Утворення та діяльність Української Центральної Ради

Директорія. Відновлення УНР

Антигетьманське повстання (листопад-грудень 1918 р.) та падіння Гетьманату П. Скоропадського

Діяльність уряду Української Держави

Утворення та діяльність Української Центральної Ради

ДНІПРОПЕТРОВСЬК

ЛЕКЦІЯ V

РЕВОЛЮЦІЯ

УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНО-ДЕМОКРАТИЧНА

(1917-1920 роки)

Затверджено на засіданні кафедри.

Протокол № 1 від 1 вересня 2008 р.

План:

2. Державний переворот 29 квітня 1918 р.

6. Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР)

Література

Васковський Р.Ю. Урядова криза в Українській Народній Республіці у лютому – квітні 1919 р. // Держава і право: історія, теорія, практика. Вип. 1. С. 95-103.

Грицак Я. Нарис історії України. Формування модерної української нації ХІХ-ХХ століття. К., 2000.

Грушевский М. Очерк истории украинского народа. К., 1990.

Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ ст. К., 1993.

Дорошенко Д. І. Нарис історії України. Львів, 1991.

Заруба В. Становлення української влади у Катеринославі навесні 1917 р. // Революції в Україні у ХХ – ХХІ століттях: співзвуччя епох. Матеріали першої міжнародної наукової конференції. – Одеса, 2005. – С. 7-11.

Заруба В.М., Васковський Р.Ю Історія України. Дніпропетровськ, 2005.

Крип’якевич І. Історія України. Львів, 1990.

Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. Т.1-2. К., 1994.

Магочий Р.П. Історія України. К., 2007.

Михайлюк О. Селянство України в перші десятиліття ХХ ст.: соціокультурні процеси. Дніпропетровськ, 2007.

Савченко С. Еклезіологічні аспекти церковної автокефалії в період революції в Україні 1917-20 рр. // Наукові записки кафедри історії держави і права. Вип. 1. Дніпропетровськ, ДДУ ВС, 2009.

Субтельный О. Украина: история. К., 1994.

Українська революція 1917-1920 рр., що за своїм характером була національно-демократичною та у своїй стратегічній меті органічно поєднувала завдання національного відродження і державотворення з необхідністю соціальних зрушень в інтересах широких мас українства, розпочалася не сама по собі. Вона була складовою значно масштабнішого й могутнішого соціального катаклізму, в який з початку 1917 р. надовго потрапила Росія.

Процеси, що розвивалися під впливом зречення 2 березня 1917 р. Миколи ІІ від престолу й утворення Тимчасового уряду Росії, захопили й українські терени. Як тільки вістка про революцію в Петрограді досягла України, депутати київської міської думи, члени Земського союзу, організацій робітників, військових і національних груп утворили Раду об’єднаних громадських організацій м. Києва. Вона стала найавторитетнішим революційним органом влади.

У перші ж дні після перемоги революції українські діячі подбали про своє представництво в новопосталих органах влади у Петрограді та Києві. Під час зустрічей з міністрами Тимчасового уряду вони сформулювали основні політичні вимоги українського руху: запровадження національно-територіальної автономії для України, призначення українців на керівні пости в Україні, утворення комісаріату для українських справ у Тимчасовому уряді, введення української мови в адміністративну, церковну і шкільну системи тощо.

Головне представництво політичних інтересів українців перед Тимчасовим урядом перейняла Українська Центральна Рада (УЦР). Вже 3 березня 1917 р. у Києві з ініціативи ТУП відбулися збори представників українських організацій (близько 100 осіб), на яких було вирішено створити спеціальний коаліційний національний орган для координування українського руху – Центральну Раду. Наступного дня пройшли велелюдніші збори, що поповнили комітет нової організації. Її головою обрано видатного вченого-історика, найавторитетнішого й найвпливовішого на той час українського громадського діяча Михайла Грушевського. Основу політичної платформи УЦР становила сформульована ним вимога «широкої національно-територіальної автономії України в Російській федеративній республіці, на демократичних підвалинах, з міцним забезпеченням національних меншостей нашої землі».

Взагалі, перші місяці після повалення династії Романових засвідчили масовий вибух революційного ентузіазму по всій колишній Російській імперії. Величезний переворот, якого чекали десятиліттями, впав як дар з неба, без боротьби і крові. Загальний настрій був такий, що навіть злочинці припинили на деякий час грабувати. Вся весна пройшла під знаком багатотисячних святкових маніфестацій. Швидко відроджувалося громадське життя, з’явилося величезне число нових газет і видавництв, зокрема й українських, відроджувались або утворювалися нові масові громадські та політичні організації й т. ін. Усі ці зміни провадилися під лозунгами соціалізму й демократії: гасла «земля і воля», «демократична республіка», «вся влада народу» панували над усіма іншими. З кличами недемократичними й несоціалістичними не можна було виходити в люди. Впливи поміркованих (так званих буржуазних) партій звелися до нуля.

Героями дня стали російські соціалісти-революціонери (есери) й соціал-демократи (меншовики). В Україні окрім них найбільшою популярністю користувалися їхні національні відповідники – Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР) та Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП). Навіть поміркована партія національної інтелігенції – Товариство українських поступовців – змінила свою назву на Українську партію соціалістів-федералістів (УПСФ). Так невелика самостійницька група назвала себе Українською партією соціалістів-самостійників (УПСС). Соціалістичну орієнтацію обох партій визначала лише назва, а насправді вони становили центр в українському таборі. Більшість у Центральній Раді належала «лівим» – українським есерам і есдекам. Федералісти (есефи) творили їм конструктивну опозицію. Праве крило займала Українська демократично-хліборобська партія (УДХП), до якої, зокрема, увійшов Микола Міхновський.

Соціалізм більшості лідерів української революції мав поверховий, неглибокий характер. Він був проявом певної інтелектуальної моди. Основу уявлення про соціалізм не лише рядових, а й деяких керівних діячів українських партій складало не вивчення творів Маркса, Лассаля, Бернштейна, а читання популярних брошур, газет і гасел маніфестацій. До того ж, політичний досвід українських соціалістів нерідко дорівнював декільком місяцям.

Тим дивовижнішим виглядав успіх Центральної Ради у поступовому перебрані верховенства над революційною стихією та спрямування її у річище державного будівництва. Скасування заборон і обмежень, накладених царським урядом на українство, вивільнило велику суспільну енергію. Свідченням потенційної сили українського руху стали 20-тисячна українська маніфестація 12 березня у Петрограді та 100-тисячна демонстрація у Києві 19 березня 1917 р. Вони виявилися наймасовішими та найімпозантнішими з усіх демонстрацій, що з початку революції відбулись у цих обох містах.

Весна – літо 1917 р. в Україні пройшли під знаком «українізації» суспільно-політичного життя. За три весняні місяці Центральна Рада відтиснула на друге місце Раду об’єднаних громадських організацій у Києві, а до кінця літа перейняла керівництво справами у більшій частині України. Влада Тимчасового уряду до кінця весни 1917 р. не виходила за межі Києва.

УЦР розпочала діяльність спробами легітимізувати свою владу. 6-8 квітня 1917 р. під її керівництвом відбувся Всеукраїнський національний конгрес, майже 900 делегатів якого представляли різні селянські, професійні, культурно-просвітні організації, політичні партії, земства і т.п. Конгрес проголосив Центральну Раду верховною національною владою, доповнивши її склад 150 своїми депутатами і підтвердивши основний пункт політичної програми УЦР – здобуття національно-територіальної автономії для України.

Цю вимогу підтримали з’їзди представників найбільших соціальних верств українського суспільства – селян, робітників і військових. Водночас на з’їздах лунали голоси, які не вдовольнялись автономією та вимагали повної політичної самостійності України. Під час Українського військового з’їзду (5-8 травня) виступи були настільки радикальними, що відомий літературний і громадський діяч Володимир Винниченко, котрий представляв Центральну Раду, змушений був просити делегатів лишатися лояльними до російської демократії.

Ситуація загострилася ще більше, коли на початку червня 1917 р. військовий міністр Тимчасового уряду Олександр Керенський заборонив проведення у Києві ІІ Українського військового з’їзду, мотивуючи свою відмову «невчасністю» такого заходу. Вперше за декілька місяців свого існування російський революційний уряд заборонив з’їзд депутатів. Втім, останній таки розпочав роботу, й Тимчасовому урядові не залишилося нічого іншого, як надіслати вітальну телеграму військовому з’їзду. Військові делегати зустріли проголошення телеграми реготом. Резолюція з’їзду закликала УЦР припинити переговори з Тимчасовим урядом і взятися за проведення у життя автономії України. Делегати з’їзду поклялися, що «не вернуться до своїх частин без автономії матері-України».

Опираючись на рішення селянського та військового з’їздів, 10 червня 1917 р. Центральна Рада видала свій І Універсал, у якому проголошувалося: «Однині самі будемо творити наше життя». Незабаром після цього, 15 червня, для виконання рішень УЦР було створено уряд – Генеральний секретаріат на чолі з Володимиром Винниченком. Останній одночасно виконував обов’язки генерального секретаря (міністра) внутрішніх справ. В уряді домінували соціал-демократи: до їх числа належав секретар військових справ Симон Петлюра, секретар земельних справ Борис Мартос, секретар судових справ Валентин Садовський. Українським есерам й есефам дісталося лише по одному портфелю – генерального писаря (Павло Христюк) та секретаря міжнаціональних справ (Сергій Єфремов). Решту міністерств – фінансів, освіти і продовольчих справ – обсадили безпартійні Христофор Барановський, Іван Стешенко та Микола Стасюк.

Проголошення автономії України було насторожено зустрінуте російськомовним населенням. Відповіді були різними – від зневаги та кепкування до відвертих погроз. Так, після утворення українського уряду російські газети у Києві радили Симону Петлюрі змобілізувати по крамницях усіх олов’яних солдатиків і сформувати з них українське військо, а Сергію Єфремову – нав’язати добросусідські стосунки зі Слобідкою, селом на другому боці Дніпра. Лідери ж російських лівих партій сприйняли І Універсал як зраду, як удар у спину загальноросійської революції. Голова виконкому Ради робітничих депутатів у Києві меншовик Незлобін погрожував, що російська революційна демократія «багнетами відповість на проголошення автономії України», а лідер київських більшовиків Георгій П’ятаков закликав «боротися з шовіністичними устремліннями українців», бо «Росія без української цукрової промисловості не може існувати, те саме можна сказати й щодо вугілля (Донбас), хліба і т. д.».

Дещо пом’якшено відреагував Тимчасовий уряд. У своїй прокламації від 16 червня 1917 р. він умовляв українців не розбивати сили звільненої Росії, чекати на рішення Установчих зборів. Ситуація з Україною не була винятковою – подібне напруження переживав Тимчасовий уряд й у відносинах з Фінляндією і Польщею. На піднесенні перебували національні рухи й інших неросійських народів імперії. Проте поведінка України видалась особливо небезпечною з огляду на її близькість до зони воєнних дій (деякі з лідерів російської революції навіть стверджували, що проголошення І Універсалу є результатом «німецької інтриги»). Водночас це створювало прецедент для критики Тимчасового уряду з боку опозиційних Рад. Перший Всеросійський з’їзд Рад робітничих і солдатських депутатів у своїй резолюції від 22 червня 1917 р. висловив підтримку зусиллям української демократії у справі досягнення автономії для України й вимагав від Тимчасового уряду розпочати переговори із Центральною Радою.

Для врегулювання конфлікту наприкінці червня до Києва виїхала делегація у складі трьох провідних міністрів Тимчасового уряду – Михайла Терещенка, Іраклія Церетелі й Олександра Керенського. Переговори з М. Грушевським, В. Винниченком і С. Петлюрою 2 липня закінчилися компромісом, за яким передбачалося визнання Тимчасовим урядом легітимності УЦР та Генерального секретаріату й надавався дозвіл на організацію окремих українських військових частин. Ціною за досягнення компромісу з українського боку стала відмова від проголошення національно-територіальної автономії. Остаточне погодження справи відкладалося на час скликання Всеросійських установчих зборів.

Умови угоди були оголошені одночасно окремою постановою Тимчасового уряду та ІІ Універсалом УЦР (3 липня 1917 р.). Склад Центральної Ради збільшився за рахунок представників національних меншин, що проживали в Україні. Причому відсоток наданих їм місць (30%) перевищував їхню процентну частку серед жителів України (не більше 20%). До складу Генерального секретаріату ввійшли двоє росіян, два євреї й один поляк. Таким чином, УЦР стала політичним органом не лише етнічних українців, а й усього населення України.

Юрисдикція української влади уточнювалася „Тимчасовою інструкцією Генеральному секретаріату Української Центральної Ради, затвердженою Тимчасовим урядом”, що побачила світ 4 серпня 1917 р. Згідно з нею, Генеральний секретаріат визнавався виконавчим органом Тимчасового уряду, а не Центральної Ради. Вона мала право подавати лише пропозиції щодо його особистого складу, який остаточно затверджувався у Петербурзі. Кількість секретаріатів (міністерств) зменшилась удвічі (з 14 до 7). Відтепер повноваження Генерального секретаріату обмежувалися п’ятьма губерніями: Київською, Волинською, Подільською, Полтавською і Чернігівською (за винятком декількох її північних повітів).

Без сумніву, ІІ Універсал був кроком назад у порівнянні з першим. Його компромісний характер не міг задовольнити обидві сторони. Російські консервативні кола оцінили цей компроміс як перемогу української дипломатії. На знак протесту проти нього з Тимчасового уряду вийшли троє міністрів-кадетів. У самому Києві М. Грушевський і В. Винниченко говорили про значну перемогу, одержану українською стороною після укладення угоди з Тимчасовим урядом. Однак їх опоненти з радикального табору вимагали проголошення державної самостійності. Ці настрої проявились у невдалій спробі перевороту, здійсненого Українським полком ім. Полуботка. У ніч на 4 липня полуботківці намагалися взяти контроль на містом, закликаючи укласти сепаратний мир з Центральними державами і проголосити самостійність України. Повстанців роззброїв інший полк, що зберігав вірність УЦР, а згодом їх відправили на фронт. Прийняття умов Тимчасового уряду викликало також першу міністерську кризу в Генеральному секретаріаті, коли головування навперемінно переходило від Володимира Винниченка до Дмитра Дорошенка. Так у політичних конфронтаціях і суперечках доходило до кінця літо.

Восени 1917 р. українська революція розвивалася уже за власними законами. Втручання Тимчасового уряду в українські справи звелося до мінімуму: зайнятий власними турботами, щоб сяк-так дотягти до Установчих зборів, він махнув рукою на Україну. У сучасній історіографії вітчизняної революції трапляється твердження, що події 1917 р. в Україні є ключовими для розуміння еволюції українського руху. Характер цієї еволюції найкраще пояснити, якщо розглядати українську революцію як велику історичну драму, де кожний актор – політичні партії, національні та соціальні групи – виконував свою роль. Із їхньої спільної взаємодії вимальовувався специфічно український сюжет.

На той час перші ролі в Україні відігравали вже національні соціалістичні партії, що мали більшість у Центральній Раді – українські есдеки, есери та есефи. Вони різнилися між собою не лише політичними програмами, а й соціальним статусом. Так, в УПСФ переважали представники «вільних професій» – вчителі, адвокати, лікарі, журналісти. Як уже зазначалося, вона була спадкоємцем ТУП – єдиної української політичної організації, що пережила роки столипінської та післястолипінської реакції без репресій і арештів керівного ядра. Її лідери – Дмитро Дорошенко, Сергій Єфремов та Олександр Шульгін – відзначалися досвідченістю і поміркованістю. На відміну від неї, УСДРП у 1907-1917 рр. фактично була паралізована арештами. Вона залишалася дуже нечисленною партією. Але незначна кількість її членів компенсувалася першорядною якістю лідерів – Володимира Винниченка, Симона Петлюри та Миколи Порша, котрі незмінно входили до керівного складу Центральної Ради й займали ключові посади в уряді. Найчисленнішою була партія українських есерів. Вони становили більшість у Центральній Раді. В основній своїй масі це були студенти – молоді романтики, позбавлені як необхідних знань, так і політичного досвіду. Тому, коли справа доходила до формування уряду, серед них нерідко не було кого обирати. Проте найсильнішою рисою цієї партії була постійна робота у провінції, передусім, на селі та на фронті. Саме тому до них приєднався Михайло Грушевський, який вважав роботу серед селян найважливішим завданням моменту, а занедбання її іншими партіями – великою хибою останніх.

Бувши українськими патріотами, частина лідерів УЦР, проте, мислила як типово «російські інтелігенти». Позбавлені нормального, «позитивного» досвіду праці у державних і громадських інституціях, вони захоплювалися великими соціальними утопіями, що не мали нічого спільного з нормальним життям. Національні лідери ставили перед собою непосильне завдання – не просто збудувати Українську державу, а й витворити найпрогресивніший і найпередовіший суспільно-політичний лад, що міг би служити взірцем для інших народів. При цьому вони нехтували найелементарнішими з точки зору життєздатності держави речами.

Однак українські соціалістичні партії провели велику роботу, відвернувши своєю пропагандою маси від російських політичних партій і повівши їх за гаслами національного визволення. На виборах до Всеросійських установчих зборів пізньої осені 1917 р. українські партії набрали 5 млн. голосів і значно випередили всі російські партії в Україні. Число виборців, які подали свій голос за українські партії, найкраще засвідчило успіхи Центральної Ради у політичній мобілізації мас.

Підсумовуючи загальну розстановку сил в Україні восени 1917 р., варто відзначити таку тенденцію: незважаючи на існування національних, соціальних та інших суперечностей, більшість учасників політичного процесу виявляла схильність до компромісів, аніж до конфронтацій. З огляду на популярність соціалістичних гасел з великою часткою ймовірності можна твердити, що українське суспільство еволюціонувало у напрямі створення національної держави із соціально-демократичним ладом, у якій керівну роль відіграли б соціалістичні лідери Центральної Ради. Однак на перешкоді цьому став революційний радикалізм російського суспільства.

25-26 жовтня 1917 р. Тимчасовий уряд було повалено, і владу в Петрограді внаслідок військового перевороту захопила Російська соціал-демократична робітнича партія (більшовиків) на чолі з Володимиром Леніним. Але спроба перебрати владу в Києві була для них невдалою: за допомогою своїх військових частин Центральна Рада, котра зберігала нейтралітет між воюючими сторонами, встановила контроль над містом. 7 листопада з’явився ІІІ Універсал УЦР, ключовим моментом якого було проголошення створення Української Народної Республіки (УНР), щоправда, із збереженням федеративного зв’язку з Росією.

Проголошену федерацію було скасовано IV Універсалом, якому передували конфлікт Центральної Ради з Радою народних комісарів (РНК) РРФСР, ультиматум останньої державній владі УНР 4 грудня 1917 р., початок війни більшовиків із Центральною Радою та агресія російських радянських військ в Україну на зламі 1917-1918 рр. IV Універсал УЦР, датований 9 січня 1918 р., проголошував: «Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу». Таким чином, IV Універсал завершив процес складного і суперечливого розвитку українського національно-визвольного руху, врешті-решт відкинувши ідеї автономії та федералізму. Але вже 25 січня державні установи, уряд (що після появи IV Універсалу дістав назву Рада народних міністрів) і армія УНР були змушені під ударами більшовицьких військ залишити Київ.

Врятувати Центральну Раду від остаточного розгрому змогла лише військова допомога Німеччини й Австро-Угорщини, у відповідності до умов Брестського мирного договору, укладеного 27 січня 1918 р. між УНР і Четверним союзом. Проте саме ця сила і сприятиме незабаром поваленню Центральної Ради 29 квітня 1918 р.

2.Державний переворот 29 квітня 1918 р.

29 квітня 1918 р. в Україні відбувся державний переворот, унаслідок якого Українська Народна Республіка перестала існувати. На Всеукраїнському з’їзді хліборобів у Києві, що зібрався у складі 6432 делегатів від восьми губерній, було проголошено гетьманом України Павла Скоропадського. Новообраний гетьман був нащадком одного з визначних родів української козацької старшини, з якого вийшов, зокрема, гетьман Іван Скоропадський (1646-1722). За часів першої світової війни П. Скоропадський отримує чин генерал-лейтенанта російської армії та приймає командування 34-м армійським корпусом, що розташовувався на терені України. Після проведеної українізації за наказом Верховного головнокомандуючого російської армії генерала Лавра Корнилова у серпні 1917 р. корпус дістав назву 1-го Українського. Саме він, під командуванням Скоропадського, через три місяці не допустив до Києва більшовизований 2-й гвардійський корпус на чолі з Євгенією Бош, що рушив був до столиці України для розгону Української Центральної Ради.

У середині березня 1918 р. Павло Скоропадський створює опозиційну до УЦР політичну організацію під назвою «Українська громада» (пізніше – «Українська народна громада»), що ввійшла у тісний контакт з Українською демократично-хліборобською партією та Союзом земельних власників з метою домогтися спільними зусиллями зміни уряду і його внутрішньо-економічної політики. Коли компромісу в соціальних питаннях досягнуто не було, Українська народна громада розпочала підготовку до встановлення в Україні сильної особистої влади і, зрештою, конкретно до встановлення Гетьманату П. Скоропадського.

Союзна команда австро-німецьких військ, що знаходилися в Україні у відповідності до рішень Брестського мирного договору, була невдоволена господарською руїною у краї та неспроможністю уряду УНР виконувати взяті на себе продовольчі зобов’язання. Так, до 31 липня 1918 р. Україна зобов’язувалася надати Німеччині й Австро-Угорщині 1 млн. тонн хліба, 400 млн. штук яєць, до 50 тис. тонн живої ваги великої рогатої худоби, сало, цукор, льон, пеньку, марганцеву руду. Проте справа майже не рухалася, тому німецьке верховне командування, дізнавшись про наміри П. Скоропадського перебрати владу, розпочало з ним переговори. За умови визнання майбутнім гетьманом чинності Брестського договору було обіцяно, у випадку успішного перевороту, сприяння німецьких військ у справі поновлення ладу в державі та підтримки нового режиму.

Того ж 29 квітня 1918 р. були оголошені «Грамота до всього українського народу» й «Закони про тимчасовий державний устрій України». Згідно з цими документами, верховна влада республіки – Центральна Рада – була розпущена, всі урядові міністри та їх заступники звільнені зі своїх посад. Віднині вся повнота влади належала «Гетьманові України у межах усієї Української Держави». Той призначає голову уряду, «отамана Ради міністрів. Отаман міністрів складає кабінет і представляє його у повнім складі на затвердження гетьмана. Гетьман затверджує й скасовує кабінет у повнім його складі», – вказувалось у «Законах про тимчасовий державний устрій України». Зазначалося, що подібна структура вищої влади встановлювалася тимчасово, до скликання Українського Сойму, аналога Всеукраїнських установчих зборів.

Хоча Павло Скоропадський намагався надати Гетьманату форму і зміст правової держави, сам він був наділений широкими повноваженнями – «без його санкції жоден закон не може мати сили», також «гетьманові належить помилування засуджених, полегшення кари й загальне прощення зроблених карних вчинків із скасуванням проти них переслідування та визволення їх від суду й кари». Інакше кажучи, йому підлягали законодавча, виконавча і судова гілки влади.

Загалом Тимчасові закони Української Держави складалися з 44 статей, що регламентували права й обов’язки громадян, визначали повноваження Ради міністрів, комітету фінансів і генерального суду у справах законодавства та адміністрації.

У першому кабінеті міністрів Української Держави, як підкреслила історик Наталя Полонська-Василенко, «не було соціалістів, але були солідні українські діячі з цілої України». З числа представників українських соціалістичних партій до його складу увійшов тільки історик і публіцист Дмитро Дорошенко (член УПСФ), який був призначений виконуючим обов’язки міністра закордонних справ. Однак його рішення обійняти цю посаду входило у суперечність з ухвалою з’їзду партії, що розпочав свою роботу 10 травня. На ньому соціалістам-федералістам було заборонено брати участь у гетьманському уряді (із-за визнання політики останнього антидемократичною, а складу кабінету міністрів – реакційним). Тому Д. Дорошенкові Головним комітетом УПСФ 21 травня було запропоновано вийти з партії, що він і зробив.

Гетьманат П. Скоропадського надавав великої ваги історичній традиції. Уособленням її були як фігура самого гетьмана, так і постаті членів його першого кабінету міністрів – подібно до Скоропадського вихідців із старих козацьких родів: голови Ради міністрів Федора Лизогуба, вже згадуваного міністра закордонних справ Дмитра Дорошенка, військового міністра Олександра Рогози, міністра фінансів Антона Ржепецького.

Кістяк державного апарату становили російські старорежимні чиновники й офіцери. За твердженнями українських соціалістів, до 60% офіцерів Державної варти – поліцейської структури Гетьманату – служили жандармами ще до революції. Гетьманські міністерства, суди та інші державні установи під новими українськими вивісками зберігали російський характер. Для російських офіцерів, бюрократів та інтелектуалів гетьманський режим з його псевдокозацьким характером був фарсом, «чепухой». Якщо вони йшли на службу до гетьмана, то робили це виключно з прагматичних міркувань. Вони мали намір використати Україну як базу для боротьби проти більшовицької влади на Півночі. Тільки-но з більшовизмом буде покінчено, гадали вони, потреба у цій оперетковій державі відпаде.

Дата добавления: 2014-01-07