Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Поняття системи, зовнішнього оточення та мети




Ціле, цілісна система

 

Питання про сутність та засоби пізнання цілого ще з часів Аристотеля привертали увагу філософів та природодослідників. Від цілого к частинам – такий шлях пізнання цілісної системи запропонував ще І. Кант. Всі отримані до сих пір помилки сталися тому, що у метафізиці завжди намагалися йти від частин до цілого, навіть тоді, коли відчуження частин одна від одної було достатньо велике. Між тим у судженнях потрібно, за думкою Канта, виходити із цілого. Він писав: „ Метод філософії архітектонічний, тобто що виходить із принципуВід цілого до частин ”.

Пізнання цілого розглядається як процес відображення об’єктивно існуючих цілісних утворень або систем у свідомості людини. Цілісність не створюється людиною у процесі пізнання, а лише відтворюється за допомогою чуттєвих образів або логічних категорій. Відповідно цьому уявне ціле існує не саме по собі, а являється відображенням об’єктивно існуючого цілого.

Пізнати цілісну систему – це значить відобразити у свідомості людини, у деяких категоріях, поняттях, теоріях її внутрішню природу, її характерні риси, сторони, особливості. Пізнати ціле – значить розкрити наступне:

· його сутність, якісну специфіку, притаманні йому системні, агрегативні якості;

· його склад, кількісну та якісну характеристику його компонент, їх координацію та субординацію, головну частину системи; їх різноякісність та суперечність, що являються важливим джерелом руху та розвитку цілого;

· його структуру, тобто внутрішню організацію, взаємозв’язок компонент, встановивши при цьому, чому компоненти взаємодіють саме так, а не інакше, чому, взаємодіючи, вони створюють саме дане, а не інше ціле;

· його функції, тобто його активність, життєдіяльність, рівно як й функції частин, з’ясувавши при цьому, як ці останні „працюють” на загальну функцію;

· його агрегатні, системні фактори, механізми, що забезпечують цілісність системи, її розвиток та взаємодію із зовнішнім оточенням, у тому числі зв’язок із більш загальним цілим, частиною котрого воно саме являється;

· його історію, початок та джерело виникнення, становлення, тенденції та перспективи розвитку, перетворення у якісно нову цілісну систему.

 

Термін система широко використовується майже в усіх областях науки та техніки. Однак, він не має достатньо чіткого визначення. Походить від грецького συστεμα – ціле, складене із частин; з’єднання – сполучення, об’єднання, сукупність якісно визначених елементів (зміст), між якими існує закономірний зв’язок або взаємодія (структура). Поняття системи й до цього часу залишається багато у чому інтуїтивним, і різні люди вкладають у цей термін далеко не однаковий смисл. Є дві групи визначень системи.

Першу групу утворюють визначення, що не виділяють поняття цілісності системи, як наприклад, наступне: „ Система – множина об’єктів разом з відношеннями між об’єктами та між їх атрибутами (властивостями) ”. Під властивістю об’єкта Х розуміють таке розповідне речення, в якому щось стверджується стосовно об’єкта Х, та яке можна характеризувати як істинне або ж хибне щодо Х.

Історія визначень такого типу зрозуміла і походить від природничих наук, в яких дослідник йшов шляхом від простого до складного – поділяв систему на елементи, розглядав властивості окремих частин та способи їх взаємодії, отримуючи уявлення про систему як про сукупність взаємопов’язаних елементів.

Система визначалася як множина, на якій задане відношення із фіксованими властивостями. М. Месарович визначає систему S як підмножину декартового добутку

 

SХ 1 Х 2 Х n,

 

де Xj (j = ) - повна сукупність виявів деякого атрибуту системи, тобто S є певна сукупність проявів системи.

Кожний, хто намагається уточнити, що треба розуміти під системою, перш за все створює деякий умовний образ. Декому вдається дати словесний опис такого образу у вигляді множини елементів, складна взаємодія яких призводить до досягнення мети. Звичайно під системою розуміють комплекс взаємодіючих тим чи іншим способом компонент. Ще визначають систему як сукупність об’єктів, взаємодія яких викликає появу нових агрегатних властивостей, не властивих окремо взятим компонентам системи. Або: система – порядок, зумовлений правильним, планомірним розташуванням та взаємним зв’язком частин чого-небудь. Важливішою рисою системи є її цілісність. Тоді система – це цілісне утворення, що володіє якісними характеристиками, які відсутні у її компонент.

У цих означеннях поняття „ система ” присутній термін „ множина ” – одне з основних понять математики. Воно ж не має точного визначення та відноситься до аксіоматичних. Такими аксіоматичними поняттями є „ точка ”, „ пряма ”, „ площин а”. Як правило, термін „ множина ” пояснюється за допомогою прикладів, а вже потім вказуються правила його використання у застосуваннях.

Для системного дослідження достатньо інтуїтивного поняття множини. Нагадаємо формулювання цього поняття основоположником теорії множин німецькім математиком Георгом Кантором (1845 – 1918): „ Довільне зібрання певних предметів нашої інтуїції чи інтелекту, котрі можна відрізнити один від одного та які уявляються як єдине ціле, називається множиною. Предмети, що входять до складу множини, називаються її елементами ”. Або ще: „ Множина є багато чогось, що мислиться нами як єдине ”.

Суттєвим у цьому означенні є те, що зібрання предметів розглядається як один предмет. Те, що всяка множина повністю визначається своїми елементами, формулюється у вигляді аксіоми: „ Дві множини рівні тоді й тільки тоді, коли складаються із одних й тих же елементів. Рівність двох множин А та В позначають як А = В ”.

Найважливіші ознаки системи: цілеспрямованість, складність, структурованість, взаємозв’язок її частин, підпорядкованість організації всієї системи визначеній меті.

Без сумніву найбільш вживаним прикметником у публікаціях по системному дослідженні є „складний”. Він же являється й найменш чітко визначеним. Хоча майже у кожній публікації по прикладному системному дослідженню зустрічаються такі словосполучення: складна система, ступінь складності, складна проблема тощо, без уточнення смислу таких термінів. Поняття складності включає такі фактори, як проти інтуїтивну поведінку системи, неможливість передбачити її поведінку без спеціального аналізу та обчислень тощо. Інтуїтивно відчувається, що складна проблема – це система, статична структура або динамічна поведінка якої „непередбачена”, суперечить „здоровому глузду”. Коротше, складна система – це дещо досить складне (одна із тавтологій системного дослідження). Однак, розв’язок проблем обчислювальної техніки та теорії алгоритмів вимагає кількісного опису цього поняття.

Теорія складності систем є, словами фон Неймана, „передумовою до розуміння процесів навчання та розвитку”. Отже, системні аналітики повинні докласти всі зусилля для переводу поняття складності із області фольклору системності в область теорії. Складовими частинами довільної розумної математичної теорії складності є наступні: ієрархічна структура, широкий діапазон шкал часу та рівнів взаємодії.

Складність зв’язана з двома важливими властивостями системи: (а) структурою її компонент та (б) способом, яким компоненти зв’язані між собою. Тобто складність притаманна самій системі.

Перша властивість опускає можливість зниження видимої складності системи шляхом об’єднання окремих компонент у підсистеми, як це, наприклад, має місце у блок-схемі радіоприймача, де різні елементи (транзистори, резистори, мікросхеми тощо) згруповані в функціональні блоки, такі як блок живлення або підсилювач. Така декомпозиція спрощує аналіз системи, розглядаючи її як слабо зв’язану сукупність взаємодіючих підсистем.

Друга властивість включає такі характеристики системи, як розмірність, ієрархія, довжина ланцюгів зв’язку тощо. Окрім того є питання про динамічну поведінку системи.

Складність – поняття багатогранне, тому у різних проблемах проявляються різні аспекти складності.

Структурна складність. Перше - це вважати систему складною, якщо її компоненти (підсистеми) зв’язані між собою заплутаним, важким для безпосереднього сприйняття чином. Така ситуація представляє собою типовий приклад структурної складності. Однак, треба зважати й на інші аспекти зв’язності структури: рівень складності (порядок) системи, ієрархічну організацію, схему зв’язності, багатообразність і типи функціональних компонент та силу взаємодії.

Ієрархія. Іноді вважають, що єдиним визначаючим фактором при рішенні питання складності системи є її ієрархічна організація. Можливо подібне твердження зв’язане з тим, що високий ступінь складності системи вимагає й високої швидкості обміну між різними компонентами, й навпаки, необхідність ієрархічної структури витікає із вимог, що пред’являються до оброблення даних та контролю за виконанням рішень. Якщо вважати це вірним, то число рівнів ієрархії у системі може служити наближеною мірою її складності.

Приклад, що ілюструє „“принцип ієрархії”, - це класична задача про годинникарів.

Два годинникових майстра Хронос та Темпус збирають годинники однакової конструкції із 1000 деталей. Однак кожний із майстрів віддає перевагу власному методу. Темпус збирає послідовно, при цьому, якщо він не зібрав годинника повністю та зробив перерву, то конструкція розпадається на частини й він мусить все починати з початку. Хронос ділить всю конструкцію на 10 частин й кожну таку частину ще на 10 частин. Таким чином, 10 маленьких частин при збиранні дають одну велику, а 10 великих частин створюють годинник. Тому, якщо Хронос мусить перервати зборку, то він губить тільки ту частину, над якою працював у даний час.

Припустимо, що імовірність перерви у роботі кожного із них дорівнює р. Можна показати, що імовірність того, що Темпус успішно збере годинника, дорівнює (1 – р )1000. Для виконання цієї роботи Хронос повинен зібрати всі 110 частин, а імовірність перерви при збиранні довільної з них дорівнює (1 – р )10. Прямі обчислення при р =.01 показують, що у середньому Темпус витратить на збирання одного годинника у 20 000 разів більше часу, ніж Хронос.

Цей приклад ілюструє основну властивість ієрархічної системи: не дивлячись на наявність помилок у локальних пунктах прийняття рішення, ієрархічна система у цілому може функціонувати нормально. Оскільки для довільної великої системи характерні часові затримки, шум, невизначеність, не дивно, що ієрархічна структура виникла у результаті необхідності керування великою системою.

Схема зв’язності. Важливим аспектом складності являється спосіб, яким підсистеми об’єднуються в єдине ціле. Структура зв’язності системи визначає потоки інформації у структурі та обмежує взаємні впливи частин системи. Саме це ті системні властивості, що повинні входити в інтуїтивне поняття складності.

Дослідимо зв’язність та складність із алгебраїчної точки зору, взявши за вихідне зовнішнє описання системи. Наприклад, якщо система задана лінійним диференціальним рівнянням= Fx, x (0) = c,

де F являється квадратною матрицею розміру n n, то заповнення матриці F (її структура зв’язності) у деякій мірі відображає складність процесу. Даний приклад показує, що велика розмірність та висока складність можуть бути слабо корельованими. Розмірність n системи може бути дуже великою, однак якщо F має просту структуру (наприклад, діагональну або розріджену), то це рівняння представляє систему малої складності у тому смислі, що її поведінку легко передбачити та зрозуміти.

Багатообразність. Напівфілософський „“принцип необхідності багатообразності”, згідно якого множинність вихідних показників системи може бути досягнутою за допомогою достатньої множинності вхідних впливів, також має безпосереднє відношення до складності системи. Будемо ототожнювати складність системи з її здібністю реалізувати різні типи поведінки оператора вхід-вихід. Таку здібність називають складністю керування, тому що цей аспект складності відображає міру здібності системи перетворювати множину вхідних сигналів в множину вихідних.

Приклад. Нехай існують три види завад 1, 2, 3, а особа, яка приймає рішення, може здійснювати три види керування α, β, γ. В залежності від отриманої комбінації“завади-керуванняповедінка системи розбивається на три категорії а, b, с, що відображено у наступній таблиці,

  Керування
α β γ
Тип завад   b а с
  а с b
  с b а

У цьому випадку як множина керувань { α, β, γ }, так й множина завад {1, 2, 3}, складаються із трьох різних елементів і, як це видно з таблиці, особа, яка приймає рішення, може направити систему в довільний бажаний стан виходу незалежно від зовнішніх перешкод.

Загальний кібернетичний принцип гласить, що

 

загальна багатообразність у поведінці системи ≥ багатообразність збурень
багатообразність керувань

 

Смисл цього твердження такий: якщо необхідно, щоби система реалізувала заданий тип поведінки незалежно від зовнішніх завад, то подавити багатообразність в її поведінці можна, лише збільшивши множину керувань. Або, як гласить принцип необхідної багатообразності Ешбі: багатообразність може бути подоланою тільки багатообразністю.

Рівні взаємодії. Останній аспект поняття структурної складності – це відносна сила взаємодії між різними компонентами системи та рівнями ієрархії. У ряді випадків слабі взаємодії підвищують складність системи. Однак, практично цими взаємодіями можна нехтувати й таким чином отримати менш складну модель системи.

Ці зауваження підтверджують думку, що система не може бути універсально складною. Вона може бути складною в одних відношеннях та нескладною у других або може бути складною, тільки якщо використовується визначеним чином. Тобто, як висновок, структурна складність являється багатогранним поняттям, яке необхідно вивчати з різних позицій у залежності від мети дослідження та мети самої системи.

Динамічна складність. Як вже згадувалося, одним із основних інтуїтивних показників складності системи є її динамічна поведінка, а саме ступінь важкості пояснення та передбачення траєкторії системи. У загальному випадку структурна складність системи впливає на її динамічну складність. Однак зворотне не вірне. Система може бути структурно простою, тобто мати малу структурну складність, але її динамічна поведінка може бути дуже складною. Покажемо, що процес, зображений на наступному Рис.1, являється структурно простим, будучи у той же час динамічно складним.

 
 

 


a d b e c f

       
   

 


0 1

Рис. 1. Динамічно складний процес.

 

Правило породження послідовності точок a, b, c,... наступне: сторони вписаного трикутника у діагональ одиничного квадрату використовується як „відбиваючі бар’єри”. Процес починається з довільної точки в основі трикутника. Типова послідовність абсцис послідовності точок зображена на Рис. 1.

Можна показати, що, приписуючи кожній точці зліва від середини основи трикутника число 0, а кожній точці справа – 1, отримаємо послідовність чисел 0 та 1, що породжена цією детермінованою процедурою і математично подібної до послідовності за законом Бернуллі з параметром р = ½.

Шкали часу. Другим важливим аспектом динамічної складності являється питання про різні шкали часу для різних частин процесу.

Внутрішні властивості системи характеризуються системно-компонентним, системно-структурним, системно-функціональним та системно-агрегатним аспектами.

Системно-компонентний аспект. Всяка складна система володіє набором компонент. Системно-компонентний аспект системного підходу є пошуком відповіді на питання: „Із яких компонент створене ціле?”. Компоненти системи – це ті структурні одиниці, взаємодія яких й викликає та забезпечує притаманну системі якість особливості.

В соціальних системах виділяють компоненти речового, процесуального, ідейного та людського порядків. Речі як компоненти соціальної системи це тіла та предмети, що включені в орбіту суспільного життя. Це предмети так званої другої природи – знаряддя й засоби праці, засоби виживання, створені людиною із природних речей на основі використання закономірностей розвитку природи та реалізовані у процесі виробничої, соціально-політичної та духовної діяльності.

Другу групу компонент суспільної системи складають процеси – економічні, соціально-політичні, зокрема процеси навчання, виховання тощо. Всі соціальні процеси в остаточному рахунку проявляються через людей.

Третя група компонент – це суспільні ідеї, які існують не самі по собі, а у свідомості людей. Ідеї створюються, засвоюються та поширюються людьми, які керуються ними у своїй діяльності, у своєму відношенні до речей, до суспільних процесів, врешті один до одного. Основною компонентою будь-якої соціальної системи виступає людина як соціальна істота.

Системно-структурний аспект. Величезне значення у визначенні якісної специфіки системи та її властивостей має структура – внутрішня форма системи, що представляє собою спосіб взаємозв’язку її компонент. Поняття структури системи дуже близьке до поняття форми, проте не тотожне йому. Воно охоплює лише один аспект форми – внутрішню організацію змісту. Окрім цього аспекту форма виступає і як вираження змісту (обмінна вартість – форма вартості), і як характеристика зовнішності предмета (зовнішня форма).

Системно-функціональний аспект. Всяка система соціального порядку активна, що проявляється в її функціях. Функція системи є агрегатним результатом функціонування її компонент, тоді як функції останніх – результат впливу на них загальносистемних функцій. Функції виступають і як способи виявлення активності, життєдіяльності системи та її компонент, форми поведінки, що сприяють зберіганню компонент та системи, і як взаємозв’язок, що визначає порядок включення компонент у ціле.

Функціональна залежність має місце між окремими компонентами системи; між компонентами та системою; між системою у цілому та іншою, більш широкою системою, компонентою якої вона сама являється. Функції компонент погоджені у просторі й у часі.

Розрізняють координацію та субординацію функцій компонент системи.

Координація (від лат. со - спільно та ordinatio – упорядкування) - взаємозв’язок, відповідність та погодження функцій компонент системи по горизонталі. Наприклад, координований час – система підрахунку часу, що координує атомний час із всесвітнім часом, отримуваним із астрономічних спостережень. Сигнали точного часу, що передаються службами часу, відповідають шкалі Всесвітнього Координованого часу, розходження якого із всесвітнім часом за міжнародним погодженням не може перевищувати.7 с.

Субординація (від лат. sǔb - під владою, під керкуванням, під начальством та ordinatio – упорядкування) – безумовне підпорядкування, підкорення начальству, погодження функцій по вертикалі, підпорядкування функцій одних компонент другим та всіх без винятку компонент системі в цілому. Субординація функцій вказує, по-перше, на особливе, специфічне місце та неоднакове значення кожної із компонент у здійсненні функцій системи, по-друге, - що всяка система, що агрегатує функції своїх компонент, сама виконує деяку функціональну роль у більш складній системі, компонентою якої вона являється.

Системно-агрегатний аспект – один із кардинальних аспектів системного підходу. Це питання про фактори системності, про ті механізми, що забезпечують збереження якісної специфіки систем, їх функціонування та розвиток. Найбільш загальною, універсальною основою системності являється матеріальна єдність світу, притаманні дійсності діалектичні принципи взаємозв’язку та руху.

Одним із важливих аспектів поняття складності являється її двоїста природа. Розрізняють структурну, або статичну, складність, що включає зв’язність та структуру підсистем, та динамічну складність, зв’язану із поведінкою системи у часі. Що ці властивості можуть бути порівняно незалежними, можна проілюструвати на простих прикладах. Так, наприклад, звичайні годинники володіють високим ступенем статичної складності, однак їх динамічна складність, по суті, дорівнює нулю, якщо, дійсно, годинники працюють як треба. Навпаки, поведінка нелінійного осцилятора, який описується рівнянням Ван-Дер-Поля

 

″x + λ (x2 –1) + x = 0,

 

може бути досить складною у залежності від значення параметра λ, а саме із-за цієї „складної” поведінки він являє теоретичний та прикладний інтерес. Із структурної точки зору осцилятор Ван-Дер-Поля зовсім не являється складною системою.

Для ілюстрації непередбаченої поведінки, очевидно, характерної для складних систем, розглянемо ідеалізований лінійний процес, зображений на наступному Рис.2. (Це чисто умовний приклад, тому і його „ змістовна ” інтерпретація також умовна).

Припустимо, що гіпотетична економічна система включає два підприємства: механічну майстерню та електростанцію, для котрих потрібні робітники двох спеціальностей: механіків та електриків. Обидва підприємства мають фіксоване число робочих місць і намагаються працювати із повною зайнятістю. Зміна персоналу відбувається досить швидко, так що повне число зайнятих робітників дорівнює щорічному випуску училищ. Всього є три училища: два невеликі приватні училища, одне готує механіків, а друге – електриків, та одне велике громадське училище, що готує рівне число одних та других. Громадське училище готує двох робітників за один $. Приватні училища готують одного робітника на одне вакантне робоче місце. Так як приватні училища більш вимогливі до абітурієнтів, то продуктивність праці їх випускників вдвоє вища, ніж у випускників громадського училища. Оскільки уряд субсидує підприємства, вони приймають на роботу усіх, хто закінчує громадське училище. Ця ситуація описується наступними рівняннями:

M = Dm + G,

P = Dm + G + De,

E = G + De,

де M – число механіків, E - число електриків, P - повні продуктивні сили (в термінах продуктивності випускників приватних училищ), Dm - попит на механіків, De - попит на електриків, G - щорічний випуск громадського училища.

 
 


Dm

 
 

 
 

       
   
 
 

 


M

 


$ G P

 

 


E

       
 
   

 


De

 


Рис.2. Спрощена блок-схема гіпотетичної економічної системи

 

Нехай існує можливість керувати кількістю механіків, електриків та продуктивними силами, і при цьому керуючими органами являються обидва підприємства та уряд. Уряд управляє змінною P, змінюючи G, майстерня управляє M через Dm, а електростанція контролює E, варіюючи De.

В цій ситуації можлива наступна парадоксальна поведінка системи. Припустимо, що на обох підприємствах була повна зайнятість. Нехай уряд збільшить G на одиницю. Тоді підприємства у свою чергу зменшать De та Dm на одиницю, щоби уникнути перевищення допустимої чисельності робітників. Таким чином, зміни De та Dm приведуть до зменшення P на дві одиниці. Цей висновок не залежить від деталей реалізації стратегії керування та визначається лише структурою керування та цілей.

Парадокс зникає, якщо уряд може регулювати Dm та De, а не лише G. Однак основна проблема виникає із-за впливу других керуючих впливів на взаємозв’язок між тими, що керуються ( M, P, E ), та керуючими ( Dm, G, De ) змінними.

Висновок, який можна зробити із аналізу цього прикладу, полягає у тому, що, здавалося б, навіть у елементарних ситуаціях можуть виникати зовсім несподівані (та й неприємні) явища, якщо складність взаємозв’язків не вивчена належним чином. Другий важливий висновок полягає у тому, що така парадоксальна поведінка викликана зовсім не наявністю не лінійності, стохастичних ефектів тощо, а породжується виключно структурою системи, наявними зв’язками та обмеженнями, що притаманні компонентам системи.

Даний приклад ілюструє ще один важливий притаманний поняттю складності системи момент, а саме різниці між складністю не керованої системи та керованої системи.

Грубо кажучи, складність не керованої системи визначається сукупністю статичної та динамічної складності при відсутності керування, або, більш загально, процесом перетворення, при якому повністю використовується потенціал системи. Процес перетворення, однак, може призвести до виникнення нестійких конфігурацій. Так, наприклад, нестійкі конфігурації можуть виникнути із-за розриву між обчислювальними потребами системи у цілому та обчислювальними можливостями її складових.

Під складністю керованої системи розуміється той рівень складності, що пов’язаний з обчисленнями, необхідними, щоби система була повністю керованою. У даному випадку нестійкі конфігурації можуть виникнути, якщо швидкодія деяких підсистем недостатньо велика для своєчасного реагування на зміни вхідних впливів.

Зв’язок між цими двома типами складності можна назвати еволюційною складністю, і кажуть, що система збалансована, коли її потенційні можливості використовуються повністю, тобто коли складності не керованої та керованої системи однакові.

Можна сказати, що складність – багатозначне поняття, що включає як статичні та динамічні аспекти, так й зв’язані з керуванням елементи. Статична складність зв’язана зі складністю підсистем системи, а динамічна включає комп’ютер, що пояснюється необхідністю вироблення сигналів керування при наявності взаємної зв’язності підсистем. Нарешті, складність у керованих систем являється мірою необхідних для реалізації заданої поведінки обчислювальних можливостей.

Отже, елементи існують лише у складі системи, а поза нею це у кращому випадку є об’єкти, що можуть мати системо значимі властивості. При входженні у систему елемент набуває системно визначену властивість замість системо значимої. Звідси інтерпретація поняття системи у термінах теорії множин не адекватна задачам опису специфічних системних утворень і може розглядатися лише як один з допоміжних аналітичних засобів їх визначення. Справа у тому, що при формуванні множин первинними є елементи. Для системи первісною є ознака цілісності, тобто вона розглядається як єдине ціле, що складається із взаємодіючих частин, часто різноякісних, але одночасно сумісних.

Інша група визначень включає цілісність як важливу властивість системи. Дійсно, якщо у результаті детального вивчення системи знайдена властивість, яку не можна поставити у відповідність жодному її елементу, то визначення першої групи виявиться недійсним. Тоді: система – це комплекс взаємозв’язаних елементів, що утворюють цілісність. Система утворює особливу єдність із оточенням та є елементомнад системи. У свою чергу й елементи системи можна розглядати як системи, якщо визначити інший критерій декомпозиції. Виходячи з визначень цієї групи, систему S будемо розглядати у вигляді кортежу S = , де M - множина елементів системи, Xs - множина зв’язків між елементами системи, X - множина зв’язків між елементами системи та оточенням, F - множина нових (системних) функцій, властивостей та призначень.

Отже, наявність істотних стійких відношень між елементами та (або) їхніми властивостями, що перевершують по потужності зв’язки цих елементів із елементами, що не входять у систему, є важливим атрибутом системи. У будь-якій системі встановлюються ті або інші зв’язки між елементами. Проте із системних позицій значення мають не довільні, а лише істотні зв’язки, що із закономірною необхідністю відрізняє систему від простого конгломерату, та виділення її з зовнішнього оточення у вигляді цілісного утворення.

Оточенняце сукупність всіх об’єктів, зміна яких впливає на систему, а також об’єктів, що змінюються під дією системи.

Система може бути пов’язаною із зовнішнім оточенням наступним чином.

Призначення. Чи сумісне призначення системи із оточенням? Якщо ні, то модифікують призначення, надають системі новий вигляд та пристосовують до оточення або взагалі відмовляються від системи.

Побудова. Побудова включає агрегацію компонент системи, щоби вони гармонійно взаємодіяли як між собою, так із оточенням.

Оцінка. Чи сумісна система з оточенням? Чи ефективно вона реалізує своє призначення? Чи можливі додаткові цілі, що можуть досягатися за умови модифікацій?

Стосовно соціальних систем то вони існують не самі по собі, не ізольовано, а у певному взаємозв’язку з другими системами природного чи соціального порядку. Ці зовнішні по відношенню до даної системи утворення, з яким система зв’язана мережею комунікацій, складають її оточення. Об’єкти, що утворюють оточення соціальної системи, мають неоднакове значення для її функціонування. Умови оточення, без яких дана система не може функціонувати й розвиватися, являються необхідними. А умови, що суттєво не впливають на систему та діють на неї випадковим чином, є супутніми.

Питання про межу між системою та оточенням не таке вже й просте, як може здатися, оскільки не всі системи соціального порядку мають чітко визначені просторові та часові межі. Зв’язок між системою та оточенням іноді буває настільки щільним, що виникають питання: належить той чи інший феномен даній системі, чи зовнішньому оточенню? Якщо цей феномен впливає на систему, якщо система не може існувати без нього, то чи не слід віднести його до системи? З іншого боку, якщо феномен системи входить у неї недостатньо органічно, то чи не слід „вивести” його із системи й віднести до оточення? Де той критерій, що дозволить розмежувати систему та оточення?

Вважається, що цей критерій в участі або неучасті того чи іншого феномену у створенні системних властивостей, у характері та ступені цієї участі. До системи відносяться лише ті об’єкти, явища, процеси, котрі приймають безпосередню участь у створенні властивостей системи. Взаємодія їх й створює систему з її якісними характеристиками. Ті ж об’єкти, які, будучи зовнішніми по відношенню до системи, приймають участь у формуванні її агрегатних якостей не прямо, а опосередковано, через окремі компоненти системи або систему у цілому, відносяться до оточення.

Кожна соціальна система, чи то деяке суспільство, держава, партія, чи колектив має свою історію, свій початок та кінець, переживає процес зародження та становлення, розвитку й розцвіту і, нарешті, занепаду. Суспільство у цілому, конкретно-історичне суспільство та його підсистеми функціонують та розвиваються у часі. Для системного дослідження довільної системи необхідно з’ясувати, як давно ця система виникла, які основні етапи її розвитку проходила, чим вона стала тепер та які її історичні перспективи. Кожна система завжди історична, завжди являє собою процес, хоча направленість цього процесу може бути різною – прогресивною, рівно ваговою або регресивною.

Мета – це одна з найскладніших та найдавніших категорій. Вона у різній мірі присутня у свідомості людини, яка здійснює вид діяльності, й переноситься нею на багато природних та штучних систем. Пізнання мети допомагає зрозуміти сутність систем і власне тому інтерес до змісту цього поняття весь час зростає. Мета відображає призначення системи. А воно може розвиватися у часі та не обов’язково єдиним чином.

Мета конкретизується за допомогою цілей. Одним із способів розкриття внутрішньої структури мети є побудова дерева цілей. Цілі поділяються н а тактичні, макроцілі та ідеали.

Тактичні цілі – це бажані результати, досягнення яких відбувається за визначений та порівняно короткий час. Макроцілі досягаються за більш довший час і вимагають для цього досягнення хоча б однієї тактичної цілі. Ідеали – це такі цілі, що ніколи не досягаються, але до яких система постійно наближається, реалізуючи деякі тактичні цілі та макроцілі.

Категорія „“мета” пройшла довгий шлях розвитку від найпростіших форм до складних структурно-функціональних представлень.

Мета відображає те, що може чи повинно виникнути, прообраз майбутнього, стан, який бажано досягнути. Мета має декілька аспектів. Пізнавальний аспект мети відповідає прогнозу майбутнього, а конструктивний – можливим способам переходу до бажаного майбутнього чи плану дій. У випадках, коли мета відносно проста, усвідомлення мети включає й спосіб її досягнення, а у випадку складної мети – план набуває самостійного значення як елемент постановки мети. План встановлює послідовність етапів досягнення мети, визначає засоби, методи та строки дій.

Отже, мета виявляє себе за допомогою множини аспектів.

 

 
 
План Динамічна Прогноз цілісність     Закон, що визначає Засіб спосіб та характер дій   Потреба Відображення майбутнього Ідеальний образ

 
 

 

 


Рис.3. Аспекти мети

 

За наявністю інформації про способи досягнення мети виділяють наступні цілі:

o Функціональна ціль – це ціль, спосіб досягнення якої відомий системі, що вже досягала цю ціль. Функціональні цілі повторюються у часі та у просторі (періодично повторювані виробничі операції, стандартні функції керування тощо).

o Ціль-аналог – це отриманий в результаті дії іншої системи образ, але який жодного разу не досягався даною системою, а якщо й досягався, то за інших умов зовнішнього оточення.

o Ціль розвитку, або нова ціль – це ціль, що ніколи раніше не досягалася. Така ціль по суті пов’язана із утворенням нових систем.

Ці типи цілей пов’язані один із одним. Ціль розвитку за умови її осягнення однією із систем перетворюється у ціль-аналог для решти, а для даної системи стає функціональною ціллю за умови незмінних зовнішніх умов та ціллю-аналогом при їх зміні.




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2014-01-07; Просмотров: 1327; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.113 сек.