасно і воля Бога. Люди втра­чають право на спротив і непокору. Таким чином, суспільний договір, що заснував верховну владу, у трактуванні Прокопови­ча є суто однобічним і не підлягає перегляду. На його сторожі стоїть сам монарх і весь державний апарат. Відчужуючи свій суверенітет, народ передає його назавжди монарху. Його влада абсолютна і непорушна.

Обґрунтовуючи перевагу абсолютної монархії, Прокопович стверджував: форми правління залежать від народної угоди. Його наслідком можуть бути не тільки монархія, але і демократія, ари­стократія чи їх «змішаний склад». Республіки (демократія й ари­стократія) не викликають у нього схвалення. Він вважає їх неприйнятними для Росії. Його аргументи: по-перше, демократія («народодержавство») — недосконала форма правління і руський народ віддав перевагу монархії. До того ж, як показав досвід, у демократії «часті бувають смути і заколоти народні». По-друге, в аристократії загострюються незгоди серед правлячих, їх своєко­рислива боротьба руйнує державу. По-третє, республіки можуть існувати «хіба в малому народі», на невеликій території і не го­дяться для Росії.

Відкидаючи демократію й аристократію, Прокопович прий­нятною для Росії визнає тільки монархію. Він виділяє виборну і «на­следную» монархії, показує недоліки першої і переваги другої. Виборна чи обмежена монархія, на його думку, не гарантує стабільності в державі, веде до «безперестанних нещасть», адже мо­нарх може бути усунутий від влади, не піклується про процвітан­ня держави, тому що позбавлений можливості піклуватися про свого спадкоємця. Для Росії, вважає архієпископ, самою «мно­гополезной» є абсолютна, спадкоємна монархія.

У чому він бачить її переваги? Його аргументи: вона гарантує централізоване управ­ління, єдність держави, мир і порядок у ній, а народу «беспечалие» і «блаженство». В особі абсолютного монарха країна має «стража і захисника, і сильного поборника закону,... від внут­рішніх і зовнішніх небезпек», «пристанище і захист кожної лю­дини». В «Правде воли монаршей во определение наследника державы своей...» він обґрунтовує право монарха призначати гідного спадкоємця престолу, хто справи, початі їм, завершить, існую­че зміцнить, задумане виконає, нажите багатство примножить. Таким чином, політичним ідеалом Прокоповича є спадкоємна абсолютна монархія. Права самодержця необмежені: він має пра­во і повинен регулювати всі сторони життя і побуту, у т.ч. «всякі обряди громадянські і церковні, зміни звичаїв» тощо. Піддані ж повинні «без заперечення і ремствування усе від самодержця повеліваеме виконувати». Тим самим архієпископ вітав і виправ­довував усі реформи і нововведення Петра І.

Абсолютна монархія, вважав Прокопович, не обмежується, а зміцнюється церквою: «сам Христос велить даяти кесарева кеса­реві». Аргументуючи пріоритет царської влади, він нагадує: цар­ське слово «на слові божиєм засновано»; навіть всесвітні собори церкви веліннями царів скликались; «різні веління і статути» царя поширюються і на церковний клір. Як натхненник нового церков­ного права, безпосередній автор ряду юридичних актів, Прокопо­вич виявив себе істинним новатором. Спираючись на теологічні доктрини церковної патристики, в офіційних урядових законо­проектах, проповідях, своїх творах оголосив війну церковним до­гмам, московській старовині, боярському консерватизму, зло ви­сміював «російське чекання чудес», віру в мощі, забобони, вимагав очищення церкви від безграмотних попів, розпусти і моральної деградації. Таврував і доводив гріховність папи римського.

І останнє — про теорію освіченої монархії, ідеал государя -«поборника закону» у Прокоповича. Як вважав мислитель, цар і закон — головні ознаки добре влаштованої держави. «Ні царя, ні закону» — додержавне, безвладне становище. Без них народ — «грубе народище безглаве». Він визнає природну рівність лю­дей, соціальні нещастя від майнової і правової нерівності в су­спільстві (убогість, лиходійство, хабарництво і т.п.), вважає їх переборними за допомогою добрих законів, боротьби проти не­уцтва шляхом активного насадження освіти.

В історії суспільства Ф. Прокопович виділяє три основних форми організації державної влади: демократію, "де головні всього суспільства справи управляються згодою всіх жителів", аристократію, "де не всього народу і не однієї особи волею, а кількох вибраних мужів сословієм правиться Вітчизна" і самодержавство "де вся влада державна в руках єдиної особи держиться". Симпатії мислителя безумовно знаходяться на боці останньої. При Цьому він всі основні форми організації влади ділить на виборні (будь то Демократія, аристократія чи монархія) і на спадкові. У цьому протиставленні якнайкраще проявляється розуміння Ф. Прокоповичем проблеми оптимальної форми державної організації життя суспільства.

Від самого початку всі симпатії вченого твердо і однозначно знаходяться на боці спадкової монархії. Імперська велич, спадковість влади, наявність єдиного центру політичної волі в державі — все це на думку Ф. Прокоповича робить спадкову монархію найкращою з усіх існуючих форм державного правління.

Демократія і аристократія, вважає він, за самою своєю суттю несуть в собі загрозу внутрішніх суперечностей, що здатні призвести до суспільного хаосу, підірвати основи співжиття громадян, поставити під загрозу їх добробут і саме життя.

У великих державах, де застосування принципів безпосередньої демократії неможливе, на думку вченого, будь яке проголошення демократичних принципів є спробою узурпувати владу тими, хто не має на це права. Права, яке може давати лише Бог, як кінцева причина будь-якої влади в суспільстві. Навіть у таких відносно невеликих державах, що мають доволі давні традиції демократичної організації державного життя, як Венеціанська республіка, принцип виборності органів державної влади породжує постійні страхи та недовіру.

Важливою перевагою спадкової монархії є той факт, що спадкоємці від народження усвідомлюють своє призначення і готуються до як найкращого виконання покладених на них у майбутньому функцій.

Розглядаючи сім’ю як одну з форм організації життя людей, що передує державі і є для неї певним зразком, Ф. Прокопович підкреслює, що спадкова монархія несе в собі як позитивну рису не тільки виховний момент для майбутнього правителя, але і є для нього своєрідною спадщиною, яку він отримує по батьках і повинен передати своїм спадкоємцям. Загальне добро громадян держави таким чином становиться головним предметом турботи монарха, який не відділяє свого власного від загального.

Головним же недоліком який несуть в собі виборні форми організації влади є амбітність політичних лідерів. І в цій боротьбі амбіцій, у бажанні не допустити свого вчорашнього соратника чи противника стати своїм володарем таїться найбільша загроза процвітанню держави, самому існуванню того чи іншого народу.

У протиставленні двох, принципово відмінних для Ф. Прокоповича форм організації державного життя — спадкової та виборної, всі симпатії мислителя, як вже зазначалось вище, однозначно відносяться до спадкової монархії. І не просто монархії, а нічим не обмеженої, абсолютної монархії. Традиційною серед дослідників наукової спадщини Ф. Прокоповича є думка про те, що він стояв на позиціях концепції просвіченого абсолютизму. Однак, при уважному аналізі теоретичних розробок вченого стає зрозумілим, що для нього ідея абсолютизму була домінуючою щодо ідеї просвіченості.

Будучи людиною, що робила свою життєву кар’єру, як зазначає В. Г. Смірнов, на основі теоретичного обґрунтування "реформаторських" дій Петра І, Ф. Прокопович доходить до межі, яка протиставляє його духовний сан замовленню "патрона". Так, підтримуючи прагнення Петра забезпечити фінансову основу реформ за рахунок надбань церкви і вирішення питання ідеологічного обґрунтування підкорення церкви волі царя, Прокопович виступає апологетом ідеї цезарепапізму.

Для обгрунтування церковної реформи у відповідності із задумами Петра І Ф. Прокопович підготував "Духовний регламент", який відкидав ідею автономії церкви щодо світської влади і де-факто перетворював її в один з інструментів імперії. Духовні поводирі мас перетворювались на особливий розряд державних чиновників, що отримували платню від держави і несли повну відповідальність перед нею.

Однак навіть підкорення церкви царській волі, сконцентроване в ідеї цезарепапізму, не було вершиною здійснюваної Ф. Прокоповичем апологетики абсолютизму. Те, що було для нього "перепусткою" у вищий світ Імперії — оспівування спадковості монархії у "Слові похвальному в день рождества благороднійшого государя царевича і великого князя Петра Петровича" — вимагало від "київського мудреця", ще однієї, остаточної "клятви крові" на вірність імперії. Такою "клятвою крові" став трактат Ф. Пркоповича "Правда волі монаршої", в якому він довів ідею богоданності монаршої влади до абсолюту.

Монарх, на його думку, є носієм влади і суверенітету держави не тільки, а, головним чином, не стільки, завдяки вибору народу, природному закону, суспільному договору, скільки Божій волі, промислу, проявами яких і є договір, вибір і т.д. Бог, вважає Ф. Прокопович, є головним і єдиним джерелом влади монарха. І в цьому його позиція практично нічим принципово не відрізняється від позиції, що була домінуючою у "територіальної спадкоємниці" Візантії — Оттоманській імперії: "Султан є намісник Аллаха на землі".

Влада, отримана з Божої волі монархом, є, на думку Ф. Прокоповича, у повному розпорядження останнього. Приймаючи її як Боже помазання, монарх передає її у спадок тому, кого він вважатиме за достойного це помазання нести. Така позиція мислителя була зумовлена конкретною історичною ситуацією, коли Петро І, запідозривши власного сина Олексія у змові проти своєї влади, після тяжких катувань скарав його на горло. Страчений був не просто царський син, а спадкоємець престолу, що посмів виступити проти реформаторських діянь государя в ім’я повернення "московської старожитності".

"В цій дійсно шекспірівській драмі між батьком і сином Феофан твердо взяв сторону Петра. Він супроводжував царя в поїздці в Москву для зустрічі з сином, був присутнім в Кремлівських палатах при читанні мандата про провини царевича та його відречення, виголосив промову з приводу проголошення спадкоємцем малолітнього Петра. І, нарешті, він, Феофан, в присутності великої кількості народу виголосив громове "Слово про владу і честь царську", і луна цієї промови ще довго носилась по країні, докотившись до європейських держав" [250, с. 62].

Виправдання синовбивства укріпило вплив і владу Ф. Прокоповича при правлінні Петра І, а обгрунтований ним порядок набуття престолу не за родовим спадком, а за волею монарха, що може заповісти владу як будь яке власне майно — зберегли його становище і саме життя після смерті "патрона".

"Для пояснення і виправдання нового порядку спадковості престолу Феофан написав величезний трактат під назвою "Правда волі монаршої". Головний аргумент Феофана простий, але в ньому міститься філософія сваволі монарха: "Як батько може позбавити сина спадку, так і государ — престолу" [250, с. 89].

Апологетика абсолютизму та імперської величі Феофаном Прокоповичем, незважаючи на політичну заангажованість, мали завершений, послідовний характер. Виходець з України, в пам’яті якої ще були свіжими часи Руїни, перед очами якого стояли приклади магнатської сваволі в сусідній Польщі, що підривали державу і суспільство, він прийняв сторону спадкової абсолютної монархії, вважаючи за краще служити просвіченому деспоту, ніж піддавати загрозі анархії саме існування людства.

Як вже зазначалось вище, Ф. Прокопович уособлював собою реакцію тієї частини української просвіченої верстви, яка розчарувавшись у спробах творення самостійної цивілізованої держави і не бажаючи відновлення магнатської анархії Речі Посполитої на власних теренах, почала шукати для себе можливості самореалізації в рамках творення на залишках азійської Московщини європейської, як їм здавалось, Російської імперії. Нова столиця імперії Санкт-Петербург зростав не лише на козацьких кістках, але й на знаннях тисяч і тисяч канцелярських чиновників з України. Гетьманщина ще боролась за "стародавні права і привілеї", за збереження своєї автономії, але її доля вирішувалась поза нею.

Закони, «у народі користь творящі», на думку Прокоповича, підлягають безумовному виконанню, до чого люди примушу­ються природним законом, «на серцях їх написаному». «Страж і поборник закону» — цар і державна влада. Закони самодержців «акі презерватива» служать «повчанню доброго і до відділення злого». Державна влада охороняє закони, піклується про зага­льну користь, добробут народу, його виховання. Вона поклика­на стримувати пристрасті людей, регулювати їх відносини, охо­роняти підданих і їх майно. Відстоюючи законність у всіх сферах державного життя, Прокопович проте ставить царя над зако­ном, тому що «монархи суть Боги». Монарх — освічений самодер­жець, писав Прокоповичу, що, як філософ на троні, діє «праве­дно», мудро, піклується про правосуддя, поширення освіти, викорінення забобонів.

Отже, Феофан виступив одним з перших теоретиків освіченої монархії. Він збагатив українську і російську політико-правову думку новими висновками про походження держави, оригіналь­ною концепцією природного права і суспільного договору. Архієпископ став новатором у світській і релігійній освіті, у пере­творенні церковних проповідей на засіб морального і правового виховання народу. Його лекції «Про риторичне мистецтво» учили мистецтву судового захисту, доказів у кримінальному процесі.

На проти­вагу Т. Гоббсу, який твердив, що цей стан характерний "війною всіх проти всіх", Ф. Прокопович, насамперед, вва­жав властивим для переддержавного життя мир і війну, любов і ненависть, добро і зло. Він стояв на тому, що виникненню держави передував природний стан, наповнений беззаконням. Щоб якось вий­ти з цього, люди уклали договір про створення "громадсь­кого союзу", який започатковує державну верховну владу. Передаючи свою волю правителю, народ не має права розірвати договір, повинен виступати виключно як об'єкт обов'язків і покори. Ніяким суверенітетом він не володіє. Верховним носієм державної влади, за Ф. Прокоповичем, може бути лише просвічений правитель, який поширенням освіти і розвитком науки сприяє зміцненню держави і добробуту громадян. Верховний носій державної влади стоїть понад усіма громадськими законами. Усілякі його дії виправдані, якщо їхньою метою була "загальнонародна користь".

Першим в Україні професійним філософом, який сфор­мулював основи громадянського природного права, був Ми­хайло Козачинський (1699-1755), один із засновників Києво-Могилянської академії.

Дата добавления: 2014-01-07