Основні віхи політичної думки І половини XX ст

РОЗВИТОК ЗАРУБІЖНОЇ ПОЛІТОЛОГІЇ У ХХ ст.

Наприкінці XIX - на початку XX ст. домінуючою методологією у політичній науці був позитивізм, принципи якого були сформульовані Огюстом Контом, Гербертом Спепсером, Емілем Дюркгеймом. Передумовою виникнення позитивізму був стрімкий розвиток природничих наук. Методи вивчення природничих наук переносились і на вивчення суспільства, тобто вивчення людського суспільства теж можна і потрібно проводити науковими методами. Оґюст Конт був засновником соціології - науки, що вивчає суспільство.

Розвиток науково-технічного прогресу, політичні, соціально-економічні перетворення призвели до кризи позитивізму, на зміну якому на початку 20-х рр. XX ст. формується неопозитивізм (сутність неопозитивізму – у запереченні сучасної філософії як науки, в абсолютизації науково-природничого знання, в недооцінці суспільних наук. Статус науки мають лише природничі науки, котрі отримують свої знання за допомогою природничо-експериментальних методів ), формами якого були логічний позитивізм, філософія аналізу, такі принципи як біхевіоризм, верифікація, кількісний об'єктивізм та ін.

На початку ХХ ст. у світі виникла нова політична реальність. Вона пов’язана з оформленням масових політичних партій, які борються за владу і вплив на виборців; розвитком нових засобів масової інформації, здатних значною мірою впливати на громадську свідомість мас; потребою перебудови традиційної конфігурації відносин панування /підпорядкування у суспільстві. Тому вже наприкінці ХIХ ст. існуючі класичні політичні теорії стають неефективними.

Усупереч критичному осмисленню реалії індустріально-ринкової цивілізації К. Марксом, більш виправданою в історичній перспективі виявилася парадигма лібералізму Алексіса де Токвіля. Саме соціальний консенсус, а не конфлікт став основою капіталістичного розвитку у ХХ ст. А мислителі, які по-новому подивилися на політику й перейшли від аналізу формальної структури влади до досліджень її реальної організації, значною мірою визначили загальний напрямок політичних досліджень у ХХ ст.

У 20-х рр. XX ст. дослідники перейшли від вивчення управлінських і загальнотеоретичних питань до з'ясування відносин суспільства з державним механізмом та дослідження громадської думки. У першій чверті XX ст. сформовано інтелектуальну основу для розвитку поведінкової політології. Зокрема, відмітимо сформульовану Волтером Ліппманом концепцію громадської думки, концепцію солідаризму Леона Дюгі, теорії еліт Гаетано Моски та Вільфредо. Парето, дослідження політичних партій Роберта Міхельса та М. Острогорського, теорію панування Макса Вебера. Значний внесок у розвиток політичної думки першої чверті XX ст. зробив А. Бентлі, обгрунтувавши й пояснивши систему політичного плюралізму в демократичному суспільстві на основі аналізу поведінкових аспектів політики.

Розвиток політичної науки у 20-30-х рр. пішов кількома шляхами. В одних державах (СРСР, Німеччина, Італія, Іспанія) вона стала елементом ідеології та пропаганди. У інших, наприклад у США, політологія перетворилася на поведінкову науку, спрямовану на вивчення мотивів і чинників, що впливають на політичну поведінку людей.

Дата добавления: 2014-01-07