Поняття, мета і значення доказування

Кримінальне-процесуальне доказування - це здійснювана в правових і логічних формах частина кримінальної-процесуальної діяльності органів дізнання, досудового розслідування, прокуратури і суду, що полягає у висуванні можливих версій щодо системи юридично-значущих обставин кримінального провадження, у збиранні, перевірці та оцінці доказів за цими версіями, а також в обґрунтуванні на досудовому розслідуванні достовірного висновку про доведеність вини особи та його подальше обстоювання у судових стадіях процесу.

Згідно ч. 2 ст. 91 КПК України доказування полягає у збиранні, перевірці та оцінці доказів з метою встановлення обставин, що мають значення для кримінального провадження.

Як об'єктивна істина в цілому, так і окремі факти, обставини справи встановлюються слідчим, прокурором, слідчим суддею і судом лише шляхом кримінально-процесуального доказування, під час якого збираються, перевіряються, оцінюються докази і на їх підставі приймаються й обґрунтовуються процесуальні рішення. Цим зумовлюється те, що доказування має найбільшу питому вагу в усій діяльності сторін кримінального провадження, осіб, яких вони залучають до цієї діяльності, а також те, що нормативне регулювання й теоретичне дослідження проблем доказування посідає чільне місце в кримінально-процесуальному праві, найважливішою складовою якого є доказове право, і в науці кримінального процесу, де провідну роль відіграє теорія доказів (її ще називають ученням про докази). У кінцевому підсумку в кримінальному процесі як науці, навчальній дисципліні, галузі права і практичній діяльності все зводиться до доказування і доказів, бо вони є основним змістом кримінального процесу.

Доказування є стрижнем кримінальної-процесуальної діяльності, воно займає в ній найбільшу „питому вагу”. За влучним висловом П.А. Лупінської доказування складає „серцевину кримінальної-процесуальної діяльності”[13].

Діяльність по доказуванню вини особи здійснюється на виконання обов’язку, який отримав назву “тягар доказування”[14]. У вітчизняному кримінальному процесі тягар доказування покладається на сторону обвинувачення.

За своєю гносеологічною сутністю кримінальне-процесуальне доказування є різновидом пізнання людиною дійсності. Тому в ньому застосовуються з урахуванням специфіки всі закони і категорії сучасної гносеології.

В той же час кримінальне-процесуальне доказування не є науковим в тому розумінні, що воно:

1) не ставить перед собою мету пізнання закономірностей розвитку природи і суспільства (пізнавальна діяльність спрямована на з’ясування обставин конкретного діяння);

2) не може продовжуватися безкінечно, воно обмежене процесуальними строками;

3) здійснюється спеціальними суб’єктами за допомогою специфічних засобів, у визначеній кримінальним-процесуальним законом формі.

Але кримінальне-процесуальне доказування має і багато спільного з науковим пізнанням, в першу чергу, з історичним, бо досліджується подія минулого.

Сукупність правових норм, якими регламентується порядок доказування у кримінальних справах, утворюють собою підгалузь кримінально-процесуального права - доказове право. Систему доказового права складають:

1) норми глави 4 КПК „Докази і доказування”, що регулюють загальні положення доказування: поняття доказів; предмет доказування; способи збирання доказів; правила оцінки доказів; процесуальні джерела доказів.

2) норми-принципи кримінального процесу - вільна оцінка доказів; всебічність, повнота і об’єктивність дослідження обставин кримінального провадження, презумпція невинуватості;

3) норми, якими врегульовані права і обов’язки учасників кримінального процесу в частині доказування - наприклад, право обвинуваченого, потерпілого та інших заінтересованих учасників процесу подавати докази;

4) норми, якими регламентується провадження слідчих (розшукових) і негласних слідчих (розшукових) дій та інших процесуальних дій із збирання та перевірки доказів;

5) норми, що встановлюють підстави і порядок прийняття і обґрунтування процесуальних рішень.

Спірним у вітчизняній юридичній літературі є питання щодо мети доказування, здійснюваного у кримінальному процесі.

Традиційною є концепція, згідно з якою метою доказування є об’єктивна істина. Ця концепція побудована на двох марксистських тезах:

1) світ може бути пізнаний;

2) практика є критерієм істинності пізнання.

Але останнім часом ця концепція дещо похитнулася (особливо в Росії після запровадження суду присяжних) у зв’язку з появою концепції практичної достовірності, коли метою доказування визнається достовірність знань, яка дає можливість прийняти обґрунтоване рішення у кримінальній справі.

Противники об’єктивної істини стверджують, що:

Ø її сучасні прибічники виражають ідеологію інквізиційного кримінального процесу. З об’єктивною істиною тісно пов’язаний постулат про те, що жоден злочин не повинен залишатися нерозкритим, а винний безкарним. Саме тому відсоток розкриття злочинів у Радянському Союзі складав більше дев’яноста (за рахунок укриття злочинів від обліку);

Ø вимога щодо встановлення об’єктивної істини є красивою на папері, але такою, що рідко коли реалізується на практиці.

Видається, що концепція об’єктивної істини є вразливою як з теоретичної, так і з практичної точки зору.

Теоретична вразливість даної концепції полягає в тому, що вона дійсно виправдовує інквізиційну конструкцію процесу. Остання передбачає встановлення істини будь-якими засобами („ціль виправдовує засоби”).

У практичному плані концепція об'єктивної істини є вразливою через те, що вона оперує абстрактними схемами, тоді як під час кримінального провадження треба керуватися прагматичними міркуваннями.

Істина визначається як відповідність знань дійсності. Але досліджувана дійсність вже в минулому. Тому матеріальні та ідеальні сліди є лише фрагментами дійсності, які скласти докупи вдається далеко не завжди. Окрім того, необхідно щоб знання про дійсність були об’єктивними.

Про об’єктивну істину в кримінальному процесі можна вести мову як про пізнавальний ідеал, до якого треба прагнути, але який не завжди досягається (таке розуміння мети доказування збігається із загальним визначенням мети, як бажаного кінцевого результату людської діяльності). Нормативно визначити мету доказування неможливо. Врегулювати можна тільки шлях до досягнення мети, яким є процедура доказування.

Доказування має кримінально-правове та кримінально-процесуальне значення.

Кримінально-правове значення доказування полягає в тому, що:

- тільки завдяки доказуванню можна встановити чи мало місце кримінальне правопорушення і якою є його кваліфікація;

- доказування забезпечує реалізацію такої кримінально-правової категорії, якою є кримінальна відповідальність.

Кримінально-процесуальне значення доказування проявляється в тому, що:

- правильне його здійснення в змозі забезпечити реалізацію прав і законних інтересів всіх учасників кримінального процесу;

- всі питання, які виникають в ході провадження у кримінальному провадженні, можуть бути вирішені лише на підставі достовірно встановлених в ході доказування обставин;

- участь заінтересованих суб’єктів у доказуванні є гарантією реалізації принципів кримінального процесу (зокрема принципів змагальності, забезпечення права обвинуваченого на захист, презумпції невинуватості);

- докази є підставою для прийняття всіх процесуальних рішень у кримінальному провадженні (доведеність вини підсудного покладається в основу вироку суду).

Таким чином, що стосується значення кримінально-процесуального доказування, то його не можливо перебільшити. Адже, говорячи про процес доказування у кримінальному провадженні, ми говоримо, насамперед, про те, що вирішується доля людини. І від того, наскільки правильно буде зібрано і оцінено весь доказовий матеріал, залежить правильність, законність судового рішення у кримінальному провадженні.

Висновки по третьому питанню:

1. Кримінально-процесуальне доказування здійснюється в правових та логічних формах.

2. Сукупність правових норм, якими регламентується порядок доказування у кримінальному провадженні, утворюють собою підгалузь кримінально-процесуального права - доказове право.

3. Об’єктивна істина як мета доказування у кримінальному процесі є пізнавальним ідеалом.

4. Доказування має як кримінально-процесуальне, так і кримінально-правове значення.

4. Структура процесу доказування

Процес доказування - це шлях відтворення реальної картини події кримінального провадження, з’ясування її сутності і вироблення на підставі цього відповідних процесуальних рішень.

Цей процес складається із комплексу процесуальних дій і відносин, що можуть бути згруповані в окремі відносно самостійні елементи. Останніми є важливими для аналізу внутрішнього змісту кримінально-процесуального доказування.

Увага! Елементи процесу доказування не є етапами доказування.

Етапи - це періоди пошуку істини у різних провадженнях. Наприклад, різними є етапи доказування на досудовому розслідуванні і в суді; у кримінальних провадженнях про вбивство і про крадіжку.

Елементи доказування є єдиними для всіх категорій кримінальних проваджень. В окремих стадіях процесу вони можуть різнитися лише своєю роллю і поєднанням.

Деякі процесуалісти (О.М. Ларін) зводять кримінально-процесуальне доказування по суті до одного елементу - „дослідження фактів для пізнання істини”.

Найбільш поширеною (традиційною) є позиція вчених, згідно з якою процес доказування складається з трьох елементів: збирання, перевірка і оцінка доказів. Але така сукупність елементів не відображає повною мірою зміст доказової діяльності, що завжди здійснюється з метою спростування або доведення певної версії (гіпотези, тези), а також обґрунтування висновків у кримінальному провадженні.

Розглянемо тепер кожний з елементів.

1. Збирання доказів - це здійснювана із дотриманням процесуальної форми діяльність особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, слідчого судді, суду із пошуку та виявлення джерела фактичних даних, вилученню необхідної інформації і її фіксації.

Збирання доказів здійснюється сторонами кримінального провадження, потерпілим у порядку, передбаченому Кримінальним процесуальним кодексом.

Сторона обвинувачення здійснює збирання доказів шляхом проведення слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій, витребування та отримання від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, службових та фізичних осіб речей, документів, відомостей, висновків експертів, висновків ревізій та актів перевірок, проведення інших процесуальних дій, передбачених Кримінальним процесуальним кодексом.

Сторона захисту, потерпілий здійснює збирання доказів шляхом витребування та отримання від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, службових та фізичних осіб речей, документів, відомостей, висновків експертів, висновків ревізій, актів перевірок; ініціювання проведення слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій та інших процесуальних дій, а також шляхом здійснення інших дій, які здатні забезпечити подання суду належних і допустимих доказів.

Ініціювання стороною захисту, потерпілим проведення слідчих (розшукових) дій здійснюється шляхом подання слідчому, прокурору відповідних клопотань, які розглядаються в порядку, передбаченому статтею 220 Кримінального процесуального кодексу. У відповідності з названою статтею, таке клопотання сторони захисту, потерпілого і його представника чи законного представника про виконання будь-яких процесуальних дій слідчий, прокурор зобов'язані розглянути в строк не більше трьох днів з моменту подання і задовольнити їх за наявності відповідних підстав.

Про результати розгляду клопотання повідомляється особа, яка заявила клопотання. Про повну або часткову відмову в задоволенні клопотання виноситься мотивована постанова, копія якої вручається особі, яка заявила клопотання.

Постанова слідчого, прокурора про відмову в задоволенні клопотання про проведення слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій може бути оскаржена слідчому судді.

У відповідності із ст.223 КПК України слідчі (розшукові) дії є діями, спрямованими на отримання (збирання) доказів або перевірку вже отриманих доказів у конкретному кримінальному провадженні.

Підставами для проведення слідчої (розшукової) дії є наявність достатніх відомостей, що вказують на можливість досягнення її мети. До слідчих (розшукових) дій, згідно Кримінального процесуального кодексу, слід віднести: допит (статті 224-226 КПК України); пред'явлення особи для впізнання (ст.228); пред'явлення речей для впізнання (ст.229); впізнання трупа(ст.230); обшук (ст.234); огляд (ст.237). огляд трупа (ст.238); слідчий експеримент (ст.240); освідування особи(ст.241); проведення експертизи (ст.242).

До числа негласних слідчих (розшукових) дій слід віднести: аудіо-, відеоконтроль особи(ст.260); накладення арешту на кореспонденцію (ст. 261); огляд і виїмка кореспонденції(ст.262); зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж(ст.263); зняття інформації з електронних інформаційних систем (ст.264); обстеження публічно недоступних місць, житла чи іншого володіння особи(ст.267); спостереження за особою, річчю або місцем(ст.269); контроль за вчиненням злочину(ст.271).

Під час збирання доказів відбувається їх формування, що включає провадження і процесуальне оформлення слідчих (розшукових), негласних слідчих (розшукових) та інших процесуальних дій слідчого, прокурора, слідчого судді, суду по виявленню, вилученню та процесуальній фіксації (закріпленню) доказової інформації у встановленому законом порядку.

Найважливішими структурними елементами збирання доказів є пошук і вилучення доказової інформації. ЇЇ пошук може здійснюватись як у процесуальній, так і в непроцесуальній формі. Прикладом пошуку носіїв доказової інформації у непроцесуальній формі є використання при розслідуванні орієнтуючої інформації. У вирішенні цього завдання особливе місце належить оперативно-розшуковій діяльності. Без закріплення доказу процес його формування не може вважатися завершеним, бо інформація, отримана сторонами кримінального провадження у вигляді матеріального та ідеального образів, може бути використана в доказуванні лише після перетворення її на форму, доступну для сприйняття всіма учасниками кримінального провадження. Необхідним структурним елементом збирання доказів є також правозабезпечуючі операції. Це наділені правовою формою дії, через які слідчий, прокурор,слідчий суддя і суд забезпечують можливість реалізації прав, наданих кримінально-процесуальним законом особам, які беруть участь у збиранні доказів.

Отже, під збиранням доказів у кримінальному процесі слід розуміти елемент доказування, змістом якого є здійснення уповноваженим (компетентним) державним органом пошукових, пізнавальних, посвідчуючих і правозабезпечуючих дій з метою сприйняття інформації, що міститься в слідах кримінального правопорушення, її вилучення та закріплення в матеріалах кримінального провадження..

2. Перевірка доказів - це діяльність особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, слідчого судді, суду із ретельного, всебічного і об’єктивного визначення достовірності фактичних даних і доброякісності джерел їх отримання для правильного встановлення обставин кримінального провадження.

Перевірці підлягають як фактичні дані, так і їхні джерела; як кожний доказ окремо, так і у сукупності з іншими доказами. Перевірку доказів здійснюють державні органи і посадові особи, від яких залежить прийняття процесуальних рішень. Інші суб’єкти процесу лише беруть участь у перевірці доказів.

Докази перевіряються:

1) шляхом детального дослідження ознак кожного доказу і його джерела;

2) шляхом провадження процесуальних (слідчих) дій (в першу чергу - очної ставки, відтворення обстановки і обставин події, пред’явлення для впізнання, провадження експертизи);

3) логічним шляхом (аналіз змісту доказів; співставлення доказу, що перевіряється, з іншими доказами; отримання нових доказів).

Перевірка доказів проводиться шляхом їх аналізу, зіставлення з іншими доказами, також шляхом проведення додаткових слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій та інших процесуальних дій з метою пошуку нових доказів, підтвердження, або, навпаки, спростування доказів, вже раніше зібраних. Крім того, перевірка доказів проводиться з метою з’ясування питання про їх достовірність. Під перевіркою доказів як елементом доказування слід розуміти дослідження їх властивостей та ознак. Під властивостями доказової інформації розуміємо зовнішній прояв сутності (тобто цілей, зв'язків існування та можливостей бути використаним за призначенням), що сформувалася під впливом події злочину. Ознаки доказу, з одного боку, характеризують його зміст на предмет достовірності, з другого боку, на предмет наявності доброякісної процесуальної форми.

Основними способами перевірки є:

1) аналіз змісту кожного доказу окремо;

2) співставлення з іншими доказами та джерелами їх походження;

3) провадження повторних або нових слідчих дій;

4) провадження оперативно-розшукових заходів та ін.

4. Оцінка доказів - це мислительна (логічна) діяльність особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, суду, яка полягає в тому, що ці посадові особи, керуючись своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному і об’єктивному розгляді доказів в їх сукупності, законом і правосвідомістю, вирішують питання про допустимість, належність і достовірність та інші цінностні характеристики кожного доказу і достатність їх для обґрунтування процесуального рішення.

Ніякі докази для суду, прокурора, слідчого і особи, яка провадить дізнання, не мають наперед встановленої сили (ч. 2 ст. 67 КПК). Це правило є основним для системи вільної оцінки доказів, яка існує у кримінально-процесуальному праві всіх розвинених демократичних держав.

До 1864 року в України існувала формальна система оцінки доказів у кримінальних справах. Сутність такої оцінки полягала в тому, що кожний доказ мав наперед встановлену силу (вагу). Так, визнання підсудним своєї вини вважалося „лучшим свидетельством всего света” і тільки на підставі цього можна було постановити вирок. Інші джерела відомостей за значущістю прирівнювалися лише до частини цього „досконалого” доказу. Якщо ж вони у сукупності не могли бути прирівняні до визнання вини, то підсудного залишали „у підозрі”. При цьому надавалися переваги за юридичною значущістю чоловікові перед жінкою; знатному перед незнатним; вченому перед невченим; духовному перед світським. Розслідування і провадження у суді покривала канцелярська таємниця, а робота судді полягала у сумуванні значень питомої ваги закріплених письмово доказів, що мало гарантувати об’єктивність розгляду справ.

Система вільної оцінки доказів побудована за принципом „свідків зважують, а не рахують”.

Вільна оцінка доказів допускає варіативність у результатах оцінки одних і тих же доказів, здійснюваної різними посадовими особами, які ведуть кримінальний процес. Саме тому законодавець передбачає право прокурора і суду всіх інстанцій, які в результаті оцінки доказів, що є у справі, дійшли до інших висновків, ніж слідчий, повернути кримінальну справу для провадження додаткового досудового слідства.

Правила оцінки доказів покладаються і в основу врегулювання відносин між слідчим і прокурором, пов’язаних із даванням прокурором вказівок з найважливіших питань, що виникають під час досудового слідства (про притягнення як обвинуваченого, про кваліфікацію злочину і обсяг обвинувачення, про направлення справи судді для попереднього її розгляду або про закриття справи). В ч. 2 ст. 114 КПК встановлено право слідчого в разі незгоди із цими вказівками прокурора подати справу вищестоящому прокуророві з письмовим викладом своїх заперечень. В цьому разі прокурор або скасовує вказівки нижчестоящого прокурора, або доручає провадження слідства іншому слідчому. Врегульовуючи питання про обов’язковість передавання справи іншому слідчому, законодавець виходив не тільки із поваги до слідчого. В останнього під час оцінки доказів у зв’язку з питаннями, що їх поставив перед ним прокурор у своїх вказівках, виникло власне (внутрішнє) переконання в необхідності прийняття відмінного від запропонованого прокурором рішення. В даному випадку законодавець виходив з того, що рішення, якими визначається доля кримінальної справи і, головне, доля людини, не повинні прийматися слідчим під тиском з боку прокурора.

Судді, які входять до складу колегії, що розглядає кримінальну справу, мають право на окрему думку під час підписання вироку. Дане право також випливає із правила про вільну оцінку доказів кожною посадовою особою, яка веде процес.

Оцінка доказів – це здійснювана в логічних формах розумова діяльність суб'єктів кримінального процесу, яка полягає в тому, що вони, керуючись законом, розглядають за своїм внутрішнім переконанням кожний доказ окремо та всю сукупність доказів, визначаючи їх належність, допустимість і достовірність, а сукупність зібраних доказів – з точки зору достатності та взаємозв'язку для прийняття відповідного процесуального рішення; висувають необхідні слідчі (судові) версії, вирішують, чи підтверджуються вони, встановлюють, чи є підстави для прийняття процесуальних рішень і проведення слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій та інших процесуальних дій, доходять висновку про доведеність або недоведеність окремих обставин справи й кримінального правопорушення в цілому із наведенням аналізу доказів у відповідних процесуальних рішеннях. Така діяльність відбувається безперервно, протягом усього процесу доказування, у тому числі під час збирання і перевірки доказів, і визначає формування висновків про доказаність (чи недоказаність) обставин, які становлять предмет доказування у кримінальному провадженні.

Для кримінального процесу України характерним є те, що закон наперед не визначає сили і значення доказів. Навпаки, сила, значення та достовірність того чи іншого доказу визначаються щоразу слідчим, прокурором, слідчим суддею та судом. Так, висновок експерта не є обов'язковим для слідчого, прокурора, слідчим судді та суду, оскільки, якщо до того є відповідні підстави, вони мають право не погодитися з висновками експерта. Так, визнання підозрюваним чи обвинуваченим своєї вини не може розглядатися як доказ, що має особливе значення.

Основні положення оцінки доказів єдині для всіх етапів кримінального провадження і передбачені в ч.1 ст.94 КПК: «Слідчий, прокурор, слідчий суддя, суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінюють кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів – з точки зору достатності та взаємозв'язку для прийняття відповідного процесуального рішення». Згідно ч.2 ст.94 КПК жоден доказ не має наперед встановленої сили.

Внутрішнє переконання – це тверда впевненість, яка склалася при провадженні у справі слідчого, прокурора, слідчого судді, суду щодо правильності оцінки всіх наявних у провадженні відомостей і доказів і всіх встановлених у справі фактів; і що правильним є отриманий висновок у всіх питаннях, які виникли під час розслідування та вирішення справи по суті. Це не є інтуїція, не є просте почуття. Внутрішнє переконання — це вивідне знання, що характеризується вірою в його надійність та готовністю діяти відповідно до нього. З однієї сторони, воно суб'єктивне, тому що є переконанням конкретного суб'єкта кримінального судочинства як людським почуттям; з другої ж сторони, воно об'єктивне, тобто має об'єктивну основу. Такою основою є докази, що мають місце в провадженні. Внутрішнє переконання в оцінці доказів необхідно розглядати в двох аспектах: як метод оцінки доказів і як результат такої оцінки. Як метод оцінки доказів внутрішнє переконання гарантується незв'язаністю, слідчого, прокурора, слідчого судді та суду оцінкою доказів, що дана іншим органом на будь-якому етапі стадії процесу; відсутністю правил щодо переваги одного виду доказів перед іншими. Внутрішнє переконання як результат оцінки доказів означає переконання слідчого, прокурора, слідчого судді та суду в достовірності доказів і правильності висновків, до яких вони прийшли в ході кримінально-процесуального доказування. Але, враховуючи змагальну конструкцію сучасного кримінального процесу України, можна говорити про деяку специфіку формування внутрішнього переконання суб'єктів доказування за наявності обставин, з якими кримінально-процесуальний закон пов'язує обов'язковість врахування процесуальної позиції сторін при прийнятті рішень слідчим, прокурором, слідчим суддею і судом.

висновки по четвертому питанню:

1. Процес доказування - це шлях відтворення реальної картини події кримінального правопорушення, з’ясування її сутності і вироблення на підставі цього відповідних процесуальних рішень.

2. Елементами процесу доказування у кримінальному провадженні є: 1) збирання доказів; 2) перевірка доказів; 3) оцінка доказів.

Дата добавления: 2014-01-07