Дніпропетровськ

ЛЕКЦІЯ VІІІ

ЗАРУБА В.М.

СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ РЕАЛІЇ УССР ПОВОЄННОГО ДЕСЯТИЛІТТЯ (1945-1955)

Затверджено на засіданні кафедри.

Протокол № 1 від 1 вересня 2008 р.

План:

1.Демографічні зміни

2.Партійне та державне управління.

3.Адміністративно-територіальні зміни.

4.Радянізація Західної України і збройний опір УПА.

5.Перші роки без “батька народів».

6.Особливості української відбудови.

7.Відбудова і розвиток промисловості.

8.Сільське господарство. Голод 1946-1947 рр.

9.Рівень життя народу.

10.Комуністична ідеологія і суспільство.

11.Освіта. Наука Література і мистецтво.

12.Ідеологія “возз’єднання”.

13.Держава і церква.

Література

Грицак Я. Нарис історії України. Формування модерної української нації ХІХ-ХХ століття. К., 2000.

Заруба В.М., Васковський Р.Ю Історія України. Дніпропетровськ, 2005.

Крип’якевич І. Історія України. Львів, 1990.

Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. Т.1-2. К., 1994.

Магочий Р.П. Історія України. К., 2007.

Субтельный О. Украина: история. К., 1994.

Разом із усім світовим співтовариством від війни до мирного життя переходила і Україна, територія якої стала ареною Другої світової війни від самого її початку. По багатостраждальній українській землі валом пройшов “визвольний ” похід Червоної армії у 1939-1940 рр., двічі, у 1941-42 та 1943-44 рр., руйнівним катком, прокотився радянсько-німецький фронт, її населення пережило жахи нацистської окупації. У підсумку – жодна країна Європи не зазнала такого руйнування і спустошення як Україна. Протягом війни знищено 714 міст і селищ міського типу та понад 28 тис. сіл (1250 з них були повністю спалені разом з їх мешканцями), зруйновано 16158 промислових підприємств (неушкодженими залишились лише 19% довоєнної кількості); 1,9 тис. залізничних станцій, 28 тис. колгоспів, 900 радгоспів, 1,3 тис. МТС, 18 тис. лікувальних, 33 тис. навчальних і наукових закладів, 19 тис. бібліотек. Тільки прямі втрати народного господарства склали 285 млрд. крб., що перевищувало втрати РРФСР. Загальні ж збитки, завдані війною народу та господарству України, дорівнювали 1,2 трлн. крб.

1.Демографічні зміни

Значними були і демографічні втрати українського народу у повоєнну епоху. За підрахунками вчених, втрати на війні склали 9 млн. чол., або 22,5% загальної кількості населення. Близько 10 млн. чоловік залишилося без помешкання. Під час окупаційного режиму знищено майже 3,9 млн. мирних жителів, вивезено понад 2,2 млн. осіб до Німеччини, частина з них загинула, а 200 тис. осіб, боячись сталінського режиму не повернулися; у роки війни загинув кожен шостий житель України.

Не принесло полегшення багатостраждальному населенню краю і довгоочікуване визволення. Комуністичний режим застосував жорсткі санкції до тих громадян держави, яких він сам залишив «на ласку Гітлера», і які не зі своєї доброї волі опинилися серед окупованих. Масові вбивства, депортації, фільтрації, арешти, конфіскації майна, широко запроваджена система заручників, особливо у західних регіонах, – ось далеко не повний перелік форм і методів репресивних акцій комуністичної сталінської держави.

Закликом до початку репресій на визволеній від гітлерівців території України стало розпорядження НКВС СРСР від 7 січня 1944 року, у якому рекомендувалося “усіх, виявлених на території України, посібників окупантів, заарештовувати з конфіскацією майна і відправляти до Чорногорського спецтабору” у Красноярський край. З рухом фронту до західноукраїнських областей, у березні 1944 р. з’являється нове розпорядження НКВС СРСР, у якому військовим властям запропоновано “сім’ї, у складі яких є оунівці, що перебували на нелегальному становищі, а також сім’ї засуджених оунівців взяти на облік і виселити до тилових областей Союзу”.

18 травня 1944 р. радянські війська, за вказівкою Й.Сталіна, протягом доби, нібито за “зраду Батьківщині й співпрацю з німцями”, вигнали з рідних домівок, посадили в товарні вагони і відправили на спецпоселення за Урал, в Сибір і Середню Азію кримських татар та інших корінних мешканців Криму. Всього ж протягом травня – червня 1944 р. з Криму виселено 231 тис. татар, болгар, греків, вірмен, представників інших національностей.

У травні 1944 р., коли за Україну ще точилися жорстокі бої з гітлерівськими військами, пленум ЦК компартії України ухвалив рішення розгорнути великомасштабну кампанію ідеологічного перевиховання українського населення, його переміщення та вигідного для компартії розселення. В руслі цих рішень, 9 вересня 1944 року, за угодою між прорадянським Тимчасовим комітетом національного визволення Польщі та урядом УРСР, українське населення, яке проживало в Закерзонні, мало добровільно переїхати до Радянської України. Підсумком роботи змішаної радянсько-польської комісії стало виселення до 1 березня 1945 р. в Україну з-за лінії Керзона 81 тисячі чоловік. 15 травня 1945 року, тодішній перший секретар центрального комітету компартії України Нікіта Хрущов провів у Львові нараду із секретарями обкомів КП(б)У і начальниками управлінь НКВС на якому рішуче вимагав карати сім’ї учасників УПА, а також застосовувати так звані “нові методи роботи”: створення атмосфери “кругової поруки”, взаємної підозри, відбору заручників із заможних селян, які мали повідомляти офіційну владу про наміри та дії повстанців.

Нове розмежування міждержавних кордонів, особливо польсько-радянського, повсюдно супроводжувалося насильством щодо мирного населення. З вересня 1945 р. розпочалося примусове виселення українців із Закерзоння: три польські дивізії із застосуванням зброї проти мирного населення відселили українців за національністю з 50-кілометрової прикордонної смуги на територію УРСР. В свою чергу, із Галичини, Волині, та Рівненщини в 1944-1946 рр. до Польщі переселилося майже мільйон осіб поляків. У ці ж роки з Польщі до України переїхало 520 тисяч українців, а протягом 1946-1948 рр. у східні райони СРСР було додатково депортовано ще майже 500 тис. західних українців. Коли на кінець 1947 р. з Німеччини в Україну повернулось 1 млн 250 тис. чоловік, насильно вивезених на каторжні роботи, то майже 300 тис. із них комуністична влада, звинувативши в державній зраді, депортувала до Сибіру.

В період голоду 1946-1947 рр. на селі, коли люди і без того вимирали від дистрофії, недоїдання і виснаження, продовжувались репресії за невиконання плану хлібозаготівель. 21 лютого 1948 р. президія Верховної Ради СРСР ухвалила дискримінаційний указ “Про виселення із Української РСР осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльності у сільському господарстві та ведуть антигромадський, паразитичний спосіб життя”. Цим законом надано право керівництву колгоспів через загальні збори і сільські сходи вирішувати питання про вивезення за межі республіки у віддалені райони СРСР насамперед тих, хто не виробив мінімум трудоднів на рік (своєрідної панщини на державу), а практично ж будь-кого, хто жив у селі. На колгоспних зборах ухвалювали так звані “громадські вироки”, жертви яких депортувалися до Сибіру, Середньої Азії, на Північ Радянського Союзу. Наслідком дії цього закону на кінець серпня 1948 р. з України виселено близько 9 тис. осіб, з якими виїхало майже 3 тис. членів їх сімей. І серед них не всі були “недобросовісні і несумлінні працівники”.

В результаті демографічних зрушень 1944-1948 рр. тисячі мирних жителів України, очевидно з метою зміцнення інтернаціональних засад радянської економіки, були виселені у віддалені райони Союзу та запроторені до радянських концентраційних туборів ГУЛАГу, розчинюючи соціально-економічний і національний потенціал Української РСР в загальносоюзному комплексі. На демографічному розвитку України відбився також процес входження до складу СРСР західноукраїнських земель та голод 1946-1947 рр. В цілому, кількість населення республіки на 1951 р. склала 37,2 млн. осіб, що було на 4,1 млн. менше, ніж у довоєнному 1940 р. До того ж, мільйони українців опинилися поза межами своєї історичної батьківщини (деякі назавжди), натомість в Україну заселено мільйони “совєтскіх” людей, котрим були глибоко чужі мова, культура, звичаї і традиції нашого народу.

Отже, по закінченні війни в Україні сталися значні міграції населення, основними формами яких були демобілізація (звільнення військовослужбовців із збройних сил), реевакуація (повернення населення з евакуації на місця постійного проживання перед початком війни), репатріація (повернення на батьківщину військовополонених і цивільних осіб, які опинилися за межами рідної країни внаслідок війни – так звані переміщені особи), депортації (насильницьке виселення з постійних місць проживання осіб, яких держава назвала небезпечними для суспільства).

2.Партійне та державне управління.

У ході звільнення українських земель від окупантів паралельно ішла реставрація комуністичного сталінського радянського режиму. На початку жовтня 1944 р. територію України було повністю визволено від окупантів, а наприкінці того ж місяця війська 4-го Українського фронту вибили ворога із Закарпаття. Перед партійним керівництвом постало завдання відновити діяльність в республіці партійних та радянських органів. Окрім того, у зв’язку з попередніми домовленостями лідерів антигітлерівської коаліції про участь УРСР в міжнародних акціях та організаціях, виникла необхідність створення органів зовнішнього представництва республіки.

Коли в серпні 1944 р. на конференції в Думбартон-Оксі (США) обговорювався проект майбутньої Організації Об’єднаних Націй, радянський представник Андрій Громико вніс пропозицію вважати всі 16 радянських республік членами-засновницями організації. Але союзники СРСР дипломатично відхилили таку «спокусливу» пропозицію. Проте, після наполегливого тиску і певних поступок Сталіна на Кримській конференції в лютому 1945 р. США та Велика Британія погодилися підтримати радянську делегація щодо прийняття у члени ООН крім СРСР в цілому, ще й Українську та Білоруську РСР. Зрозуміло, що йшлося не про надання реального суверенітету Україні, а велася боротьба за голоси (а значить і вплив) в ООН, яка і стало головною причиною відновлення прав зовнішнього представництва Української РСР, зліквідованого після входження її до складу СРСР у 1922 році.

Згідно з такою ситуацією, 4 березня 1944 року Верховна Рада УРСР ухвалила закон про утворення Народного комісаріату закордонних справ. Наркомом, за прямою вказівкою Й.Сталіна, партійне керівництво республіки призначило Олександра Корнійчука, якого 13 липня 1944 р. замінили Дмитром Мануїльським – таким же “липовим українцем”, яким був і перший. 6 березня 1944 р. Законом Верховної Ради УРСР створено Народний комісаріат оборони УРСР, а 11 березня призначено і наркома – генерал-лейтенанта Василя Герасименка. Утворення Наркомату закордонних справ та Наркомату оборони Української РСР і вступ республіки до ООН були ланками пропагандистської акції, яка мала переконати усіх у реальності існування як української держави так і її суверенітету. Варто зазначити, якщо НКЗС (з 1946 р. – Міністерство ЗС УРСР) насправді проіснував аж до проголошення незалежності, то НКО ліквідовано фактично у 1946 р., а формально (як Військове міністерство у 1946-53 та Міністерство оборони у 1953-1977) аж ухваленням нової конституції СРСР у 1977 році.

6 травня 1945 року українська делегація прибула до Сан-Франциско на установчу конференцію Об‘єднаних Націй. В ході її роботи Д. Мануїльський очолював комітет конференції, який готував проекти тексту преамбули (вступу) і першого розділу Статуту – “Цілі та принципи” організації, а членами інших комісій та різних комітетів були такі представники української делегації як І.Сєнін, О.Палладін, В.Бондарчук, М.Петровський, П.Погрібняк. 26 червня 1945 р. на підсумковій конференції делегація Української РСР у названому складі, як і делегації інших держав-засновниць, підписала Статут ООН. На першій сесії Генеральної Асамблеї ООН Українську РСР обрано до складу економічної та соціальної ради, а протягом каденції 1948 – 1949 рр. вона навіть входила як постійний член Ради Безпеки - головного органу ООН. У липні 1946 р. українська дипломатія брала участь у роботі Паризької мирної конференції, у лютому 1947 р. укладала разом з іншими державами-переможницями мирні угоди з Італією, Румунією, Угорщиною, Болгарією та Фінляндією. На Дунайській конференції 1948 р., яка розглядала питання судноплавства на Дунаї, українська делегація, під строгим контролем дипломатії СРСР, виступила проти пролонгації конвенції 1921 р., в якій творці Версальської системи гарантували привілейоване становище в дунайському регіоні не дунайським державам – Великій Британії, США, Франції. У розпал “холодної війни” представники від УРСР увійшли також до Всесвітньої Ради Миру.

Однак в питаннях зовнішньої політики самостійність України була дуже умовною, носила здебільшого імітаційний характер для створення відповідного фону союзній делегації, - українські дипломати завжди погоджували свою позицію з зовнішньополітичними службами Наркомату (Міністерства) закордонних справ СРСР. Жодних дипломатичних зв’язків Українській РСР з іншими країнами Кремль не дозволяв. Вона не мала жодного посольства в зарубіжних країнах, хоча формально їй було надано право встановлення прямих міжнародних відносин, у тому числі обмін дипломатичними місіями. Але відсутність реального суверенітету, справжньої державності робили це право республіки практично нездійсненим. Тому так і лишилися без відповіді пропозиції урядів Великої Британії (1947) та Судану (1956) встановити прямі дипломатичні відносини з УРСР.

У зв’язку з означеними змінами в зовнішньополітичному становищі республіки, відбулися певні модифікації внутріполітичних структур УРСР. Зокрема, у березні 1946 р. Раду народних комісарів УРСР київське партійне керівництво за вказівкою з Кремля реорганізувало в Раду міністрів УРСР. Щоправда ця акція була суто символічною: як і народні комісаріати, українські радянські міністерства залишалися бутафорськими, а їхні міністри з порожніми портфелями.

У листопаді 1949 р. президія Верховної Ради УРСР ухвалила укази про державний герб УРСР, державний прапор УРСР і держаний гімн УРСР. Червоний прапор з написом “УРСР” замінено двоколірним: верхня частина на дві третини ширини полотнища була червоною, а нижня мала світло-блакитний (лазуревий) колір. У верхній частині прапора містилося зображення серпа і молота, а над ними – п’ятикутної зірки. Певних модифікаційних змін зазнав також герб УРСР. На початку 1950 р., спільними зусиллями групи поетів та композиторів, при конкурсному відборі, створено і державний гімн УРСР, котрий розпочинався оптимістичними словами - “Живи, Україно, прекрасна і сильна”. Але справжній зміст гімну полягав у відвертому низькопоклонстві перед «старшим братом російським народом» та перед «батьком і вчителем» Сталіним.

Зазнала певних структурних змін і правляча комуністична партія України, - повністю контрольована з Москви філія загальносоюзної ВКП(б) - з 1952 року КПРС та КПУ. У 1949 р. кількість комуністів в Україні досягла довоєнного числа – 784 тисячі. При цьому у ній різко збільшилася кількість українців, переважно фронтовиків. Особливістю політичного життя стало поповнення партійних лав західними українцями, хоча в західних областях представництво у владних структурах місцевого населення було формальне, а в номенклатурі обкомів партії регіону місцевих працівників було близько 12 %. Побачивши збільшення в лавах компартії українських елементів, Кремль спробував компенсувати означене переведенням з Росії в Україну десятків тисяч керівних працівників, які замінили вакантні місця (з різних причин) місцевих кадрів. Назагал, КП(б)У як і до війни не мала жодної самостійності, жодних важелів впливу на політичну ситуацію, керуючись аж до дрібниць, виключно вказівками з Москви.

9 лютого 1947 р. під пильним оком партійних комітетів в Україні відбулися “вільні”, загальнонародні (беручи до уваги і Західну Україну) вибори до Верховної Ради УРСР. Переміг, як і очікувалося, «непорушний сталінський блок комуністів і безпартійних». А вже у березні того ж таки року у Києві, за участю представників з Москви, відбувся бурхливий пленум ЦК КП(б)У, на якому Нікіту Хрущова звільнили з посади першого секретаря ЦК КП(б)У, призначивши на його місце близького соратника Сталіна, уродженця України, єврея за національністю Лазаря Кагановича. Н.Хрущов залишився на посаді голови Ради міністрів – «уряду» УРСР. Серед вчених-істориків існує думка, що наприкінці 1947 р. в Україні, за рішенням Й.Сталіна, Л.Кагановичем готувалася широкомасштабна акція, спрямована на боротьбу з “націоналізмом”. Її реалізації перешкодило звільнення його в грудні 1947 р. з посади першого секретаря ЦК КБ(б)У та призначення замість нього знову Нікіти Хрущова, котрий залишався на цій посаді до 1949 р., а з 1949 р. його змінив Леонід Мельников. Теж росіянин: Й.Сталін не наважувався передавати керівництво компартією в Україні етнічному українцю.

Партійне керівництво республіки, очолюване Н.Хрущовим, Л.Кагановичем та Л.Мельниковим, без вагань підтримувало програмну політичну лінію Кремля і її практичне втілення в Україні. Наприклад, ХVП з’їзд КП(б)У у вересні 1952 р., одноголосно затвердив дискримінаційний щодо України п’ятирічний план, не внісши жодної пропозиції щоб покращити становище республіки. У жовтні 1952 р. відбувся останній, за участі Й.Сталіна, ХІХ з’їзд партії На ньому комуністи затвердили директиви п‘ятого п’ятирічного плану розвитку СРСР на 1951-1955 рр. Пріоритетними, як і в роки перших п‘ятирічок, залишалися питання нарощування потужностей важкої промисловості, а усі сподівання на демократизацію суспільно-політичного життя виявилися марними.

Отже, попри наявність зовнішніх атрибутів суверенної республіки, УРСР і далі залишалася частиною надцентралізованої держави, керівництво якої уніфікувало всі підконтрольні території, активно перемішувало тисячні маси людей, створюючи “братню сім’ю народів”.

3.Адміністративно-територіальні зміни.

Як зазначалося вище, УРСР на міжнародній арені ніколи не відхилялася від позицій, які займав СРСР. Тому договори про врегулювання територіальних проблем і кордонів України з сусідніми Польщею, Румунією та Чехословаччиною у 1945 і 1947 рр. підписували представники не українського дипломатичного відомства, яке було створене і діяло, а союзного Наркомату закордонних справ.

Питання про повоєнні кордони СРСР, які проходили по території заселеній українцями, ставилося на Тегеранській (1943) та Ялтинській (1945) конференціях голів урядів держав антигітлерівської коаліції. Остаточна лінія повоєнного західного кордону УРСР сформувалася в ході українсько-польського, українсько-чехословацького та українсько-румунського територіального розмежування, сутність якого полягала в міжнародному юридичному визнанні факту включення у 1939 та 1945 рр. західних регіонів України до складу СРСР. Означене вело до вирішення загальнонаціонального історичного завдання возз‘єднання всього українського народу в єдиній державі, яке століттями стояло перед ним.

Насамперед вирішено було проблему Закарпаття. Ще на завершальному етапі війни, восени 1944 року, гостро постало питання про його подальшу долю У жовтні 1944 р. червона армія визволила регіон від угорських хортистських окупантів. Але Чехословаччина, якій належали ці землі у міжвоєнний період згідно з нормами версальських угод, розглядала край як невід’ємну частину своєї держави. Тому після падіння угорського режиму чехословацький лондонський уряд президента Едуарда Бенеша розпочав відновлення в Закарпатті власної системи управління, осідком якої став Хуст, та розбудовувати місцеві адміністративні структури. Під впливом місцевих комуністів, за активної участі радянських, в краї швидко з’являються громадські представницькі органи – народні комітети. Їхню діяльність спричинив стихійний народний рух за возз’єднання з українцями Великої України. Але його також активно стимулювала і спрямовувала радянська сторона, котра намагалася розширити сферу впливу в Європі. Наслідком діяльності комітетів і радянського керівництва став перший з’їзд народних комітетів Закарпатської України, який 26 листопада 1944 року ухвалив «Маніфест про возз’єднання Закарпаття з УРСР». Чехословацький уряд, враховуючи висловлене в маніфесті прагнення закарпатських українців до возз’єднання з єдинокровними східними братами і під тиском зовнішньополітичних обставин останніх місяців завершення війни, погодився підписати угоду з СРСР про передачу Закарпатської України Радянській Україні. Переговори з урядом Едуарда Бекеша завершились у Москві 29 червня 1945 р. підписанням договору про передачу Закарпатської України від Чехословаччини до СРСР. 22 січня 1946 року на цій території створено Закарпатську область УРСР.

Особливо гострим і важливим було врегулювання територіального питання з Польщею, позаяк воно пов‘язувалося з пактом Молотова-Ріббентропа від 23 серпня 1939 р., який практично відкрив Гітлеру можливість розпочати агресію проти Польщі, а відтак і всю Другу світову війну. Цей процес виявився складним та тривалим і на його перебіг впливало небажання західних держав зміцнювати позиції СРСР в Східній Європі, а також прагнення польських еміграційних кіл, котрих підтримував Захід, відновити польські кордони, які існували до вересня 1939 р.Окрім того, Й.Сталін намагався підтримати прорадянські сили в Польщі певними територіальними поступками. Уже в процесі переговорів, на Кримській конференції, західні союзники СРСР внесли пропозицію виділити як окрему так звану “львівську провінцію” (Львівська, Дрогобицька, Станіславська, частина Тернопільської областей) і включити її до складу Польщі. Але радянський диктатор зумів переконати представників західних держав у тому, що історичні зміни, які сталися в 1939 році, є незворотними. Радянське керівництво домоглося закріплення кордону по “лінії Керзона”, що гарантувало об’єднання українських земель у складі УРСР і юридично закріплювало входження до України західних областей, у тому числі тих, що перебували в її складі в 1939-1941 рр. Тим паче, після вступу радянської армії на територію Східної і Центральної Європи і утворення там лояльних Союзу РСР режимів. Відтак питання щодо західних кордонів СРСР вирішувалося вже з ними на основі двосторонніх умов.

Початок українсько-польському територіальному розмежуванню поклала Люблінська угода між урядом УРСР і прорадянським Тимчасовим Комітетом Національного Визволення Польщі, укладена 9 вересня 1944 року. Відповідно до неї історичні українські землі разом із 17 повітами Підляшшя, Холмщини, Посяння і Лемківщини, де проживало майже 800 тис. українців, передавалися Польщі.Так вирішив Й.Сталін, хоча Н.Хрущов наполягав на їх включенні до УРСР. Остаточну радянсько-польську угоду про державний кордон було підписано 16 серпня 1945 р. Відповідно до неї нова лінія кордону мала проходити в основному по “лінії Керзона” на якій і наполягала радянська делегація. Вона мала незначні відхилення на схід на користь Польщі до 5-8 км. Проте, прорадянська політика нового польського уряду сприяла поступкам Москви: серпневий договір фіксував на окремих ділянках сімнадцяти кілометрове (район Немирова - Ялувки) і навіть тридцятикілометрове (район р. Солонія і м. Крилов) відхилення від “лінії Керзона”. Тобто, значна частина українських етнічних земель (Надсяння, Лемківщина, Холмщина, Підляшшя) де проживали українці, виявилися назавжди втраченими для України. Незважаючи на це, із входженням Західної України до складу Української РСР кількість українців в Союзі збільшилися на 7 млн. осіб. Як згодом вдало зазначила українська поетеса Ліна Костенко, об’єднання “Малоросії” з “Малопольщею” дало в кінцевому підсумку сучасну Велику Україну.

Остаточно процес польсько-українського розмежування завершився лише у 1951 р., коли на прохання польської сторони між державами відбувся обмін прикордонними ділянками, майже однаковими за площею: УРСР поступилася на користь ПНР Устрицьким районом Дрогобицької області, а до Львівської області увійшли землі довкола м. Кристинопіль, який радянці перейменували в Червоноград.

Заключним актом у встановленні і закріпленні повоєнних західних кордонів УРСР стало підписання 10 лютого 1947 року радянсько-румунського договору, в якому Румунія визнавала право СРСР на Північну Буковину, Хотинський та Ізмаїльський повіти. Фактично юридично були зафіксовані кордони, встановлені радянсько-румунською угодою від 28 червня 1940 року.

На нових територіях радянська влада відновила, чи створила нові, адміністративно-територіальні одиниці: Волинську, Рівненську, Львівську, Дрогобицьку (1959 р. ліквідована і включена до Львівської), Станіславську, Тернопільську, Чернівецьку, Ізмаїльську (1954 р. ліквідована і включена до Одеської) області.

У руслі святкування 300-річчя возз’єднання України з Росією відбулися чергові адміністративно-територіальні зміни в УРСР. На початку 1954 р. указом президії Верховної Ради УРСР м. Проскурів перейменували в Хмельницький, а Подільську область – у Хмельницьку. 19 лютого 1954 р. президія Верховної Ради СРСР, враховуючи спільність економіки, територіальну близькість, тісні господарські й культурні зв’язки між Кримською областю РРФСР з УРСР, беручи до уваги пропозиції і згоду урядів РРФСР та УРСР, прийняла указ “Про передачу Кримської області із складу РРФСР до складу УРСР”. 26 квітня 1954 р. ухвалено відповідний закон СРСР “Про передачу Кримської області із складу РРФСР до складу Української РСР”. В травні, на закінчення святкувань 300-річчя, відбулася ювілейна сесія Верховної Ради УРСР і пройшов парад військ та демонстрації трудящих в Києві й інших містах республіки.

Наразі зазначимо, що Крим протягом всієї своєї історії, завжди був тісно пов’язаний з Україною. Ще після виселення з півострова кримських татар, німців, греків, болгар та вірменів, Н.Хрущов у 1944 р. ставив перед Й.Сталіним питання про його передачу УРСР. Але той його не підтримав. Була також ідея створити в Криму єврейську автономію, яку Сталін теж не дав реалізувати. До того ж за роки війни край зазнав значних руйнувань, потужність виробництва промислових підприємств скоротилась на 90%, загинула велика кількість садів і виноградників, було зруйновано сотні шкіл і лікарень. Щоб полегшити повоєнну ситуацію, до Криму почали направляти репатріантів, реевакуйованих та переселенців з України і Російської Федерації. Починаючи з вересня 1944 р. і аж до 1978 р. переселення йшло кількома етапами. Від початку 1945 р. в Крим переїхало понад 17 тис. сімей, а з 1950 по 1954 рр. ще 57 тис. осіб. з Воронезької, Курської, Рязанської областей РРФСР, Сумської та Чернігівської областей УРСР. Влада переселяла цілі колгоспи з колгоспниками, яким були передані житлові й господарські будівлі та особисте майно виселених з Криму народів. На початку 50-х рр., спеціально створена урядова комісія, після докладного вивчення ситуації в Криму, подала Раді міністрів Російської Федерації висновок про доцільність передачі Кримської області до складу України. Це непросте питання згодом розглядалося на спільному засіданні Президії Верховної Ради РРФСР за участю представників Кримської обласної та Севастопольської міської рад. У прийнятій ухвалі вони зазначили: “Враховуючи спільність економіки, територіальну близькість і тісні господарські та культурні зв’язки між Кримською областю і Українською РСР, а також беручи до уваги згоду президії Верховної Ради Української республіки, президія Верховної Ради РРФСР вважає за доцільне передати Кримську область до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки”. 13 лютого 1954 р. питання “Про подання президії Верховної Ради РРФСР по питанню передачі Кримської області до складу Української РСР” розглянула на засіданні президія Верховної Ради УРСР, яка ухвалила “просити президію Верховної Ради Союзу РСР передати Кримську область із складу Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки”.

Крим, як природне географічне продовження України і тісно зв’язаний з нею історично, органічно влився до господарського організму республіки, тодішній уряд якої всіляко сприяв заселенню області вихідцями з України і забезпечував їхню потребу у вивченні рідної мови. У 1954 р. до Криму переїхав з Києва український театр драми й музичної комедії, щоб популяризувати українську драматургію. Однак важливою проблемою в процесі входження Криму до складу УРСР був (і лишається) етнічний склад населення регіону. У 1959 р. українців в області мешкало 22,3%, а росіян – 71,4%., а на час переходу Криму до УРСР на його території проживало 1,2 млн осіб, серед них – 785 тис. міського і 417 тис. сільського населення. В області налічувалося 27 сільських районів, 13 міст і 25 селищ міського типу. Діяли медичний, педагогічний та сільськогосподарський інститути, близько 20 технікумів, кільканадцять та науково-дослідних закладів. Працювали понад тисячу шкіл. з яких 99 середніх і 354 семирічних. Крим залишався найбільшою курортною зоною для всього Радянського Союзу.

Отже, врегулювання територіальних питань в середині 40-х років для УРСР означав остаточне формування західних кордонів республіки, їхнє юридичне визнання світовим співтовариством, що в свою чергу привело до розширення території УРСР, значного збільшення її демографічного потенціалу. У повоєнний час практично повністю об’єдналися всі українські землі у складі однієї держави; завершилося формування державної території республіки, останнім актом чого стало включення у 1954 р. Кримської області до її кладу. Уряди сусідніх Польщі, Чехословаччини, Угорщини та Румунії визнали нові політичні реалії, підтвердивши в міжнародних актах свою згоду на зміну кордонів на користь Радянського Союзу. Відтак, Україна у повоєнний час змінила конфігурацію власних кордонів, суттєво поповнила демографічний потенціал, збільшила територію, яка наприкінці 1945 р. становила понад 580 тис. км².

4.Радянізація Західної України і збройний опір УПА.

Надзвичайно важким і драматичним перехід від війни до мирного життя виявився для жителів Західної України, особливо для населення Закерзоння, яке стало жертвою масових насильницьких депортацій, котрі до серпня 1946 р. здійснювалися в напрямку УРСР, а з квітня 1947 р. – у глиб Польщі.

Перша акція насильницької депортації розпочалося у вересні 1945 р., а закінчилася у серпні 1946 р. Внаслідок цього в УРСР було переселено 482 тис. осіб – 96,8% українського населення Закерзоння. Найбільшою антиукраїнською акцією, здійсненою польськими властями, стала проведена у квітні – липні 1947 р. операція “Вісла”, в ході якої українців, які проживали у прикордонних з УРСР районах, переселено на Захід і Північ Польщі, а їхнє майно конфісковано. На радянсько-польському кордоні комуністичне керівництво обох держав утворило так звану “санітарну зону. У зовнішньому прояві операція “Вісла” стала завершальним етапом процесу виселення українського населення з території Закерзоння (Лемківщини, Посяння, Підляшшя, Холмщини), а її суттю було “очищення” теренів Південно-Східної Польщі від автохтонного українського населення та цілковита асиміляція українців-переселенців у польському середовищі.

Формальним приводом для початку акції «Вісла» стала загибель у березні 1947 р. у бою з формуваннями УПА заступника міністра оборони Польщі Кароля Свєрчевського. Польське керівництво відразу ж ухвалило рішення виселити українців і членів змішаних українсько-польських сімей з українських земель Посяння, Лемківщини, Холмщини, Підляшшя і поселити їх у повернутих від Німеччини західних та північних районах з обов’язковим розміщенням серед польського населення. Ці репресивні дії були скоординовані на міждержавному рівні. Під час проведення операції відділи сталінського НКВС та чехословацької армії заблокували східні і південні кордони Польщі, щоб не допустити самовільних міграцій і втеч мирного українського населення. За даними польських урядових чиновників в ході акції було депортовано 140,5 тис. осіб, ув’язнено в концтаборі Явожно 3800 осіб, а вбито понад 650 осіб.,чимало людей померло від голоду та хвороб. На нових місцях вигнанцям передавалися найгірші, майже повністю зруйновані господарства, а земля в краї вже два-три роки лежала перелогом.

Паралельно з депортаціями, які проводив уряд Польщі, в УРСР відбувалася радянізація західного регіону. Вперше за багато століть всі українські землі опинилися у складі однієї наддержави і Західна Україна стала істотним чинником політичного життя всього СРСР, особливо України та Росії. Маючи хоч якийсь європейський політичний досвід і певне знання демократичних традицій, вона, на відміну від під російської України, в умовах жорсткого тиску з боку Москви, справляла на неї і зворотний вплив. Західні українці мали вищий рівень національної свідомості, ніж східні, а їхнє об’єднання в одній державі сприяло посиленню і прискоренню процесів політичної консолідації нації, зміцненню її в протистоянні інтернаціональним впливам. Західна України після закінчення війни виявилася найменш радянізованою і русифікованою українською територією, а тому становила найбільшу загрозу для радянської системи в цілому, і особливо для російсько-української єдності. Тому, якщо брати УРСР загалом, то основні зусилля радянського режиму в перший повоєнний період були спрямовані на приборкання і радянізацію Західної України.

Відновлення, встановленої вперше у 1939 році, радянської влади в західному регіоні республіки супроводжувалося посиленням репресивного тиску на населення, розгулом терору і насильства, котрі стали основними формами радянізації краю. Адміністративно-силові методи, апробовані і відточені на східних теренах країни, використовувалися на повну потужність з великою жорстокістю. Мета репресій полягала у залякуванні населення, у примусі його до рабської покори, а відтак створення сприятливих умов для “радянізації” краю, експлуатації його демографічного та природного потенціалів. Сталінський режим прагнув силою залучити місцевих жителів до переходу на колгоспно-радгоспну радянську систему господарювання, зруйнувати створені у міжвоєнний період національні структури життя, осереддям яких була Українська греко-католицька церква, знищити соціальну базу збройного опору, який вела ОУН – УПА, зрештою остаточно утвердити у краї радянську владу сталінського зразка. Через агресивно-репресивну радянізацію комуністи намагалися відтіснити сформовані роками звичаї, релігію, організацію праці, утворені національні суспільні структури, провідних лідерів і нав‘язати “нове”, інтернаціональне, пролетарське, радянське, з метою “органічної” інкорпорації цього регіону до складу Радянського Союзу.

До участі у процесі радянізації Західної України сталінське керівництво залучило насамперед працівників партійного та комсомольського активу, державного апарату, службовців правоохоронних органів, державної безпеки, культури та освіти усіх регіонів Радянського Союзу, особливо зі Східної України та Росії. Їх направляли в західних областях на заводи, фабрики, у радянські установи, партійні, комсомольські органи, МТС, школи, вузи, технікуми. Протягом 1944-1950 рр. туди направлено 44 тис. учителів, 20 тис. кваліфікованих робітників, тисячі інженерно-технічних працівників, спеціалістів сільського господарства. Активно створювалися партійні і комсомольські організацій, утворювалася мережа підконтрольних партії професійних спілок. У грудні 1945 р. ЦК КП(б)У створив спеціальний відділ, який контролював західні області республіки.. Згодом такі ж підрозділи організували в галузевих міністерствах та управлінських структурах. В результаті, якщо у 1946 р. у Західній Україні налічувалося 31 тис. комуністів, то лише за чотири роки, до 1950 р., їхня кількість майже потроїлася, збільшившись до 88 тисяч. Контроль щодо західних областей відав один із заступників голови уряду, а в міністерствах – один із заступників міністра Відтак, за порівняно короткий час в регіоні створено радянський, партійний, господарський і карально-репресивний апарат, який контролював тут усі сфери життя, При цьому, західних українців в цьому тоталітарному апараті було надто мало, як для такого регіону. У 1946 р. з 16129 номенклатурних посад у західних областях місцеві жителі обіймали лише 2097, тобто лише 13%. Кремль не довіряв українцям взагалі, а західним і поготів, керуючи краєм за допомогою кадрів, вимуштруваних партією на сході, чужих місцевому населенню, яке сприймало їх за чергову колоніальну адміністрацію.

Масова колективізація, депортації населення, репресії проти мирних жителів, заборона УГКЦ викликали серед західних українців опір діям влади. Його організуючим ядром і ударною силою стали формування Української Повстанської Армії, загальна кількість учасників якої у повоєнні роки становила десятки тисяч чоловік. Діяльність УПА у цей період умовно можна поділити на два етапи, які суттєво відрізнялися один від одного.

І етап – (1945-1946 рр.) – відкрите збройне протистояння з’єднань УПА з радянськими військами та спецпідрозділами. Це був період, коли в діях повстанців переважали форми широкої партизанської боротьби. Керівником УПА у цей час був Роман Шухевич (псевдонім – Тарас Чупринка), головнокомандувач у 1943 – 1950 рр., голова Генерального секретаріату Української Головної Визвольної Ради (1944-1950). Повстанців називали «бандерівцями», хоча Степан Бандера в ці роки перебував за кордоном, звідки здійснював загальне керівництво діяльністю Організації Українських Націоналістів.

Лідери УПА вважали, що військовий конфлікт поміж Заходом і СРСР неминучий, і тому основне завдання вбачали в недопущені швидкого закріплення радянської влади в західноукраїнському регіону. В ці роки загони УПА тримали під контролем територію у 150 тис. км²; на якій створювали національно-державні структури. Формування упівців мали кавалерійські та артилерійські частини і за лише перше півріччя 1945 р. здійснили 2207 відплатних актів, диверсій на залізниці, шосейних дорогах, нападів на районні центри. У відповідь радянцями проти них проведено 9238 каральних операцій, під час яких 34 тис. повстанців було вбито і 46 тис. захоплено в полон. У кривавих сутичках і боях з радянською стороною загинули лідери ОУН – УПА: Клим Савур (Д.Клячківський), Карпович, Кремінь.

Озброєні і оснащені німецькою та радянською фронтовою зброєю, ідейно загартовані і згуртовані, повстанці були надзвичайно боєздатними, максимально пристосованими до форм і методів партизанської війни. В сільській місцевості ними була створена густа мережа підпільних боївок. Радянська влада, і то не скрізь, існувала на охопленій повстанським рухом території лише вдень. По селах оунівці розвішували листівки такого змісту:

“...У нас, в цілій Україні, шаліє далі жорстокий нелюдський терор НКВД, а нас, українців, жителів Лемківщини, Надсяння, Грубешівщини, Холмщини і Підляшшя, намагаються большевицько-польські людоїди вигнати з наших рідних осель. Українці! Ніхто з нас не сміє на це мовчки погодитися. Не сміємо вгнутися перед чужим терором, але мусимо виступити до рішучої оборони і мусимо своїми ділами доказати перед цілим світом і перед майбутньою історією, що це є насильство, безправство й масовий злочин людоїдства. Не позволимо себе нікому застрашити, стероризувати й вивезти, Ми не вівці і не худоба, щоб нас безправно переганяти з місця на місце, виселювати, вивозити, знищувати. На тій землі, в тих хатах і в тих наших рідних селах, прожили наші предки тисячі років. І ми хочемо далі жити в них. У тих наших стареньких церквах і гробах – святі кості наших батьків, які проклянуть тих, що їх зрадять і покинуть...”

На початку 1946 р., сконцентрувавши в краї потужну регулярну армію і забезпечивши собі вирішальну перевагу в техніці, війська НКВС розпочали широкомасштабний наступ проти УПА. Повстанці зазнали втрат до 40% особового складу. При чому, під колесами цієї репресивної машини опинились не лише повстанці, але й мирні жителі. А свавілля, беззаконня, провокації стали нормальною поведінкою військ спеціального призначення скерованих до Західної України.. За два роки, у 1945-1946 рр., боротьба УПА зі сталінськими органами державної безпеки, - військами, винищувальними загонами та групами самозахисту сформованими з місцевих активістів, сягнула апогею. Проте, під тиском об‘єктивних та суб‘єктивних чинників, внаслідок зміни міжнародної і внутрішньої ситуації, повстанці мусили змінити тактику і перейти до інших форм та методів боротьби, яка не припинялася і надалі..

ІІ етап – (1947-1950 рр.) – перехід до підпільної боротьби і відкритих ударів незначними групами - боївками.

Наприкінці 1946 - на початку 1947 рр. великі підрозділи, які нараховували до 500 чол., було розформовано, а замість них створено невеликі загони, котрі дислокувалися у лісах і застосовували тактику терору проти радянської адміністрації, відділів МГБ і парткомів. Таке рішення ухвалила Українська Головна Визвольна Рада. Згідно з ним, УПА на початку 1947 р. переходить до тактики партизанської війни невеликими групами, широкої підпільної боротьби, саботажу, антирадянської пропаганди, індивідуальних терористичних акцій проти представників режиму. Цьому сприяло переростання повоєнного протистояння між СРСР і Заходом у “холодну війну”; значні втрати УПА в протиборстві з радянськими військами; загибель повстанських лідерів; певні успіхи радянської влади в суспільних перетвореннях у західноукраїнському регіоні; політика сталінського режиму спрямована на розкол лав повстанців, зокрема амністії.

В умовах боротьби не на життя, а на смерть, протиборчі сторони вдавалися до провокацій, застосування найжорстокіших методів. Радянська сторона в особі органів держбезпеки та НКВС, широко залучали методи і заходи дискредитації учасників національно-визвольної боротьби, останні насаджували ненависть до радянського режиму. В цей період, за офіційними даними, оунівці здійснили 14,5 тис. диверсій і терористичних актів, у яких загинуло майже 30 тис. військовослужбовців, працівників державних та охоронних органів, місцевих жителів. УПА провела також кілька рейдів на територію Чехословаччини (1947), Угорщини (1974), Східної Прусії (1947-1948), Румунії (1948-1949). Лідери УПА також вчинили спробу вивести свої підрозділи за кордони СРСР: на початку 1948 р. окремі частини УПА перейшлаи на територію Польщі, а окремі загони через Чехословаччину прорвалися в західну зону окупації Німеччини.

Не дістаючи допомоги з-за кордону, спираючись тільки на підтримку заляканого і стероризованого радянською владою місцевого населення, національно-визвольний рух у Західній Україні керований ОУН, поступово року загинув командир УПА Роман Шухевич, оточений спецпідрозідлами МВС-МДБ. Але оонівське підпілля продовжувало збройну організовану боротьбу аж до травня 1954 р., а деякі дрібні групи самостійно діяли ще довше. Окремі з них були викриті на початку 60-тих років. Така тривала і вперта боротьба була б неможливою без підтримки місцевого населення. Тобто, радянізація західних областей України відбувалася досить повільно. І все ж, шляхом терору націоналістичних рух у Західній Україні на середину 50-х рр. був придушений і на зміну національним крайнім правим силам сюди прийшли інонаціональні крайні ліві сили.

5.Перші роки без “батька народів».

5 березня 1953 року помер Йосип Сталін. Його смерть стала початком недолугих спроб спадкоємців розпочати у Радянському Союзі суперечливу трансформацію тоталітарних структур, яка дістала назву «десталінізації». Перший її етап припадає на 1953-55 рр. – від смерті диктатора до ХХ з’їзду КПРС (лютий 1956 р.).

Гостра боротьба за “престолонаслідування” після «вождя всіх часів і народів» загострила суперечності між центром і республіками, зробивши національне питання розмінною монетою в боротьбі за владу в Москві, а Україна, з її проблеми, стали об’єктом торгу московської та київської номенклатури. Один з претендентів на роль нового диктатора Лаврентій Берія, який очолював органи держбезпеки СРСР, інспірує у червні 1953 року пленум ЦК КПУ, котрий увільнив з поста першого секретаря росіянина Л.Мельникова, якого, симптоматично з огляду на обраний момент, звинуватили в русифікації вищої школи і дискримінації місцевих кадрів у Західній Україні. На його місце був призначений Олексій Кириченко – перший українець на цій посаді за всю попередню історію компартії України. Таке скоропостижне перепризначення О.Кириченка мало означати. що після приходу до влади у Москві Л. Берії, національні кадри в Україні всіляко заохочуватимуться центральною владою. Однак підтримки в Україні Лаврентій не дістав, а колишній начальник Українського штабу партизанського руху генерал Тимофій Строкач, передав відомості про його наміри Н.Хрущову.

На початку липня 1953 р., на пленумі ЦК КПРС, Л.Берію звинуватили в антипартійних і антидержавних діях, у шпигунстві на користь ворожих держав, позбавили всіх посад і заарештували. Підконтрольний суперникам суд засудив його до найвищої міри покарання – розстрілу. Вирок був тут-таки швиденько виконаний. Коротка московська міжусобиця у боротьбі за спадщину диктатора завершилася перемогою Нікіти Хрущова, який використавши “напрацювання” Л.Берії, зробив ставку на підвищення ролі національних комуністичних кадрів в суспільноному, політичному та соціально-економічному житті країни. Тим паче, що перемога колишнього першого секретаря ЦК КПУ у боротьбі за владу стала можливою власне завдяки підтримці українського керівництва, яке спрацювалося з ним у часи секретарювання в Києві.

Початковий період хрущовського володарювання припав на зміцнення міжнародних позицій СРСР, посилення адміністративно-командної системи всередині країни, нейтралізацію націоналістичного руху опору, в тому числі і в Україні. Означене створювало ілюзію повного державного благополуччя. Прихід до влади Н.Хрущова співпав також з підвищенням впливовості республіки в складі СРСР, зростанню питомої ваги українців на різних керівних посадах. Якщо напередодні війни в радянській Україні росіяни становили 65% зайнятих у центральних державних і партійних установах, то на 1 червня 1954 року у ЦК КПУ українців було 72%, у Верховній Раді УРСР – 75%, а серед відповідальних за великі підприємства – 51%. До початку 1958 р. українці складали 60% членів КПУ, котра швидко збільшувалася, і кількість її членів в 1958 р. обраховувалася в 1,1 млн. Частка українців чи вихідців з України за М.Хрущова значно зросла і в центральних, московських органах управління: до складу всесоюзного уряду ввійшло близько десяти колишніх міністрів Української РСР, а серед 10 нових маршалів Радянського Союзу в 1955 р. п’ятеро були українського походження.

Першим кроком на шляху десталінізації суспільства стало розширення прав союзних та автономних республік в економічному і культурному житті. У 1953-1956 рр. в УРСР із союзного в республіканське підпорядкування перейшло декілька тисяч підприємств та організацій. Створюються союзно-республіканські міністерства чорної металургії, вугільної, паперової і деревообробної, текстильної, легкої промисловості, вищої освіти, зв’язку, республіканські міністерства автомобільного транспорту, юстиції. Бюджет республіки зріс з 18 млрд. крб. до 43,7 млрд. крб. У 1957 р. розширено юридичну компетенцію республіки по вирішенню питань обласного, крайового адміністративно-територіального поділу, Верховна Рада дістала право прийняти цивільний, карний та процесуальний кодекси., уряду надаються додаткові права у плануванні виробництва й розподілу продукції промисловості, кооперації, колгоспів і радгоспів. Питома вага власної республіканської промисловості в Україні зросла з 36% у 1953 р. до 76% у 1956 р. У цей час інтенсивнішою стала діяльність України на міжнародній арені. Якщо в 1953 р. УРСР була членом 14 міжнародних організацій, то наприкінці 1955 р. – вже 29.

Початковий період десталінізації характеризувався також припиненням кампанії проти націоналізму, певним уповільненням процесу русифікації. Саме в 1953-1955 рр. партійне керівництво вчинило спробу перейти від тоталітарної до авторитарної форми правління. Друга особа в державі після Хрущова Георгій Маленков проявив ініціативу і поставив питання про “усунення неправильних трактувань ролі особи в історії, проявів її культу”. Ім’я Сталіна все рідше згадувалося на сторінках періодичної преси, а тим паче в позитивному плані. Зменшився податковий тиск на селян, дещо пом‘якшало репресивне раніше трудове та адміністративне законодавство. Зупинила оберти сталінська машина репресій, а розпочаті ще за життя вождя справи (справи лікарів та боротьби з космополітами), припинялися. Наприкінці 1953 р. ліквідовуються воєнні трибунали військ МВС та особлива нарада МВС, яка застосовувала висилку. заслання чи ув’язнення. Вносяться зміни до Кримінально-процесуального кодексу, які започаткували гуманний підхід до судочинства. 1954 р. утворюється комісія Президії ЦК КПРС з вивчення матеріалів щодо масових репресій другої половини 30-х років. Така ж комісія утворюється й в Україні. Утвердженню правопорядку сприяло введення в УРСР з 1955 р. прокурорського нагляду за дотриманням законності. Органи прокуратури дістали право перегляду сфальсифікованих “трійками” справ. Розпочалася реабілітація репресованих у 30-ті роки партійних, радянських і військових діячів. Зокрема, було реабілітовано Станіслава Косіора, Власа Чубаря, Петра Постишева та ін. З таборів ГУЛАГу до України стали повертатися ті, кого у свій час незаконно репресували за так звану контрреволюційну агітацію і пропаганду. До 1957 р. повернулося більше 65 тис. депортованих, які були членами сімей осіб, пов’язаних з діяльністю українського націоналістичного підпілля.

Отже, і після смерті Й.Сталіна командно-адміністративна система, виплекана ним, залишилася. Але її головний принцип – централізм – зазнав значної трансформації, втрачаючи свою жорсткість, перетворюючись на багатоповерховий партійний бюрократизм. Московський центр, як і раніше мертвою хваткою тримав управління Україною в своїх руках. Вказівка будь-якого союзного відомства була законом для уряду УРСР.

6.Особливості української відбудови.

У важких умовах війни і повоєнної руїни населення України почало відбудовувати зруйноване війною ще у 1944 році. Але провідні напрямки та плани розвитку економіки СРСР та УРСР були визначені Законом “Про п’ятирічний план відбудови і розвитку народного господарства СРСР на 1946-50 рр.‘‘, прийнятий Верховною Радою СРСР у березні 1946 р. У серпні того ж року Верховна Рада УРСР ухвалила аналогічний закон Української РСР. Обсяг капіталовкладень на четверту п’ятирічку становив 65 млн. крб., що перевищувало рівень капіталовкладень за три передвоєнні п’ятирічки. Щоб їх освоїти, виснажене війною населення змушене було працювати на межі фізичних можливостей. План передбачав повне відновлення виробничих потужностей України і доведення валової продукції промисловості у 1950 р. до 113% проти рівня 1940 р.

Джерелами відбудови в УРСР стали: величезні матеріальні і трудові ресурси всього СРСР; трудовий героїзм сільського і міського населення республіки; механізми, обладнання, верстати, технологічні лінії, сировина, яку СРСР одержував як репарації з Німеччини і які йшли у важку і вугільну промисловість, машинобудування, електроенергетику. В цілому ж відбудова в Україні мала свої певні особливості, які відрізняли її від відбудови у західних країнах та інших республіках СРСР.

По-перше, величезні масштаби руйнувань. В Україні воєнні дії перетворили на руїни 714 міст і селищ, понад 28 тисяч сіл, 16,15 тисяч промислових підприємств. Неушкодженими лишилися лише 19% довоєнної кількості промислових підприємств (в Італії лише 20% було зруйновано). Промислове виробництво в Україні 1945 р. складало тільки 26% довоєнного рівня (в Італії – 30%, у Франції – 38%, а рівень виробництва промислової продукції у Великій Британії вже у 1946 р. досяг 90% рівня 1937 р.).

По-друге, при відбудові ставка робилась на важку промисловість та енергетику (80% капіталовкладень) за рахунок легкої промисловості та сільського господарства (на останнє відводилось лише 7% капіталовкладень), за рахунок стримування виробництва товарів народного споживання, зменшення капіталовкладень у розвиток соціальної інфраструктури, науки та культури, які асигнувались за залишковим принципом.

По-третє, населенню республіки доводилось розраховувати лише на власні сили і на ресурси Радянського Союзу, та не сподіватися на зовнішню допомогу. З ідеологічних міркувань СРСР, а під його тиском ще деякі країни Центральної і Південно-Східної Європи відмовилися від участі в американському “плані Маршалла” – фінансовій допомозі на відбудову.

По-четверте, економіка України відбудовувалась і розбудовувалась не як самостійний, замкнутий і самодостатній комплекс, а як частина загальносоюзної економічної системи. Процес здійснювався централізовано, на основі єдиного загальносоюзного плану, який мав обов’язковий характер закону. До того ж, на відміну від держав Західної Європи цей план абсолютно виключав ринкові елементи, приватну власність, конкуренцію, співпрацю та інтеграцію з розвинутими країнами світу.

По-п’яте, відбудова ішла в умовах гострої нестачі робочої сили, через демографічні втрати та зрушення населення з місць, особливо кваліфікованих робітників, технічної інтелігенції. Бракувало також сучасного устаткування, нових, передових технологій.

По-шосте, європейська відбудова здійснювалася через стабілізацію національної валюти, реконструкцію і відновлення доріг, засобів зв’язку, розвиток сільського господарства та легкої промисловості, реконструкцію і технічне переозброєння важкої індустрії. В УРСР же поновлювалася довоєнна модель розвитку господарства з традиційною орієнтацією на важку промисловість, на кількісні показники. В її основі лежала схема передвоєнної індустріалізації, яка спиралася на пріоритетний розвиток базових галузей важкої промисловості і здійснювалася за рахунок нещадної експлуатації робітників та працівників сільського господарства.

По-сьоме, значно ускладнювали відбудову об’єктивні та суб’єктивні чинники, зокрема голод 1946-1947 рр., який потряс населення і економіку республіки. Непропорційно великою була і роль у відбудові ідеології, яка виявлялася в широкомасштабних мобілізаційно-пропагандистських рухах передовиків і новаторів, набридливому і нав‘язливому соціалістичному змаганні. В УРСР і далі утверджувався планово-командний тиску держави на трудящих, все, що диктувалося згори, з Кремля, вимагало безумовного виконання, а той, хто з якихось поважних причин не міг виконати завдання «улюбленого вождя товариша Сталіна», підлягав осуду, оголошувався саботажником. У 1947 році Лазар Каганович говорив, що кожний випадок невиконання планових завдань у промисловості й сільському господарстві розглядатиметься партією як прояв українського буржуазного націоналізму. Ось так, ні більше, ні менше.

І нарешті, українська відбудова ускладнювалася наявністю “возз’єднаних” районів УРСР, де вона проходила набагато складніше, ніж на сході республіки, що зумовлювалося значними руйнаціями; слабкістю економічного потенціалу регіону. Окрім того, західні українці неоднозначно сприймали соціалістичні перетворення, котрі проходили одночасно із процесом відбудови. Західна Україна відповідала комуністичному режимові пасивним і активним опором значної частини місцевого населення, яке не сприймало індустріалізацію, колективізацію та радянізацію краю.

Отже, відбудова в УРСР здійснювалася централізовано, українська економіка не могла функціонувати як самостійний, замкнутий і самодостатній комплекс, а лише як частина загальносоюзної системи. Особливістю стало зменшення фінансування, падіння частки республіки в обсязі загальносоюзного виробництва з 18% (довоєнний період) до 7% у 1945 р. 80% капіталовкладень направлено п‘ятирічним планом в 1946-1950 рр. на потреби важкої промисловості, на шкоду соціальній сфері.

7.Відбудова і розвиток промисловості.

Ціною величезного напруження фізичних і духовних сил українського народу народне господарство УРСР в короткі терміни було відбудоване. У роки четвертої п’ятирічки відновили роботу 22 домені і 43 мартенівські печі, 46 прокатних станів, були реконструйовані металургійні заводи “Азовсталь”, “Запоріжсталь”, Краматорський, Єнакієвський. Наприкінці 1950 р. видобуток залізної руди і виробництво прокату чорних металів перевищили рівень 1940 р.

План відбудови на 1946-1950 рр. передбачав насамперед відновлення енергетичної, вугільної, металургійної і машинобудівної промисловості Донбасу і Придніпров’я, а також будівництво нових підприємств і створення нових галузей промисловості, зокрема автомобільної. В Україні планувалося будівництво одного автомобільного і двох автоскладальних заводів, кілька нових підприємств електропромисловості, будівельних матеріалів, дещо з легкої і харчової промисловості.

В ході відбудови вже у 1948 р. був доведений до довоєнної потужності Харківський тракторний завод, став до ладу Макіївський металургійний завод, швидко відбудовано Дніпровську гідроелектростанцію – Дніпрогес. Було відновлено довоєнні потужності Зуївської, Харківської, Львівської, Одеської та інших теплових електростанцій. У 1950 р. в Україні вже вироблялося більше електроенергії, ніж перед війною. На початку 50-х років на Дніпрі розпочалося будівництво цілого комплексу - потужної дамби з електростанцією, Каховського водосховища і Південно - Українського каналу.

В економіці республіки виникла нова галузь промисловості – газова індустрія, коли в Дрогобицькій області у перші повоєнні роки розвідали Угерське, Більче-Волицьке та Рудковське газові родовища, які мали не лише республіканське, а й союзне значення. У 1948 р. завершено будівництво магістрального газопроводу Дашава-Київ (520 км.), а в 1951 р. західноукраїнський газ почала отримувати Москва.

Завдяки напружений праці трудящих республіки за короткий час відроджено вугільну промисловість Донбасу і в 1950 р. видобуток вугілля тут досяг 93% від довоєнного рівня, зріс також видобуток коксованого вугілля для потреб металургійної промисловості. Збільшувалося також виробництво дизелів, вугільних комбайнів, устаткування для електростанцій, сільськогосподарських машин, автомобілів, тракторів. В 50-ті рр. зросли взаємопоставки між РРФСР і УРСР. Росія завозила до України машини, технічне обладнання, верстати, нафту, а з України до Росії вивозили вугілля, газ, сільськогосподарські машини, автобуси, автонавантажувачі, тепловози, вагони, турбіни, електричні машини, технологічне обладнання для металургійної, вугільної, легкої і харчової промисловості.

Значна увага приділялася інтеграції господарства західноукраїнських земель до республіканської та загальносоюзної економічної системи. В Західній Україні у повоєнні роки швидкими темпами було проведено індустріалізацію, колективізацію, “культурну революцію”. Протягом 1946-1950 рр. в краї відбудовано та споруджено понад 2,5 тис. великих і середніх промислових підприємств. У Львові стали до ладу завод автонавантажувачів, автобусний завод, заводи телеграфно-телефонної апаратури, сільськогосподарських машин та інструментальний. Як наслідок - вже у 1952 р. обсяг західноукраїнської промислової продукції зріс у три рази порівняно з довоєнним, а промислове виробництво регіону на початок 50-х рр. склало 10% республіканського.

На кінець відбудови обсяг валової продукції промисловості усієї України збільшився у 4,4 рази і перевищив рівень 1940 р. на 15% і на середину 50-тих років республіка знову стала однією з провідних індустріальних країн Європи. Водночас значно відставала легка промисловість. У 1950 р. її валова продукція займала лише 79% рівня 1940 р., а і сільське господарство склало відповідно 91%. На думку сучасних фахівців в цілому довоєнного рівня республіканській економіці вдалося досягти лише в наступній, п’ятій п’ятирічці (1951-1955).

Отже, результати відбудови промисловості можна назвати неоднозначними. З одного боку відновлено економічну потужність республіки,обсяг якої у 1946-1950 рр. збільшився в 4,4 рази і перевищив рівень 1940 р. на 15%,хоча виробництво легкої промисловості у 1950 р. зменшилося порівняно з довоєнним на 20%. З іншого боку, ціна відбудови, внаслідок жорстоких методів її проведення, була дуже високою. Окрім того у самій промисловості накопичувалися проблеми, які відкидали Україну на узбіччя науково-технічного прогресу. Адже відбудова країн Європи та Японії велася з широким використанням нових матеріалів і технологій, що дозволило якісно оновити економіку. На Заході на перший план виходили нові галузі, хімічна індустрія,, кольорова металургія, машинобудівна металургія, машинобудування і приладобудування, а не як в СРСР насамперед вугільна промисловість, важке машинобудування і чорна металургія. У відбудовані й новостворені машинобудівні, металургійні та хімічні заводи закладалися старі технології, перевага в споживанні енергоносіїв надавалася вугіллю, а не нафті та газу, занадто високою і дорогою була енергоємність та матеріалоємність промислової продукції, позаяк її виготовлення потребувало дуже великих затрат енергії й металу. І лише у 1955 р. на пленумі ЦК КПРС керівництво держави оголосило, що світ стоїть “на порозі нової науково-технічної і промислової революції”, тому Радянському Союзу варто враховувати це в плануванні економічного розвитку, особливо з огляду на розвиток військово-промислового комплексу і виробництво сучасних видів озброєнь.

8.Сільське господарство. Голод 1946-1947 рр.

Виснажене війною та сталінською феодальною системою управління, українське село перебувало в особливо важкому становищі. Селяни отримували мізерну заробітну платню, на них не поширювалися соціальні гарантії, їх позбавили паспортів, а значить права вільно пересуватися по країні, їм доводилося сплачувати великі податки за присадибні ділянки. Ставлення держави в повоєнні роки до селян, поставило село в кризову ситуацію, яка потенційно загрожувала голодом, а байдужість Кремля до потреб саме українського села, постійне підвищення планів заготівлі збіжжя, у поєднанні з посухою, зрештою і привели до гуманітарної катастрофи в Україні по війні.

Відбудова сільського господарства в УРСР проходило дуже складно і повільно, а капіталовкладення держави в сільське господарство були недостатніми. Партійно-державними органами на 1946 рік планувалося форсоване збільшення посівних площ, урожайності та заготівель зерна. Селяни мали забезпечити потреби промисловості в сировині, безперебійно постачати міста продовольством, а також виростити достатню кількість сільськогосподарської продукції для експорту її в про радянські країни Східної Європи.

Проблеми повоєнної відбудови села комуністична влада вирішувала напрацьованими і апробованими в 30-і роки методами і засобами позаекономічного примусу та відвертого терору. Норми хлібоздачі встановлювали партійні та радянські органи не рахуючись ні з об‘єктивними можливостями села, ні з реальною ситуацією в колгоспах. Вони зазвичай значно перевищували можливості їх виконання. А починаючи від 1946 р. радянська держава, щоб змусити селян постійно працювати в колгоспах, постійно зменшувала розміри присадибних ділянок і городів колгоспників, одночасно збільшуючи податки, якими вони обкладались. Після чергового підвищення податку з подвір‘я у 1948 р. його величина в Україні склала понад 650 крб..

Вироблену селянами продукцію держава вилучала по суті безкоштовно, встановлюючи на неї символічні закупівельні ціни, котрі у більшості випадків були значно нижчими собівартості Наприклад, вирощування картоплі обходилося колгоспам в 40 крб. за центнер, а держава оплачувала їм 3 крб., пшеницю купували в колгоспах по 1 коп. за кілограм, яловичину – по 23 коп., а держава в роздрібній торгівлі продавала відповідно по 31 коп. і 1,5 крб. У 1946 р. колгоспник на вироблений трудодень одержував близько 1 кг. зерна, у 1950 р. – 1,2 кг., у 1951 – 1,6 кг. Окрім хліба, на трудодні селянам видавали гроші, відповідно – 1,0; 1,2; 1,6 крб. Втім багато колгоспів не видавали ні зерна, ні грошей, записуючи їхню працю державі в кредит, який ніколи не був нею оплачений.

У 1946 р. до суб’єктивних факторів злиденного становища українського села додався об’єктивний – посуха. Викликана нею загроза голоду не була своєчасно нейтралізована владою. Навпаки, до зими 1946-1947 рр. ситуація з продовольством дедалі більше набувала ознак справжнього голодомору. А керівництво республіки бездіяло. Кризову ситуацію поглибили також високі плани хлібозаготівель накладені на республіку, які збільшилися з 340 до 360 млн. пудів, а також великі обсяги експорту з УРСР хліба і продуктів тваринництва за кордон.

Як і в 1932-1933 рр. партія і уряд робили вигляд, ніби ніякої продовольчої кризи і загрози голоду немає. На звертання Нікіти Хрущова Йосип Сталін відповідав: “Ти м’якотілий! Тебе обдурюють, вони грають на твоїй сентиментальності. Вони хочуть, щ

Дата добавления: 2014-01-07