Поняття права інтелектуальноївласності: проблема визначеннята його місце в системі галузей права України

Для визначення поняття права інтелектуальної власності необхідно враховувати, що у науковій літературі дискусії стосовно виправданості вживання такого терміна розпочалися практично одночасно із впровадженням його у науковий обіг і не вщухають досі, а для позначення прав авторів на результати інтелектуальної діяльності пропонується альтернативний термін «виключні права». Разом із тим і на сьогодні зберігається два основних підходи до визначення її правової природи.

В одному випадку права автора результатів творчої діяльності розглядають як право інтелектуальної власності, а тому відносять до різновиду (хоча і специфічного) права власності. (Зокрема, Закон України «Про власність» у п. 2 ст. 13 містив пряму вказівку на те, що результати інтелектуальної праці є об’єктами права власності громадян.) У межах цієї позиції науковцями розроблена пропрієтарна концепція розуміння прав на результати розумової праці, яка спирається на розуміння права на творчість як природного права людини, започатковане у Франції наприкінці XVIII ст. її прихильники ототожнюють права авторів та інших осіб на продукти творчої діяльності з правом власності на матеріальні об’єкти [9]. На ці об’єкти автор має дві групи прав: особисті немайнові та майнові.

Останні є такими самими, як і у праві власності: право володіння, право використання та право розпорядження. При цьому об’єктами права інтелектуальної власності визнаються в основному результати інтелектуальної діяльності, якщо вони мають творчий характер, об’єктивно виражені в одній із доступних для сприйняття форм і можуть бути використані людиною для задоволення своїх естетичних потреб чи матеріального виробництва. Пропрієтарна теорія права інтелектуальної власності послідовно проводиться у всіх міжнародно-правових актах і впливає на моделювання національних законодавств [10].

Інша концепція, яка отримала назву «теорія виключних прав», полягає в тому, що права авторів результатів творчої діяльності розуміються як виключні права, котрі не є правами власника [11].

Виключні права характеризуються такими специфічними ознаками: 1) усі права на об’єкти інтелектуальної власності, які є результатом творчої праці, виникають незалежно від волі третіх осіб; 2) усі треті особи є пасивними суб’єктами права. Вони зобов’язані утримуватися від неправомірних дій стосовно нетілесних, нематеріальних результатів творчої праці (творів, винаходів, торговельних марок, знаків для товарів і послуг тощо), так само як стосовно тілесних, матеріальних речей, які є об’єктами права інтелектуальної власності; 3) до кожного з пасивних суб’єктів права у разі, якщо їхні дії будуть протиправними щодо суб’єктів, яким належать права інтелектуальної власності, можна подати відповідні позови [12]. Відповідно до такого підходу право на об’єкти інтелектуальної власності складається з двох правомочностей: права забороняти та/чи дозволяти їх використання всім третім особам.

Теорія виключних прав переважно ґрунтується на використанні категорії «привілею». Привілей розглядається як особлива перевага, що надається законом певним особам, групам осіб або певному станові, а отже, майнові права автора розглядаються прихильниками цієї теорії як різновид привілею. На думку В. Дозорцева, виключне право є абсолютно новим видом прав, які можна назвати «послабленими абсолютними правами», або квазіабсолютними правами [13].

Проте ст. 418 ЦК України 2003 р., яка містить поняття права інтелектуальної власності, не характеризує його як виключне право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об’єкт права інтелектуальної власності. Разом із тим ст. 419 ЦК України, визначаючи співвідношення права інтелектуальної власності та права власності, фактично не розглядає їх як категорії одного порядку, враховуючи наявність між об’єктами права інтелектуальної власності та матеріальними об’єктами права власності таких відмінностей: 1) результат інтелектуальної діяльності може бути визнаний об’єктом права інтелектуальної власності лише у суворій відповідності до вимог закону; 2) існування права інтелектуальної власності, хоча воно і є абсолютним, виключним правом, обмежене певним строком. Оскільки право інтелектуальної власності та право власності на річ є самостійними правовими категоріями, передача кожного з цих прав є самостійним юридичним фактом, що породжує, змінює, припиняє самостійні правовідносини. До цього слід додати й те, що способи захисту права власності, передбачені главою 29 ЦК України, на практиці не можуть бути застосованими для захисту права інтелектуальної власності. З урахуванням цієї обставини ст. 432 ЦК України встановлені спеціальні засади та способи захисту права інтелектуальної власності, котрі, до того ж, мають помітне публічно-правове забарвлення.

Таким чином, можна дійти висновку, що згідно з сучасною вітчизняною концепцією у цій галузі право інтелектуальної власності фактично не розглядається як особливий різновид права власності, а швидше є юридичною фікцією, «віртуальним» варіантом квазіречових прав на специфічний об’єкт — результати інтелектуальної, творчої діяльності.

Розглянуті вище положення щодо сутності інтелектуальної власності, врахування особливостей правового регулювання у цій сфері дають змогу запропонувати таке визначення поняття права інтелектуальної власності.

Право інтелектуальної власності — це сукупність юридичних норм та правил, що регулюють відносини інтелектуальної власності, а також суміжні з цими відносинами особисті немайнові та майнові відносини, визначені у законі.

Проте формулювання дефініції права інтелектуальної власності не усуває питання про галузеву належність останнього.

Звісно, оцінюючи право інтелектуальної власності як природне право людини і враховуючи викладене раніше бачення категорії інтелектуальної власності, можна охарактеризувати право інтелектуальної власності як розділ приватного (цивільного) права, норми якого спеціально регулюють низку відносин інтелектуальної власності та пов’язаних з ними відносин за участю останньої.

Такий підхід, з одного боку, є правильним, але, з другого, все ж таки не дає змоги враховувати усю різноманітність феномену інтелектуальної власності, котра більше пов’язана з публічними відносинами, ніж «звичайна» власність приватної особи на речі, що пов’язане не лише з доцільністю більш активного публічного захисту прав автора, а й необхідністю у багатьох випадках легітимації результатів інтелектуальної, творчої діяльності, яка б мала максимально забезпечити охорону прав усіх учасників відповідних відносин.

Існує також проблема визначення місця законодавства, що регулює відносини інтелектуальної власності в системі вітчизняного права, яка полягає в тому, що недостатньо враховуються особливості традицій права в Україні, які полягають у співіснуванні та одночасному впливі в Україні Західної та Східної традицій приватного права. Це зумовило ту особливість українського цивільного права, що у ньому деякі інститути речового і зобов’язального права мають за основу принципові положення, запозичені з різних правових систем (романської, центральноєвропейської, англосаксонської). Однак поки що цей чинник враховується недостатньо. У результаті, наприклад, через дискусії стосовно правової природи відносин інтелектуальної власності створюються додаткові перешкоди комплексному розвитку законодавства у цій галузі, а головне, формуванню сучасної концепції останнього.

Недостатньо чітко і послідовно визначається також співвідношення в регулюванні відносин інтелектуальної власності приватноправових та публічно-правових елементів. З цього приводу варто зазначити, що в Україні поділ права на приватне і публічне, а також віднесення відносин інтелектуальної власності до сфери цивільно-правового регулювання досі залишається предметом більш чи менш жвавих дискусій, про які вже згадувалося вище. Крім того, особливістю цивільного права України на сучасному етапі його розвитку є реформування цивілістичної доктрини (концепції цивільного права). Результатом такого реформування за сприятливих умов може стати перехід від радянської доктрини цивільного права до нового розуміння його як категорії, практично тотожної приватному праву, що є проявом останнього на рівні національного законодавства [14]. Очевидно, у процесі зазначеного реформування має бути остаточно визначене й місце права інтелектуальної власності у системі вітчизняного права як підгалузі (розділу) цивільного права.

Дата добавления: 2014-01-07