Соціокультурний розвиток українського суспільства з утвердженням політичної незалежності: загальна характеристика

Варто відзначити, що політика перебудови демократизації та гласності в Україні дала поштовх розвитку національно-демократичного піднесення. Починаючи з середини 80-х років ХХ століття багато українських літераторів активно включаються у громадсько-політичне життя країни, активно пропагуючи демократичні цінності. До свідомості людей доносять історичні документи, які довгий час були під забороною. Народ починає вивчати свою справжню (не спотворену комуністичною ідеологією) історію. Публікуються матеріали про гетьмана Мазепу, про діяльність Центральної Ради, оприлюднюються матеріали про голодомор 1932-1933 років. Створюється Товариство української мови імені Т. Шевченка у Львові. Це товариство поставило собі за мету відродити українську мову в різних сферах суспільного життя, зберегти її чистоту і самобутність. Починають друкуватися раніше заборонені твори та кінофільми. Відроджується співпраця з українською діаспорою. Українська інтелігенція починає активно приймати участь у громадсько-політичному житті.

Відбувається перебудова освітньої галузі – відновлюють свою роботу знаменита Києво-Могилянська та Острозька академії. Відкриваються нові навчальні заклади – Національна академія управління, Міжрегіональна академія управління персоналом, Дипломатична академія у Києві. Починається робота з акредитації вищих учбових закладів та їх переведення на українську мову викладання.

У 1990 році створюється Українська наукова асоціація, яка у своїй діяльності поставила за мету відродити українську науку і поставити її на світовий рівень. Це була одна із визначних подій у наукових колах. Так в результаті клопіткої роботи творчої інтелігенції відкрилась Академія наук вищої школи, створюються ряд галузевих академій, наукових громадсько-культурних організацій. На новий рівень виходить співпраця з науковими колами української діаспори, завдяки чому українська наука дістає гідне визнання на світовій арені.

Велику роботу із повернення забутих імен діячів мистецтва та культури, а також відтворення історичної пам’яті України зробила Спілка письменників України. Активно включаються в цю роботу такі друковані видання: газета «Літературна Україна», журнали «Київ», «Вітчизна», «Дніпро», «Всесвіт», «Дзвін» (до 1990 р. – «Жовтень»), «Березіль» (до 1991 р. – «Прапор»), академічні журнали «Народна творчість і етнографія», «Український історичний журнал», «Слово і час», тижневик «Україна». На сторінках цих видань починають публікуватися твори письменників та діячів культури, імена яких довгий час, за часів радянського тоталітаризму, були під забороною. В «Літературній Україні» відкривається рубрика – «Сторінки забутої спадщини». Починають друкуватися твори В. Винниченка, Г. Чупринки, Б. Лепкого, М. Драй-Хмари, М. Зерова, В. Симоненка, В. Стуса, та багатьох інших. Цей список безперечно можна продовжити. На сторінках тижневика «Україна» починають друкуватися мистецтвознавчі пошуки про художні твори І. Марчука, О. Заливахи, А. Антонюка, Н. Онацького, імена яких були під забороною в радянські часи. Часопис «Дзвін» ще з 1988 року розпочинає публікувати тритомник Д. Яворницького «Історія запорозьких козаків». Журнал «Пам’ятки України» на своїх сторінках відкриває рубрику, де публікувалися бібліографічні матеріали про забутих українських краєзнавців, а також статті істориків Я. Дашкевича, Ф. Шевченка, М. Брайчевського та інших. До друку виходять твори відомих письменників української діаспори І. Багряного, Т. Осьмачки, С. Маланюка, а також поетів, які загинули у боротьбі з фашизмом – О. Ольжича та О. Теліги.

Починаючи з 1991 року Україна стає на новий шлях розвитку. Із здобуттям незалежності починаються впроваджуватись реформи, спрямовані на становлення української державності. У суспільстві формується нова соціокультурна ситуація, для якої характерні зовсім нові системи цінностей, форми власності, соціальна структура, новий характер відносин між людьми. Національна культура отримує цілком новий статус.

Питання про національну мову стає найважливішим фактором для розвитку національної культури. Верховною Радою України у 1989 році приймається «Закон про мови в Українській РСР». Конституція України закріплює українську мову як державну. Нове законодавство дає поштовх для процесу переходу державних органів, установ культури, освіти та засобів інформації на українську мову. Але реальний стан справ виявив безліч труднощів та перешкод, які стояли на цьому шляху. Дані перепису населення у 1989 році свідчили, що українці становили 72 відсотки населення країни, серед цієї кількості українську мову рідною назвали лише 67 відсотків. Перепис показав, що російська мова переважає на сході України та в Криму. Американський соціолог І. Бремер в 1994 році проводив соціологічні опитування в містах Києві та Львові про ставлення росіян до української освіти своїх дітей. З числа опитаних 65% росіян у Києві та 54% у Львові погоджувалися з тим, щоб їхні діти навчалися в українських школах. При цьому майже всі росіяни визнають, що їхні діти повинні вільно володіти українською мовою. На півдні України так думали лише 54% росіян. Такий стан справ говорить про те, що російське населення на етапі формування державності ставилось лояльно (часто прихильно) до процесу українізації.

Але фактичний стан справ далеко не так добре виглядає. Особливої уваги вимагає книгодрукування. Через фінансові проблеми тиражі українських книг постійно зменшуються. Видавництва, що продукують книжки на українській мові знаходяться на межі банкрутства. Значна частина комерційної літератури привозиться з Росії і вона, відповідно, видана на російській мові. Для вирішення цих питань потрібна копітка культурно-просвітницька робота і, в першу, чергу державна підтримка. Вважається, що на душу населення необхідно друкувати 12-14 книг на рік. У 1991 році такий показник в Україні був рівний 3,6, а на кінець 90 років цей показник становив 0,99 книги на одну людину. Населення країни через фінансові труднощі фактично позбавлене можливості читати друковані періодичні видання. Згідно останніх даних тільки 8% населення передплачують газети та журнали.

Досить складною є ситуація в системі освіти. До 1999 року викладання українською мовою здійснювалося в більш ніж 60% середніх навчальних закладів. Виняток складали деякі регіони східної України. Структура середньої освіти втрачає свою одноманітність. З’являються нові види середніх навчальних закладів - гімназії та ліцеї. Дістала розвиток програма державної підтримки обдарованих дітей. Але в системі середньої освіти не все так гладко. Особливу роль відіграє соціальне розшарування населення. Державні навчальні заклади постійно зазнають фінансової скрути, доходить до того, що учителям нерегулярно виплачують заробітну плату. Через економічну кризу зникла система професійного навчання, оскільки підприємства неспроможні фінансувати систему професійної освіти. Ще гірший стан у системі дошкільних закладів. Функціонують лише поодинокі дитячі садки.

Попри всі негаразди, в освітній галузі продовжуються проводитись реформи. Так для підвищення рівня вищої освіти введено система акредитації. Ряд вищих навчальних закладів отримав статус національних. Серед них Києво-Могилянська академія, Національний Київський університет імені Тараса Шевченка, Львівський національний університет імені Івана Франка, та інші. Через те, що вища освіта перейшла на комерційну основу, крім державних з’являється ряд комерційних вищих учбових закладів. Це спричинило до різкого зростання числа різного виду академій та університетів.

Завдяки роботі різних міжнародних фондів значно розширилися культурні контакти з багатьма країнами світу. Наукові працівники дістали можливість для організації спільних проектів. З’являється перекладна література провідних закордонних істориків, краєзнавців, мовознавців, культурологів, політологів. Українознавство як предмет станом на 1993 рік викладалося в 12 університетах Канади та 28 університетах та коледжах США.

Розвиток української науки продовжує набирати оберти, не дивлячись на складне фінансове становище. Українські науковці беруть участь у спільних міжнародних наукових програмах таких як «Природа», «Марс-96», «Глобалстар», «Океан», «Спектр», «Морський старт». В Антарктиді розпочала свою роботу українська дослідна станція. Не дивлячись на такі вагомі здобутки, економічні проблеми відчутно відбилися на науковому потенціалі. За останні роки фінансування науки з боку держави скоротилося в чотири рази. Перехід ряду підприємств у приватну власність та збитковість державних інституцій негативно позначилися на роботі наукових і проектних організацій. Не проводиться розробка нових видів різного роду передових технологій. Економічна криза спричинила до того, що ряд висококваліфікованих наукових працівників були змушені виїхати за кордон у пошуках кращого життя.

Як негативне явище з’являється поділ культури на елітарну та масову. Вийшовши на міжнародну арену українська культура зіткнулася з таким доволі неприємним явищем як американізація культури. Це яскраво простежується в таких галузях як сучасний кінематограф та популярна музика. Особливу тривогу викликає те, що через економічну кризу значна частина населення України фактично перестала відвідувати театри, музеї, бібліотеки, кінотеатри. Така картина викликана тим, що на Україні значно скоротився життєвий рівень. За рівнем життя Україна займає 95-е місце у світі, причому більше половини населення країни живе нижче межі бідності. І як результат, значно погіршилося медичне обслуговування, суттєво зросли ціни на лікарські препарати, в країні різко збільшується показник захворюваності населення, а смертність перевищує народжуваність.

За роки незалежності значно змінилася картина у розвитку культури національних меншин. Національні меншини дістали змогу вільно задовольняти свої культурні запити. На території України, в місцях компактного проживання, виникли національні культурні товариства німців, греків, вірмен, євреїв. Так в Донецькій області, де проживають понад 100 тис. греків, в місті Маріуполі, місцеве радіо регулярно веде передачі грецькою мовою, створено грецький національний університет. В різних регіонах країни відкриваються школи з викладанням на польській, угорській, румунській та інших мовах. Постійно проводяться національні культурні фестивалі, відбуваються обміни культурними делегаціями.

З утвердженням незалежності в Україні зникає таке негативне явище як державний контроль та цензура, які роками тяжіли над творчою інтелігенцією і стримували розвиток національної культури. Це дало поштовх розвитку театрального мистецтва та гастрольної діяльності. Багато театрів перейшли на українську мову. У 80-90 роках на сцену виходять такі новатори театрального мистецтва, як І. Борис, С. Данченко, Р. Віктюк, С. Мойсеєв, В. Петров. Особливе визнання та славу здобув режисер-новатор Р. Віктюк. Після ліквідації цензури такі театри, як Київський ім. І. Франка та Львівський ім. Заньковецької на своїх сценах поставили вистави, які показали що настала пора відродження українського театрального мистецтва.

В кінематографі також починаються зміни. Кіностудія ім. О. Довженка у 1994 році отримала статус Національної. На екрани нарешті починають виходити україномовні фільми. У 80-90 роках ХХ століття виходять фільми, які здобувають світове визнання. Серед них можна відзначити фільм О. Янчука «Голод-33», а також фільм С. Параджанова та Ю. Іллєнка «Лебедине озеро. Зона». На кінофестивалі в Каннах у 1990 році фільм «Лебедине озеро. Зона» вперше в історії українського кінематографу отримав престижну премію. За творами класиків української літератури почали створюватися багатосерійні фільми. Серед них варто відзначити «Пастка» - І. Франка, «Царівна» - О. Кобилянської, та «Сад Гетсиманський» - І. Багряного.

Але не все було так добре. Через скорочення державного фінансування багато театральних колективів та ансамблів опинилися на межі закриття. Щоб якось підтримати своє існування колективам доводиться шукати меценатів та спонсорів.

Особливо великі зрушення відбулися в духовній сфері. В першу чергу це було визвано тим, що докорінно змінилися відносини між державою та церквою. Положення Конституції України гарантують всім громадянам країни свободу совісті та віросповідання. Станом на 1 січня 2000 року в Україні діяло понад 22 тисячі релігійних організацій, які об’єднані 80 конфесіями, напрямами та течіями. Після проголошення незалежності відбулися кардинальні зміни у православній церкві. Вона розділилася на три православні конфесії – Українська православна церква Київського патріархату, Українська автокефальна православна церква та Українська православна церква Московського патріархату. Вийшла з підпілля Українська греко-католицька церква. Також на теренах України функціонують римо-католицька церква, общини юдеїв, ісламські громади, 32 напрями протестантської віри – баптисти, єговісти, андвентисти сьомого дня, та ін., нетрадиційні віросповідання – буддизм, кришнаїзм, РУН-віра. Майже всім релігійним общинам було повернуто націоналізовані радянською владою та російською православною церквою будівлі та майно. Стараннями нової влади було відновлено Михайлівський золотоверхий собор та Успенський собор Києво-Печерської лаври.

Історичний розвиток української культури в ХХ столітті був ознаменований подіями та процесами, які свідчили про досягнення та втрати національної культури. У цих процесах розвитку політичний чинник відігравав визначальну роль. Утворення незалежної української держави відкриває перед національною культурою нові можливості для її подальшого розвитку. Варто визнати, що розвиток національної культури ускладнений загальносвітовою економічною кризою. Вихід з такого становища повинні шукати не тільки політичні сили, але й представники сучасної української інтелігенції – еліти національно-культурної ідеології держави.

Дата добавления: 2014-01-07