Галицько-Волинська держава. 14 страница

Русифікація - система заходів радянського керівництва в національних республіках, спрямована на масове вивчення російської мови з відносним звуженням вивчення національних мов. В Україні русифікація здійснювалася партійним і державним керівництвом СРСР і УРСР.

Ідеологізація національної політики передбачала пропаганду та реалізацію ідеї зближення і злиття всіх націй СРСР у єдину спільноту - радянський народ.

Зміни в системі освіти посилили процес русифікації. Продовжувала діяти інструкція Міністерства освіти УРСР про вивчення української мови за згодою батьків.

Зменшувалася кількість україномовних шкіл (особливо в Криму, Донецькій, Луганській, Дніпропетровській, Харківській областях). У 1979 р. в Ташкенті (Узбекистан) відбулася науково-практична конференція «Російська мова - мова дружби і співробітництва народів СРСР», на якій було рекомендовано вивчати російську мову в дошкільних закладах з 5 років.

У 1983 р. Перший секретар ЦК КПУ В. В. Щербицький у секретній інформації про хід виконання Постанови «Про додаткові заходи щодо поліпшення вивчення російської мови...» доповідав, що в Україні вдосконалено програми з вивчення російської мови та літератури; класи поділяються на підгрупи з метою якісного вивчення російської мови, зросло число шкіл із поглибленим вивченням російської мови, збільшено тиражі російськомовних дитячих художніх книг, збільшено прийом студентів до ВУЗів на факультети російської мови та літератури.

Реформа загальноосвітньої школи (1984 р.) сприяла процесам ідеологізації та русифікації в Україні.

Рівень знань та інтелектуальний розвиток учнів і студентів загалом перевищували показники розвинених країн Заходу. Держава продовжувала суворо контролювати навчально-виховний процес і домагалася необхідної їй ідейної спрямованості. Ідеологізація негативно вплинула на рівень викладання гуманітарних дисциплін і суспільствознавства.

Незважаючи на плідну діяльність педагогів-новаторів - В. Сухомлинського, В. Шаталова, М. Щетиніна, процес навчання і виховання був уніфікований. Творчий розвиток особистості обмежувався.

Наприкінці 60-х - на початку 70-х рр., після цькування О. Гончара за роман «Собор», починається відкритий перехід до «закручування гайок» в ідеологічній і культурній сферах.

З 1972 р., після обрання В. В. Щербицького Першим секретарем ЦК КПУ, посилюється наступ на творчу інтелігенцію з боку партійного керівництва. Русифікація України була найважливішим «соцзобов'язанням» В. Щербицького перед радянським урядом.

Курс на зближення і злиття всіх націй СРСР був закладений у новій Програмі КПРС, прийнятій на XXII з'їзді партії в 1961 р. У Конституції УРСР 1978 р. констатувалося, що «створено нову історичну спільноту людей - радянський народ», і проголошувалося успішне розв'язання національно­го питання.

Тоталітарній системі потрібне було художнє виправдання свого курсу на денаціоналізацію, зокрема українського населення. Було потрібне підтвердження мистецтвом партійних доктрин про «розвинене соціалістичне суспільство як вищий тип людської цивілізації», «нову історичну спільноту людей - радянський народ», «соціалістичний спосіб життя» і його перевагу над буржуазним.

Діячі культури, які виконували ці вимоги, одержували високі гонорари, їм присуджувалися лауреатські звання, державні премії, надавалися соціальні блага.

Створювалися відповідні громадські організації - спілки письменників, художників, композиторів, що натискали на «неслухняних» митців, спираючись на партійні постанови і рішення. Передбачалося, що основни­ми постулатами творчості мають бути ідеї соціалістичного реалізму, партійності й народності, боротьби радянської людини за побудову соціалізму й комунізму.

Ідеологічного розгрому в Україні зазнали твори М. Вінграновського, В. Шевчука, Ю. Щербака, Р. Андріяшика, В. Дрозда, В. Маняка, І. Чендея.

«Незручних» літераторів (Олесь Гончар, Іван Дзюба, Олесь Бердник, Борис Чичибабін) виключали зі Спілки письменників України. Віктора Некрасова вислали за кордон. Затягувалося видання творів Ліни Костенко «Княжа гора», «Маруся Чурай».

70-і роки стали в Україні часом «генерального розгрому» інакодумців, у тому числі літераторів, художників, етнографічних хорових ансамблів («Гомін») і т. д. Це десятиліття особливих переслідувань за ідеологічними мотивами в Україні одержало назву «ери маланчукізму» (за прізвищем секретаря ЦК КПУ з ідеології В. Маланчука).

Висновок. Ідеологізація та русифікація 70-80-х рр. негативно позначилися на розвиткові культури України. Незважаючи на певні успіхи й досягнення, українська культура перебувала в стадії «застою», як і все радянське суспільство в цілому. Курс на «злиття націй» виявився безперспективним і викликав негативне ставлення у певної частини творчої інтелігенції.

6. Опозиційний рух в Україні в другій половині 60-х - першій половині 80-х років, його представники.

Дисидентський рух

Бурхливе, суперечливе, динамічне „хрущовське” десятиріччя підштовхнуло об'єктивно визрівший процес оновлення суспільної свідомості. Цей імпульс був настільки сильним, що під його впливом у 60-70 х роках у радянському суспільстві виникає нова форма духовної опозиції - дисидентство, яке висувало реальну альтернативу наростаючим кризовим явищам у духовному житті суспільства - соціальній апатії, дегуманізації культури, бездуховності. Його ідеологія, зароджена як сумнів у доцільності окремих ланок існуючої системи, поступово викристалізувалася у тверде переконання необхідності докорінних змін у суспільстві.

Дисиденти (у перекладі з лат. «незгодні») - люди, які дотримуються відмінних від державної ідеології поглядів на найважливіші суспільно-політичні. економічні й культурні проблеми держави

Дисидентський рух мав три основні течії

1. Правозахисне, або демократичне, дисидентство, репрезентоване в Росії А. Сахаровим, О Солженщиним та їхніми однодумцями, а в нашій республіці - Українською Гельсінською Групою (УГГ), тобто групою сприяння виконанню Хельсінських угод щодо прав людини, які були підписані СРСР 1975 р УГГ була утворена в листопаді 1976 р. в Києві, її очолив письменник М. Руденко. До складу входили О. Бердник, П. Григоренко, Л. Лук'яненко, І. Кандиба, М. Маринович та інші, всього 37 осіб. Вона підтримувала зв'язок з московськими правозахисниками А Сахаровим, Ю. Орловим та ін Загалом УГГ визначила собі широке коло завдань: ознайомлювати українське суспільство з Декларацією прав людини ООН, збирати докази порушення владою прав людини, -національних прав в Україні, застосування політики етно- і лінгвоциду та насильницького насаджування русифікації домагатися безпосереднього контакту України з іншими країнами, акредитації в республіці представників закордонної преси, вільного обміну інформацією та ідеями. Це була єдина з усіх правозахисних організацій, яка не розпалася. Проте ні певна поміркованість УГГ, ні легальні форми роботи, ні міжнародна громадська думка не перешкодили радянським властям розпочати гоніння. До 1980 р. майже три чверті Української Гельсінської групи отримали терміни ув'язнення від 10 до 15 років. Решті дозволено було емігрувати.

2. Релігійне дисидентство, що мало на меті боротьбу за фактичне, а не декларативне визнання свободи совісті. В Україні, зокрема, воно вело боротьбу за відновлення українських греко-католицької та автокефальної православної церков, за свободу діяльності протестантських сект. Найяскравішими представниками цієї течи були Г. Вінс, І. Гель, В. Романюк, Й Тереля.

3. Національна орієнтоване дисидентство, яке рішуче засуджувало шовінізм, імперську політику центру, форсовану русифікацію, виступало на захист прав і свобод усіх народів та їхню співпрацю в боротьбі за умови життя, гідні цивілізованого світу. До цього напряму належать І. Дзюба, С. Караванський, В. Мороз, В. Чорновіл та ін.

Характерною рисою усіх трьох напрямів дисидентства була боротьба за національні інтереси українського народу, тобто органічне залучення до сфери своєї діяльності національного чинника. Специфіка дисидентського руху в історії суспільних рухів полягає у тому, що він, будучи реальною опозиційною силою, фактично не мав ні власних організаційних структур (партій, об'єднань), ні цілісної загальної програми. Ідеологічний спектр дисидентського руху в Україні був надзвичайно широким: від марксистської платформи (П. Григоренко) до націонал-комуністичної (І. Дзюба), а від неї - аж до платформи, близької інтегральному націоналізму Д. Донцова та ідеології ОУН (В. Мороз).

У 60-і рр. в Україні було створено такі дисидентські організації: Український національний комітет, Український національний фронт, Союз української молоді Галичини. Дисиденти видавали «самвидав» - незалежну від офіційних структур пресу. Її гаслом стали слова: «Сам пишу, сам рецензую, сам видаю й поширюю, і тоді сам за це відсиджую строк у в'язниці».

Вже на початку брежнєвського періоду з метою придушення дисидентства в зародку у вересні 1965 р. Україною прокотилася хвиля арештів: v Києві, Одесі, Феодосії та ін. містах. За вільнодумство були заарештовані більше 20 чоловік. Проти цього необгрунтованого акту виступили І. Дзюба, В. Стус, В. Чорновіл, Драч, М. Стельмах та інші. Багато хто з них був звільнений із роботи. У 1970-1972 рр. в Україні видається «Український вісник», заснований Чорноволом. У ньому друкується інформація про порушення свободи слова, прав особи й нації, гарантованих Конституцією, про судові й позасудові репресії в Україні, про різні акції протесту.

Національно-визвольний рух особливо активізувався в другій половині 70-х рр., коли у відповідь на утиски офіційної влади привселюдно стали гнати протести проти нехтування правами людини. Всім інакодумцям інкримінувалася антирадянська націоналістична діяльність.

Зусилля й жертви дисидентів не були марними. Ці люди несли народові України правду, відкрили Україну світу, їхні принципи стали базою для сучасного державного будівництва в незалежній Україні.

Тема 9. Національно-державне відродження українського народу.

Незалежна Україна на сучасному етапі.

Мета заняття: Ознайомити студентів із подіями, пов'язаними із відродженням незалежності України. Розкрити процес державотворення, прийняття Конституції України. Визначати особливості політичного життя. Аналізувати причини труднощів у економічному розвитку та та динаміку розв'язання економічних проблем. Удосконалювати вміння логічно мислити, навички усних виступів, аргументованого діалогу, уміння сприймати чужу думку, безболісно відмовлятися від свого хибного погляду. Формувати моральні пріоритети, які визнають людину найвищою цінністю, особистісні вольові риси. Сприяти вихованню доброзичливості, людяності, тактовності. Виховуватиінтерес до знань, почуття гідності, відповідальності та обов’язку, громадянськості, поваги до прав інших людей, спрямувати пізнавальну активність студентів на самовдосконалення.

План лекції і семінару

1. Перебудова в СРСР та її наслідки для України.

2. Спроба державного перевороту в СРСР і Україна. Розпад Радянського Союзу і відродження незалежної України.

3. Розгортання державотворчих процесів. Становлення владних структур, прийняття Конституції України

4. Політичне життя в Україні. Вибори до Верховної Ради України в 1994, 1998, 2002, 2006, 2007 рр. Вибори Президента України 1999, 2004, 2010 рр.

5. Економічний розвиток незалежної України. Становище в соціальній сфері.

6. Зовнішня політика незалежної України.

Реферати:

1. Україна в загальноєвропейському процесі.

2. Українсько-російські зв’язки: перспективи розвитку.

3. Л. Кравчук: політичний портрет.

4. Л. Кучма: політичний портрет.

5. В. Ющенко: політичний портрет.

6. В. Янукович: політичний портрет.

Питання для самостійного опрацювання

1. Погіршення економічної ситуації в Україні в другій половині 80-х рр.

2. Становище в соціальній сфері (поч. 90-х рр. ХХ ст.)

3. Нові тенденції в культурному та духовному житті.

Рекомендована література

1. Бойко О. Історія України: Навч. посібник. – К.: Академвидав, 2003. -
с. 549-640.

2. Довідник з історії України: в 3 томах. – К.: Генеза, 1995.

3. Історія України: Навчальний посібник. – К.: Альтернатива, 2002. – с. 395-425.

4. Нариси з історії суспільних рухів та політичних партій в Україні (ХІХ-ХХ ст.). – Львів: Світ, 2001. – 210-267.

5. Субтельний О. Україна. Історія. – К.: Либідь, 1993. – с. 696-712.

6. Чайковський А. Шевченко В. Історія України: Навч. посібник. – К.: А.С.К., 2003. – с. 253-276.

1. Перебудова в СРСР та її наслідки для України.

Головні чинники, що зумовили процес перебудови

На початку 80-х років дедалі очевиднішою ставала неможливість збереження без істотних змін існуючих у СРСР порядків, що висувало на передній план необхідність реформ у всіх сферах суспільного життя. Поява на посту Генерального секретаря ЦК КПРС Михайла Горбачова зародила в масах ілюзорну надію на реальність позитивних зрушень у країні. Розпочатий ним процес оновлення одержав назву «перебудова». Цей процес був зумовлений багатьма чинниками. Одні з них (симптоми системної кризи) підштовхували до радикальних змін у суспільстві, Інші - уможливлювали ці зміни, створювали сприятливі засади для суспільних модифікацій.

Етапи перебудови та її наслідки для України:

Період з квітня 1985 р. По серпень 1991 р. Можна поділити на кілька етапів:

І (квітень 1985 – січень 1987) - визрівання політичного курсу перебудови. Квітень 1985 р. На Пленумі ЦК КПРС проголошено курс на прискорення соціально-економіного розвитку. У лютому 1986 р. На 27 зїзді прийнято „нову редакцію” програми партії, з якої усунуто завдання побудови основ комунізму; висунуто лозунги „гласність” і „шир ока демократія”.; розпочинається переоцінка історичного минулого. Розпочалися значні зрушення у зовнішній політиці.

ІІ (січень 1987- літо 1988) – кристалізація та усвідомлення основних завдань перебудови, формування та розширення її соціальної бази.

Прийшло усвідомлення того, що економічні реформи неможливі без політичних перетворень, постало питання про консерватизм та оновлення кадрів.

ІІІ (літо 1988- травень 1989) – зміщення центру рушійних сил перебудови вниз.

ХІХ Всесоюзна конференція КПРС (червень-липень 1988) - вперше порушено питання про глибоке реформування політичної системи, реформуванню рад, зміна ролі і місця партії.

Уже у червні 1989р. В Україні Біє більше 47 тис. неформальних обєднань.

ІV (травень 1989-лютий 1990) – розмежування, консолідація та протистояння політичних сил.

І з'їзд Рад СРСР (травень-червенеь) - стимулював поглиблення процесу перебудови.

З'являються Народні фронти, в Україні - Народний Рух України (вересень 1989р.)

Поряд з гострою критикою існуючого режиму, з'являються міркування щодо його демонтажу. Розвиток політичного плюралізму сприяв розгортанню в республіці багатопартійності. Першою формально задекларованою політичною партією стала створена у жовтні 1989р. У м. Львові Української національної партії (УНП) на чолі з багаторічним політв’язнем Г.Приходьком. Виникає незалежний масовий робітничий рух, найактивнішими були шахтарі.

Під тиском обставин лютневий Пленум ЦК (1990) відмінив ст..6 Конституції, яка закріплювала керівну роль партії у суспільстві.

V (лютий-грудень 1990) – поступове зміщення вправо акцентів політики керівництва СРСР і радикалізація народних мас.

Спад економіки, загострення соціальних проблем; „революція згори” дедалі більше виходила з-під опіки центру під поштовхами „знизу”. Активізується політичне життя. У березні 1990р. На ІІ з'їзді народних депутатів М.Горбачова обирають президентом СРСР.

Центральною подією в суспільному житті республіки були вибори у березні 1990 р. До Верховної Ради України та місцевих Рад. Вибори вперше стали альтернативними (на 450 мандатів претендували майже 3 тис. осіб)

Верховна Ради України вперше стала працювати у пленарному режимі. Головою було обрано В.Івашка, який замінивши В.Щербицького, очолив ЦК КПУ. У парламенті сформувалася Народна рада- опозиційні до парламентської комуністичної більшості („групи 239”) депутати.

Саме з ініціативи Демократичного блоку 16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла документ історичного значення - Декларацію про державний суверенітет України.

Суверенітет передбачав верховенство, самостійність, повноту й неподільність влади в межах території України. Відтепер Україна ставала незалежною державою в зовнішніх відносинах.

Декларація складалася з 10 розділів. Нею визнавалося право української нації на самовизначення; держава повинна була захищати й охороняти на­ціональну державність українців. Народ визнавався єдиним джерелом дер­жавної влади, а Верховна Рада УРСР могла виступати від його імені.

У документі йшлося про принцип поділу влади на законодавчу, виконав­чу та судову. Генеральний прокурор мав здійснювати контроль над вико­нанням законів.

Територія України проголошувалася недоторканною. Уперше після багато­річного замовчування Декларація визнавала невід'ємні права і свободи людини.

У розділі про економічну самостійність проголошувалося, що «земля, її надра, повітряний простір, водні й інші природні ресурси є власністю українського народу, тобто громадян усіх національностей України».

Декларація повинна була забезпечувати національно-культурне відроджен­ня українського народу і задовольняти національно-культурні, духовні й мовні потреби українців, що проживають за межами України.

Передбачалося розпочати створення власних збройних сил. Україна брала зобов'язання не поширювати, не виготовляти й не нарощувати ядерної зброї.

Одним із ключових пунктів - «Екологічна безпека» - передбачалося створити національну комісію для радіаційного захисту населення, що було необхідно у зв'язку з аварією на ЧАЕС.

Майбутня зовнішня політика України, визначена «Декларацією», вбачалася як нейтральна; першочерговим її завданням визначалося забезпечення національних інтересів України.

Декларація про державний суверенітет не мала статусу конституційного акту й тому залишилася планом на майбутнє, побажаннями для майбутньої зовнішньої і внутрішньої політики. Вона стала першим документом, що у 90-і рр. XX ст. відкрив Україні шлях до незалежності.

Під тиском обставин КПРС-КПУ дедалі більше втрачали монолітність – партії з'являються руйнівні процеси, у суспільстві поширюються антикомуністичні настрої. У КПУ з'являється „Демократична платформа”.

Восени 1990р. – пік протистояння опозиції і влади: спроба провести 1 жовтня Всеукраїнський попереджувальний одноденний політичний страйк; голодування студентів з вимогою відставки уряду, надання Декларації про державний суверенітет України конституційної сили, оголошення виборів до ВР на багатопартійній основі, націоналізації майна КПРС і ВЛКСМ, заборона відбування військової служби громадянами України за її межами.

VІ (грудень 1990- серпень 1991) – кінець перебудови.

17 березня 1991 проведено референдум з приводу майбутнього СРСР.

До літа 1991 р. Ситуація в країні суттєво ускладнилася. Але центр не встигав за подіями, демократи енергійно виступали за радикальне реформування суспільства, поступово активізувалися консерватори, і все це відбувалося на тлі погіршення соціально-економічної ситуації, що радикалізувало суспільно-політичну активність народних мас.

3. Спроба державного перевороту в СРСР і Україна. Розпад Радянського Союзу і відродження незалежної України.

Під тиском обставин КПРС та її чисельний загін КПУ дедалі більше втрачали монолітність. Непослідовне, половинчасте реформування народного господарства, невміння партії вести політичну боротьбу в умовах конкуренції, втрата партійним керівництвом контролю за процесом перебудови зумовлювали, з одного боку, посилення антикомуністичних настроїв у суспільстві, з інщого — появу руйнівних процесів у самій партії.

Ще на початку 1990 р. у КПУ виникають осередки «Демократичної платформи». Перша конференція її прихильників відбулася 1 березня 1990 р. у Києві. Основну мету нове об'єднання вбачало в «демократизації КПУ зсередини» (відміна демократичного централізму, перетворення КПУ на парламентську партію тощо). Після того, як розтанули останні ілюзії щодо демократизації компартії, прихильники Демплатформи вийшли з неї. Частина їх у грудні 1990 р. утворила Партію демократичного відродження України (ПДВУ).

Поляризація і конфронтація політичних сил у республіці наростала, сягнувши піку в осінньому протистоянні опозиції та влади. 15 вересня 1990 р. нарада представників страйкових, робітничих та профспілкових комітетів України вирішила провести 1 жовтня Всеукраїнський попереджувальний одноденний політичний страйк. Проте опозиція, очевидно, не розрахувала сили, і всеукраїнський страйк провалився. Але вона не потерпіла поразки. З 2 до 17 жовтня 1990 р. в Києві тривало голодування 158 студентів з 24 міст України. Студенти вимагали відставки уряду, надання Декларації про державний суверенітет України конституційної сили, оголошення нових виборів до Верховної Ради на багатопартійній основі, заборони відбування військової служби громадянами України за її межами, націоналізації майна КПРС та ВЛКСМ на території республіки. Лише після відставки тодішнього голови уряду республіки В. Масола голодування було припинено.

Відмова Горбачова підтримати проект переходу до ринку, підготовлений комісією Шаталіна-Явлінського, криваві події у Вільнюсі та ін. засвідчили наростаючу схильність горбачовського керівництва до союзу з консерваторами. На IV з'їзді народних депутатів СРСР намітився поворот від демократії до політики «міцної руки». У зв'язку з цим «команду Горбачова» покинули Е. Шеварнадзе та О. Яковлєв.

Ускладнила ситуацію здійснена заміна Голови Ради Міністрів СРСР М. Рижкова на прем'єр-міністра В. Павлова (січень 1991 р.). Спад виробництва, темпи грошової емісії посилювали соціальне напруження в суспільстві.

У цей час поступово усувався контроль над економікою республіки з боку центральних відомств, загальносоюзна власність на території України була перетворена на республіканську, почали формуватися власна грошово-фінансова система, податкові й митні служби тощо. Насправді центр хоча і дещо втратив колишню силу, не випускав з-під контролю українську економіку.

Важливою віхою в суспільному житті став березневий референдум. Намагаючись обмежитися косметичними змінами, противники реформ добилися того, щоб на референдум питання про майбутню долю країни було винесене в такому формулюванні: «Чи вважаєте Ви необхідним збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік як оновленої федерації рівноправних суверенних республік, у якій повною мірою гарантуватимуться права і свободи і людини будь-якої національності?» Український парламент після тривалих дебатів вирішив занести до бюлетенів додаткове питання: «Чи згодні Ви з тим, що Україна має бути в складі Союзу радянських суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?» На перше питання «так» відповіли 70,2%, на друге - 80,2% громадян, що взяли участь у референдумі.

23 квітня М. Горбачов провів у Ново-Огарьово (під Москвою) зустріч з керівниками дев'яти республік (РСФРР, України, Білорусії, Узбекистану, Казахстану, Азербайджану, Киргизстану, Таджикистану, Туркменистану), яка стала спробою спільного пошуку компромісної формули нового Союзного Договору. Дефіцит часу для прийняття кардинальних рішень був надзвичайно гострим.

До літа 1991 р. ситуація в країні суттєво ускладнилася. Але центр не встигав за подіями, демократи енергійніше виступали за радикальне реформування суспільства, поступово активізовувалися консерватори, і все це відбувалося на тлі погіршення соціально-економічної ситуації, що радикалізувало суспільно-політичну активність народних мас.

Значну загрозу для противників реформ становило призначене на 20 серпня 1991 р. підписання нового Союзного Договору, який передбачав федеративні засади державного устрою. За цих обставин вони вирішили вдатися до політичного реваншу, здійснивши 19-21 серпня 1991 р. невдалу спробу державного перевороту. Момент був переломним і це чудово розуміли протидіючі сили. Події серпня 1991 р. зумовили суттєві зміни в державному і суспільному житті країни, надзвичайно посиливши відцентрові тенденції в СРСР. Одразу після провалу путчу почався стрімкий процес розпаду країни. Республіки заявили про свій вихід із Союзу, було проголошено ряд актів і декларацій про незалежність.

24 серпня 1991 р. Верховна Рада УРСР прийняла «Акт проголошення незалежності України», що проголосив Україну незалежною демократичною державою. Було прийнято рішення про проведення 1 грудня 1991 р. Всеукраїнського референдуму на підтвердження Акту проголошення незалежності України та призначено вибори Президента України.

Про значущість референдуму свідчить звертання Верховної Ради України до народу: «Це вибір для себе, для своїх дітей і онуків, для майбутніх поколінь. Ми не маємо права помилитися... тому що в наших руках доля молодої незалежної держави і доля Батьківщини, рідної землі»

За короткий час було прийнято постанови про департизацію державних органів, установ та організацій; про власність КПРС-КПУ на території україни; про припинення діяльності КПУ. Ці рішення стали свідченням краху перебудови в СРСР, розпаду Радянського Союзу.

На референдумі понад 90% громадян України проголосували за «Акт проголошення незалежності України».

За Л. Кравчука проголосувало 61,8 % виборців, і Голова Верховної Ради України Леонід Макарович Кравчук став першим Президентом України.

Проголошення незалежності стало своєрідною точкою відліку нового етапу історії України, поклало початок перехідному періоду, суть якого - у переході на якісно вищий рівень суспільного розвитку у політичній сфері - від тоталітаризму до демократії; в економічній - від командної до ринкової економіки; у соціальній - від людини-гвинтика до активного творця власної долі; в гуманітарній - від класових до загальнолюдських цінностей;

У міжнародній - від об'єкта до суб'єкта геополітики. Тобто, в цілому має бути здійснено перехід від становища «уламка імперії» - до власної державності, від формальної незалежності - до реального суверенітету.

Але українське суспільство було недостатньо підготовлене до державотворчого процесу. Рішуча відмова від існуючого до серпня 1991 р зразка суспільного розвитку в умовах відсутності науково обґрунтованої моделі побудови незалежної держави зумовили на перших порах втрату орієнтирів, розгубленість, розчарування, а внаслідок цього – тривалий „урочистий марш на місці” на роздоріжжі реформ.

Україна належить до держав із середнім рівнем матеріально-сировинного потенціалу.

Серйозними успадкованими з радянських часів вадами української економіки були панування командних форм і методів управління, надмірна централізація та екстенсивний шлях розвитку господарства.

Українська економіка була надто мілітаризована (після розпаду СРСР в Україні залишилося майже 30% підприємств союзного воєнно-промислового комплексу).

Можливості України в економіці значною мірою визначались і дією соціально-психологічних чинників. У радянські часи поряд з культом дисципліни та відповідальності, що став необхідною умовою функціонування командної системи, було сформовано психологічний клімат колективної пасивності, утриманства, абсолютного пріоритету державних інтересів щодо особистих.

Таке становище в народному господарстві зумовило слабші стартові можливості України порівняно з багатьма іншими республіками. Це засвідчує офіційна статистика за 1990 р У цей час за розмірами валового національного продукту на душу населення наша республіка займала 7 місце, а за розмірами національного багатства на душу населення - 6 місце серед республік колишнього СРСР За продуктивністю праці в промисловості Україна була на 9 місці, а у сільському господарстві ділила з Росією 5—6 місця.

Деформована структура господарського комплексу, що дісталася в спадок від колишнього СРСР у поєднанні з недосконалою організацією державної влади в Україні, незавершеністю розподілу функцій між законодавчою, виконавчою і судовою гілками суттєво ускладнила державотворчий процес на початковому етапі.

На перших порах керівництво України покладало значні надії на допомогу західних держав, але після формального визнання її незалежності відбулося певне дистанціювання Заходу. А фінансова допомога використовувалася Заходом як своєрідний «важіль тиску» на Україну щодо ядерного роззброєння Зазначимо, що за обсягом американської допомоги в 1992/1993 фінансовому році (з розрахунку на душу населення) Україна перебувала на десятому місці серед країн СНД, майже втричі поступаючись Росії.

Отже, на початковому етапі державотворення в Україні перебіг цього процесу значною мірою визначали такі чинники: непідготовленість українського суспільства до державотворчих дій; успадкована від колишнього СРСР деформована структура народногосподарського комплексу; значний, але незбалансований природно-ресурсний потенціал; недосконала організація державної влади в республіці, незавершеність розподілу функцій між законодавчою, виконавчою і судовою гілками влади; певне дистанціювання Заходу після формального визнання незалежності України.

Дата добавления: 2014-01-07