Монастирська школа

Становлення феодального способу виробництва;

У розвитку культури й виховання

У кінці VIII та IX ст. у східних слов'ян виникають племінні князівства і союзи: Київська земля, Новгородська земля, сіверська, древлянська, кривичська, уличська та ряд інших.

У 882 р. процес консолідації (об’єднання) східнослов'янських князівств і земель завершується виникненням давньоруської держави Київської Русі, для якої характерним було:

2. розвиток державності;

3. зростання міст як центрів економічного, культурного і політичного життя;

4. потреба князівств у грамотному державному апараті, здатному вести облік данини, земельних угідь, запис історичних подій, складати державні акти, здійснювати єдину правову політику і дипломатичні стосунки з іншими країнами;

5. розвиток ремесла і торгівлі, особливо зовнішньої.

Все це посилило потребу в нових засобах спілкування, сприяло виникненню писемності і шкіл, зростанню духовної культури наших предків.

Історія виникнення у східних слов'ян писемності і школи по-різному висвітлюється вітчизняними і зарубіжними дослідниками. Так, одні твердять про «скіфську відсталість» Русі, інші доводять, що зміни в духовному житті східних слов'ян стали можливими лише із запровадженням християнства на Русі.

Історичні факти спростовують антинаукову сутність цих концепцій. Археологічні дані свідчать, що вже в кінці VIII — на початку IX ст. слов'яни користувались письмовим записом рідною мовою.

Важливим доказом існування писемності до 988р. є договори Русі з Візантією 912, 945, 971рр. Цікаво, що в договорі 945р. передбачена стаття, згідно з якою руські купці повинні приїжджати у Візантію не з печатками, а з грамотами. Отже, князь Ігор повинен був утримувати канцелярію грамотіїв для складання документів руським торговим людям.

Збереглися джерела, що свідчать про проникнення на Русь християнства задовго до часів князя Володимира Святославовича. До офіційного запровадження на Русі християнства вже були зародкові форми язичницьких шкіл, які задовольняли утилітарні потреби київської верхівки, і школи перших християнських общин.

Але треба віддати належне акту хрещення Русі.

В 988р. християнство стало офіційною релігією Київської Русі. Воно:

Ø сприяло консолідації (об’єднання) держави, зблизило Русь з багатьма країнами Європи;

Ø прилучало Русь до античної культури і науки, техніки, ремесел і підштовхувало розвиток культурно-просвітницької роботи;

Ø сприяло розвиткові освіти і шкільництва;

Ø сприяло диференціації суспільства на класи.

Причини обрання християнства у візантійському варіанті:

1. тільки православна церква є підлеглою світській владі.

Інші релігії не підвладні державним правителям, є автономними і мають свого церковного зверхника, а не світського (наприклад, Папа Римський);

2. високий культурний розвиток Візантії. Князь Володимир хотів поширити серед свого народу книжність, освіту, малярство. Державна церква мусила стати союзником князя в піднесенні культури українського народу;

3. церковнослов'янська мова праслав'ян була доступна широким верствам населення, що створювало сприятливий грунт для розвитку письменства.

3. Соціальні умови становлення писемності,

виникнення та діяльність перших шкіл у Київській Русі

За виховну мету править добро держави, її зміцнення і розвиток. З приходом у Київ візантійських церковних мужів прищеплюється і в Україні високо розвинене візантійське релігійне та інтелектуальне виховання. Виховання у школах, що з'являються і стають важливими виховними інституціями, набирало не лише релігійного, але й патріотичного, державного характеру.

Київська Русь — колиска братніх народів — була державою високої культури. Сучасники — західні хроністи. — називали Київ «прикрасою Сходу», «суперником Константинополя». Широка географія джерел розповсюдження освіти. Вслід за Києвом крупними культурними центрами стали Новгород, Володимир на Клязьмі, Суздаль, Смоленськ, Рязань, Полоцьк, Чернігів, Галич, центри крупних удільних князівств, родові міста Древньої Русі.

Поява письменності була, очевидно, одним з перших Інформаційних вибухів в історії людства. На сході Європи він був пов'язаний з переходом від безписьменної культури східнослов'янських племен до письменної стадії цивілізації ранньофеодальної Руської держави. Успіх цього вибуху багато в чому залежав від того, як була організована і як функціонувала школа, яка підготувала кадри освічених людей, здатних здійснювати цей феномен.

Духовенство, що прибуло з Візантії, готувало місцеві церковні кадри, внаслідок чого поширювались знання і писемність. Було введено літописання.

Суттєвий вплив на поширення писемності в Київській Русі мало проникнення з Болгарії кирило-мефодіївської писемної традиції. Глаголиця замінялась кирилицею (855 р.), що на початках включала 38 літер. Азбука, виявлена в кінці XI ст. на стіні Софійського собору в Києві, є вже модернізованою під слов'янську мову кирилицю, що включала 24 літери.

Глаголиця — азбука, що використовувала грецькі букви для слов'янської мови.

Кирилиця — більш пристосована для слов'янської мови (фонетики), модернізована азбука Кирилом (видозмінене грецьке письмо). Вона полегшувала переклад з грецької мови на слов'янську. Близькість нової азбуки до тієї, якою східні слов'яни користувалися раніше, сприяла посиленню мовної спільності єдиної староруської народності і зміцненню зв'язків між літературною і народною мовами.

На Русі слов'янське язичництво, на відміну від язичницької античності, не мало традицій шкільної освіти.

Християнство вимагало нової системи навчання, націленого на залучення до книжності, письмової культури, перш за все необхідних для оволодіння основами християнської догматики.

Якщо давньоруська культура була безписемною, то з прийняттям християнства, з переходом до «книжного вчення відпала необхідність зберігати у пам'яті набутий попередніми поколіннями суспільно-історичний досвід.

Історичне значення перших шкіл полягає у тому, що вони створювали умови для переходу до нового стану давньоруського шкільництва — «книжного вчення».

Велику роль у поширенні освіти відіграли монастирі, в яких переписувалися книги й організовувались бібліотеки (Києво-Печерська лавра, наприклад). Церкви і монастирі за наказом князя організовували школи, постачали їм учителів, церковні книжки, визначали режим школи. Можна без перебільшення сказати, що кожна нова єпархія ставала новим центром освіти, новий монастир — школою підвищеного типу, а нова церква — початковою школою.

Зібранням книг при Софіївському соборі Ярослав першим започаткував руські бібліотеки і книгосховища. Відомі випадки пожертвувань книг князями і боярами для церков. Літописці про багатьох князів говорили: «церковні статути любив, церкви створював і прикрашав їх святими іконами і книгами наповнював».

Переписування служило єдиним способом розповсюдження книги.

Причини, що сприяли розповсюдженню писемності на Русі:

1) про освіту турбувались не лише церковники, а й князівська (світська) влада. І ініціатива тут часто була за князями (в той час, коли в Європі освіта в цей час була в руках церкви). Перші школи відкриті в 988р. Володимиром при Десятинній церкві (300 учнів), 1030р. Ярославом Мудрим в Новгороді і 1037р. в Києві (двірцева школа);

2) навчання в школах Давньої Русі проводилось рідною (слов'янською) мовою (а не так, як на Заході — латинню);

3) на Русі великого розповсюдження набрала нова форма освіти — самоосвіта — майже невідома на Заході того часу;

4) школи в Давній Русі були більш доступними для простих людей, хоч, зрозуміло, мова про всеобуч не йде (школи грамоти);

Берестяні грамоти писали горожани, жителі сіл і селищ, мужчини і жінки, дорослі і діти. Зазначено, що грамот, написаних духовними особами, виявилось дуже мало. У перед монгольський період, це на початку XIII століття, у середньому по країні прошарок грамотних серед дорослих людей не опускався нижче або 1 % до всього населення країни. У містах він був не нижче 10 % від усього населення, або 20 % від числа дорослого населення. Верхній рубіж поки що встановити важко.

За цими показниками Древня Русь знаходилася на рівні європейських країн. В даний час населення «держави Рюриковичів» визначається у межах 5—7 млн. чоловік. Звідси витікає, що число грамотних не опускалося нижче 100 тисяч;

5) на відміну від Європи освіта в Давній Русі була доступна для дівчат. В 1086р. Ганна Всеволодівна відкрила жіночу школу в Києві. такі ж школи були відкриті в Суздалі, Полоцьку (Єфросинія).

Ряд джерел засвідчує високу освіченість жінок, насамперед у князівських верхах. Це піднімало престиж київського двору серед монархів Європи і тому не випадково, наприклад, Ярослав Мудрий через своїх високоосвічених дочок був названий тестем Європи (Ганна – дружина французького короля Генріха, Єлизавета норвезького короля Гарольда, Анастасія — угорського короля Анджея).

Сестра Володимира Мономаха Євпраксія була імператрицею священної Римської імперії, брала активну участь у політичному житті Західної Європи.

Високоосвіченою була внучка Мономаха Добродея — їй належить перший у Європі написаний жінкою медичний трактат.

Взагалі, поширення християнства дещо поліпшило й морально-правове становище жінок, підняло їх авторитет в очах суспільства;

6) давньоруські школи за своєю організацією були більш демократичними, тут дисципліна носила більш м'який характер.

В XI столітті — період розквіту Київської Русі, система шкіл була представлена такими основними типами:

а) школа «книжного вчення»,

б) монастирська школа,

в) школа грамоти,

г) кормильство.

Сутність поняття «книжне вчення» розкрив В.Д.Греков, підкресливши, що це не просто навчання грамоти, а школи, де викладались класичні тоді в Європі 7 «вільних мистецтв».

Школи книжного вчення навчали по книгах, а це розширювало рамки пізнання і можливості освіти. Вони готували своїх вихованців до діяльності в різних сферах державного, культурного та церковного життя.

В 1037р. при Софійському соборі князь Ярослав Мудрий засновує двірцеву школу підвищеного типу, відкриваючи при ній велику бібліотеку.

Школа Ярослава мала міжнародне значення. При дворі князя виховувались англійські королевичі Едвін і Едуард, майбутні норвезькі конунги Геральд і Регнвальд, майбутній король Данії Магнус Добрий, угорський королевич Андрій, датський королевич Герман та інші.

В 1068р. ігумен Києво-Печерського монастиря Феодосій запровадив тут Студійський статут, запозичений у Константинопольського монастиря, що був заснований в 798р. ідеологом монашества Федором Студитом. Статут передбачав життя монахів в гуртожитку, обов'язкову фізичну працю, відречення від будь-якої власності, сувору дисципліну, навчання іноків грамоті для поглибленого пізнання богослів'я.

При монастирях створювалися школи для навчання грамоті монахів.Процес навчання завершувався самостійним читанням релігійних книг. З цією метою в обов'язок ігуменів входило створення бібліотек для читання.

Судячи 3 життя святих XI—XIII ст., сутність виховання в монастирським школах полягала в наставленні монахів, в утриманні, терпінні, змиренні, тілесній безпристрасності, покірності.

Досягались ці цілі шляхом ретельного молитвослов'я, постів, самообмеженням і проповіддю фантастичних чудес і подвигів місцевих угодників. Вступавший до монастиря інок доручався старцю, який намагався привчити його перемагати свої бажання. Для цього спеціально старець наказував йому робити те, до чого у нього не було бажання, бо приборкання своєї волі вважалось джерелом всіх доброчесностей. Система виховання будувалась так, щоб у монахів-учнів не було ні хвилини без діла чи молитви. Правила показували 12 разів молитися вдень, стільки ж ввечері і вночі. За неслухняність чекало духовне покарання, а за більш важкі проступки — і тілесне.

Школа грамоти.

Починаючи з кінця XI—початку XII ст. у пам'ятках давньоруської писемності з'являється поняття «навчання грамоти», під яким розуміли навчання дітей читання, письма, лічби і хорового співу. До речі, термін «школа» увійшов у вжиток на Русі лише в XIV ст. За обсягом знань «навчання грамоти» було рівнозначне елементарній початковій освіті.

Утримувалися школи грамоти на Русі на кошти батьків, тому для бідного населення вони були недоступні. Так, більшість берестяних грамот, що їх знайдено в Новгороді, виявлені в садибах бояр, посадників, купців, лихварів, заможних ремісників. Мережа шкіл обмежувалась містами, у село письменність проникала повільно.

За тодішніх методів навчання вчитель під час занять працював з кожним учнем або невеликою групою — 8—10 чоловік.

Писемні пам'ятки підтверджують, що напередодні навчального року батьки запрошували вчителя додому, його зустрічали ласкавим словом і поклоном. Батько, тримаючи сина за руку, передавав його вчителю з проханням навчити уму-разуму. Мати стояла біля дверей і повинна була плакати. Майбутній учень, наближаючись до вчителя, тричі кланявся. Той садив його біля себе і розпочиналось навчання. Перший урок був коротким. Потім батьки пригощали вчителя, дарували буханець хліба і рушник, домовлялись за плату і проводжали його до воріт.

Кормильство — це форма домашнього виховання дітей феодальної знаті. Київські князі підбирали кормильців з числа воєвод, знатних бояр, що жили в окремих волостях (зворотна до рицарської системи васально-сюзеренна залежність). Малолітній княжич відправлявся в інше місто не лише на кормлення, але й на князювання в область, що входила до складу володінь батька. Тому кормильці виступали і як наставники, і як регенти, що управляли за своїх малолітніх вихованців тими містами і землями, які княжичі отримували від батька. Розсилались княжичі дуже рано: іноді у віці 5—7 років. В обов'язки кормильця входило розумове, моральне і військово-фізичне виховання, раннє залучення княжича до державних справ, військового і політичного життя.

Так, Ігор Святославович, герой «Слова о полку Ігоревім», у 8 років брав участь у княжому з'їзді, 5-річний княжич Всеволод Костянтинович в 1215р. був посланий на чолі озброєного загону. Супроводжувати його могли лише кормильці. Така практика мала ціль — з малих років прилучала княжичів до умов похідного життя.

Не дивлячись на те, щ спочатку кормильство сприяло консолідації Київської Русі, воно мало і негативні наслідки. Штучна родинність часто витісняла на другий план родинність кровну, батьки погано знали своїх синів, брати не знали один одного, що посилювало міжусобиці, за батьківський княжий престол.

Високий статус кормильців давав їм змогу втручатися в родинні суперечки, в політичні інтриги і придворні змови. Кормильці і кормильчичі в умовах феодальної роздробленості стали основним знаряддям політичної боротьби боярства з великокняжою владою.

Починаючи з XIII ст. князі заміняють кормильців дядьками. Ця зміна виражала тенденцію княжої влади спочатку обмежити, а потім остаточно знищити небезпечну політичну силу кормильців.

Дядько повинен був бути високоосвіченою людиною. Вони ставали домашніми учителями у сім'ях князів. Княжичі опановували іноземні мови (грецьку, латинь), риторику, діалектику, військову справу тощо.

4. Перекладна література та перші педагогічні пам’ятки

Київської Русі

У період становлення Київської Русі як могутньої держави закладаються основи формування педагогічної думки, відбувається чітке розмежування мети, змісту і завдань виховання в народній і офіційній педагогіці. Сам цей факт засвідчує формування феодальних відносин, які не обминули й освіти.

Народні педагогічні ідеї базувалися на багатій усній творчості східних слов'ян: обрядових піснях, легендах, загадках, прислів'ях, заклинаннях, епічних та ліричних піснях, які пізніше переросли в епічні пісні-билини. Народна педагогіка була представлена усною народною творчістю — фольклором, у якому відображена народна ідеологія.

З-поміж сучасних вчених структуру народної педагогіки ґрунтовно досліджує М.Г.Стельмахович. Народна педагогіка надихала багатьох видатних педагогів: К.Д.Ушинського, який уперше вжив цей термін; О.В.Духновича — автора підручника з педагогіки "Народная педагогика в пользу училищ й учителей сельских" (1857); С.Т.Шацького, П.П.Блонського, які вивчали її психологічні аспекти, А.С.Макаренка, В.О.Сухомлинського. Виховні ідеали народної педагогіки пронизують творчість українських поетів та письменників Г.С. Сковороди, Т.Г. Шевченка, І.П. Котляревського, Лесі Українки, І.Я. Франка, П.П. Грибова та ін.

Головною метою народної педагогіки було возвеличення простої людини – патріота рідної землі.

Офіційна педагогічна концепція відображена в писемних джерелах: літописах, ізборниках, статутах, сказаннях, хроніках, для яких характерні християнські ідеали.

Значних успіхів у Київській Русі досягла книжна справа. За часів Ярослава Мудрого при Софійському соборі в Києві у 1037р. було відкрито першу бібліотеку. Дослідники стверджують, що до середини ХІ століття налічувалося майже 950 томів рукописних книг. Були це переважно богослужбові книги та світського повчального читання. Відомості про долю бібліотеки сьогодні дуже суперечливі: згоріла, десь захована, викрадена тощо. Пізніше в Києві виникають і інші бібліотеки, серед яких найвідомішою була колекція книг Печерського монастиря. Відоме зосередження книг було при Видубицькому монастирі та інших храмах і монастирях інших єпархій України-Русі.

Саме засновник Печерського монастиря Іларіон є автором повчального твору "Слово про закон і благодать", написаного між 1037 і 1050рр. Він складається з трьох частин. Спочатку автор розглядає питання, пов'язані із вселенською церквою і приходить до висновку про рівноправність народів у духовному і політичному житті. Далі Іларіон намагається показати роль і значення Русі в світовій історії і наголошує на самостійному державному розвитку Київської Русі, оскільки вона не потребує опіки Візантії. А заключна частина пронизана хвалою Володимиру Святославичу, чиї діяння порівнюються з діяльністю візантійського імператора Костянтина і його матері Олени. Він повністю відхиляє норманське походження Русі, взагалі не згадуючи про Рюрика. Іларіон наголошує на добрих справах Ярослава Мудрого, перераховує його заслуги в галузі освіти, культури, політики.

Іларіон вважав виховним ідеалом русичів підготовку молоді до захисту рідної землі на засадах героїчних традицій прадідів. Він не побоявся поставити за приклад князів-язичників Ігоря та Святослава, які віддано боронили батьківщину від ворога. І це в той час, коли в Україні насаджувалось християнство.

Державна концепція виховання відображена і на сторінках "Ізборника" (1076р.). Упорядкував його київський книжник Іоанн (Грішний) за князювання Святослава Ярославича. В основу концепції були покладені принципи християнської моралі: любов до ближнього, братолюбство між багатими і бідними, необхідність покори можновладцям, бо владу їм дано від Бога. Така теорія соціального примирення за допомогою виховання виражала класовий зміст офіційної педагогіки.

В Ізборниках традиційно подавали різноманітні статті, коментарі тощо. Наприклад, в Ізборнику 1073р., випущеному в Києві також для великого князя Святослава Ярославича, а за іншими даними, можливо, для його старшого брата Ізяслава, вміщено твори грецьких авторів богословсько-релігійного змісту з метою правильного тлумачення євангелівських текстів, догматики, філософських уявлень того часу. Отже, Ізборники вміщували статті з різноманітних галузей знань, їх часто використовували на заняттях із конкретних тем не тільки в монастирських школах, а й у двірцевих.

Київська Русь славилася своїми літописцями. Почесне місце серед них посідає Нестор (помер бл. 1119р.). Про його життя відомо лише, що прибув до Печер ігумена Степана, який прийняв його і постриг у ченці. Педагогічні погляди Нестора відображені у всіх його творах, відомих сьогодні. Зокрема, "Повістю минулих літ" він заклав основи вітчизняної історичної науки. Цей твір пронизаний ідеєю виховання молодого покоління в дусі єдності слов'янських народів. Головна мета Нестора – з'ясувати походження Русі, а також прагнення пов'язати її історію зі світовою.

Розповідь у "Повісті" доведено до 1110р. А в 1113р. в Києві спалахнуло народне повстання, після якого великим князем київським став Володимир Всеволодович Мономах. За його наказом Видубицький ігумен Сильвестр у 1116р. переробив "Повість", а в 1118р. її відредагував син Мономаха або особа, близька до князя. Про мету цих переробок можна легко здогадатися.

Таким чином, над "Повістю минулих літ" працювало, принаймні, три київських літописці, але безперечним залишається першоавторство Нестора, логіка його викладу, структура твору.

Прихильність до монастирського виховання Нестор висловив у "Житії Феодосія Печерського". Слід зазначити, що у всіх його творах правдиво зображено тодішню реальність. Автор розкриває такі риси вельмож-феодалів, як жорстокість, ненажерливість, підступність, зневажання загальнолюдських моральних норм, і водночас із захопленням описує відданість та любов до батьківщини простих людей. Нестор — людина, не байдужа до майбутнього держави, до долі наступних поколінь.

У XIIст. традиції літописання продовжували монахи Видубицького монастиря. У 1200р. ігумен Мойсей склав Київський літописний звід – історико-літературний твір періоду феодальної роздробленості Київської Русі. До нього увійшли: сімейний літопис Рюрика Ростиславича, життєпис київського князя Ізяслава Мстиславича, чернігівський літопис Ігоря Святославича і Святослава Олеговича, літопис Києво-Печерського монастиря. У цьому матеріалі розкривалися педагогічні ідеї, пов'язані як із сімейним, так і з державним вихованням, з традиціями українського народу.

Видатною економіко-юридичною пам'яткою Київської Русі XI-XIIст. є "Руська Правда". На основі цього документа у молоді формувалось поняття закону, законності, правової держави, закладались основи економічної освіти.

Значним внеском у розвиток педагогічної думки Київської Русі є "Повчання" дітям Володимира Мономаха (1096), яке увійшло до Лаврентіївського літопису в 1096р. разом з листом до Олега Святославича. Літературна форма "Повчання" — звернення батька до дітей.

У "Повчанні" Мономах піклується про єдність рідної землі, закликає безкорисливому служінню Вітчизні. У творі вперше подасться ідея зв'язку навчання з потребами життя, гуманістичного виховання. Князь конкретизує свою програму поданням порад та вимог щодо виховання дітей:

- постійно працювати і не лінитися;

- мати благородну поведінку;

- мати чисту душу і худе тіло;

- поважати старших і покорятися їм;

- вчитися добру, доброчинності;

- поважати інші народи;

- вміти вести бесіду, під час якої більше думати, ніж говорити;

- постійно вчитися, міцно запам'ятовувати і повторювати раніш вивчене, одноразово вчитися новому;

- проявляти самостійність у навчанні тощо.

У "Повчанні дітям" Мономах обґрунтовує важливість позитивного прикладу у вихованні молоді. На досвіді власного батька Всеволода Ярославовича та особистому прикладі він закликає молодь до наполегливості та старанності у навчанні, вірності своїй Батьківщині.

Духом безмежної любові до батьківщини пройнятий шедевр стародавньої художньої літератури "Слово о полку Ігоревім". Цей твір написаний у важкий для Київської Русі час – період посилення натиску з боку кочовиків. Його головну ідею передано у зверненні київського князя Святослава до князів із закликом об'єднати свої зусилля якраз перед навалою татаро-монголів. Автор "Слова" на прикладі поразки Ігоря показав, до чого призводять князівські чвари. Ім'я автора невідоме, але, спираючись на власні дослідження, академік Б.О. Рибаков називає ім'я київського боярина Петра Бориславича.

Питання релігійного виховання підростаючого покоління розглядаються в літературних творах, які увійшли до "Києво-Печерського патерика". Цей збірник із життя монахів Печорського монастиря було укладено в кінці XII — на початку XIII ст. У ньому зібрані повчання, сказання, слова, розповіді про "чудеса": десять повчань ("Слів") братії Феодосія Печерського, твори Нестора "Чтения о житии й о погублений... Бориса й Глеба", "Житие Феодосия Печерского".

Головну увагу в "Патерику" приділено посланню суздальського єпископа Симона до печерського монаха Полікарпа та Полікарпа до ігумена Акіндіна. Хоча характер повчань значною мірою наївний і фантастичний, заслуговують на увагу побутові замальовки з життя монахів. Великий інтерес викликають розповіді Симона про будівництво головної Печорської церкви Богородиці, "Про Шимона, князя варязького", "Про зодчих", "Про живописців", "Розповідь про Іоанна та Сергія" та інші. З цих розповідей Київ постає перед нами як політичний і культурний центр, куди тягнуться політичні діячі, воїни, зодчі, живописці з різних країн, щоб продемонструвати свої знання та вміння.

Перу Полікарпа належать розповіді про культурне життя Києва: "Про святого Агапіта, безмездного лікаря", "Про Спиридона — просфірника та Алімпія — живописця".

"Патерик" являє собою цікавий літературний збірник, який служив для навчання та виховання багатьох поколінь монахів.

Отже, в XI — на початку XIII ст. стародавня педагогічна література досягла значних успіхів і лягла в основу формування національної освітньої політики українського народу.

Дата добавления: 2014-01-07