Галицько-Волинська держава. 10 страница

До початку весни 1915 року російські війська вийшли на головні перевали Карпат, але далі не просунулись, вони захопили Західну Галичину, Буковину, Північно-східну Словаччину, Закарпаття.

На окупованих територіях було створено генерал-губернаторство на чолі з графом Г. Бобринським, який провадив політику репресій та переслідування проти українців.

Війна призвела до великих людських втрат, зниження життєвого рівня, до господарчої кризи, ще більш загострила існуючі протиріччя, і наприкінці наштовхнула суспільство до нової революції.

Процес формування та бойовий шлях УСС під час І Світової війни.

У серпні-вересні 1914 на Галичині Головна Українська Рада створила Центральну Бойову Раду, яка звернулась до уряду країни з проханням дозволити сформувати легіон УСС. Невдовзі згоду було отримано; правда, командування австро-угорської армії, як і уряд, без ентузіазму поставились до цієї ініціативи галичан. На прохання Управи відкликати військ для формування легіону 100 українських старшин цісарське командування виділило лише 16.

У серпні-вересні 1914 на Галичині із добровольців створено легіон УСС. До легіону входили юнаки воєнізованих українських організацій: "Сокіл", "Січ", "Пласт", які були створені 28 червня 1914. У місто Стрий на Львівщину прибуло 28 тис. добровольців, але австро-угорський уряд дозволив формування з 2,5 тис. легіону. Військову присягу солдати давали два рази. Перший раз на вірність Австро-Угорщині, а другий Україні. І курінь УСС очолив Д. Вітовський.

У вересні 1914 австро-угорський уряд вирішив кинути на фронт січовиків проти російських військ, що наступали під Радзивиловом, але командир Рожанковський відмовився виконувати наказ, за що і був усунутий з посади.

25 вересня 1914 року УСС захищали Ужоцький та Верецький перевал Карпатських гір від дивізії кубанських козаків. Отримавши підкріплення з Балканського фронту, цісарська Південна армія у жовтні перейшла у наступ через Карпатські перевали і відбила у росіян міста Борислав, Дрогобич, Стрий. Але невдовзі, командиру О. Брусилову вдалося відновити становище і відкинути УСС до Карпат. У березні 1915 стрілецькі сотні виходять на схили гори Маківка. Генерал Іванов підтягує важку артилерію і кидає у наступ кавалерійську дивізію генерала Олексія Каледіна та дрібні піхотні частини. Найбільшої напруги бої досягли 1 травня. Витримати позиції січовикам не вдалося. 1 – 3 травня 1915 битва на горі Маківка.

4 червня 1916 почався Брусиловський прорив. Протягом серпня-вересня 1916 полк УСС прикривав залізничний шлях Підгайці – Бережани на Тернопільщині.

На початку липня 1917 шість відновлених сотень полку УСС під командуванням М. Тарнавського знову вступили у бій на Бережанщині. Після дводенного штурму вони оволоділи Козовою і в час загального наступу австрійських військ попрямували до Збруча. Погляди стрілецтва були спрямовані на схід, де відроджувалась державність України. УСС були узяті в полон та репресовані, але 17 лютого 1917 УСС у відновленому складі повертається на фронт.

У кінці 1917 у Києві був створений курінь УСС під керівництвом Є. Коновальця та Мельника.

Таким чином, бойовий шлях УСС складався із перемог та поразок, але це була перша спроба створити українську національну армію, яка б могла захистити інтереси українців та звільнити їх від іноземного панування.

9. Розвиток культури українського народу у ХІХ – поч. ХХ ст.

У другій пол. 19 ст. відбулося територіальне роз'єднання українських земель, завершилося формування української нації, ускладнилася соціальна структура та політизувалося суспільне життя. Буржуазні реформи розширили межі культурницько-просвітницької діяльності, створили нові умови для позитивних зрушень у культурі. Негативно впливали на розвиток культури такі фактори: відсутність власної національної державності, асиміляторська політика Рос. імперії.

Збільшується кількість освітніх закладів, хоча поза школою залишається 70% дітей.

Друга половина 19 ст. подарувала Україні цілу плеяду видатних письменників: І. Франко, П. Куліш, Л. Глібов, Леся Українка, П.Мирний, М.Коцюбинський та ін..

Незважаючи на труднощі та протидію царської влади, значних успіхів досягає український театр. Фундатори: М.Кропивницький, І. Карпенко-Карий, М. Старицький. На західноукраїнських землях – О.Бачинський.

Література та театр дали потужний імпульс процесу розвитку національної музики. С.Гулак-Артемовський „Запорожець за Дунаєм”, найпомітніша постать – М.Лисенко; П.Сокальський, М.Калачевський. На західноукраїнських землях – М.Вербицький, І.Лавровський, І.Воробкевич, А.Вахнянин...

У живопису поширюються принципи реалізму та народності. (М.Пимоненко, К.Констанді, Л.Жемчужніков.)

Для архітектури характерна втрата архітектурного стилю, панування еклектики, великі масштаби забудови, застосування нових технологій та матеріалів (бетон, залізо, залізобетон).

Розвиток поліграфії, поява телефону, радіо, кіно посилюють інтенсивність інформаційного обміну, закладають основи індустріальної культури. На рубежі 19-20 ст. в українській культурі з'являється модерністська течія, але уповільненість суспільного розвитку, викликана відсутністю власної держави та роз'єднаністю України, визначили приглушений, слабо виражений, нерозвинутий характер українського модернізму.

Тема 7. Українська національна демократична революція 1917-1921 рр.

Україна в складі СРСР (1922 – 1939 рр.)

Мета заняття. Ознайомити студентів із становленням української державності та боротьбою різних сил в Україні у 1917-1921р.р., становищем УРСР на початку 20-хр.р., впровадженням НЕПу, утворенням СРСР, завданнями, суттю та проведенням політики українізації, індустріалізації, колективізації Показати особливості політики Центральної Ради, уряду гетьмана П.Скоропадського, Директорії, більшовиків, білогвардійців, специфіку становлення та долю ЗУНР, штучний характер голодомору 1932-33р.р. та процес формування тоталітарного режиму в СРСР. Удосконалювати вміння логічно мислити, навички усних виступів, підготовки рефератів та повідомлень, роботи з картою, аргументованого діалогу, уміння сприймати чужу думку, безболісно відмовлятися від свого хибного погляду. Формувати моральні пріоритети, які визнають людину найвищою цінністю, особистісні вольові риси. Сприяти вихованню доброзичливості, людяності, тактовності. Виховуватиінтерес до знань, почуття гідності, відповідальності та обов’язку, громадянськості, поваги до прав інших людей, спрямувати пізнавальну активність студентів на самовдосконалення.

План лекції і семінару

1. Українська революція. Українська Центральна Рада. М. Грушевський.

2. Внутрішня і зовнішня політика Української Держави. Гетьман П.Скоропадський.

3. Директорія УНР. С. Петлюра.

4. 3УНР, її внутрішня і зовнішня політика.

5. Політичний курс більшовиків в Україні у 1919 році. «Військовий комунізм».

6. Україна в період НЕПу. (1920-1928 рр.).

7. Політика індустріалізації та її наслідки для України.

8. Впровадження антинародного колгоспного ладу в Україні. Голодомор 1932-1933 рр., та його трагічні наслідки.

9. Суспільно-політичне та культурне життя 20-30-ті рр Сталінські репресії 30-х рр. На Україні.

Реферати:

1. М. Грушевський: політичний портрет.

2. С. Петлюра: політичний портрет.

3. В. Винниченко: політичний портрет.

4. П. Скоропадський: політичний портрет.

Питання для самостійного опрацювання

1. Входження УСРР до складу СРСР.

2. Культура і духовне життя в роки НЕПу.

3. Стан культури в Україні у 30-ті рр.

4. Західноукраїнські землі в 1920-1939 рр.

Рекомендована література

1. Бойко О. Історія України: Навч. посібник. – К.: Академвидав, 2003. - с. 321-439.

2. Грушевський М. Ілюстрована історія України. – Донецьк: БАО, 2003. – с. 568-597.

3. Довідник з історії України: в 3 томах. – К.: Генза, 1995.

4. Історія України: Навчальний посібник. – К.: Альтернатива, 2002. – с. 197-267.

5. Історія України в особах ХІХ – ХХ. – К.: Україна, 1995. – с. 188-222.

6. Нариси з історії суспільних рухів та політичних партій в Україні (ХІХ-ХХ ст.). – Львів: Світ, 2001. – 57-98.

7. Овсій І. Зовнішня політика України. – К.: Либідь, 2002. – с. 151-189.

8. Сторінки історії України ХХ століття. – К.: Освіта, 1992. – с. 236-318.

1. Українська революція. Українська Центральна Рада. М. Грушевський..

Перша світова війна призвела до загострення соціальних, політичних і національних суперечностей у Російській імперії. В Україні активізувався національно-визвольний рух проти самодержавства. 27 лютого 1917 р. перемога Лютневої революції в Петрограді призвела до падіння самодержавства, незабаром цар Микола II зрікся престолу. Тимчасовий уряд очолив князь Георгій Львов. У містах і селах було утворено паралельні органи влади - Ради робітничих і солдатських та Ради селянських депутатів. В Україні виник альтернативний центр влади - Українська Центральна Рада (УЦР). Вона була створена 3-4 березня 1917 р. в Києві, стала представницьким органом українських демократичних сил і очолила національно-демократичну революцію в Україні. Керівником УЦР став М. С. Гру шевський.

Михайло Сергійович Грушевський народився 29 вересня 1866 р. в Холмі в родині вчителя гімназії. У 1880 р. поступає до Тіфліської гімназії, захоплюється українською історією та літературою, читає твори В. Антоновича, М. Костомарова та ін. У 1886-1890 рр., бувши студентом Київського університету, вступив до Київської української громади. Після захисту дисертації став професором кафедри історії Львівського університету, де читав лекції; працював у Науковому товаристві ім. Т. Шевченка. Наполягав на єдності всіх періодів історії України, а головною силою історії вважав народ. Написав багатотомну „Історію України-Русі”. Товаришував з І. Франком. Вступив до Української національяо-демократичної партії. Після революції 1905 р. повернувся до Києва й очолив Українське наукове товариство. Активно брав участь у роботі ТУПу. Був заарештований і висланий з України, жив у Симбірську, Казані, Москві. Перед національно-демократичною революцією очолював УЦР. Від ідеї автономії відмовився після війни радянської Росії проти УНР. Бачив Україну народною республікою, розвиненою промисловою й сільськогосподарською країною з високим рівнем культури, освіти й науки. Був обраний першим Президентом УНР. З березня 1919 р. перебував за кордоном (Чехословаччина, Франція, Німеччина, Швейцарія). У 1924 р. Грушевський повернувся в Україну. Його обрали до УАН, де він продовжив широку наукову роботу. Перебував під постійним контролем органів ГПУ, проти нього висувалися звинувачення в діяльності вигаданої контрреволюційної організації (Український національний центр), але був звільнений від слідства. У 1934 р. після операції помер.

Партійний склад УЦР був різноманітний: Товариство українських поступовців (ТУП; С. Єфремов, Д. Дорошенко), що пізніше було перейменоване на Союз українських автономістів-федералістів; Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП; В. Винниченко, С. Петлюра); Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР; М. Ковалевський); Українська народна партія (УНП). Крім партій, до складу УЦР увійшли представники громадських організацій. УЦР перетворилася на представницький (з елементами парламентаризму) орган українського народу.

Як революційний парламент УЦР була визнана на Всеукраїнському національному конгресі (квітень 1917 р.). Тоді ж було обрано новий склад і керівництво УЦР: голова -М. Грушевський, заступники - В. Винниченко й С. Єфремов, виконавчий орган - Комітет, або Мала рада.

Основні напрямки політичної програми УЦР:

1) боротьба за національно-територіальну автономію у складі 9 українських губерній та етнічних земель;

2) підготування до виборів в Установчі збори з метою розв'язання питання про автономію України в складі Російської республіки;

3) співпраця з Тимчасовим урядом;

4) надання національним меншинам рівних політичних прав.

Однак в УЦР не було єдиної думки про майбутній статус України. „Самостійники” на чолі з М. Міхновським виступали за негайне проголошення незалежності. Автономісти (М. Грушевський, В. Винниченко) бачили Україну автономною республікою.у федеративному союзі з Росією.

6-8 квітня 1917 р. в Києві працював Український Національний конгрес. Ключовим питанням стало питання про автономію України. У травні 1917 р. в Києві проходив І Український військовий з'їзд. Виконуючи його рішення, УЦР направила до Петрограда делегацію на чолі з Володимиром Винниченком. Делегація зажадала від Тимчасового уряду надати автономію Україні в складі федеративної Росії. Тимчасовий уряд зволікав з відповіддю на це ключове для українців питання, а потім відповів відмовою.

В. Винниченко про позицію російських експертів у розв'язанні питання про автономію України: «Вимірюючи територію майбутньої автономії України, вони торкнулися Чорного моря, Одеси, Донецького району, Катеринославщини, Херсонщини, Харківщини. Й отут від однієї думки, від одного уявлення, що донецьке й херсонське вугілля, що катеринославське залізо, що харківська індустрія будуть відібрані в них, вони почали розмахувати руками й виявили всю сутність свого російського... націоналізму. О ні, в такому розмірі вони нізащо не могли визнати автономію».

З огляду на підйом національної самосвідомості українського народу, УЦР 10 червня 1917 р. проголосила І Універсал „До українського народу, в Україні й поза Україною сущого”.

Основні положення І Універсалу були такі:

1. Автономія України в складі Росії.

2. Право УЦР проголошувати універсали - акти конституційного значення.

3. Загальнонародні, рівні, прямі вибори Всенародних Українських зборів (сейму) шляхом таємного голосування.

4. Відмова передавати податок до центральної російської скарбниці, уведення українського податку.

5. Надання широких національно-культурних прав національним меншинам України.

Прийняття І Універсалу сприяло консолідації (єднанню) українського суспільства.

Наслідок проголошення І Універсалу - утворення 15 червня 1917 р. українського уряду - Генерального Секретаріату, який очолив Володимир Винниченко. Уряд складався з 8 генеральних секретарств і генерального писаря. Генеральним писарем став Я. Христюк, секретарем військових справ - С. Петлюра, секретарем міжнаціональних справ - С. Єфремов, секретарем внутрішніх справ - В. Винниченко. Інші секретарства очолили X. Барановський, Б. Мартос, В. Садовский, М. Стасюк, І. Стешенко.

7-8 листопада 1917 р. в Петрограді партія більшовиків скинула Тимчасовий уряд Олександра Керейського і захопила владу. У Києві більшовикам захопити владу не вдалося. За допомогою військових частин УЦР встановила контроль над містом, ужила заходів для запобігання анархії та громадянській війні. 7 листопада 1917 р. було прийнято III Універсал УЦР.

Практичне значення Ш Універсалу УЦР було таким.

1. Проголошення Української Народної Республіки (УНР) у складі 9 укра­їнських губерній.

2. Збереження федеративного зв'язку УНР із небільшовицькою Росією.

3. Утримання влади до скликання Українських Установчих зборів УЦР і Генеральним секретаріатом.

4. Ліквідування приватної власності на землю, передача землі трудовому народові без викупу.

5. Можливість підписання миру з Німеччиною та її союзниками.

6. Підтвердження демократичних свобод (слова, преси, зборів).

7. Запровадженнся 8-годинного робочого дня, гарантія зарплатні й вирі­шення трудових конфліктів через профспілку.

8. Гарантія національно-культурних прав національних меншин.

9. Майбутні здійснення судової реформи й ліквідація смертної кари.

Історичне значення III Універсалу: проголошення української державності у формі УНР; окреслення соціально-економічних перетворень. Ці перетворення, однак, не були послідовно реалізовані: здійснення аграрної реформи відкладалося до скликання Українських Установчих зборів; не вдалося створити високопродуктивне фермерське господарство, бо малоземельні селяни прагнули зрівняльного розподілу землі.

Не вдалося стабілізувати фінанси. Не було встановлено державний контроль над промисловістю: робітники не розуміли його суті, а підприємці зустріли вороже. Не було вирішене питання про мир. Невдалою була зовнішня політика УЦР.

Проголошення УНР не відповідало цілям створення більшовиками пролетарської держави: для них Україна була цінним джерелом матеріально-технічних і людських ресурсів. У цих умовах 4 грудня 1917 р. Українська ЦР одержала урядову радіотелеграму з Петрограда, підписану В. Леніним і Л. Троцьким. Цей документ називався Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Української Центральної Ради. Відповідно до цього ультиматуму, УНР визнавалася, а влада Центральної Ради - ні. УЦР повинна була визнати радянську владу і виконати такі ультимативні вимоги:

1) відмовитися від створення Українського фронту;

2) не пропускати військові частини з фронту на Дон (до генерала О. Каледіна), на Урал;

3) допомагати військам більшовиків на Південному фронті в боротьбі з генералом О. Каледіним;

4) призупинити роззброювання радянських полків і червоногвардійців в Україні.

На ці вимоги Генеральний Секретаріат дав відмову, після чого війна між більшовицькою Росією та УНР стала неминучою. Проти УНР було кинуто 30-тисячне угруповання Червоної Армії на чолі з Антоновим-Овсієнком, Муравйовим, Єгоровим. Дуже швидко було захоплено Харків, Полтаву, Чернігів. Протягом січня 1918 р. більшовики зайняли Лівобережну Україну. Кривавий бій розгорівся 16 січня 1918 р. під Крутами, у ньому загинуло кількасот студентів і гімназистів, які чинили опір більшовицькому наступові.

Із твору Уласа Самчука «Крути»:

«...Українська молодь, що 28 січня 1918 р. з піснями виїхала зі столиці України під станцію Крути, щоб там умерти, була першою... хто відверто... й рішуче вступив у боротьбу... Її ідеалом було - власна державність, власне суверенне життя, своя духовність. [У й боротьбі лунав] мотив опору марксизму, мотив молодого, амбітного й гордого народу, глибоко переконаного, їцо тільки незалежність на землях предків дасть повну впевненість, що більшовизм... буде стерто з поверхні нашої планети».

За умов погіршення військово-політичної ситуації в Україні на засіданнях Ма­лої Ради УЦР неодноразово висувалия вимоги проголосити незалежність України.

9 (22) січня 1918 р. УЦР прийняла IV Універсал. Основні положення цього документа такі:

1. УНР проголошувалася незалежною, вільною, суверенною державою українського народу.

2. УНР установлювала мирні взаємини із сусідніми державами - Росією, Польщею, Австрією, Румунією, Туреччиною.

3. УЦР виступала від імені народу України до скликання українських Установчих зборів.

4. Генеральний Секретаріат (уряд) був перейменований на Раду Народних Міністрів.

5. Урядові доручалося закінчити мирні переговори з Німеччиною та її союзниками, укласти з ними мир.

6. Передбачалися демобілізація армії та створення міліції, запровадження суворого контролю над банками, навесні - роздача землі селянам без викупу.

Після прийняття IV Універсалу ЦР прийняла закон про ліквідацію права власності на землю (19 січня 1918 р.) і закон про національно-персональну автономію.

Наприкінці січня 1918 р. більшовики захопили Київ і розпочали там червоний терор.

Головні причини поразки військ УЦР у війні з радянською Росією:

1) керівництво УЦР не змогло створити боєздатну національну армію;

2) значна частина населення зайняла нейтральну позицію стосовно подій, що відбувалися;

3) соціальна невдоволеність внутрішньою політикою УЦР у селах і містах (затримка зарплатні залізничникам, робітникам; затримка з проведенням аграрної реформи);

4) віра українських солдатів в обіцянку більшовицького уряду роздати землю і покласти край війні;

5) політична і психологічна непідготовленість керівництва УЦР до війни (українські соціалісти в ЦР вважали, що війна між соціалістичними урядами неможлива в принципі);

6) нездатність керівників національно-визвольного руху повести за собою широкі народні маси.

2. Внутрішня і зовнішня політика Української Держави. Гетьман П.Скоропадський.

Загострення суспільно-політичної ситуації в УНР навесні 1918 р., присутність більшовицьких військ і вторгнення окупаційних німецько-австрійських військ призвели до кризи влади та падіння УЦР. З 29 на 30 квітня 1918 р. відбувся державний переворот: УЦР й уряд було розпущено, владу захопив Павло Скоропадський.

Скоропадський Павло Петрович (1873-1945). Його предки походили з давнього козацького роду. Скоропадський був вихований у повазі й любові до української культури. Закінчив Пажеський корпус у Петербурзі. У роки Першої світової війни був командиром лейб-гвардійського полку, потім командував кавалерійською дивізією й армійським корпусом. Став генералом. Був обраний почесним отаманом Вільного козацтва України.

П. Скоропадський спирався на консервативні політичні кола (Українська демократична хліборобська партія), великих землевласників (Союз земельних власників), військових (Українська Народна Громада) й окупаційні австро-німецькі війська.

Політика державної розбудови почалася зі зміни назви держави: УНР було перейменовано на Українську Державу. Міністрів було звільнено. Центральну Раду розпущено. Державний лад повинен був затвердити новий парламент - сейм. Гетьманові належала законодавча (видавав закони-універсали) й виконавча (формував і контролював уряд - Раду міністрів) влада, він же призначав Генерального суддю. Було організовано гетьманську варту (поліцію). Побудувати державну владу на основі рівноправної участі всіх суспільних верств у політичному житті не вдалося.

Аграрна політика: відновлювалася приватна власність на землю, землю тепер можна було продавати й купувати. Передбачалося передання землі великих землевласників малоземельним хліборобам, але за викуп. Майно й земля поверталися поміщикам які мали право використовувати примусову працю селян та їхні знаряддя праці під час збору врожаю; організаторів страйків на полях могли ув'язнити.

Політика уряду стосовно робітників виявилася невдалою. Власники підприємств одержали право збільшувати робочий день до 12 годин, знижувати й нерегулярно видавати зарплатню, не виконувати умов трудових договорів, проводити локаути (звільнення працівників без попередження і новий набір працівників за меншу зарплатню). Функції профспілок обмежувалися, страйки заборонялися.

Гетьманському урядові на якийсь час удалося відновити свободу торгівлі й підприємницької ініціативи. Збут товарів за кордон збагачував промисловців і торговців. Було відновлено роботу залізниць.

Фінансова реформа була спрямована на введення гривні й розміщення українських капіталів у німецьких банках.

Метою військової реформи було створення національної армії з 300 тис. чоловік і реформування військових частин Запорізької та Сердюцької дивізій, полку січових стрільців. Але створити багатотисячну армію не вдалося, так само як і флот.

Національна політика гетьмана почалася з прийняття законів про поширення громадянських прав на всіх, хто на той момент проживав в Україні, за умови прийняття клятви на вірність Українській Державі. Православна віра проголошувалася державною.

Найбільш вдалою та послідовною була політика в сфері культури. Було прийнято закон про обов'язкове вивчення української мови, історії та географії України. Почався процес масового відкриття українських шкіл; у Києві та Кам'янці-Подільському відкрилися українські університети. В університетах Києва, Харкова, Одеси було відкрито кафедри української мови, літератури, культури, історії та права. Гетьман затвердив іменні стипендії для бідних учнів гімназій. Відкрилися Українська Академія наук на чолі з В. Вернадським, Національна бібліотека. Національний архів. Національна галерея мистецтв. Національний театр (П. Саксаганський), історичний музей.

Зовнішня політика була спрямована на підтримку дипломатичних відносин із Німеччиною, Австро-Угорщиною, Швейцарією, Туреччиною, Польщею, Фінляндією, а восени 1918 р.- з Великою Британією та Францією. Однак вирішити бессарабське і кримське питання не вдалося, а Підляшшя та Холмщина продовжували входити до складу Польщі.В умовах державно-політичної кризи 14 листопада 1918 р. гетьман проголосив федерацію з небільшовицькою Росією, що остаточно скомпрометувало його уряд.

3. Директорія УНР. С. Петлюра.

Директорія, що стала надзвичайним органом влади в Україні, була створена в ніч з 13 на 14 листопада 1918 р. блоком партій із соціалістичною орієнтацією - Українським Національним союзом. Д иректорія складалася з 5 чоловік: А.Андрієвський, В.Винниченко, А.Макаренко, С.Петлюра, Ф.Швець. Після повалення влади гетьмана П. Скоропадського Директорія набула диктаторських функцій. У внутрішній політиці Директорія проголосила: поновлення УНР, але без влади Української Центральної Ради, демократичні свободи.

1) поновлення УНР, але без влади Української Центральної Ради;

2) проведення аграрної реформи, ліквідацію приватної власності на землю;

3) запровадження державного контролю над виробництвом і розподілом продукції;

4) поновлення 8-годинного робочого дня;

5) право на діяльність профспілок і проведення страйків;

6) поновлення чинності закону УНР про національно-персональну автономію.

В УНР почалося формування органів влади і було утворено новий уряд - Раду Міністрів. Передбачалося, що влада на місцях перейде до трудових Рад селян, робітників та інтелігенції.

23 січня 1919 р. у Києві відбулося засідання Трудового Конгресу - законодавчого органу влади в УНР. Ніяких життєво важливих рішень, однак, прийнято не було, Конгрес припинив свою роботу.

У зовнішній політиці Директорія орієнтувалася на країни Антанти (Велика Британія, Франція). Але Антанта відмовилася визнати Директорію й розпочала військову інтервенцію (вторгнення) на півдні України. Представники Антанти вимагали реорганізувати Директорію, вивести з Її складу С. Петлюру, а натомість обіцяли надати допомогу в боротьбі з більшовиками.

У 1919-1920 рр. УНР опинилася в «трикутнику смерті»: на півночі - війська більшовиків; на півдні - війська Антанти й генерала Денікіна, який виступав за єдину й неподільну Росію і нехтував українським національним питанням; на заході - польська армія.

Причини поразки Директорії:

1. Не мала боєздатної армії. Солдати, які були вихідцями з селян, після повалення гетьманського режиму або розійшлися по домівках, або, легко піддаючись агітації більшовиків, переходили на їхній бік. В армії набула поширення отаманщина (отамани відмовлялися виконувати накази й діяли свавільно).

В. Винниченко про отаманщину в Україні:

«Отамани не тільки військові справи вирішували, а й усі політичні, соціальні й національні. Уся верховна, тобто реальна влада була в руках отаманів. Вони вводили стан облоги, встановлювали цензуру, забороняли збори. Це була група молодих, енергійних, до фанатизму пройнятих національним почуттям людей».

2. У рядах керівників Директорії не було єдності в погляді на перспективу національно-державної розбудови. Голова уряду В. Чехівський виступав за введення радянської системи влади, але без більшовицьких диктаторських методів. Його супротивники (В. Винниченко) відстоювали парламентську систему. Пошук компромісів вів до нескінченного з'ясування стосунків між партіями й окремими політичними діячами (Б. Винниченко і С. Петлюра).

3. Змагання за владу між різними політичними партіями (УСД, українські есери, «боротьбисти») не могла не послабити авторитет Директорії серед населення, особливо серед селян.

4. Затягалося проведення аграрної реформи, яка до того ж мала популістський характер. Така ситуація призвела до масових селянських виступів на чолі з отаманами Зеленим, Григор'євим, Махном.

5. Психологічним аспектом поразки Директорії була відсутність у селян загальнонаціональних інтересів. Селяни виявили інертність у справі захисту власної держави. Директорія не змогла зупинити хвилю єврейських погромів у містах Правобережної та Південної України.

6. Несприятлива зовнішньополітична обстановка.

Після провалу переговорів між делегаціями Директорії і Раднаркому радянської Росії більшовицькі війська почали другу війну проти УНР. Директорія залишила Київ. Керівництво Директорії опинилося в міжнародній ізоляції: країни Антанти не підтримували ідею незалежної УНР, а Польща порушила умови Варшавського договору 1920 р.

4. 3УНР, її внутрішня і зовнішня політика.

Активізація національно-визвольного руху в Західній Україні була пов'язана з революційними подіями в Росії, поразкою австро-угорських військ на Галичині й Поділлі, проголошенням УНР, посиленням державної кризи в Австро-Угорщині. У жовтні 1918 р. у Львові представники західноукраїнських політичних партій створили Українську Національну Раду (УНР). Її очолив Євген Петрушевич.

Євген Петрушевич народився в 1863 р. у родині священика. Навчався у Львівській Академічній гімназії, потім на юридичному факультеті Львівського університету. Після захисту докторської дисертації мав адвокатську контору. Брав участь у національному русі: очолював відділення товариства „Просвіта”, був депутатом галицького сейму, членом Головної Української Ради, головою депутатської фракції від Галичини в австрійському парламенті. Петрушевич стояв біля джерел створення ЗУНР, був її президентом. Нетривалий час входив до складу Директорії УНР як представник західної області УНР. Через політичні суперечності з С. Петлюрою виїхав до Австрії. Вів дипломатичну боротьбу проти окупації Галичини Польщею. Очолив уряд ЗУНР у вигнанні. Останні дні життя провів у Берліні.

Дата добавления: 2014-01-07