Передмова

Економічні процеси в Україні здебільшого набува­ють позитивного характеру. Починаючи з 2000-го року, відбувається збільшення промислового виробництва в межах 12–16%, сільського господарства — 8–12%, товарів народного споживан­ня — 21–26%. Всі ці показники повинні, у першу чергу, відобразити підвищення життєвого рівня та со­ціальних гарантій для народу України. Проте реалії свідчать, що да­на низка економічних проблем ще залишається невтішною.

Соціальне страхування є важливою складовою соціального захисту населення.

Саме в умовах трансформації економічних підвалин суспільства відповідне страхування забезпечує не тільки грошові виплати у разі настання страхових випадків, а й ство­рює правові та економічні умови для стимулювання ефективної праці. Саме у цьому періоді створюється нова система грошо­вих стосунків, необхідність якої об'єктивно випливає із функцій демократичної держави з соціально орієнтованою економікою ринкового типу.

Світовий досвід показує, що життєздатність такої системи базується на існуванні певних умов.

По-перше, необхідність фінансових ресурсів, що дозволяють юридичним та фізичним особам взяти на себе витрати на стра­хування. Розміри таких витрат значною мірою залежать від суб'єктивних дій політичних сил, що перебувають при владі.

По-друге, існування зрілої соціальної політики, яка є однією зі складових економічної політики, одночасно виступаючи га­рантом забезпечення ефективної реалізації цілей інших складових економічної політики, а також забезпечення соціального захисту тих верств населення, індивідів, які потребують саме захисту, підтримки з боку всього суспільства. Адже багатовікова відсутність власної державності та героїчна боротьба за неї породили не в одному поколінні українців культ держави, готовність жертвувати заради неї, непохитну віру в її всесильність.

По-третє, забезпечення відповідної правової бази, що гарантується прийняттям законодавчих актів, інших нормативних документів щодо реалізації соціальної політики, які б, що найголовніше, у своїй взаємодії усували відповідні суперечності.

Аналізуючи ці умови, варто підкреслити принципи систем­ної парадигми, головними серед яких є посилена увага до взає­модії між різними сферами функціонування суспільства (по­літикою, економікою, культурою, ідеологією) та усвідомлення реального життя у його цілісності настільки глибоко, наскільки це можливо.

Соціальне страхування передбачає такі важливі види еконо­мічної підтримки громадян, як грошові виплати, компенсація, витрати на лікування, реабілітацію, перепідготовку та переква­ліфікацію, а також профілактику. Таке страхування здійснюється одночасно з соціальною допомогою та соціальним забезпечен­ням як важливими формами соціального захисту громадян, од­нак відрізняється від них джерелами формування фінансових ресурсів, принципами їх організації, видами та формами виплат грошових коштів.

Нині в Україні система державного соціаль­ного страхування складається з пенсійного страхування, стра­хування з тимчасової втрати працездатності, страхування на ви­падок безробіття та страхування від нещасного випадку на ви­робництві. Передбачається запровадити обов'язкове медичне страхування.

Фінансова наука в Україні стрімко розвивається у різновекторних напрямах, одним із яких є проблеми страхування.

Метою дисципліни «Соціальне страхування» є набуття та засвоєння знань з організації та фінансового забезпечення со­ціального страхування.

У процесі викладання дисципліни вирішуються такі завдання:

—дослідження економічної сутності соціального страхування та визначення його місця у соціальному захисті населення України в умовах трансформаційних перетворень суспіль­ства;

—окреслення механізму державного регулювання соціально­го страхування, його позитивні моменти та наслідки;

—висвітлення принципів та умов здійснення окремих видів страхування, а також характеристика соціальних виплат і послуг, що надаються за рахунок коштів страхових фондів;

—набуття навиків з управління соціальними страховими фон­дами;

—ознайомлення із досвідом держав з розвиненою ринковою економікою з метою його можливого використання в Ук­раїні за умов максимального врахування національних осо­бливостей;

—на основі ґрунтовних теоретичних знань та вмінь вирішен­ня практичних завдань та ситуацій – розроблення напрямів удосконалення системи соціального страхування.

«Соціальне страхування» як навчальна дисципліна дає студен­там теоретичні знання та практичні навики із розрахунку страхо­вих виплат та надання соціальних послуг, управління рухом коштів у системі страхових фондів і здійснення державного фінансового контролю за їх цільовим використанням. Чим більше держава набуває соціально-орієнтованих рис, тим більше їй по­трібно фінансових ресурсів і тим ретельніше вона повинна регу­лювати грошові стосунки, які забезпечують соціальні гарантії на­селення.

Отже, настала нагальна потреба в роботі, яка б задовольни­ла вимоги сьогодення в докорінній перебудові підготовки фахівців-фінансистів. Саме вони на практиці реалізують соціаль­ну політику держави та реально забезпечують соціальні гарантії населенню.

Феномен нових трансформаційно економічних процесів пов'язаний в першу чергу зі зміною пріоритетів та еквівалентів економічного, соціального і політичного розвитку.

Парадигма суспільної еволюції полягає в різносторонньому спектрі форм здійснен­ня соціальних виплат населенню, які можна розподілити відпо­відно до їх природи і функціонального призначення. Критерієм такої класифікації будуть переваги в цих виплатах економіч­ного чи соціального моменту. Незважаючи на тісний взаємозв'я­зок економічних і соціальних відносин у суспільстві, шляхом аналізу можна чітко розмежувати економічні відносини індивідів як учасників процесу виробництва та їх соціальні відносини як членів суспільства.

Умовні позначення

МОП — Міжнародна організація праці.

ВВП — валовий внутрішній продукт.

АР Крим — Автономна Республіка Крим.

УТОГ — Українське товариство організації глухих.

УТОС — Українське товариство організації сліпих.

МСЕК — медико-соціальна експертна комісія.

ЛКК — лікарсько-консультативна комісія.

ФСС ТВП — Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності.

ФСС НВВ — Фонд соціального страхування від нещасного випадку на виробництві та професійних захворювань України.

ФСС ВБ — Фонд загальнообов'язкового державного соціаль­ного страхування на випадок безробіття.

НЕП — нова економічна політика.

ОМС — обов'язкове медичне страхування.

ДМС — добровільне медичне страхування.

ЗОДСМС — загальнообов'язкове державне соціальне медич­не страхування.

НПФ — недержавний пенсійний фонд.

РФ — Російська Федерація.

СПД — суб'єкт підприємницької діяльності.

1.2 Необхідність та економічний зміст соціального страхування

Держава гарантує кожному громадянину право на працю, задовольняє потреби у здобутті освіти, охороні здоров'я, підго­товці кадрів, забезпечує мінімальний рівень заробітної плати, пенсії, соціальних виплат.

У ст. 46 Конституції України закріп­лено право громадян на соціальний захист, що передбачає «Право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втра­ти працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом».

Реалізація такого права на практиці — це забезпечення достатнього рівня добробуту громадянам дер­жави, що відповідає міжнародним умовам, а саме: ст. 22 «Загаль­ної декларації прав людини» та ст. 9 «Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права» від 16 грудня 1966р., з якої випливає, що держави, беручи участь у даному пакті, визнають право кожної людини на соціальний захист, включаючи соціаль­не страхування.

Відповідно до правових актів Міжнародної організації праці (МОП) основою сучасного соціального захисту є дев'ять основ­них видів соціальних допомог:

- медичне обслуговування;

- допомога за умови хвороби, безробіття, старості, у зв'язку з нещасними випадками на виробництві;

- родинна допомога;

- допомога за умови вагітності та пологів;

- допомога за інвалідністю;

- допомога у разі втрати годувальника.

У багатьох країнах світу діє система взаємодоповнюючого соціального захисту, що містить у собі такі складові елементи:

- державне соціальне забезпечення;

- корпоративні соціальні програми;

- індивідуальне (приватне) страхування.

На сьогодні функціонують чотири моделі соціального захисту:

- соціально-демократична модель скандинавських країн (держава бере на себе значну частку відповідальності за соціальний захист населення);

- модель неоліберальна (США) (проблеми щодо соціального захисту між підприємцями і найманими працівниками розв'язуються переважно за участю профспілок);

- модель неоконсервативна (Німеччина) базується на змішаному державно-приватному розв'язанні соціальних проблем (відповідальність окремого підприємця замінена системою обов'язкової колективної відповідальності під контролем держави);

- система Бевериджа (Англія, Ірландія) (головним завданням держави є захист мінімальних доходів громадян [57, 156]).

Розглянувши ці моделі, можна дійти висновку, що система соціального захисту населення в Україні найбільшою мірою відповідає німецькій моделі.

Слід виокремлювати основні складові со­ціального захисту населення України:

1) соціальне забезпечення;

2) соціальна допомога;

3) соціальне страхування.

Соціальне забезпечення — це надання певним категоріям громадян соціальних виплат за рахунок коштів бюджетів.

Соціальні виплати малозабезпеченим сім'ям, сім'ям з дітьми, жертвам війни чи політичних репресій за умови трансформаційних пере­творень економіки є необхідними та доцільними. Однак вони залежать як від економічної політики уряду, стану державного бюджету, так і від механізму їх надання. Зменшення фінансових можливостей держави може призвести до затримки чи зменшення розмірів соціальних виплат. Встановлення завищеного рівня таких виплат негативно впливатиме на працевлаштування окремих осіб.

Вперше поняття «соціальне забезпечення» було застосовано у законодавстві США в 1935 р., а потім прийнято для постійного використання МОП. Ряд вчених-економістів у поняття соціального забезпечення включає страхування, забезпечення та допомогу.

Радянська фінансова наука, в якій поняття «соціальне забезпечення» розглядалося у широкому розумінні як сукупність усіх видів забезпечення непрацездатних членів суспільства, а у вузькому — забезпечення за рахунок коштів бюджетів пенсією певних категорій громадян, допомогою малозабезпечених сімей, утримання притулків для старих та інвалідів. Однак за радянської влади соціальне страхування було монополією держави і мало вигляд соціальної допомоги. Наявність страхування і забезпе­чення як двох самостійних форм залишалася декларативною. Соціальне страхування не грунтувалося на страхових принци­пах, а повністю керувалося державою. Тому застосування по­няття «соціальне забезпечення» у вузькому та широкому ро­зумінні було наслідком соціально-економічної політики командно-адміністративної системи.

Останнім часом стара система соціального захисту населен­ня була частково зруйнована. Соціальне забезпечення залишилося еле­ментом соціального захисту, що здійснюється відповідно до чин­ного законодавства у формі соціальних виплат певним катего­ріям громадян за рахунок коштів державного бюджету. У законі про Державний бюджет України та рішеннях місцевих рад, органів місцевого самоврядування на кожний рік закладаються окремі види та розміри соціального забезпечення за рахунок бюджетних коштів, виконання яких покладено на управління праці й соціального захисту населення державних адміністрацій.

Система соціальної допомоги також побудована на фінансуванні за рахунок податків, інших надходжень до державного бюджету. Однак ці кошти направляються не фізичним особам, а підприєм­ствам і організаціям як компенсація недоотриманих доходів. Со­ціальна допомога надається у формі житлових субсидій, різного роду пільг і зорієнтована на індивідуальну потребу громадянина.

Соціальне страхування — це важлива складова частина со­ціального захисту населення, центром якого є людина та її по­треби, а якість їх задоволення впливає на соціально-економіч­ний розвиток держави.

Соціальне страхування створює умови для відтворення робочої сили та захисту громадян у разі виникнення певних страхових випадків: втрати працездатності, втрати го­дувальника, безробіття, нещасного випадку на виробництві, до­гляду за дитиною, вагітності та пологів тощо.

Необхідність соціального страхування зумовлена такими причинами:

—наявністю громадян, котрі не беруть участі у суспільно-ко­рисній праці, а тому не можуть утримувати себе за рахунок заробітної плати;

—наявністю громадян, котрі є дієздатними, але не мають мож­ливості її реалізувати.

Система соціального страхування включає в себе соціальні, економічні, фінансові та правові аспекти.

Соціальні аспекти полягають у створенні всеосяжної та уні­версальної системи захисту всіх верств населення від усіх чин­ників нестабільності. Наявність такої системи свідчить про ефек­тивну соціальну політику держави, спрямовану на задоволення потреб громадян.

З економічної точки зору соціальне страхування виступає важелем перерозподілу грошових коштів у суспільстві та пов'язане з розвитком економіки. Зміцнення економіки впливає на зростання доходів підприємств, організацій, а разом з тим і збільшення розміру страхових внесків.

Соціальне страхування впливає на підвищення ефективності діяльності підприємства через матеріальне забезпечення та охо­рону здоров'я працівників. Воно створює необхідні економічні передумови для збереження працездатності економічно актив­ної частини населення, а в певних випадках забезпечує виплату соціальної допомоги у разі втрати працездатності внаслідок за­гального захворювання, нещасного випадку на виробництві чи професійного захворювання.

З правової точки зору соціальне страхування — це система юридичних норм, які регулюють соціальний захист населення при виникненні страхових випадків, передбачених законодавством.

Соціальне страхування є фінансовою категорією, яка вира­жає економічні відносини, що виникають у процесі розподілу та перерозподілу валового внутрішнього продукту шляхом фор­мування фондів грошових коштів та їх використання для забез­печення громадян у старості, на випадок постійної чи тимчасо­вої втрати працездатності, безробіття, підтримки материнства, а також з охорони здоров'я.

У сфері соціального страхування виникають такі основні гру­пи фінансових відносин:

• між страховими фондами та юридичними особами, які ви­ступають платниками обов'язкових внесків;

• між фондами та найманими працівниками, за рахунок яких формуються доходи бюджету фонду;

• між фондами та державним, місцевими бюджетами у про­цесі перерозподілу державних фінансових ресурсів;

• між фондами й іншими органами, кошти яких використо­вуються для фінансового забезпечення соціальних програм;

• між територіальними і центральними органами фондів з метою забезпечення соціальних виплат у регіональному та місцевому розрізах;

• між фондом та певними категоріями громадян, які отриму­ють за рахунок його коштів матеріальне забезпечення і со­ціальні послуги;

• між фондом і відповідним відомством, міністерством (на­приклад, Міністерством праці та соціальної політики, служ­бою зайнятості тощо);

• між фондом і установами, організаціями, які виконують певні види робіт (професійне навчання та перепідготовку незайнятого населення);

• між фондами та фінансовими органами у процесі здійснен­ня контролю за рухом державних фінансових ресурсів.

Матеріальною основою цих відносин є грошові кошти, які мають законодавчо визначені джерела формування та напрями їх використання. Фонди грошових коштів можуть бути як дер­жавними, так і недержавними.

Соціальному страхуванню властиві дві функції: розподільна та контрольна.

Розподільна функція реалізується у формі руху грошових коштів:

—між окремими державними соціальними фондами;

—між бюджетами та соціальними фондами;

—шляхом виплати пенсій, соціальних допомог фізичним осо­бам;

—шляхом направлення коштів на утримання органів управління;

—шляхом інвестування у цінні папери тощо.

Суб'єктами розподілу є держава, підприємства, організації, фізичні особи.

Об'єктом розподілу виступає валовий внутрішній продукт (ВВП), створений у суспільстві за рік.

У процесі розподілу ВВП роботодавці та фізичні особи спла­чують внески на соціальне страхування у державні цільові фонди. У системі загальнообов'язкового державного соціального страху­вання всі працівники зобов'язані брати участь у формуванні со­ціальних страхових фондів, сплачуючи встановлені внески.

Цільові фонди як самостійні фінансові системи створені за кожним видом страхування. Розміри соціальних виплат залежать під внеску застрахованого, а часто і від його заробітку. Поряд із орієнтацією на індивідуальні внески в системі соціального стра­хування мають місце елементи солідарного перерозподілу.

Контрольна функція здійснюється у формі фінансового кон­тролю за рухом грошових коштів. Вона забезпечує повне та своє­часне надходження коштів до соціальних фондів та їх цільове використання згідно з плановими завданнями. Контроль про­водиться з метою перевірки дотримання суб'єктами розподілу чинного законодавства та узгодження суспільних, колективних та приватних інтересів у державі.

Соціальне страхування виступає важливим елементом фінансової системи України.

Державне соціальне страхування тісно пов'язане з державними цільовими фондами та державним бюджетом, кошти яких є джерелами фінансування соціальних виплат.

Недержавне соціальне страхування може проводитися суб'єктами підприємницької діяльності (страховими товариства­ми, недержавними пенсійними фондами тощо). Окремі суб'єкти розподілу взаємодіють між собою, і ці відносини опосередкову­ються рухом фінансових ресурсів.

Управління коштами соціального страхування здійснюють фонди, створені за окремими видами страхування.

Оперативне управління проводять правління та виконавчі дирекції фондів.

Фінансовий контроль здійснюють Державна податкова служба, Контрольно-ревізійна служба, Державне казначейство, Наглядові ради тощо.

1.3 Становлення та розвиток соціального страхування

Соціальне страхування у своєму розвитку пройшло ряд етапів. Перші елементи соціального страхування спостерігалися на по­чатку існування суспільства. У Стародавньому Римі різні органі­зації, корпорації, колегії об'єднували своїх членів на основі про­фесійних, матеріальних і особистих інтересів (підтримка у разі втрати працездатності, забезпечення поховання тощо). Наприклад, у положенні Статуту ланувімської колегії (м. Ланувім, 133 р.н.е.) передбачалося внесення початкового й щомісячного гро­шових платежів, призначенням яких було одержання нащадком певної суми на поховання у разі смерті члена колегії.

У XІІІ ст. вперше виникли організаційні засади соціального страхування у м. Дубровик на Балканах, де була визначена про­грама страхування здоров'я з відповідними внесками застрахо­ваних осіб.

Подальший розвиток соціального страхування спостерігав­ся у Середньовіччі, коли гірники Німеччини засновували спільні каси для підтримки потерпілих від нещасних випадків, нужден­них членів суспільства.

Найбільшого поширення соціальне страхування набуло на­прикінці XIX ст., чому сприяв швидкий індустріальний розви­ток. У Німеччині основи прогресивного соціального законодав­ства заклав рейхсканцлер Отто фон Бісмарк.

У багатьох європейських країнах на початку XX ст. були прийняті закони про страхування працюючих на випадок хво­роби, інвалідності, старості, безробіття. Страхові фонди форму­валися за рахунок внесків робітників, підприємців, власників фабрик чи мануфактур, субсидій та дотацій держави.

Перше десятиріччя XX ст. характеризувалося проведенням реформ у законодавстві про соціальне страхування в Швеції, Австрії, Бельгії, Швейцарії, Норвегії, Португалії. Ці країни удос­коналювали регламентацію суспільно-економічних відносин. З 1920 року промислово розвинені країни Європи, Північної Америки та Австралії створили розширену систему соціального страхування для різних професій, що мало б забезпечити фінан­сування страхових виплат.

На межі XIX—XX ст. солідарну пенсійну систему запровади­ли Німеччина, Англія, Франція, Швеція, а згодом Чехословаччина та Румунія. Такі самі пенсійні системи у 20-х роках XX ст. вве­ли у Чилі, Аргентині та Уругваї.

Значний вплив на розвиток системи соціального страхуван­ня мали Отто фон Бісмарк та Вільям Беверидж. Канцлер Німеччини Бісмарк у 1883— 1889 рр. вперше у світі в законодавчому по­рядку запровадив систему соціального страхування, яка містила: страхування на випадок хвороби, від нещасних випадків на виробництві, на випадок старості та інвалідності. Система Бісмарка ґрунтувалася на таких принципах:

• забезпечення, що базувалося виключно на праці, а тому обмеже­не лише особами, які зуміли завоювати це право своєю пра­цею;

• обов'язкове забезпечення існує лише для тих найманих пра­цівників, заробітна плата яких є нижчою за визначену мінімальну суму, тобто для тих, хто не може користуватися індивідуальним страхуванням;

• забезпечення побудовано на методології страхування, що встановлює паритетне співвідношення між внесками най­маних працівників та працедавців, а також між виплатами та внесками;

• забезпеченням управляють самі працедавці та наймані пра­цівники;

• обов'язковість соціального страхування [70, 22].

У 1942 р. лорд Великобританії Вільям Беверидж запропону­вав нові підходи до політики соціального забезпечення. Голов­ним завданням, за планом Бевериджа, є забезпечення повної зай­нятості. Рекомендувалося запровадити систему соціального за­безпечення на основі внесків з метою здійснення захисту на випадок хвороби, безробіття та старості, а також надання допо­моги відповідним сім'ям, вагітним жінкам і вдовам. План Беве­риджа містив у собі три принципи соціального забезпечення: універсальність, єдність та інтеграцію. Принцип універсальності означав забезпечення на всі випадки соціального ризику для всього населення. Політика соціального забезпечення грунтувалася на національній солідарності та гарантованому мінімаль­ному доході для всіх, а це входило у протиріччя з положенням Бісмарка про забезпечення лише працюючих. Принцип єдності означав адекватний характер внесків і виплат, однаковий харак­тер організації системи. Допомога знаходилася у прямій залежності не від заробітної плати, а від нормальних потреб людини в конкретній ситуації. Єдиний внесок надходив до уніфікованої системи національного страхування (за винятком соціального страхування від нещасних випадків на виробництві, а також сімейної допомоги, яка фінансувалася з державного бюджету). Третій принцип означав інтеграцію різних форм забезпечення: страхування, соціальної допомоги і ощадних кас. Цей принцип передбачав координацію соціальної політики, що ґрунтується на гарантованому доході, політики охорони здоров'я та політики по­вної зайнятості [70, 23-24].

У Російській імперії на початку XX ст. страхування характе­ризувалося індивідуальною та колективною формами і містило у собі пенсійне страхування, страхування від нещасних ви­падків, страхування здоров'я. У 1903 р. було запроваджено дер­жавне страхування робітників від нещасних випадків.

Розвивалося страхування і в тій частині України, що входи­ла до складу Російської імперії. В 90-ті р. XX ст. деякі підприємці Херсонської губернії почали страхувати своїх робітників на ви­падок смерті, інвалідності і непрацездатності у приватних стра­хових товариствах. Таке страхування набуло поширення в Одесі (у 1894 р. були застраховані робітники 22 підприємств), Мико­лаєві, Херсоні та деяких інших містах губернії. У 1899 р. в Одесі почало діяти Товариство взаємного страхування фабрикантів і ремісників від нещасних випадків, яке через три роки уже на­лічувало 7000 застрахованих. У 1905 р. на його зразок було ство­рено Чорноморське товариство взаємного страхування судно­власників від нещасних випадків із їх робітниками і службовцями. Воно діяло в усіх портах Чорного й Азовського морів та в приморських річкових портах.

На початку XX ст. Східна Галичина, яка перебувала у складі Австро-Угорської імперії, мала практику з питань соціального стра­хування. У Львові функціонували пенсійні фонди, організовані як за галузевим, так і за територіальним принципами [91, 113-114].

Прикладом слугує пенсійний фонд працівників електричних закладів у Львові. Його діяльність була регламентована статутом (один з останніх затверджений 15 травня 1924 р.). Метою діяль­ності фонду було забезпечення пенсією працівників міських електричних закладів, а також їх родин у випадку втрати го­дувальника. Членами фонду мали право бути ті, хто працював у міських електричних закладах, платив внески, не належав до іншого фонду і не отримував ренти від інших страхових закладів. До членів фонду ставилися певні вимоги: вступник мав бути не старше 40 років, відбути обов'язкову військову службу та мати відповідно до вимог дорученої посади стан здоров'я.

Пенсійний фонд міських електричних закладів формувався за рахунок:

—майна попереднього пенсійного фонду даного закладу і внесків його членів;

—вступних внесків;

—щомісячних внесків;

—щомісячних дотацій міських чи районних електричних за­кладів;

—інших доходів фонду, а саме: відсотків від майна фонду; не­передбачених доходів; пожертв через третіх осіб; пені та
штрафів, стягнених із членів за різні порушення.

Пенсія після 10 років належності до фонду становила 40% від рівня оплати праці й зростала за кожен додатковий рік на 2,4%, і після 35 років членства пенсія сягала 100% (максимуму) служ­бових виплат.

Досвід пенсійного фонду міських електричних закладів у Львові свідчить про переваги формування галузевих пенсійних фондів, їх велике значення для пенсійного забезпечення праці­вників, які досягли пенсійного віку.

У царській Росії у 1912 р. були прийняті закони про страху­вання від нещасних випадків та страхування на випадок хворо­би, дія яких поширювалася і на територію українських губерній. Цей вид страхування був припинений у 1917 р. у зв'язку з грома­дянською війною та зміною державного устрою, а відновлений лише в 1921 р.

27 жовтня 1917 р. створюється Народний комісаріат праці (Наркомпраці), який повинен був здійснювати політику у сфері охорони праці та соціального забезпечення. Далі запроваджуєть­ся страхування на випадок безробіття та хвороби.

Після проголошення політики «воєнного комунізму» со­ціальне страхування було замінене соціальним забезпеченням на підставі «Положення про соціальне забезпечення трудящих», затвердженого 31 жовтня 1918 р. Надання соціальних виплат за рахунок страхових внесків було замінене на пряме фінансуван­ня за рахунок асигнувань з бюджету.

Закінчення громадянської війни і оголошення нової еконо­мічної політики сприяло відновленню соціального страхування, і 15 листопада 1921 р. був підписаний Декрет РНК «Про соціаль­не страхування осіб, зайнятих найманою працею». Страхування поширювалося на всі види тимчасової та повної втрати пра­цездатності, на випадок безробіття, а також смерті. Сплата стра­хових внесків повністю покладалася на підприємства і установи (приватні — у більшому розмірі). На органи соціального страху­вання було покладено функції з фінансування медичної допо­моги населенню через страхові каси. З 1924 р. органи соціально­го страхування розпочали організацію санаторно-курортного лікування і будинків відпочинку, які до цього часу були у віданні органів охорони здоров'я та профспілок.

До 1928 р. настання старості не входило до сфери со­ціального страхування. З 1924 р. почали вводити пенсійне забез­печення зі старості для окремих категорій працівників (викла­дачів вузів, працівників текстильної промисловості, транспор­ту). Лише з 1932 р. пенсійне забезпечення було поширене на робітників усіх галузей народного господарства. Законодав­чо було закріплено пенсійний вік - 55 років для жінок і 60 років — для чоловіків. Рішення щодо різного пенсійного віку було прийнято на основі вивчення солідарної пенсійної системи Німеччини за часів канцлера Отто фон Бісмарка. Наприкінці XIX ст. у середньостатистичній німецькій сім'ї чоловік був на п'ять років старший за дружину. З метою одночасного їх виходу на пенсію встановлено різний пенсійний вік.

У 1930 р. була призупинена програма соціального страхування з надання допомоги на випадок безробіття. 23 червня 1931 р. ЦВК і РНК СРСР прийняли постанову «Про соціальне страху­вання», якою були внесені зміни в роботу страхових кас. Замість головсоцстрахів були створені республіканські каси соціально­го страхування. На транспорті та в окремих галузях промисло­вості створювалися центральні галузеві каси соціального стра­хування. На підприємствах призначали та видавали допомогу виплатні пункти. Вводилися також диференційовані норми со­ціальної допомоги та пенсії залежно від загального та безпосе­реднього стажу роботи та умов праці.

У червні 1933 р. було прийнято рішення про злиття Нарком-праці (з усіма його місцевими органами, включаючи і органи соціального страхування) з профспілковими органами з покла­денням на ВЦРПС його функцій. Профспілки організували со­ціальне страхування за виробничо-галузевим принципом. Було запроваджено галузеві тарифи внесків на соціальне страхуван­ня.

При центральних комітетах і обкомах профспілок були ство­рені галузеві каси соціального страхування, а на підприємствах — виплатні пункти соціального страхування при комітетах проф­спілок. Соціальне страхування почало перетворюватися у со­ціальне забезпечення. З 1937 р. виплату пенсій непрацюючим пенсіонерам здійснювали за рахунок коштів місцевих бюджетів із звільненням від них бюджету соціального страхування.

З грудня 1938 р. внесені зміни в соціальне страхування, у тому числі в Положення про соціальну допомогу з тимчасової непра­цездатності. Розмір допомоги було поставлено в залежність від тривалості безперервної роботи на підприємстві. Тривалість відпусток у зв'язку з пологами було скорочено до 35 днів до по­логів і до 28 днів після. Витрати на виплату пенсій непрацюю­чим пенсіонерам знову стали здійснюватися за кошти соціаль­ного страхування. Було підвищено мінімальний розмір пенсій, збільшено пенсії інвалідам, сім'ям, які втратили годувальників.

Конституція СРСР від 5 грудня 1936 р. проголосила право громадян на матеріальне забезпечення у старості, у разі хвороби та втрати працездатності. Інші види соціального забезпечення регулювалися відповідними постановами. За Конституцією пра­во на пенсійне забезпечення, крім робітників, набули і служ­бовці. Колгоспники на призначення державних пенсій чекали ще 30 років.

У роки Другої світової війни уряд збільшив розміри пенсій усім працюючим пенсіонерам, а також встановив виплату пенсій без урахування заробітку. У 1944 р. збільшилися строки післяпо­логової відпустки до 42 днів (при народженні двійні або усклад­нених пологах — до 56 днів).

У 1948 р. на адміністрацію підприємств було покладено нові обов'язки: визначення працюючим стажу роботи при призна­ченні допомоги за державним соціальним страхуванням і пере­вірку правильності призначення, обчислення та виплати со­ціальної допомоги.

У 1953 р. соціальне страхування було поширене на всіх по­стійних, сезонних, тимчасових працівників машинно-трактор­них і спеціалізованих станцій.

5 липня 1955 р. Президією ВЦРПС було затверджено Поло­ження про порядок призначення і виплати допомог з держав­ного соціального страхування. З 1956 р. знову було подовже­но строки відпустки у зв'язку з вагітністю та пологами: 56 днів до і після пологів, а у випадку народження двійні чи ускладне­них пологів тривалість післяпологової відпустки була збільшена до 70 днів. Право на допомогу у зв'язку з вагітністю та пологами не пов'язувалося із виробничим стажем.

14 липня 1956 р. було прийнято закон про державні пенсії. Закон значно розширив коло осіб, що мали право на пенсію та підвищив її рівень. Пенсійне забезпечення було також відокрем­лене від державного соціального страхування. Фонд соціально­го страхування, що входив до складу державного бюджету, на­повнювався за рахунок страхових внесків, які обов'язково спла­чували всі підприємства і організації за працюючих у них робітників і службовців. На той час пенсії фінансувалися з дер­жавного бюджету.

15 липня 1964 р. був прийнятий закон про пенсії та допомогу членам колгоспів. Цей закон вперше ввів загальнодержавну си­стему пенсійного забезпечення за рахунок коштів централізова­ного фонду соціального забезпечення. Колгоспникам встанов­лено пенсії за старістю та інвалідністю, а їх сім'ям — у разі втрати годувальника. За рахунок цього самого фонду вперше стали ви­плачувати жінкам-колгоспницям допомогу з вагітності та по­логів. Підвищили пенсійний вік колгоспників: 65 років —для чо­ловіків і 60 — для жінок. У 1968 п. колгоспники отримали право на пенсію за старістю з того самого віку, як і робітники та служ­бовці, однак рівень їх пенсійного забезпечення був значно нижчим.

У 1970 р. вводиться єдина система соціального страхування членів колгоспу, що передбачала забезпечення допомогою з тим­часової непрацездатності та іншими видами допомоги.

З серпня 1972 р. Рада Міністрів СРСР затвердила нове поло­ження про порядок призначення і виплати державних пенсій, у якому були враховані зміни з 1956 р. У 1973 р. відбулося подаль­ше підвищення розмірів пенсій інвалідам і сім'ям, що втратили годувальника. У 1974 р. вводиться допомога на дітей малозабез­печеним сім'ям.

Конституція СРСР 1977 р. закріпила в країні дію державної системи соціального забезпечення (ст. 24). Однак залишився низький рівень соціального забезпечення та нерівність у забез­печенні робітників і службовців, з одного боку, і колгоспників — з іншого.

У наступні роки було покращено пенсійне забезпечення кол­госпників, матеріально-побутові умови учасників Великої Вітчизняної війни, інвалідів війни І і II груп, підвищено матері­альне забезпечення інвалідів з дитинства. В 1981 р. було вжито заходів, спрямованих на посилення допомоги сім'ям, що мають дітей. Вводилась одноразова допомога при народженні дитини, встановлена часткова оплата відпустки із догляду за дитиною до досягнення нею одного року.

Постановою від 23 лютого 1984 р. затвердили основні умови забезпечення допомогою з державного соціального страхуван­ня.

У вересні 1986 р. було прийнято рішення про підготовку ново­го закону про пенсійне забезпечення громадян. 15 травня 1990 р. був прийнятий Закон СРСР «Про пенсійне забезпечення громадян в СРСР», що встановив єдині умови пенсійного забезпечення всіх громадян. У СРСР існувала державна система соціального забезпечення, складовою частиною якої було державне соціальне страхування. Витрати на його потреби становили близько 80% усіх коштів, що виділялися державою на соціальне забезпечен­ня [51, 50]. Підприємства, організації сплачували за працюючих у них робітників страхові внески до бюджету державного со­ціального страхування, який був частиною державного бюдже­ту СРСР. З бюджету кошти направлялися на виплату пенсій та інші види забезпечення з державного соціального страхування. Управління соціальним страхуванням здійснювали проф­спілкові органи та державні органи соціального забезпечення, котрі займалися призначенням і виплатою пенсій, працевла­штуванням пенсіонерів та їх матеріально-побутовим обслугову­ванням. Окремі елементи функціонування соціального страху­вання в колишньому СРСР та ряді зарубіжних держав були ви­користані у процесі формування системи соціального страхування незалежної України.

1.4 Контрольні запитання

1 Визначте місце соціального страхування в системі соціального за­хисту населення.

2 Поясніть співвідношення категорій: соціальне забезпечення, соціальне страхування, соціальна допомога.

3 Яка сутність соціального страхування?

4 Що являють собою соціальні, економічні та правові аспекти соціального страхування?

5 Назвіть функції, властиві соціальному страхуванню.

6 Визначте особливості соціального страхування.

7 Яке місце займає соціальне страхування у фінансовій системі Украї­ни та його роль?

8 Як зароджувалося соціальне страхування?

9 Назвіть принципи системи соціального страхування Бісмарка.

10 Які принципи соціального забезпечення запропонував Беверидж?

11 Які етапи розвитку соціального страхування в СРСР?

12 У чому проявлялися особливості соціального забезпечення в СРСР?

Тема 2 Державне регулювання соціального страхування

2.1 Фінансовий механізм регулювання соціального страхування.

2.2 Фінансові та організаційні засади загальнообов’язкового державного соціального страхування.

2.3 Контрольні запитання.

2.1 Фінансовий механізм регулювання соціального страхування

Державне регулювання — це важливий елемент управління соціальним страхуванням, формуванням та використанням коштів державних соціальних фондів.

Метою державного регу­лювання у сфері загальнообов'язкового державного соціально­го страхування є:

· проведення єдиної політики держави в цій сфері;

· забезпечення реалізації прав громадян на загальнообов'яз­кове державне соціальне страхування;

· створення умов для ефективного функціонування системи соціального страхування;

· забезпечення дотримання суб'єктами соціального страху­вання вимог законів, інших нормативно-правових актів;

· адаптація системи соціального страхування до міжнародних
стандартів.

Державне регулювання соціального страхування полягає у такому:

· розробленні та прийнятті системи законодавчих, нормативно-правових актів, що регламентують відносини в цій сфері;

· щорічному перегляді та затвердженні розмірів страхових внесків, норм, нормативів з урахуванням поточної еконо­мічної та соціальної ситуації;

· перегляді видів та розмірів соціальних виплат з метою по­кращання матеріального забезпечення громадян;

· встановленні обов'язкової вимоги щодо створення страхо­вих резервів з метою забезпечення своєчасності та повноти соціальних виплат;

· державному фінансовому контролі за дотриманням законо­давства щодо формування доходів соціальних страхових фондів та цільового використання їх коштів;

· контролі та нагляді за діяльністю центральних і територіаль­них органів державних фондів, їх взаємодією з іншими суб'єктами.

Державне регулювання передбачає створення та функціону­вання відповідного фінансового механізму, який повинен бути спрямований на раціональне управління рухом фінансових ре­сурсів та формування фінансових відносин, що виникають у процесі утворення та використання страхових фондів.

Фінансовий механізм регулювання соціального страхування — це сукупність фінансових методів, форм та важелів управління фінансовими ресурсами, що призначені для матеріального за­безпечення громадян у разі виникнення страхових випадків.

Фінансові методи відображають вплив фінансів на процеси, які відбуваються у сфері соціального страхування. Їх дія вияв­ляється у ході формування та використання бюджетів страхових фондів. Фінансові методи діють за допомогою фінансових ва­желів. Усі елементи фінансового механізму повинні бути на­цілені на виконання основних функцій управління, а саме: планування, прогнозування, оперативного управління, регулюван­ня, контролю, нагляду.

Правове забезпечення виявляється у встановленні правових засад відносин, що мають місце у сфері соціального страхуван­ня.

Закони України, Укази Президента встановлюють обов'яз­ки, права та відповідальність сторін, які беруть участь у страху­ванні. Вони передбачають правові норми, згідно з якими на Ка­бінет Міністрів України, Пенсійний фонд, інші органи державної виконавчої влади покладаються завдання з розроблення конкретних постанов, інструкцій та положень щодо забезпечен­ня виконання законів.

Постанови Кабінету Міністрів України, правління Пенсійного фонду та інших державних цільових фондів деталізують статті законів та розробляють механізм їх ре­алізації в практичній діяльності. Крім того, Кабінет Міністрів України має право видавати в межах своєї компетенції та повно­важень нормативні акти, що безпосередньо стосуються соціаль­ного захисту населення.

	Фінансові методи
	Планування, прогнозування, формування бюджету фонду, оперативне управління, перерозподіл, регулювання, використання коштів, контроль, нагляд
	Фінансові важелі
	Страхові внески, доходи, пільги, фінансові санкції, страхові тарифи, бюджет фонду, матеріальне забезпечення
Правове забезпечення
Укази Президента України, закони України, постанови Кабінету Міністрів України та правлінь фондів, накази міністерств
Нормативне забезпечення
Інструкції, методичні розробки, норми
Інформаційне забезпечення
Інформація про платників внесків, отримувачів допомог, рух грошей тощо

Рис. 2.1 - Склад фінансового механізму регулювання соціального страхування

Із розвитком України як незалежної держави відбувалися зміни в законодавстві, що регулює соціальне страхування.

Прийнятий 5 листопада 1991 р. Закон України «Про пенсійне забезпечення» хоч і закладав страхову основу, але значною мірою зберіг положення союзного законодавства щодо державного за­безпечення пенсіонерів. Відбулося руйнування старої системи соціального захисту та дещо стихійний розвиток соціального страхування. Уряд реагував на поточні проблеми, приймаючи постанови щодо забезпечення певних соціальних виплат за ра­хунок бюджетних коштів. Не всі види соціального захисту забезпечувалися через систему соціального страхування.

У грудні 1993 р. Верховна Рада України схвалила Концепцію соціального забезпечення населення України, згідно з якою «си­стема конкретних форм соціального забезпечення населення вклю­чає: матеріальне забезпечення шляхом соціального страхування у разі безробіття, тимчасової або повної непрацездатності та соціаль­ну допомогу непрацездатним і малозабезпеченим громадянам».

У наступні роки відбулися значні зміни у системі соціально­го страхування.

Значно вплинути на це мала прийнята 28 червня 1996 р. Конституція України, яка визначала основні засади со­ціальної політики держави.

Стаття 3 Конституції закріплює со­ціальну спрямованість політики України. У статтях 46, 48 і 49 ви­знається право громадян на достатній життєвий рівень для себе і для своєї сім'ї, на охорону здоров'я, медичну допомогу та ме­дичне страхування, а також право громадян на соціальний захист за віком, у випадку хвороби, інвалідності, втрати годуваль­ника та в інших випадках, передбачених законом. Конституція покладає на державу обов'язок створювати необхідні умови для реалізації цього права.

Частина 1 ст. 46 Конституції перелічує умови, настання яких є основою для забезпечення громадян, а саме: певні періоди життя, пов'язані з її віком (дитинство, старість), станом здоро­в'я, втратою працездатності чи втратою годувальника. Частина 2 ст. 46 закріплює положення про те, що державні пенсії й со­ціальні допомоги встановлюються законом.

З метою реалізації державної політики щодо забезпечення соціального захисту населення Верховна Рада України у січні 1998 р. прийняла закон про запровадження в Україні загальноо­бов'язкового державного соціального страхування, а також «Ос­нови законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування» від 14 січня 1998 р. № 16/98-ВР, які визначають принципи, загальні правові, фінансові й організаційні засади державного соціального страхування громадян в Україні. Згідно з цим законом були розроблені відповідними органами і прийняті Верховною Радою такі закони:

• «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного за­хворювання» від 23 вересня 1999 р. № 1105-ХIІ;

• «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» від 2 березня 2000 р. № 2213-III;

• «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витрата­ми, зумовленими народженням та похованням» від 18 січня 2001р. №2240-III;

• «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 9 липня 2003 р. № 1058-ІV;

• «Про недержавне пенсійне забезпечення» від 9 липня 2003 р. № 1057-IV;

• «Про загальнообов'язкове державне соціальне медичне стра­хування» (проект).

Зазначені закони знайшли подальшу деталізацію у відповід­них інструкціях, постановах та положеннях.

Крім того, прийняті законодавчі акти, що регулюють порядок нарахування та спла­ти окремих страхових зборів, розміри страхових виплат, пенсій­не забезпечення певних категорій громадян тощо.

Щодо пен­сійного страхування існує близько 17 нормативних документів. Так, Закон України «Про наукову і науково-технічну діяльність» від 1 січня 1998 р. № 284-ХІV містить положення про пенсійне страхування наукових працівників (перелік яких затверджено постановою Кабінету Міністрів України). Закон України «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів» від 18 червня 1998 р. № 2601-XIV встановлює, що право на особливу пенсію мають працівники держав­них та комунальних засобів масової інформації, які досягли за­гального пенсійного віку і мають певний стаж роботи за спе­ціальністю. Закон України «Про внесення змін до ст. 32 Закону України «Про статус народного депутата України» від 5 жовтня 2000 р. № 20 і 5-І ІІ встановлює, що при досягненні пенсійного віку народному депутату призначається державна пенсія у розмірі 80% з урахуванням усіх надбавок і доплат. Закон України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 19 грудня 1991 р. № 2001-12 за­кладає пільги, компенсації, додаткові пенсії цій категорії гро­мадян. Ці та інші законодавчі акти регламентують умови і поря­док забезпечення соціальними виплатами певних категорій гро­мадян.

Аналіз законодавчих та нормативних актів свідчить, що правова база соціального страхування в Україні в основному сформована, однак у зв'язку із впливом певних чинників (фінан­сові можливості держави, вплив політичних партій тощо) ухвалюються поточні рішення, що не дають можливості досягти не­обхідного рівня матеріального забезпечення громадян.

2.2 Фінансові та організаційні засади загальнообов'язкового державного соціального страхування

В Україні найбільшого розвитку і відповідного правового оформлення набуло обов'язкове державне соціальне страхуван­ня.

Загальнообов'язкове державне соціальне страхування — це си­стема прав, обов'язків і гарантій, яка передбачає надання со­ціального захисту, що включає матеріальне забезпечення гро­мадян у разі хвороби, повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати страхових внесків власником або уповноваженим ним органом, громадянами, а також бюджетних та інших джерел, передбачених законом.

Право на забезпечення державним соціальним страхуванням мають застраховані громадяни України, іноземні громадяни, осо­би без громадянства та члени їх сімей, які проживають в Україні.

Державне соціальне страхування залежно від страхового випадку поділяється на такі види:

- пенсійне страхування;

- страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами,

зумовленими народженням і похованням;

- медичне страхування;

- страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного

захворювання, що спричинили втрату працездат­ності;

- страхування на випадок безробіття.
Загальнообов'язкове державне соціальне страхування

здійснюється за такими принципами:

—законодавчого визначення умов і порядку здійснення дер­жавного соціального страхування;

—обов'язковості страхування осіб, які працюють на умовах трудового договору, та осіб, які забезпечують себе роботою самостійно, громадян — суб'єктів підприємницької діяль­ності;

—надання права отримання виплат за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням особам, зайнятим підприємницькою, творчою діяльністю тощо;

—обов'язковості фінансування страховими фондами витрат, пов'язаних із наданням матеріального забезпечення та со­ціальних послуг у обсягах, передбачених законами з окре­мих видів страхування;

—солідарності та субсидування;

—державних гарантій реалізації застрахованими громадяна­ми своїх прав;

—забезпечення рівня життя, не нижчого за прожитковий
мінімум, встановлений законом, шляхом надання пенсій, інших видів соціальних виплат та допомоги, які є основним джерелом існування;

—цільового використання коштів загальнообов'язкового дер­жавного соціального страхування;

—паритетності представників усіх суб'єктів загальнообов'яз­кового державного соціального страхування в управлінні ним.

Загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню підлягають:

1) особи, які працюють на умовах трудового договору (кон­тракту): на підприємствах, в організаціях, установах незалежно від їх форм власності та господарювання;

2) особи, які забезпечують себе роботою самостійно (члени творчих спілок, творчі працівники, які не є членами творчих спілок);

3) фізичні особи —суб'єкти підприємницької діяльності.

Громадяни України, які працюють за межами території Ук­раїни та не застраховані в системі соціального страхування краї­ни, в якій вони перебувають, мають право на загальнообов'яз­кове соціальне страхування в Україні за умови сплати ними стра­хових внесків, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України.

Основні категорії соціального страхування:

Суб'єктами загальнообов'язкового державного соціального страхування є застраховані громадяни (в окремих випадках - члени їх сімей та інші особи), страхувальники і страховики.

Застрахованою є фізична особа, на користь якої здійснюєть­ся загальнообов'язкове державне соціальне страхування.

Страхувальниками за загальнообов'язковим соціальним страхуванням є роботодавці та застраховані особи.

Страховиками є цільові страхові фонди з окремих видів стра­хування. Страхові фонди беруть на себе зобов'язання щодо збо­ру страхових внесків та надання застрахованим особам матері­ального забезпечення і соціальних послуг у разі настання стра­хових випадків.

Об'єктом загальнообов'язкового державного соціального страхування є страховий випадок, із виникненням якого застра­хована особа (члени її сім'ї, інші особи) має право на от­римання матеріального забезпечення та соціальних послуг.

Страховий стаж — це період (строк), протягом якого особа підлягає загальнообов'язковому державному соціальному страху­ванню та сплачуються внески (нею, роботодавцем) на страхуван­ня. Особливості та розмір сплати страхових внесків роботодавцем і застрахованою особою визначаються законодавством. Страхо­вий стаж у перспективі замінить трудовий стаж. Він буде основ­ним критерієм оцінки практичної діяльності громадянина.

Страховий ризик — обставини, внаслідок яких громадяни та/або члени їх сімей можуть втратити тимчасово чи назавжди за­соби до існування і потребують матеріальної підтримки або со­ціальних послуг за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням.

Страховий випадок — подія, з настанням якої застрахована особа має право на отримання матеріального забезпечення чи соціальних послуг, передбачених законами України з окре­мих видів страхування.

До страхових випадків з соціального страхування нале­жать:

• тимчасова непрацездатність;

• вагітність і пологи, догляд за малолітньою дитиною;

• інвалідність;

• хвороба;

• досягнення пенсійного віку;

• смерть годувальника;

• безробіття;

• соціальні послуги та інші матеріальні витрати, пов'язані з певними обставинами;

• нещасний випадок на виробництві;

• професійне захворювання.

Основними джерелами коштів загальнообов'язкового дер­жавного соціального страхування є внески роботодавців та за­страхованих осіб.

Розміри внесків з кожного виду страхування визначаються виходячи з того, що вони повинні забезпечува­ти:

—надання особам матеріального забезпечення та соціальних послуг;

—фінансування заходів, спрямованих на профілактику стра­хових випадків;

—створення резерву коштів для забезпечення виплат та надання соціальних послуг застрахованим особам;

—покриття витрат страховика, пов'язаних із здійсненням стра­хування.

Розміри внесків на загальнообов'язкове державне соціальне страхування залежно від його виду щорічно встановлю­ються Верховною Радою України відповідно для роботодавців та застрахованих осіб водночас із затвердженням державного бюдже­ту, якщо інше не передбачено законодавством.

Страхові внески залежно від виду встановлюються на кален­дарний рік у відсотках:

—для роботодавців – до сум фактичних витрат на оплату праці та інших виплат найманим працівникам;

—для фізичних осіб – до сум оподатковуваного доходу (при­бутку).

За загальнообов'язковим соціальним страхуванням надають­ся такі види матеріального забезпечення та соціальних послуг:

1) пенсійне страхування:

—пенсії за віком, за інвалідністю внаслідок загального захво­рювання;

—пенсії у зв'язку із втратою годувальника;

—медичні профілактико-реабілітаційні заходи;

—допомога на поховання пенсіонерів;

2) медичне страхування:

—діагностика та амбулаторне лікування;

—стаціонарне лікування;

—надання готових лікарських засобів та виробів медичного призначення;

—профілактичні та освітні заходи;

—забезпечення медичної реабілітації осіб, які перенесли особ­ливо тяжкі операції або мають хронічні захворювання;

3) страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням:

—допомога з тимчасової непрацездатності (включаючи догляд за хворою дитиною);

—допомога у зв’язку з вагітністю та пологами;

—допомога при народженні дитини та на догляд за нею;

—допомога на поховання;

—забезпечення оздоровчих заходів;

4) страхування від нещасного випадку на виробництві та про­фесійного захворювання:

—профілактичні заходи щодо запобігання нещасним випадкам на виробництві та професійним захворюванням;

—відновлення здоров'я та працездатності потерпілого;

—допомога із тимчасової непрацездатності внаслідок нещас­ного випадку на виробництві та професійного захворюван­ня;

—відшкодування збитків, заподіяних працівникові каліцтвом чи іншим ушкодженням здоров'я, пов'язаних з виконанням ним своїх трудових обов'язків;

—пенсія за інвалідністю внаслідок нещасного випадку на ви­робництві або професійного захворювання;

—пенсія у зв'язку із втратою годувальника, який помер вна­слідок нещасного випадку на виробництві або професій­ного захворювання;

—допомога на поховання осіб, які померли внаслідок нещасно­го випадку на виробництві або професійного захворювання;

5) страхування від безробіття:

—допомога у зв’язку з безробіттям;

—відшкодування витрат, пов'язаних із професійною підготов­кою або перепідготовкою та профорієнтацією;

—матеріальна допомога безробітному та членам його сім'ї;

—дотація роботодавцю для створення робочих місць;

—допомога на поховання безробітного.

Управління соціальним страхуванням містить такі види діяльності: планування, акумуляцію та облік коштів, нарахуван­ня та виплату матеріального забезпечення, звітність, контроль, розгляд спірних питань.

Управлінню соціальним страхуванням властиві загальні риси та принципи, які характерні для управлін­ня в цілому.

Управління окремими видами загальнообов'язкового дер­жавного соціального страхування здійснюють страхові фонди.

Ці органи проводять збір та акумуляцію страхових внесків, кон­троль за використанням коштів, забезпечують фінансування соціальних виплат та здійснюють інші функції згідно із затверд­женими статутами. Страхові фонди є некомерційними самовряд­ними організаціями. Вони не можуть займатися іншою діяльні­стю, крім тієї, для якої вони створені.

Управління страховими фондами здійснюється на паритетній основі державою та представниками суб'єктів соціального стра­хування.

Це означає, що застраховані особи і роботодавці як учас­ники системи несуть відповідальність за управління страховим фондом. Сутність самоврядування в системі соціального страху­вання полягає у виділенні органів управління цієї системи із органів безпосереднього державного управління. Органи соціаль­ного страхування мають юридичну самостійність, але держава несе відповідальність за цю сферу суспільної діяльності. Вона створює правову основу шляхом прийняття законодавчих та нормативних актів, здійснює нагляд і контроль, беручи участь на заса­дах партнерства в управлінні фондами соціального страхування.

Управління фондами загальнообов'язкового державного соціального страхування здійснюють правління та виконавчі ди­рекції страхових фондів.

Правління страхового фонду:

• затверджує документи, що регламентують внутрішню діяльність фонду, у тому числі виконавчої дирекції;

• подає у встановленому порядку пропозиції щодо встанов­лення розмірів внесків для забезпечення відповідного виду соціального страхування;

• затверджує проекти річних бюджетів фонду та звіти про їх виконання, порядок використання коштів бюджету фонду;

• створює резерви коштів для забезпечення виплат та надан­ня соціальних послуг застрахованим особам;

• спрямовує та контролює діяльність виконавчої дирекції фонду та її робочих органів тощо.

Виконавча дирекція страхового фонду є виконавчим орга­ном правління фонду. Робочими органами виконавчої дирекції є її відділення, страхові каси.

Нагляд за діяльністю фондів здійснює Наглядова рада, до складу якої входять у рівній кількості представники від застра­хованих громадян, роботодавців та держави. Рада здійснює кон­троль за виконанням статутних завдань та цільовим використан­ням коштів відповідним фондом із загальнообов'язкового дер­жавного соціального страхування.

Державний нагляд здійснює уповноважений Кабінетом Міністрів України центральний орган виконавчої влади. Держава здійснює контроль за дотри­манням страхувальниками та страховиками законів України, інших нормативно-правових актів.

2.3 Контрольні запитання

1 Що таке фінансовий механізм регулювання соціального страхування?

2 Які складові фінансових методів?

3 У чому виражається правове, нормативне та інформаційне забезпечення регулювання?

4 Яка правова база соціального страхування в Україні?

5 Що таке загальнообов'язкове державне соціальне страхування?

6 Які види державного соціального страхування виділяють залежно від страхового випадку?

7 Назвіть принципи організації загальнообов'язкового державного соціального страхування.

8 Які є суб'єкти та об'єкти державного соціального страхування?

9 Перелічіть основні категорії соціального страхування.

10 Які види матеріального забезпечення та соціальних послуг надаються за державним соціальним страхуванням?

Тема 3 Соціальне страхування з тимчасової втрати працездатності

3.1 Теоретико-організаційні засади загальнообов’язкового державного соціального страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням.

3.2 Доходи бюджету Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності.

3.2.1 Джерела формування бюджету Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності.

3.2.2 Платники страхових внесків та їх реєстрація.

3.2.3 Розмір страхових внесків, порядок їх нарахування та строки сплати.

3.2.4 Права, обов'язки та відповідальність страхувальників.

3.2.5 Контроль за надходженням коштів до ФСС ТВП.

3.3 Порядок обчислення середньої заробітної плати (доходу) для розрахунку виплат за загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням.

3.4 Матеріальне забезпечення та соціальні послуги за страхуванням з тимчасової втрати працездатності.

3.4.1 Загальні положення.

3.4.2 Допомога на період тимчасової непрацездатності.

3.4.3 Допомога з вагітності та пологів.

3.4.4 Допомога при народженні дитини.

3.4.5 Допомога на догляд за дитиною до досягнення нею трирічного віку.

3.4.6 Допомога на поховання.

3.4.7 Порядок планування, обліку та видачі путівок на санаторно-курортне лікування та оздоровлення застрахованих осіб і членів їх сімей, придбаних за рахунок коштів ФСС ТВП.

3.5 Управління соціальним страхуванням з тимчасової втрати працездатності.

3.6 Контрольні запитання.

3.1 Теоретико-організаційні засади загальнообов’язкового д

Дата добавления: 2014-01-07