Лекція №11 Тема: Співробітництво держав у боротьбі зі злочинністю

Міжнародне право

1) Міжнародно-правове забезпечення співробітництва держав у боротьбі зі злочинністю;

2) Основні форми міжнародного співробітництва держав у боротьбі зі злочинністю;

3) Міжнародна організація кримінальної поліції (Інтерпол);

4) Правова допомога у кримінальних, цивільних справах;

5) Інститут екстрадиції у міжнародному праві та його застосування в Україні.

1) Міжнародно-правове забезпечення співробітництва держав у боротьбі зі злочинністю;

Міжнародне співробітництво держав у боротьбі зі злочинністю - це співробітництво держав, спрямоване на розробку і координацію заходів щодо попередження, розкриття злочинів і поводження з правопорушниками, а також вироблення комплексних цілей і завдань з мінімізації транснаціональних і внутрішньодержавних протиправних діянь.

З питань боротьби зі злочинністю Генеральна Асамблея ООН розробляє і ухвалює спеціальні міжнародні документи, де визначаються поняття злочинів міжнародного характеру, злочинів проти людства, транснаціональних злочинів, таких як незаконний обіг наркотичних і психотропних речовин, тероризм, піратство та ін. Крім Генеральної Асамблеї ООН цим питанням займаються спеціальні конгреси з попередження злочинності і поводження з правопорушниками. Вони розробляють спільну стратегію і тактику запобігання злочинності та заходи з її мінімізації як суспільного явища.

Підготовка проектів міжнародних договорів та інші форми нормотворчості входять до компетенції ГА, Секретаріату, ЕКОСОР та інших органів системи ООН. Основним органом, який координує діяльність держав у боротьбі з організованою злочинністю, є Економічна та Соціальна Рада, у її складі постійно функціонує Комісія з попередження злочинності й кримінального правосуддя.

У структурі Секретаріату діє Сектор з попередження злочинності та кримінального правосуддя. У свою чергу, для удосконалення співробітництва держав у боротьбі зі злочинністю вагому роль відіграє Комісія міжнародного права ООН, яка працює на розробленням проектів міжнародно-правових актів, які поті виносяться на розгляд держав-членів ООН.

Велике значення в діяльності ООН мають розроблення прийняття різноманітних довгострокових планів і програм.

Відповідно до Статуту Міжнародного кримінального суду схваленого 1998 року, його юрисдикція поширюється на геноцид злочини проти людства, воєнні злочини. Слід відзначити, що цей Суд, покликаний не підміняти діючі юридичні системи, а забезпечити альтернативу безкарності там, де ефективні юридичні системі відсутні. Система покарань, що повинні застосовуватись Судом включає: позбавлення волі, штрафи, конфіскацію майна.

Для координації національних поліцейських структур боротьби зі злочинністю створено спеціальну Міжнародну організацію кримінальної поліції Інтерпол. Україна є членом цієї організації і має структурний підрозділ - Національне Центральні Бюро Інтерполу в Україні. У межах Європейського Союзу ні підставі конвенції, укладеної між його членами, діє відповідні організація регіонального характеру - Європол.

Отже, співробітництво держав у боротьбі зі злочинністю також здійснюється на регіональному рівні, шляхом прийняття відповідних міжнародно-правових актів.

Наприклад, із вступом України до Ради Європи 1995 року розпочався процес її приєднання до ряду регіональних міжнародних договорів, у тому числі у сфері боротьби зі злочинністю.

Продуктивним є співробітництво у рамках Співдружності Незалежних Держав. Одним з органів у СНД є Бюро координації боротьби з організованою злочинністю та іншими небезпечним видами злочинів.

Доцільно виділити Конвенцію ООН про боротьбу проти незаконного обігу наркотичних засобів і психотропних речовин 1988 р., Конвенцію про боротьбу з захопленням заручників 1979 р., Конвенцію про боротьбу з незаконним захопленням повітряних судів 1970 р., Конвенцію про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки цивільної авіації 1971 р. Європейську конвенцію про видачу правопорушників 1957 р та інші.

2) Основні форми міжнародного співробітництва держав у боротьбі зі злочинністю;

Міжнародне співробітництво держав у сфері боротьби зі злочинністю розвивається на трьох рівнях:

• рівень двостороннього співробітництва між державами;

• регіональний рівень;

• співробітництво на універсальному (загальносвітовому) рівні.

Форми міжнародного співробітництва у боротьбі зі злочинністю надзвичайно різноманітні, однак усі вони зводяться до таких видів:

1. Укладання міжнародних угод (про правову допомогу в кримінальних та інших справах, конвенції щодо боротьби з окремими злочинами міжнародного характеру тощо);

2. Створення відповідних міжнародних організацій (спеціально створені для протидії міжнародній злочинності — Інтерпол або організації загальної компетенції, для яких боротьба зі злочинністю є одним з напрямів роботи - ООН, ОБСЄ, Рада Європи та ін.).

На підставі міжнародних угод та в рамках міжнародні: організацій держави вирішують різноманітні питання, а саме узгодження національних законодавств у сфері боротьби з злочинністю; надання правової допомоги у кримінальних справа; та екстрадиція; взаємодія правоохоронних органів; обмін досвідом надання технічної та фінансової допомоги; створення спільних спеціалізованих банків даних про злочини і злочинців.

Залежно від кількості учасників договори, у тому числі у сфер боротьби зі злочинністю, поділяють на двосторонні і багато сторонні. Основну масу договорів становлять двосторонні.

Двосторонні договори, як правило, стосуються наданню правової допомоги у кримінальних, цивільних, сімейних справах

Важливе місце в справі співробітництва держав у боротьбі з: злочинністю займають багатосторонні угоди щодо припиненні злочинів міжнародного характеру і покарання за них. Такі договори покликані розв'язати, як правило, значні проблеми загальнолюдського і регіонального значення (Договір про нерозповсюдження ядерної зброї 1968 р., міжнародні конвенції г морського і космічного права тощо).

У багатосторонніх міжнародно-правових актах дається кваліфікація злочинів міжнародного характеру (наприклад, міжнародного тероризму, розкрадання ядерного матеріалу, незаконного обороту наркотичних засобів і психотропних речовин, "фальшивомонетництва", рабства, работоргівлі, торгівлі жінками і дітьми, піратства й ін.).

3) Міжнародна організація кримінальної поліції (Інтерпол);

Інтерпол засновано після Міжнародного конгресу кримінальної міліції, що відбувся у Відні 1923 р., де взяли участь 138 представників з 20 країн Європи, Азії та Америки. З 1941 року контакти Міжнародної комісії кримінальної міліції з іншими країнами практично перервалися. А після закінчення Другої світової війни були здійснені великі зусилля для відродження цієї організації. І 1956 року був прийнятий новий статут, з яким пов'язують нову історію Інтерполу.

Цілями Інтерполу є:

- забезпечення і розвиток широкого спільного співробітництва всіх органів кримінальної поліції в рамках існуючого законодавства країн і в дусі Загальної декларації прав людини;

- створення і розвиток закладів, які можуть успішно попереджати і боротися із загальною кримінальною злочинністю (ст. 2 Статуту).

У ст. З зазначено, що організації забороняється будь-яке втручання чи діяльність політичного, воєнного, релігійного чи расового характеру.

Відповідно до положень Статуту Інтерполу можна зробити висновок, що цю організацію можна віднести до міжнародних міжвідомчих організацій. Про це свідчить рівень представництва держав у системі Інтерполу і наявність у нього правосуб'єктності. Співробітництво країн в Інтерполі стосується визначеного кола питань, пов'язаних з участю поліцейських органів країн-членів у боротьбі з кримінальною злочинністю.

До структури Інтерполу входять: Генеральна Асамблея, Виконавчий комітет, Генеральний секретаріат, Національні центральні бюро (НЦБ), радники з наукових питань.

Генеральна Асамблея є найвищим органом організації. Вона складається з делегатів, призначених державами-членами Інтерполу. Це керуючі посадові особи тих органів, які виконують поліцейські функції; спеціалісти з питань, включених у порядок денний засідання.

Виконавчий комітет складається з Президента організації, трьох віце-президентів і 9 делегатів. Ці 13 членів представляють різні країни відповідно до принципу справедливого географічно представництва. Президента і 3 віце-президентів обирає ГА з числа своїх делегатів. Президент і віце-президент повинні представляв різні континенти. Президент обирається на 4 роки, а віце-президент на 3 роки.

Виконавчий комітет здійснює контроль за виконанням рішень ГА, готує порядок денний її сесій, представляє ГА плани роботи пропозиції, які він вважає доцільними; здійснює контроль а діяльністю Генерального секретаря Інтерполу, користується всім повноваженнями, які делеговані йому ГА. Виконавчий комітет збирається на засідання не менше одного разу в рік за пропозиціє! Президента.

Генеральний секретаріат є міжнародним центром боротьби з злочинністю, а також спеціалізованим інформаційним центром. До його функцій належить: запровадження в життя рішень ГА і ВК забезпечення ефективного адміністративного управління діяльністю Організації, підтримання зв'язків з національними ті міжнародними органами, підготовка необхідних публікацій.

У рамках Генерального секретаріату діє 4 відділи: адміністративний, поліцейський, науково-дослідницький і технічного забезпечення. Тобто він складається з Генерального секретаря, спеціалістів та адміністративного персоналу. Кандидатура Генерального секретаря подається ВК і затверджується ГА строком на 5 років, з правом переобрання, але лише до досягнення ним 65 років.

Генеральний секретар наймає та керує персоналом, розпоряджається бюджетом, організовує і направляє роботу постійних служб відповідно до директив ГА і ВК, перед якими він відповідальний.

Зазвичай, країни, що вступили до Інтерполу, створюють у короткий термін в структурі свого поліцейського відомства Національне центральне бюро. Таке в Україні було відкрито 25.05.1993 р. Для поліції кожної країни НЦБ - це служба, через яку вона отримала практично вихід на рівень міжнародного співробітництва, можливість брати участь у боротьбі з кримінальним злочинами. Для Інтерполу це певна з'єднувальна ланка з поліцією країн-членів. У своїй країні бюро підтримує відносини з різними національними установами (прокуратура, суд, банки, митниці, імміграційні служби), а на міжнародному рівні - з НЦБ інших країн і Генеральним секретаріатом.

Кожне НЦБ відстоює перш за все інтереси своєї країни, забезпечує ефективність участі поліцій країн-членів Інтерполу в міжнародному співробітництві, у т.ч. на рівні прямих двосторонніх контактів.

На НЦБ Інтерполу покладаються такі основні завдання:

— координація діяльності правоохоронних органів держави в боротьбі із злочинністю, що має транснаціональний характер або виходить за межі країни;

— забезпечення взаємодії з Генеральним секретаріатом та відповідними органами держав-членів Інтерполу в боротьбі із злочинністю;

- оцінка рівня поширення в Україні злочинності, що має транснаціональний характер, і загрози злочинної діяльності громадян України за кордоном.

4) Правова допомога у кримінальних, цивільних справах;

Правова допомога — це співпраця установ юстиції (судів, нотаріату, прокуратури) різних держав з надання правової допомоги з цивільних, сімейних і кримінальних справ на основі договорів, укладених відповідними державами. Це, насамперед, процесуальні дії, що здійснюються правоохоронними органами на основі запитів установ юстиції іноземних держав.

Україна є учасницею низки міжнародних угод про правову допомогу. Частина їх є договорами колишнього СРСР, як зберігають свою юридичну силу для України через правонаступництво. Переважну більшість становлять двосторонні договори про правову допомогу та правові відносини в цивільних (включаючи сімейні) і кримінальних справах. Їх основні положення практично збігаються зі змістом багатосторонньої Конвенції про правову допомогу в цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 року яка укладена державами-членами СНД.

Відповідно прохання про надання правової допомоги може бути відхилено, якщо надання такої допомоги може зашкодить суверенітету чи безпеці або суперечить законодавству держави.

Двосторонніми договорами зазвичай встановлюються також порядок відносин при наданні правової допомоги; обсяг правової допомоги; форми доручень про надання правової допомоги; порядок виконання доручень; порядок виконання окремих процесуальних дій; певні гарантії щодо свідків, потерпілих та експертів; несення витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги; порядок визнання і виконання судового рішення; визнання і виконання рішень арбітражу та ін.

За двосторонніми договорами України про правову допомогу та правові відносини громадяни однієї договірної сторони користуються на території другої договірної сторони таким самим правовим захистом своїх особистих та майнових прав, як і громадяни цієї другої договірної сторони. Вони мають право звертатися до суду та інших установ, до компетенції яких належать цивільні та кримінальні справи, можуть порушувати клопотання і здійснювати інші процесуальні дії за тих самих умов, що і громадяни другої договірної сторони.

5) Інститут екстрадиції у міжнародному праві та його застосування в Україні.

Екстрадиція - це видача або передача злочинців державою, на території якої вони перебувають, іншій державі (на її вимогу) для притягнення їх до кримінальної відповідальності або для виконання обвинувального судового вироку, який набув чинності.

Держава зобов'язана видати злочинця тільки у тому разі, якщо вона уклала з іншою державою відповідний договір (є стороною відповідного багатостороннього договору, спеціального договору про екстрадицію або договору про правову допомогу). Якщо такий договір відсутній, держава відповідно до свого внутрішнього законодавства вирішує питання щодо видачі або невидачі конкретної особи.

В договірній практиці і законодавствах різних країн відображено правила про невидачу своїх громадян. Україна не є винятком. Держави не видають також так званих політичних злочинців. Воєнні злочинці, а також особи, які скоїли злочини проти людства, не є політичними злочинцями згідно з резолюціями Генеральної Асамблеї ООН.

Загалом питанням видачі або передачі злочинців присвячені такі міжнародно-правові документи:

Європейська конвенція про видачу правопорушників 1957 р., додаткові протоколи до неї 1975 і 1978 років;

Конвенція про передачу засуджених осіб 1983 р.; Європейська конвенція про передачу провадження у кримінальних справах 1972 р.;

Європейська конвенція про взаємну допомогу у кримінальних справах 1959 р..

Зокрема, Європейська конвенція про видачу правопорушників 1957 р. визначає підстави видачі або невидачі злочинців, передбачає відповідні процедури, оформлення документів тощо. Україна є учасницею цієї Конвенції.

При здійсненні екстрадиції осіб, які вчинили злочини, виникають питання.пов'язані із захистом прав людини, у тому числі вимоги, які пред'являються тій чи іншій державі (право на життя, здоров'я, право на свободу, право на повагу до гідності, право на свободу світогляду і віросповідання). Вони передбачені, зокрема, Конституцією України та низкою міжнародних договорів, що регулюють екстрадицію таким чином, щоб суди та органи виконавчої влади водночас враховували як права особи, яка видається, так і інтереси правового переслідування.

В зв'язку з цим у міжнародних актах існує право відмови видачі особи на умовах винесення смертних вироків, небезпеки піддатися катуванням або нелюдському поводженню до особи, що принижу її гідність.

Необхідні нормативні документи та літературні джерела:

Международное публичное право: учебн./Л.П. Ануфриева, К.А. Бякишев, Е.Г. Моисеев, В.В. Устинов (и др.); отв. ред К.А. Бякишев – 5-е изд., перераб. И доп.-М:Проспект, 2010 – 1008с.

Міжнародне право Ю.А. Іванов: Посібн. Для підготовки до іспитів.-К.: вид. Паливода, 2004. -202с – Бібліогр.: с.193-194

Міжнародне публічне право: Підручник/Під редакцією Г.О.Анцелевича.-К.:Алерта, 2005.-424с.

Дата добавления: 2014-01-07