Історичні засади формування судових, правоохоронних та правозахисних органів

Судові, правоохоронні та правозахисні органи історично сформувалися на різному ґрунті. Найдавніші форми відновлення права (посередництво, переговори сторін, самосуд) виникли у додержавний період. Згодом формується суд, рішення якого були обов'язкові для виконання чи за згодою сторін, чи за примусом (що й відрізняло його від вищезазначених способів).

Започаткування ж правоохоронних органів нерозривно пов'язано з формуванням держави, зокрема, її управлінського апарату. Перші князівські «правоохоронці» вишли з кола дружинників - військових соратників князя. Спеціальний апарат великокняжих служебників від імені та за дорученням князя виконував правоохоронні, каральні функції, збирав данину, стягував судові збори, вершив суд тощо.

Стосовно найдавнішого періоду історії (зокрема, і давньоруської) не коректно вести мову про судові органи, оскільки таких не існувало, як не існувало й судової системи чи судової влади, можемо лише говорити про право судити або судові функції великого князя, його урядників, суспільних інституцій, церкви та землевласників. З формуванням феодальних відносин на українських землях (ХІV-ХVІ ст.) Інституалізується система органів, що наділялися судовими повноваженнями. Судоустрій українських земель в період литовсько-польського панування складали: великокняжий (королівський) суд, суди місцевих княжих намісників, суди для окремих станів (міські, вотчинні суди), національностей чи груп (цехові суди, суд воєначальника, суд канцлера та Ін.), установи, яким були підсудні окремі категорії справ (церковні суди) та звичаєві суди (копні й полюбовні).

Характерними рисами організаційної діяльності судів у добу середньовіччя було поєднання судових повноваження з адміністративними, відсутність будь-яких вимог професійного характеру при наданні «вряду», невизначеність строку перебування на посаді, поєднання в одних руках декількох урядів, передача судових повноважень землевласнику щодо населення, яке проживає на його землях (т.зв. судовий імунітет). У результаті реформ судової системи у другій половини XVI ст. було запроваджено систему виборних шляхетських судів (гродських, земських, підкоморських і трибунальських) й вперше чітко визначено вимоги до кандидатів на посади суддів та регламентовано організаційні засади діяльності судів: виборність, пожиттєве надання посади, недопустимість поєднання повноважень судді з іншими земськими посадами, ієрархічна підпорядкованість. Також з'явилася посада постійно діючого судового урядника - возного.

З середини XVI ст. формуються початки козацького звичаєвого судочинства, що ґрунтувалося на традиціях військової козацького організації. Козацький суд був безстановий, справи розглядали керуючись звичаями та здоровим глуздом. Право суду мав кожний козак, але правосуддя здійснювалося лише колегіально, про що свідчить принцип: «Де три козаки, там два третього судять». З відновленням української державності у 1648 р. у підконтрольних гетьманській адміністрації землях було введено козацьку модель судоустрою, що складалася з судів сільських (копних чи суду отамана), сотенних, полкових і генеральних. Окрім системи державних судів збереглися, зазнавши значних змін, суди міські, духовні та частково домініальні (вотчинні) та спеціалізовані установи; ярмаркові та цехові суди.

У період перебування українських земель під владою двох імперій: Австрійської та Російської судові установи на цих територіях розвивалися в контексті імперського поступу: спочатку шляхом освіченого; абсолютизму, згодом, буржуазних перетворень. Судоустрій українських земель у складі Російської імперії до судової реформи 1864 р. різнився. У Харківський, Херсонській, Катеринославській і Таврійській губерніях система судів відповідала загальноросійській: судами першої інстанції були станові суди: земські, магістратські та ратушні. Судом другої Інстанції був губернський суд у складі палат кримінального га цивільного суду. На території Київської, Подільської та Волинської губерній функціонували: повітові, підкоморські, магістратські та ратушні суди. Головний суд у Києві був апеляційною інстанцією, найвищою судовою інстанцією - Сенат. У зв'язку з селянською реформою виникла потреба в реорганізації судової системи. Судові статути 1864 р. проголосили основні буржуазно-демократичні принципи судочинства (гласність, усність, змагальність, рівність, незалежність суду від, адміністрації) та привнесли в імперську судову систему нові інститути: суд присяжних, адвокатуру та мирове судочинство. Реформована система судів складалася з судів мирової й загальної юстиції. Мировий суд був запроваджений для розгляду дрібних кримінальних і цивільних справ. Система загальних судів охоплювала: окружні суди, судові палати, що розглядали апеляційні скарги на рішення і вироки окружних судів і Сенат - вищу інстанцію. Окружний суд був державним органом, що виконував не лише судові, але й слідчі і нотаріальні функції. Справи про тяжкі злочини окружний суд розглядав за участі 12 присяжних засідателів. Функції присяжних полягали у рішенні питання про винність підсудного, функції коронного суду - у визначенні міри покарання.

Реформування системи державного апарату Австрійської імперії, викликане революцією 1848 р.. вплинуло і на устрій судових органів: остаточно було відокремлено суд від адміністрації, скасовано етапові суди. За конституцією 1867 р. було створено триступеневу систему судів: одноособові повітові суди, окружні (крайові) суди, колегіальні крайові суди. Для Галичини та Буковини було створено один вищий крайовий суд у Львові, до складу якого входило 10 окружних суддів. Кримінально- процесуальний кодекс 1873 р. визначив організаційні засади діяльності суду присяжних в Австрійській імперії та розширив його компетенцію: йому були підсудні 22 види тяжких злочинів, вчинення яких каралось позбавленням волі не менше як на 5 років, та 9 злочинів та 2 проступки політичного характеру.

Для судової системи періоду національної революції 1917-1920 рр. характерно: намагання реформувати існуючий Імперський судоустрій в руслі демократичних перетворень (Тимчасовим урядом було скасовано військово- польові суди, відновлено мирові суди тощо), українізація правоохоронних та судових органів, створення вищих апеляційних та касаційних інстанцій української держави, організація судочинства на демократичних принципах: презумпції невинуватості, змагальності, рівності всіх перед законом незалежна від стану, національності тощо, обов'язковість досудового слідства. Молода українська держава на шляху побудови національної судової системи стикалася з безліччю проблем: брак кваліфікованих кадрів, відсутність відповідної законодавчої бази, в умовах політичної, економічної кризи та воєнних дій на українських землях відновлено дію військо-польовтх судів та революційних трибуналів.

Основною ланкою радянської судової системи стали народні суди, запроваджені 1918р., вироки і рішення яких були остаточними і не підлягали оскарженню. Також діяли революційні трибунали, до компетенції яких відносилися справи про контрреволюційні злочини, державну зраду, шпигунство тощо. Після завершення громадянської війни основною метою судової реформи було створення єдиної судової системи. За Положенням про судоустрій 1922 р.. її основу складали: народні суди, губернські суди й Верховний суд УРСР. Народний суд діяв у складі постійно діючого народного судді або народного судді та двох народних засідателів. В подальшому радянська судова система зберегла триланкову будову, зміни відбувалися лише у зв'язку зі зміною адміністративного устрою.

У післявоєнний період розширюється права обласних судів і Вер­ховного суду УРСР, Обласні суди отримали право здійснювати контроль за діяльністю народних судів. Реорганізація судової системи в Україні була завершена прийняттям Основ законодавства про судоустрій (1958 р.) та Закону про судоустрій УРСР (1960 p.). Ці акти внесли принципові зміни в побудову системи народних судів. Замість дільничних народних судів вводився єдиний народний суд району чи міста. У 60-80-ті роки структура судової системи залишилась майже незмінною. Конституція УРСР 1978 р. відносила до її складу: Верховний Суд УРСР, обласні суди, Київський міський суд, районні (міські) народні суди. Народні судді обиралися Радами народних депутатів, народні засідателі районних (міських) народних судів - на зборах трудових колективів або на зборах громадян за місцем їх проживання, а народні засідателі вищих судів - відповідними Радами народних депутатів. Закон «Про судоустрій УРСР» 1981 р. не вніс суттєвих змін в судову систему, що залишалася незмінною до її перебудови в умовах незалежності.

Отже, еволюція системи судових органів на території українських земель відбувалася впродовж трьох основних етапів: розвиток станових судів в умовах феодалізму зі збереженням елементів громадського звичаєвого судочинства, організація судових органів в контексті буржуазних перетворень у другій половині XIX - на початку XX ст. та побудова судової системи на основі соціалістичних принципів народоправства та участі громадськості у судочинстві.

Історія правоохоронних органів на українських землях пов'язана з формуванням розгалуженого державного апарату в добу Нового часу. До цього спеціалізованих органів правопорядку не існувало. Правоохоронні функції, не систематично, а у вигляді окремих доручень, виконували, як вже зазначалося, представники общини, великокняжі намісники, а у приватних землеволодіннях - урядники, що їх призначав власник. Органи поліцейського управління сформувалися у самостійну структуру набагато пізніше ніж виникла держава, їх організація у Російській Імперії припадає на початок XVIII ст. Органи поліції (загальної та політичної) відгравали значну роль у державному апараті й були підпорядковані місцевій адміністрації. Окрім суто поліцейських, вони виконували господарські, слідчі й судові функції. З 1862 p. у кожному повіті існував єдиний поліцейський орган - повітове поліцейське управління. Міські поліцейські управління на чолі з поліцмейстерами були організовані в губернських центрах та портових містах. В результаті поліцейської реформи 60-70 років XIX ст. було звужено компетенцію поліції: провадження попереднього слідства в кримінальних справах передавалася судовим слідчим, господарські функції та питання благоустрою - органам самоврядування. Жандармський корпус царської Росії, на відміну від західних країн був суто політичною поліцією, що здійснювала функції «загального нагляду» та політичного тиску, тоді як діяльність жандармів в Європі зводилася до охорони громадського порядку та виконавчої служби.

У період національної революції 1917-1920 рр. було скасовано по­ліцейсько-бюрократичний імперський устрій і взято курс на формування народної міліції. Однак в умовах хаосу, анархії, коли погроми й грабунки стали звичайним явищем, цивільна міліція виявилася нездатною викопувати покладені на неї завдання і до охорони громадського порядку були залучені підрозділи військової міліції. В період Гетьманату П. Скоропадського поліцейські та жандармські функції покладалися на Державну Варту. Відповідно до Постанови І ІКВС РРФРС від 28 листопада 1917 р. «Про робітничу міліцію», міліція повинна була перебувати у віданні Рад робітничих і солдатських депутатів. У перші роки радянської влади взято було курс на централізацію й мілітаризацію робітничо-селянської міліції, що стало підґрунтям, на якому продовжилося будівництво міцних і дісвих правоохоронних органів. Тоталітарний шлях розвитку радянської держави зумовив появу в її правоохоронному апараті надзвичайних владних підрозділів, що виконували відверто репресивні функції.

Роки десталінізації характеризувалися реорганізацією органів дер­жавної безпеки і внутрішніх справ. У 1960 р. ліквідується Міністерство внутрішніх справ СРСР і керівництво органами внутрішніх справ повністю передається міністерствам внутрішніх справ союзних республік. Місцеві органи внутрішніх справ були передані у підпорядкування Радам та їх виконкомам. Таким чином, на місцях відновлювався принцип подвійного підпорядкування органів внутрішніх справ. До відання МВС належали: міліція, виправно-трудові заклади, пожежна/охорона, слідство, штабні служби.

Сучасна система правоохоронних органів України багато в чому ґрунтується на радянській системі правоохоронних структур, тому перетворення в дусі європейського розвитку та демократизація є перспективними завданнями для її розвитку.

Висновки

Таким чином, на відміну від багатьох інших навчальних юридичних дисциплін - кримінального, адміністративного, трудового права тощо, основою яких є певна галузь права, курс «Судові та правоохоронні органи України» немає такої основи. Цей курс ґрунтується переважно на базі тих чи інших правових інститутів: судоустрою, статусу суддів, оперативно- розшукової діяльності, а також положень тих чи інших галузей права, зокрема конституційного, адміністративного, кримінального, кримінально- процесуального, цивільно-процесуального, трудового та права соціального забезпечення.

Зазначена дисципліна є універсальною, ввідною до загальнотеоретичних і спеціальних навчальних дисциплін, таких як теорія держави та права, конституційне право, цивільний процес, кримінальний процес тощо.

Отже, предмет курсу «Судові та правоохоронні органи України» становлять правові інститути та норми вказаних галузей права.

Таким чином, предмет навчальної дисципліни "Судові, правоохоронні та правозахисні органи України" було б правильно визначити як систему знань про компетенцію та засади (принципи) судової, правоохоронної та правозахисної діяльності, про напрями й завдання державних органів і служб у сфері охорони та захисту прав І свобод людини і громадянина, а також про взаємодію між ними й державними органами різних гілок влади.

Предмет цієї навчальної дисципліни має тенденцію до розширення. Це відбувається за рахунок як появи нових правоохоронних органів чи суттєвої реорганізації тих, що існували раніше, але не вважалися правоохоронними, так і розширення та більш детальної законодавчої регламентації окремих напрямків правоохоронної діяльності.

Специфіка предмета курсу «Судові та правоохоронні органи України" проявляється у тому, що він є комплексним навчальним курсом, що поєднує, узагальнює та синтезує правові інститути та норми різних галузей права.

Власне тому навчальна дисципліна " Судові та правоохоронні органи" вивчається поряд з іншими правовими дисциплінами І тісно з ними взаємопов'язана.

Запитання для самоконтролю:

1. Визначте поняття та ознаки правоохоронної діяльності держави та її завдання.

2. Назвіть та охарактеризуйте основні напрямки правоохоронної діяльності.

3. Визначте поняття та ознаки правозахисної діяльності держави.

4. Назвіть основні напрями правозахисної діяльності.

5. Визначте сутність судового захисту.

6. Визначте предмет та систему навчальної дисципліни «Судові та правоохоронні органи України».

7. Охарактеризуйте місце дисципліни «Судові та правоохоронні органи України» серед правових дисциплін та визначте її значення для вивчення інших юридичних дисциплін.

8. Наведіть класифікацію основних нормативно-правових актів, що регулюють діяльність судових, правоохоронних та правозахисних органів України.

9. Розкрийте історичний розвиток судових, правоохоронних та правозахисних органів України.

Дата добавления: 2014-01-07