Інтелектуальна діяльність та інтелектуальна власність

Кінцеві положення

За порушення цих Правил, крім відповідальності, установленої законодавством, навчальні заклади, які здійснюють туристські подорожі, можуть порушити клопотання перед відповідними органами виконавчої влади з питань фізичної культури і спорту щодо застосування до порушників таких заходів впливу:

незарахування участі або керівництва в здійсненому поході;

заборона участі в походах певної категорії складності на певний термін або керівництва ними;

заборона на певний час керівництва туристськими групами.

Начальник відділу позашкільної освіти,

виховної роботи та захисту

прав дитини Р.А.Рудковська

У сучасних умовах будь-який вид діяльності людини просто неможливий без належного науково-технічного забезпечення, так само як неможливий соціально-економічний прогрес суспільства взагалі без духовного розвитку. Світовий досвід переконує, що там, де глибоко усвідомлюють значення і роль цих трьох чинників для суспільного розвитку і приділяють їм належну увагу, країна залучається до числа держав із високо розвиненоюекономікою. Очевидним є те, що всі країни з високо розвиненою ринковою економікою вирізняються високим рівнем освіти, науки і культури. Саме це зумовлює та визначає рівень цивілізованості того чи іншого суспільства. Вони ж є у переважній більшості саме результатом творчої діяльності людини, оскільки стан освіти і культури зумовлюється рівнем розвитку науки. Тому зайво нагадувати про значення належного регулювання відносин інтелектуальної власності, без чого, власне, неможливий динамічний розвиток сучасного суспільства.

Для того щоб встановити, що таке «інтелектуальна власність», маємо з’ясувати, який сенс надається цьому терміну, що означає у такому контексті термін «інтелектуальна діяльність» і як розуміється поняття «власність» стосовно сфери інтелектуальної діяльності, врешті, що є передумовами та чинниками виникнення інтелектуальної власності.

Необхідність визначення сутності цих понять зумовлюється й тими міркуваннями, що залежно від того, як будуть тлумачитися ці поняття, мають визначатися й відносини, що належать до сфери права інтелектуальної власності.

Попри зовнішню нескладність тлумачення терміна «інтелектуальна діяльність», який, здавалося б, можна просто перекласти як «розумова діяльність» (від лат. intellectualis — розумовий), визначення цього терміна не може ґрунтуватися на такому спрощеному підході. Адже інтелектуальна (розумова) діяльність може мати місце у багатьох випадках, не даючи при цьому результатів, які можуть стати предметом (об’єктом) права інтелектуальної власності (наприклад діяльність вчителя, правознавця, бухгалтера тощо). Разом із тим така діяльність є розумовою.

Отже, у широкому сенсі «інтелектуальний» це і «розумовий», і «духовний» [1], а поняття «інтелектуальна діяльність» охоплює усі види розумової праці (діяльності), що здійснюються людиною.

Оцінюючи сутність та значення інтелектуальної діяльності стосовно постіндустріального суспільства, слід визнати плідним підхід, при якому інтелектуальна діяльність розуміється як одна із форм життєдіяльності людини, сутнісна основа процесу створення інтелектуального продукту та відтворення інтелектуального капіталу, найпотужніша рушійна сила розвитку людської цивілізації.

При цьому важливим моментом у тлумаченні поняття інтелектуальної діяльності є розрізнення у ній двох взаємопов’язаних аспектів: репродуктивного — спрямованого на вирішення стандартних завдань, досягнення заданих результатів, застосування відомих алгоритмів та типових засобів; і творчого (продуктивного) — спрямованого на вирішення нестандартних завдань, які вимагають створення нових (неповторних, оригінальних, унікальних) або нестандартного застосування відомих засобів у принципово нових ситуаціях, які не мають аналога в минулому [2].

Таким чином, категорія «інтелектуальна власність», будучи пов’язаною з поняттям інтелектуальної діяльності та поняттям творчої діяльності, разом із тим, не є тотожною ні першому, ні другому поняттю.

Розглядаючи поняття інтелектуальної власності, слід зазначити, що нерідко характеристика останньої ґрунтується на згадуваному вище широкому розумінні терміна «інтелектуальний», внаслідок чого інтелектуальна власність визначається як «ідеї і духовні цінності», належність яких авторові закріплено у правовому порядку. До юридичного обігу цей узагальнюючий термін увійшов після прийняття 14 червня 1967 р. у Стокгольмі Конвенції про заснування Всесвітньої організації інтелектуальної власності. За цим документом до об’єктів права інтелектуальної власності належать: літературні, художні твори та наукові праці [3].

Не заперечуючи можливість такого узагальнюючого підходу в цілому, разом із тим видається виправданим більше уваги приділити характеристиці поняття «власність», в якому сконцентрована концептуальна сутність бачення відносин щодо результатів інтелектуальної, творчої діяльності.

Слід зазначити, що у вітчизняній навчальній літературі в галузі права інтелектуальної власності у підходах до визначення поняття та характеристики інтелектуальної власності склалася певна традиція, згідно з якою правознавці головну увагу зосереджують на характеристиці права інтелектуальної власності, часом практично не характеризуючи відносин «фактичних» (суспільних, економічних) інтелектуальної власності, тоді як представники економічної науки більш ретельно аналізують саме поняття інтелектуальної власності. Разом із тим дослідження інтелектуальної власності під кутом зору економічної теорії мають свою вразливу точку, оскільки в них нерідко поняття власності надмірно ставиться у залежність від речей матеріального світу, щодо яких виникає власність. У підсумку це часом призводить до того, що «інтелектуальна власність» знову-таки розглядається як «права», внаслідок чого різниця між поняттями «інтелектуальна власність» та «право інтелектуальної власності» виглядає надто непевною. Наприклад, В. Антонов відштовхується від звичайного значення слова «власність», розуміючи їх як суспільні відносини, що історично склалися, щодо привласнення або розподілу речей, матеріальних предметів, які і є об’єктами власності. Але при цьому він звертає увагу на те, що, не будучи в чиємусь володінні, результат інтелектуальної діяльності ніби і не належить нікому, не маючи «природного» власника. Отже, констатується, що у загальновживаному розумінні «інтелектуальна власність» — це права на результати розумової діяльності людини в науковій, художній, виробничій та інших сферах, які є об’єктом цивільно-правових відносин у частині права кожного володіти, користуватися і розпоряджатися результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності, які, будучи благом нематеріальним, зберігаються за його творцями і можуть використовуватися іншими особами лише за узгодженням з ними, крім випадків, визначених у законі [4].

Отже, виходить, що «інтелектуальна власність» — це права, а відтак різниці між поняттями «інтелектуальна власність» та «право інтелектуальної власності» майже не існує.

Викладене вище зумовлює доцільність характеристики поняття «власність» у його «юридичному» значенні, розумінні.

Як в економічній теорії, так і в юриспруденції термін «власність» зазвичай вживається для позначення належності комусь речей. Тобто власність розуміється як присвоєння особою засобів і продуктів виробництва усередині та за допомогою певної суспільної форми.

Визначення власності за допомогою категорії присвоєння, зокрема, властиве працям К. Маркса, де категорії власності та присвоєння тісно пов’язані одна з одною. Такий підхід до визначення власності загалом можливий, але з конкретизацією поняття «присвоєння».

У зв’язку з цим має інтерес визначення власності як такого ставлення особи до речі, при якому вона вважає річ своєю, за умови, що інші ставляться до цієї речі як до чужої.

З такого розуміння власності випливає, що власність — це ставлення людини до речі. Проте, оскільки влада над річчю неможлива без того, щоб інші особи, які не є власниками цієї речі, ставилися до неї як до чужої, власність означає відношення між людьми з приводу речей. З одного боку — власник, що ставиться до речі як до своєї, з другого — не власники, тобто усі інші особи, що мають ставитися до неї як до чужої. Це означає, що ці особи зобов’язані утримуватися від зазіхань на чужу річ, а отже, і на волю власника мати цю річ.

Таким чином, з погляду традиційного підходу, власність — це такі суспільні відносини з приводу речей, у яких одні особи (власники) ставляться до речей як до своїх, а всі інші особи (не власники) ставляться або мають ставитися до цих самих речей як до чужих і утримуватися від будь-яких зазіхань на ці речі.

Хоча у літературі поняття власності пов’язується переважно із присвоєнням речей, однак немає достатньо обґрунтованих перешкод поширювати відповідні положення на присвоєння інших благ, у тому числі немайнових. Тому керуємося тим, що власність у такому широкому (модернізованому) значенні може розумітися як суспільні відносини з приводу речей та інших матеріальних і нематеріальних благ, у яких одні особи (власники) ставляться до певних благ як до своїх, а всі інші особи (не власники) ставляться або мають ставитися до цих самих благ як до чужих і повинні утримуватися від зазіхань на ці блага.

Ставлення власника до блага, яке йому належить, виражається у володінні, користуванні, розпорядженні, управлінні нею тощо.

Володіння благом означає юридичне та фактичне панування власника над благом, можливість впливати на це благо в будь-який момент. Варто наголосити, що володіння благом (у тому числі речами) не обов’язково пов’язане з можливістю саме фізичного впливу на нього: достатньо, якщо у особи є відповідна юридична можливість. Тут слід згадати, що у римському праві володіння (possessio) розглядалося як фактичний стан речей, а не право, внаслідок чого відповідна правомочність не включалася римськими правознавцями до змісту права власності [5].

Користування реалізується шляхом видобування з блага корисних (споживчих) властивостей, що має це благо.

Розпорядження означає вчинення стосовно блага дій, що визначають його долю. Це може бути відчуження блага, його знищення, відмова від нього тощо.

Управління — це зусилля, спрямовані на організацію, впорядкування та вдосконалення використання певного блага.

У цивілістиці досить поширена думка, що у володінні виражається статика відносин власності, тоді як інші згадані вище категорії відображають динаміку відносин власності. Проте існує й інша точка зору, згідно з якою відносини статики власності виражають стан належності (присвоєння) матеріальних благ. На відміну від цього, відносини динаміки власності пов’язані з переходом майна від одних осіб до інших, а тому вони виражаються у процесі руху товару. Такий перехід майна від однієї особи до іншої може бути наслідком договору між товаровласниками, придбання майна в результаті спадкування або в результаті відшкодування шкоди, заподіяної правопорушником потерпілому тощо. Таким чином, право власності взагалі здатне регулювати не динаміку, а статику, тобто лише частину відносин власності [6].

Здається, що розбіжність позицій тут значною мірою зумовлена різним підходом до визначення поняття власності й розуміння категорій «статика відносин» та «динаміка відносин». Якщо визначати власність через категорію присвоєння, а не через категорії володіння, користування, розпорядження тощо, то можна дійти висновку, що відносини власності — це відносини, які природно фіксують стан присвоєння речей та інших благ, тобто статичний момент. У цьому сенсі можна говорити про те, що власність — це статика суспільних відносин з приводу майна (а також немайнових благ). Якщо ж акцентувати увагу на змістові відносин власності, то у ньому можна диференціювати статичні елементи (володіння, присвоєння) і динамічні (користування, розпорядження).

Очевидно, усунути цю суперечність можна вказівкою на те, що у відносинах власності як складному суспільному явищі існують і статичні (володіння), і динамічні (користування, розпорядження) елементи змісту. Вони властиві йому завжди в сукупності, але залежно від ситуації можуть змінювати своє значення: виходити на перший план, тимчасово не функціонувати тощо.

Визначившись у такий спосіб щодо розуміння власності як стану присвоєння речей та інших благ, відображеному в існуванні вольових відносин, у яких одній особі належить право на речі та інші блага (влада над ними), а інші особи визнають наявність такої влади, можемо встановити співвідношення цього поняття з поняттям «право власності».

З урахуванням викладеного вище визначення поняття права інтелектуальної власності можна сформулювати без особливих труднощів, уточнивши сферу його дії (або предмет правового регулювання, яким є відносини інтелектуальної власності). Отже, найпростіше визначення права інтелектуальної власності могло б виглядати так: право інтелектуальної власності — це сукупність юридичних норм та правил, що регулюють відносини, які виникають у результаті присвоєння результатів інтелектуальної, творчої діяльності (відносини інтелектуальної власності).

Але таке визначення було б неточним, оскільки не враховує особливостей предмета, методів та принципів правового регулювання у цій галузі.

Дата добавления: 2014-01-07